Наталя Яковенко

 

Між правдою та славою

(не зовсім ювілейні роздуми до ювілею Богдана Хмельницького)

 

Якось цієї осени в автобусі, що перевозить на той бік Дніпра нас, мешканців київської Троєщини, мені довелося почути такий діалог. Чоловік, угвинтившись останнім у задні двері, що за його спиною чудом зачинилися, радісно оголосив: "Ну, слава Богу! Рушай, шофер, на нашу Чернігівську губернію". "Загнув, — поправив скептик, — до Чернігівської губернії ще їхать та їхать". Контраргумент прозвучав невідпорно: "Аякже! Троєщина — це Чернігівська губернія ще від БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО".

Обеззброєна цією простодушною логікою, за якою часи Хмельницького — це найнижча планка спонтанної історичної пам'яти, я стала набридати своїм знайомим і приятелям, прохаючи без роздумів, одним реченням, сформулювати: