Наталя Яковенко

 

Одна Кліо, дві історії

 

Розпочинаючи говорити РїСЂРѕ давню дилему української історіографії вЂ“ «наука вЂ“ РґРѕСЂРѕРіС– серцю істини», треба насамперед визначитися Р· дефініціями. Отже, РїС–Рґ наукою СЏ розумітиму пізнавальну дисципліну, що здобуває знання шляхом критичного аналізу свідчень, СЏРєРёРјРё оперує, відтак вЂ“ Р·Р° означенням РЅРµ може передбачити результатів цього аналізу. РџС–Рґ «дорогими серцю істинами» матиметься РЅР° увазі РІСЃРµ те, що можна охопити поняттям «культура пам’яті». Тобто, йтиметься РїСЂРѕ культурну умовність, СЏРєР° об’єднує українців певним спільним каноном уявлень РїСЂРѕ себе та СЃРІРѕС” минуле С– СЃРїСЂРёСЏС” ототожненню РїРѕРґС–Р№ «нашої» давнини Р· нашими Р¶ предками. РЇРє РІС–РґРѕРјРѕ, колективне освоєння-переживання цієї пам’яті забезпечує відчуття спільности історичного кореня, тобто служить однією Р· головних підстав національної ідентичности. РЈ цій функції «історична пам’ять» РЅРµ боїться тесту РЅР° достовірність, Р±Рѕ С—С— завданням С” РЅРµ дослідницька верифікація, Р° підтримання усталеного канону РІ сприйнятті «нашого» минулого вЂ“ канону, над СЏРєРёРј РЅРµ розмірковують, Р№РѕРіРѕ просто «знають» СЏРє «дорогі серцю істини». Рђ позаяк лідерська ініціятива Сѓ формулюванні пам’яті народу зазвичай належить історикам, то Р№ РјРё зосередимо головну увагу РЅР° Кліо: адже саме цій Пані ще Р· античности доручено зв’язувати сучасне Р· минулим, тобто, РїРѕ-сьогоднішньому висловлюючися, формувати історичну свідомість нації.

 РћС‚РѕР¶, нам доведеться вкотре зачепити співвідношення РјС–Р¶ пересічно засвоєним образом української історії, що утвердився РІ перебігу «винайдення» національної традиції РІ середині вЂ“ РґСЂСѓРіС–Р№ половині XIX СЃС‚оліття С– залишається (СЏСЃРЅР° СЂС–С‡, С–Р· певними модифікаціями) чинним РґРѕ СЃСЊРѕРіРѕРґРЅС–, та власне історією. РЈ фаховому запалі РЅРµ раз виникає СЃРїРѕРєСѓСЃР° окреслити це РІ поняттях сформульованої ще Аристотелем дихотомії РјС–Р¶ res fictae (речами СѓСЏРІРЅРёРјРё) та res factae (речами РґС–Р№СЃРЅРёРјРё). Але таке протиставлення було Р±Рё зверхницьким перебільшенням, Р±Рѕ самі історики РґРѕСЃС– РЅРµ дійшли Р·РіРѕРґРё РІ розмежуванні сфери своєї компетенції РЅР° СѓСЏРІРЅРµ та реальне. Це Р№ зрозуміло, коли взяти РґРѕ уваги пікантну обставину, що наша наука вивчає те, чого вже немає С– чого ніколи РЅРµ вдасться пізнати емпірично. Р’С–РґРїРѕРІС–РґРЅРѕ, оцінка можливостей історика коливається РІС–Рґ скрайньої самовпевнености РґРѕ скрайнього релятивізму. Нагадаю для прикладу РґРІС– такі оцінки, розділені понад столітньою відстанню. РќР° РґСѓРјРєСѓ великого позитивіста Леопольда фон Ранке (1795–1886), історія вЂ“ це оживлена працею науковця минула реальність, «якою РІРѕРЅР° була насправді» (знамените wie es eigentlich gewesen war). Рђ постмодерніст Гайден Вайт уважає, що історія вЂ“ це країна фантазії, РєСѓРґРё РјРё вкладаємо наші прагнення та надії РЅР° майбутнє.

 Р¦С–лком очевидно, вічна проблема співвідношення РґС–Р№СЃРЅРѕРіРѕ та СѓСЏРІРЅРѕРіРѕ Сѓ праці історика РЅРµ дістає остаточного розв’язання. Адже, Р· РѕРґРЅРѕРіРѕ Р±РѕРєСѓ, знання «дійсної» історії справді недосяжне, Р±Рѕ РјРё РЅРµ маємо РїСЂСЏРјРѕРіРѕ доступу РґРѕ минулого, Р° розрізнені інформації, що дійшли РґРѕ нас Сѓ вигляді джерела, стають «історичними фактами» лише після того, СЏРє С—С… опише історик, С– РІ цьому сенсі історія справді С” РІСЃСЊРѕРіРѕ лиш історіографією (Вайт). РџРѕР·Р° тим, жоден історик, укладаючи згадані «факти» РІ певну цілість, РЅРµ С” вільним РІС–Рґ «соціяльного замовлення», тобто РІС–Рґ тиску політичних, ідеологічних, релігійних, патріотичних тощо кон’юнктур СЃРІРѕРіРѕ часу та середовища. Р† саме ці кон’юнктури (Поль Рикер називає С—С… «характеристиками об’єктивности») диктують історикові РІРёР±С–СЂ суджень РїСЂРѕ важливість-другорядність С– РїСЂРѕ причинну ієрархію «фактів» усередині РЅРёРј-таки сконструйованого цілісного образу минулого, хоча насправді Сѓ Р№РѕРіРѕ розпорядженні вЂ“ лише жменька хаотично розрізнених випадків, Р° щоб осягнути цілість Сѓ РІСЃС–Р№ С—С— всеосяжній множинності, треба було Р±, СЏРє зауважив хтось С–Р· філософів історії, «ока Божого» (God’s Eye-view).

 Р— іншого Р±РѕРєСѓ, важкопізнаванність історії, Р·РІС–СЃРЅРѕ Р¶, РЅРµ означає, що минулої реальности РЅРµ існувало. Шукаючи РІРёС…С–Рґ С–Р· цієї пастки (С– рятуючи СЃРІРѕС” академічне реноме), історична наука XX СЃС‚оліття змушена була раз Сѓ раз уточнювати власні стратегічні завдання та можливості. Коли йдеться РїСЂРѕ наші РґРЅС–, то після потужної постмодерністської атаки РЅР° полі Р±РѕСЋ, схоже, досягнуто перемир’я. Фортеця, СЏРєСѓ обороняли адепти вірогідности адекватного пізнання минулого, вистояла, щоправда, поступившися принципами та допустивши Сѓ храм Кліо РЅРѕРІС– методи, запозичені Р· «точніших» наук вЂ“ соціології, лінгвістики, етнології, математики, психології тощо. Рђ загалом можемо констатувати, що Р·Р° останні сто СЂРѕРєС–РІ СЃРІРѕРіРѕ curriculum історична наука пережила дрейф РІС–Рґ самовпевнености РґРѕ РєРѕРјРїСЂРѕРјС–СЃРЅРѕРіРѕ звуження сфери власної компетенції, визнавши, що більш-менш досяжною метою історичного пізнання С” РЅРµ об’єктивна реальність, Р° виявлення СЃРїРѕСЃРѕР±С–РІ, Р·Р° посередництвом СЏРєРёС… люди минулого наділяли смислами СЃРІРѕС— вчинки, та розшифрування поштовхів, СЏРєРёРјРё РІРѕРЅРё керувалися. Простіше кажучи, історики визнали СЃРІРѕСЋ поразку Сѓ РґРІРѕР±РѕС— Р· історією, «якою РІРѕРЅР° була насправді», Р№ погодилися, що приречені спотикатись РѕР± фрагментарність та обмеженість СЃРІРѕС—С… знань, Р° рівночасно Р№ РѕР± варіятивність С– багатовимірність Р±СѓРґСЊ-СЏРєРѕС— інтерпретації минулого. Саме таку вЂ“ дещо обскубану, але РЅРµ переможену вЂ“ історію РјРё Р№ можемо кваліфікувати СЏРє науку.

 РЇСЃРЅР° СЂС–С‡, Сѓ цій оновленій іпостасі РІРѕРЅР° виразно РґРёСЃРѕРЅСѓС” Р· основоположними цінностями «історичної пам’яті» Р№ «історичної свідомости» нації. Сьогоднішню науку тривожать постійні СЃСѓРјРЅС–РІРё, С– РІС–РґРїРѕРІС–РґСЊ РЅР° кожне запитання РІРѕРЅР° формулює Р· тією ухильною обережністю, що особливо дратує читача-Р·-вулиці. «Ці історики ніколи РЅРµ скажуть правди, Р±Рѕ нічого РЅРµ знають», вЂ“ каже розлючений громадянин, знудившися вичитувати РїСЂРёСЃРїС–РІ «з РѕРґРЅРѕРіРѕ Р±РѕРєСѓВ», «з РґСЂСѓРіРѕРіРѕ Р±РѕРєСѓВ», «з третього Р±РѕРєСѓВ». Р† бере РґРѕ СЂСѓРє книжку, автор СЏРєРѕС— РЅС– РІ чому РЅРµ сумнівається: ані РІ аріях чи РѕСЂС–СЏС…, ані РІ тому, що Атила вЂ“ це Гатило, ані РІ тому, що трипільські жерці писали наукові трактати, Р° давні русичі говорили чистісінькою українською. Переконана, хоча сердиті колеги Р№ звинуватять мене Сѓ колабораціонізмі, що цей читач-Р·-вулиці має рацію.

 РђРґР¶Рµ тексти (С– супутні С—Рј квазізнання), СЏРєС– обслуговують «історичну свідомість» нації, належать РґРѕ засадничо інакшого жанру, РЅС–Р¶ продукція дослідників історії. Пригадую, СЏРє наприкінці 1970-С… РѕРґРёРЅ відставний майор-українець, живучи десь Сѓ РЎРёР±С–СЂСѓ (!), надіслав РґРѕ РєРёС—РІСЃСЊРєРѕРіРѕ історичного архіву прохання допомогти Р№РѕРјСѓ знайти могилу Тараса Бульби. Цей РєСѓСЂР№РѕР·РЅРёР№ епізод демонструє специфіку «історичної свідомости» СЏРє феномену, для СЏРєРѕРіРѕ РІСЃРµ, що ввійшло РґРѕ канону національної мітологеми історії, С” безсумнівною реальністю вЂ“ байдуже, чи це Тарас Бульба Сѓ штанях завширшки Р· Чорне РјРѕСЂРµ, чи гетьман Сагайдачний, що продав жінку Р·Р° тютюн та люльку, чи запорожці, СЏРєС– Сѓ перервах РјС–Р¶ битвами Р·Р° національну незалежність С– державність пишуть хуліганські листи турецьким султанам. РќРµ заглиблюючись Сѓ «топологічний простір» (Олександр Гриценко) національної мітології, хотіла Р± наголосити, що Р№РѕРіРѕ заселяють прості, емоційно переконливі Р№ однозначні істини, СЏРєС– лише С– здатні творити підгрунтя колективної ідентичности.

 РЈР·Р°РіР°Р»СЊРЅРµРЅРѕ (отже, неминуче спрощуючи) згадаю головні. Це вЂ“ лінеарна тяглість без СЂРѕР·СЂРёРІС–РІ С– перервностей РІС–Рґ першопочатків етносу РґРѕРЅРёРЅС– (Р±Рѕ саме така історія служить Р·Р° легітимацію спадкоємности РјС–Р¶ нами сьогоднішніми та нашими предками). Це вЂ“ постулювання національної свідомости Р№ ідентичности Р· СЏРєРѕРјРѕРіР° ранішого часу, С– то без відхилень Сѓ закутки вужчих РіСЂСѓРїРѕРІРёС… ідентичностей (Р±Рѕ гарантом життєздатности нації С” С—С— монолітність). Це вЂ“ «ошляхетнення» власної культурної традиції коштом С—С— максимально можливого задавнення (арійського, трипільського тощо) або ототожнення Р· престижними традиціями (наприклад, европейського Заходу). Це вЂ“ вшанування героїчного пантеону нації Р· культом «будівничих», «визволителів», «пророків», «будителів» та інших, чия священна пам’ять РЅРµ підлягає дослідницькій ревізії. Цілком очевидним С” СЂРѕРґРѕРІС–Рґ таких схем СЏРє спрощеного продукту рефлексивної історії, що проєктує минуле спільноти РЅР° С—С— злободенні потреби. Р— іншого Р±РѕРєСѓ, маємо справу Р· ерзацом ідеології, Р±Рѕ, так само СЏРє ідеологія, ці схеми оперують фікціями, котрим РЅРµ відповідає жодна емпірична реальність вЂ“ лише певні квазіоб’єкти, Р·Р° посередництвом СЏРєРёС… минулому надається внутрішній сенс, зв’язність С– послідовність, Р° головне вЂ“ здатність проєктуватися РЅР° майбутнє. РЈ такий СЃРїРѕСЃС–Р± історія перетворюється РЅР° «неприсутню присутність», що служить С– Р·Р° такий СЃРѕР±С– медпрепарат для суспільства, СЏРєРµ Сѓ сьогоднішніх негараздах потребує «заспокоєння історією», С– ерзац-проєкт РЅР° майбутнє вЂ“ монолітної, достойної та культурної нації.

 РћСЃРѕР±РёСЃС‚Рѕ СЏ РЅРµ бачу тут нічого осудливого. Наївність С– спрощення властиві Р±СѓРґСЊ-СЏРєС–Р№ національній історії, препарованій для потреб «історичної традиції», С– РІ цьому кожен охочий може переконатися, перечитавши підручники англійські та французькі, швейцарські Р№ італійські etc., etc., etc. Натомість поважним клопотом мені здається те, що РІ Україні РґРѕ СЃСЊРѕРіРѕРґРЅС– РЅРµ делімітовано РєРѕСЂРґРѕРЅСѓ РјС–Р¶ історією СЏРє критичною дисципліною Р№ історією СЏРє наріжним каменем «культури пам’яті». Це правда, що переговірний процес С–Р· такої делімітації зайняв для европейських історіографій ледь РЅРµ РІСЃРµ XX СЃС‚оліття. Обнадіює, що РЅРёРЅС– час спресованіший, С– втішає, що Р№ РІРѕРЅРё РІ Европі наближалися РґРѕ цього РґРѕРІРіРёРјРё манівцями. Адже ототожнення пізнавальних С– дидактичних завдань істо𳿠– це винахід ще С—С— батька Геродота, чиєму СЃРєСЂРѕРјРЅРѕРјСѓ гаслові «щоб зроблене людьми Р· часом РЅРµ забулося» античні земляки спорудили монумент С–Р· набагато пишнішим Цицероновим написом: historia est nuntia vetustatis, lux veritatis, magistra vitae (історія С” вісницею старовини, світочем істини, наставницею життя). РЈ почесній триєдиній функції вісниці-світоча-наставниці історія пережила (Р№ працьовито описала) С– крах античного світу, С– «морок Середньовіччя», С– РІСЃС– драми постання РќРѕРІРѕС— Европи. Проте інтелектуальні заколоти XX СЃС‚оліття розвалили Р№ це святилище: дослідницька історія пішла своєю РґРѕСЂРѕРіРѕСЋ, Р° С—С— колишня половинка вЂ“ повчальна дидактика вЂ“ своєю, Р±Рѕ, втративши РІ епістемологічних сум’яттях статус непомильної lux veritatis, історія заразом змушена була зректися диплому magistra vitae. Так остаточно розійшлися шляхи критичного пізнання Р· Р№РѕРіРѕ скепсисом та «історичної свідомости» нації Р· С—С— твердими, Р±Рѕ РґРѕСЂРѕРіРёРјРё серцю, правдами.

Щодо українського варіянту історії-наставниці, то Р№РѕРіРѕ, СЏРє РІС–РґРѕРјРѕ, заманіфестував іще 1670 СЂРѕРєСѓ Михайло Лосицький, автор переднього слова РґРѕ першого «національного» наративу вЂ“ Густинського літопису. Мету написання цієї книжки Лосицький мотивує «прирожоною милостію противко отчизни своєи...В», прагненням уславити РІ очах нащадків С—С— минуле, Р±Рѕ «кгды Р±С‹ РЅРµ описано Рё світу РЅРµ подано, зараз Р±С‹ Р· тілом безвісти РІСЃРµ сходило РІ землю, Рё люде Р±С‹ СЏРє Сѓ тмі будучи РЅРµ відали, що СЃСЏ прошлых РІС–РєРѕРІ діяло». РџРѕСЂС–РІРЅСЏР№РјРѕ це Р· програмними заявами творців класичного національного наративу кінця XIX вЂ“ початку XX СЃС‚оліть, коли, Р·РіС–РґРЅРѕ Р· РґСѓС…РѕРј С– потребами РґРѕР±Рё націотворення, кожен історик мав виявляти СЃРІРѕСЋ патріотичну позицію СЏРє учитель-слуга нації. Наприклад, Михайло Грушевський окреслював СЃРІРѕСЋ РјС–СЃС–СЋ так: «Як історик, [СЏ С”] сторож наших державних, національних С– соціяльних традицій», Р° Вячеслав Липинський писав РїСЂРѕ себе: «Я чую РІ СЃРІРѕС—Р№ душі постійно голос суспільного лікаря. Р—С– совістю такого лікаря С– Р· любови РґРѕ України СЏ шукав С– шукаю шляхів, СЏРєС– ведуть РґРѕ джерел нації... Р† СЏ намагався ставити орієнтаційні таблиці РЅР° цих шляхах».

Пропагандистсько-дидактичне призначення історичної науки, що сприймалося СЏРє служіння власному народові, отримало потужний імпульс Р·Р° радянських часів, коли кожний гуманітарник вЂ“ хотів РІС–РЅ того чи РЅС– вЂ“ прирівнювався РґРѕ «бійця ідеологічного фронту», С– це Р· плином часу ставало Р№РѕРіРѕ РґСЂСѓРіРёРј єством (тим-то так легко далося українським історикам РЅР° початку 1990-С… РІС–РґРѕРјРµ «переписування замість переосмислення»: РЅРѕРІС– об’єкти описування без зусиль заповнювали лунки старих, доперебудовних, Р±Рѕ матриця історіописання залишалася тією самою, аксіоматично-повчальною). Менторська РїРѕР·Р° радянської історіографії живилася РЅРµ тільки ідеологічним тиском, але Р№ тим, що залізна завіса надійно охороняла С—С— РІС–Рґ РІС–СЂСѓСЃСѓ СЃСѓРјРЅС–РІС–РІ С– пізнавальних РєСЂРёР·, СЏРєС– лихоманили зарубіжну СЃСѓСЃС–РґРєСѓ. Щоправда, Р·Р° СЃРїРѕРєС–Р№ С– непогано оплачуване звання magistra vitae платилося РґРѕСЂРѕРіРѕСЋ ціною: РєСЂС–Р·СЊ завісу РЅРµ проникали Р№ породжені кризами кардинальні новації 50–80-С… СЂРѕРєС–РІ вЂ“ ледь РЅРµ РїРѕРІРЅРµ оновлення поняттєвого апарату, винайдення РЅРѕРІРёС… методик та РїРѕСЏРІР° цілком РЅРѕРІРёС… галузей дослідження.

 РќР° СЃСЊРѕРіРѕРґРЅС– українські історики РІ переважній СЃРІРѕС—Р№ масі, СЏРє здається, просто РЅРµ задумуються над тим, що сфери дидактичної та наукової історій вЂ“ це СЂС–Р·РЅС– планети. Щоб читач РЅРµ звинуватив мене РІ очорненні дійсности, наведу кілька цитат вЂ“ РЅРµ Р· підручників, Р° Р· наукової продукції, РґРµ РІС–РґРїРѕРІС–РґРЅС– пасажі або відкривають, або завершують СѓРїРѕРІРЅС– пристойний дослідницький текст:

Історія формування збройних сил українського народу своїм корінням сягає в епоху Київської Русі. Військо великих київських князів було першим етапом у розвитку національної армії. Згодом його змінили військові формування Галицько-Волинського, Київського, Чернігівського, Переяславського князівств. Не уривалася традиція українського війська і в часи Литовсько-Руської держави...

Грунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні.

Український етнос відчув себе [Р·Р° часів Хмельницького. вЂ“ Рќ.РЇ.] народом, нацією, здатним С– зобов’язаним створити власну повноцінну державу. Державу вЂ“ члена европейської сім’ї народів.

Потреба протистояти етнічному та релігійному гнобленню, очолена блискучою когортою «релігійних полемістів» з одного боку, боротьба козаків за станову автономію, супроводжувана стихійним поривом мас до соціяльного визволення з іншого, історично дуже швидко підвели український народ до усвідомлення своєї єдности не лише в етнорелігійному контексті, але й до усвідомлення єдности політичної.

 Р“РѕРґС– цитат, Р±Рѕ Р· РЅРёС… можна було Р± укласти цілу хрестоматію для навчання студентів того, СЏРє РЅРµ треба писати історію, обгортаючи власні, С– то часто слушні та конкретні, спостереження Сѓ культову обгортку «історичної традиції» вЂ“ без відступів, суперечливостей С– перервностей, С–Р· телеологічно завданим простуванням РґРѕ «державотворення», «соціяльного визволення» чи Р±СѓРґСЊ-чого ще, Р· перетворенням спекулятивного РЅР° очевидне тощо.

РќРµ повторюватимуся, вкотре перераховуючи Р±С–РґРё нашої гуманітарної науки вЂ“ С—С…, серед іншого, вже РЅРµ раз проникливо аналізували РЅР° шпальтах «Критики»: Григорій Грабович щодо літературознавства (2001, С‡.12), РђРЅРґСЂС–Р№ Заярнюк, Сергій Кравченко та Георгій Касьянов щодо історіографії (2001, чч. 1-2, 4; 2002, С‡. 4). Цілком солідаризуючися Р·С– статтями колег, СЏРєС– наголошують РЅР° таких РєСЂРёР·РѕРІРёС… факторах, СЏРє методологічний вакуум, анахронічна організація інфраструктур науки, брак професійного вишколу та занепад наукової етики, СЏ, проте, додала Р±Рё ще РѕРґРЅСѓ, СЏРє РЅР° мене, вЂ“ РЅРµ менш важливу, але РґРѕСЃС– навіть СЏСЃРЅРѕ РЅРµ сформульовану проблему. Йдеться РїСЂРѕ нагальну потребу «розщеплення жанрів» РґРІРѕС… історій вЂ“ дидактичної (себто підручникової та науково-популярної) С– дослідницької.

 РЇРєС– цінності мала Р± утверджувати перша Р· РЅРёС…, дидактична, вЂ“ це питання окремої, широкої та публічної, РґРёСЃРєСѓСЃС–С—. РЎРїСЂРѕР±Р° нав’язати діялог С–Р· науковцями Р· Інституту імені Георга Екерта, зокрема вЂ“ перша українсько-німецька конференція Р· підручників історії та соціології (С—С— матеріяли лягли РІ РѕСЃРЅРѕРІСѓ Р·Р±С–СЂРєРё статей «Українська історична дидактика. Міжнародний діялог», виданої 2000 СЂРѕРєСѓ видавництвом «Генеза») показали, що справа легко РЅРµ РїС–РґРµ. РћРґРёРЅ С–Р· розділів уміщеного РґРѕ цієї книжки тексту Магдалени Телус, соціолінгвіста Р· Брауншвейга, має промовисту назву: «Коли СЂРѕР·РјРѕРІР° “пробуксовує”». Серед причин цього «пробуксовування» авторка РЅР° перше місце ставить «відсутність поняттєвої еквівалентности», тобто ситуацію, коли ті чи ті поняття західної гуманітарної науки «взагалі РЅРµ надавалися РґРѕ перекладу С– довелося вдаватися РґРѕ С—С… пояснень», Р° відтак вЂ“ РЅРёР·РєР° пропозицій німецьких істориків РЅРµ знайшла партнерів РїРѕ діялогу.

Це РґРѕР±СЂРµ РІРёРґРЅРѕ, якщо порівняти Сѓ згаданій книжці німецькі Р№ українські тексти. Німці, РїСЂРёРјС–СЂРѕРј, говорять РїСЂРѕ ідентичність С–Р· СЂС–Р·РЅРёС… соціяльних перспектив, українці вЂ“ РїСЂРѕ єдину ідейну РѕСЃРЅРѕРІСѓ суспільно-державного розвитку України; німці вЂ“ РїСЂРѕ взаємне накладання процесів етнічного та племінного змішування, українці вЂ“ РїСЂРѕ історичну Р№ етнічну емансипацію українського етносу; німці вЂ“ РїСЂРѕ потребу критичного осмислення образів «національних героїв» С– РїСЂРѕ пов’язану Р· цим множинність історичних перспектив, українці вЂ“ РїСЂРѕ аксіологічно-РІРёС…РѕРІРЅРёР№ аспект історії РЅР° зразках тих-таки героїв тощо.

 РќРµ беруся виступати арбітром Сѓ цій бесіді глухих. РќРµ знаю рецепту панацеї РІС–Рґ старих, РЅРѕРІРёС… С– невиліковних С…РІРѕСЂРѕР± підручникописання. РќРµ поділяю також душевного сум’яття Ярослава Грицака, чия стаття «Як викладати історію України після 1991 СЂРѕРєСѓ?В» теж уміщена серед матеріялів згаданого Р·Р±С–СЂРЅРёРєР°. Грицак пише: «Але РјС–Р№ РґРѕСЃРІС–Рґ дозволив мені гостріше відчути, що РјС–Р¶ академічною історією, історією, що викладається Сѓ вузах С– школах, Р° ще більше вЂ“ РјС–Р¶ цими РґРІРѕРјР° історіями та історичною пам’яттю суспільства немає такого безпосереднього зв’язку, СЏРєРѕРіРѕ Р± нам хотілося». Щодо мене вЂ“ то мені Р± навіть «не хотілося», Р±Рѕ, гадаю, цього РІ принципі неможливо досягнути. Але СЏ охоче підписалася Р±Рё РїС–Рґ Грицаковою РґСѓРјРєРѕСЋ, висловленою трохи далі, РїРѕ тому, СЏРє РІС–РЅ окреслює пізнавальну релятивність академічної історії: «Натомість того СЃСѓРјРЅС–РІСѓ Р№ розгублености РЅРµ може бути РЅР° СЂС–РІРЅС– викладання історії Сѓ школі. РўСѓС‚ історія мусить служити дидактичним цілям, С– голос учителя повинен звучати впевнено. ... Увесь процес вивчення історії Сѓ школі підпорядкований певній меті вЂ“ виховання законослухняного С– лояльного громадянина».

 РЇРє бачимо, речі названо СЃРІРѕС—РјРё іменами вЂ“ просто Р№ відверто. Такою справді С” вічна мета «шкільної історії», РѕС‚ С…С–Р±Р° що «лояльність», залежно РІС–Рґ часу та потреби, вбирається РІ СЂС–Р·РЅСѓ одежу, С– тоді перелік дидактичних пріоритетів невмирущої magistra vitae суспільство корегує чи уточнює. Блискучими прикладами таких корегувань С” «підручникові РІС–Р№РЅРёВ» РґСЂСѓРіРѕС— половини XX СЃС‚оліття Сѓ РЎРЁРђ та РЇРїРѕРЅС–С—, Угорщині та Індії, Колумбії та Мексиці, що С—С… описав Сѓ тому-таки Р·Р±С–СЂРЅРёРєСѓ голандський історик Антон РґРµ Бетс. Із наведених Сѓ РЅСЊРѕРіРѕ пасажів процитую РѕРґРёРЅ вЂ“ РІС–РЅ нагадає нам знайому риторику «стратегічних напрямів», що С—С… оприлюднило наше СЂС–РґРЅРµ Міносвіти, хоча написано цей текст далеко РІС–Рґ України вЂ“ Сѓ парламенті штату Техас РЅР° початку 1960-С…: «У підручниках Р· історії Америки Сѓ загальноосвітніх школах [має] висвітлюватися наша звитяжна Р№ хвилююча історія, зігріта теплом сердець С– РґСѓС€, джерелом СЏРєРѕРіРѕ С” прекрасні принципи С– традиції Америки». Сьогоднішня «корекція лояльности» РїРѕ-европейськи вже РЅРµ апелює РґРѕ «нашої звитяжної історії», Р±Рѕ РІ Европейському РЎРѕСЋР·С– таких «звитяжних історій» було Р±Рё надто багато, Р° наслідки С—С… зіставлення: РґРёРІ. Першу та Другу світові РІС–Р№РЅРё. Відтак, сьогоднішня magistra vitae вбралась Сѓ РЅРѕРІРёР№ костюм. РќР° РЅСЊРѕРјСѓ, СЏРє РІС–РґРѕРјРѕ, вигаптувано гасла мультикультуралізму Р№ «Европи без РєРѕСЂРґРѕРЅС–РІВ», Р° Р·Р° РѕСЃРЅРѕРІСѓ навчання-виховання взято РґРѕСЃРІС–Рґ громадянських суспільств, повсякденний РІРёРјС–СЂ історії, акцент РЅР° контроверсійності Сѓ викладі матеріялу тощо.

 РўР°РєР° модель «шкільної історії» виглядає, принаймні РІ теорії, дуже симпатично. Залишається, щоправда, побачити, чи РґРѕРІРіРѕ носитиме цю одежу вередлива Пані Кліо. Адже виховати громадянина «спільного Европейського Дому» таки складніше, РЅС–Р¶ громадянина окремо взятої Швеції (С– наш песимізм РЅРµ Р±СѓРґРµ аж таким безпідставним, коли РјРё згадаємо невдачу схожого експерименту РЅР° РІС–РґРѕРјС–Р№ нам РѕРґРЅС–Р№ шостій земної кулі). Але так чи так, перед нами РЅРёРЅС– стоять РЅРµ ті самі завдання, що перед архітекторами «Европейського Дому». Бо декларуючи СЃРІРѕС” палке прагнення інтегруватися РґРѕ «справжньої Европи», РјРё С…РѕС‡-РЅРµ-С…РѕС‡ РјСѓСЃРёРјРѕ спершу зліпити РґРѕРєСѓРїРё те, що нам хотілося Р±Рё примістити РЅР° мапі европейського мультикультуралізму вЂ“ СЃРІРѕСЋ українську ідентичність. Отже, наша провінційна та немодна magistra vitae має спершу навчити нас національного, С– РЅР° те немає ради. РћСЃСЊ чому РІ мене РЅРµ викликає СЃСѓРјРЅС–РІСѓ, що дидактична історія вЂ“ Сѓ С—С— сьогоднішньому українському виконанні вЂ“ РїРѕРІРёРЅРЅР° СЏРєРѕСЋСЃСЊ продуманою РјС–СЂРѕСЋ координуватися Р· «дорогими серцю істинами», тобто Р· історичною пам’яттю та національною історичною свідомістю.

 Р’ академічній історії РІСЃРµ навпаки. Повертаючися РІС–Рґ дидактики РґРѕ науки, дозволю СЃРѕР±С– метафору: прийшов час, аби вчені врешті зняли однострої бійців-пропагандистів, Р° СЃСѓСЂРјРё, литаври Р№ інші знаряддя прославляння Батьківщини здали РґРѕ музею історії науки. Бо та Р¶ таки Батьківщина Сѓ РґРѕР±Сѓ інтернаціоналізації історичного знання потребує РІС–Рґ РЅРёС… послуг інакшого характеру. Передусім (щоб РЅРµ було «прикро Р·Р° державу») йдеться РїСЂРѕ вирівнювання асиметрії Сѓ дискурсах української та західної історіографій. РЇСЃРЅРѕ, що це стане можливим лише Р·Р° СѓРјРѕРІРё, коли українська історія презентуватиметься світові Сѓ поняттях С– категоріях, СЏРєС– ввійшли РІ науковий РѕР±С–Рі Р·Р° часів нашої вимушеної інтелектуальної ізоляції, Р° тому РЅРµ були засвоєні нами вчасно. Простіше кажучи, йдеться РїСЂРѕ оновлення методологічного інструментарію. Георгій Касьянов Сѓ згаданій статті «Ще РЅРµ вмерла українська історіографія» («Критика», 2002, С‡.4) оцінює перспективи методологічного оновлення Р· вельми стриманим оптимізмом. «Наряд чи варто, вЂ“ пише РІС–РЅ, вЂ“ чекати СЏРєС–СЃРЅРёС… методологічних інновацій уже завтра, але можна сподіватися принаймні поступового входження нашої історіографії Сѓ ширший, РЅС–Р¶ теперішній, поняттєвий та інтерпретаційний простір». Такі зрушення, РЅР° РґСѓРјРєСѓ Касьянова, багато РІ чому залежатимуть РІС–Рґ ситуації Сѓ сфері організації науки.

 Р©Рѕ РґРѕ мене, то СЏ РЅРµ надто РІС–СЂСЋ РІ чудодійні ліки, СЏРєС– запропонує реформована інфраструктура науки (РїСЂРѕ малоймовірність самих реформ уже Р№ РЅРµ згадую). Адже методологічні новації РЅРµ народжуються РІС–Рґ того, що РЅР° ранок РїРѕ реформі історик скаже СЃРѕР±С–: «Годі скніти! Р’С–Рґ СЃСЊРѕРіРѕРґРЅС– оновлюю методики». Підготування революції Сѓ фаховій свідомості вЂ“ справа РґРѕРІРіР°, РЅСѓРґРЅР° С– навряд чи можлива без фахового вишколу РІ університетах, С– то РЅРµ лише Сѓ формі абстрактних розумувань РїСЂРѕ сучасну варіятивність поглядів РЅР° історію (таке вже робиться вЂ“ перемішуючи поняття методології С– філософії історії, С– СЏРєР° Р· того користь?), Р° Сѓ формі тривіяльного «методологічного лікнепу». Маю РЅР° увазі передовсім навчальні семінари, спрямовані РЅР° прикладне оволодіння тими методиками пізнання, що С—С… РґРѕСЃС– РЅРµ практикує пересічний український дослідник.

 РњРµРЅС– можуть заперечити, що це нереально Р· огляду РЅР° сітку нормативних навчальних програм. Гадаю, проте, що С– РІ цій Великій Китайській стіні С” щілини. Сьогоднішня концепція вишколу історика Сѓ вищому навчальному закладі, СЏРє РІС–РґРѕРјРѕ, спирається РЅР° РЅРёР·РєСѓ затверджених Міносвіти обов’язкових С– так званих «професійно зорієнтованих» РєСѓСЂСЃС–РІ, спрямованих РЅР° засвоєння готових знань вЂ“ «вивчення історії». Паралельно певний відсоток часу виділено РЅР° «вибіркові РєСѓСЂСЃРёВ», Р·РјС–СЃС‚ СЏРєРёС… визначає сам навчальний заклад (святкуймо поступ лібералізму!). Ці РіРѕРґРёРЅРё здебільшого використовують без фантазій вЂ“ СЏРє нагоду поповнити «вивчення історії», закинувши РІ голову студента ще РѕРґРЅСѓ порцію готових знань. Придавлений такою брилою мудрости студент «знає» РІСЃРµ вЂ“ РІС–Рґ законів Гамурапі РґРѕ переліку сучасних українських партій. Р† РІСЃСЊРѕРјСѓ слухняно вірить, Р±Рѕ Р№РѕРіРѕ вчили «знати», Р° РЅРµ сумніватися, запам’ятовувати, Р° РЅРµ ставити РґРѕ джерел нескромні запитання. Тобто, Р№РѕРіРѕ РЅРµ навчено РІРјС–РЅРЅСЋ здобувати знання вЂ“ саме Р·Р° РґРѕРїРѕРјРѕРіРѕСЋ отих прикладних методик, РїСЂРѕ СЏРєС– йшлося вище. Р† СЏРєС– РІ реальній ситуації могли Р± заповнити простір РІРёР±С–СЂРєРѕРІРёС… РєСѓСЂСЃС–РІ задовго РґРѕ малоймовірного Сѓ найближчому тисячолітті перегляду міністерських програм.

Тож саме тут нам, «людям доброї волі», варто взятися до роботи, маючи за мету інтелектуальне переоснащення та якісне оновлення історичної науки. Зичу успіху, і переконана, що в підсумку це піде на користь не лише академічній науці, але й «дорогим серцю істинам», бо і до них коли-не-коли приходять ревізори від Її Високости Пані Кліо.


 В В В В В В В В В В В В В В  Журнал “Критика”, в„– 12/2002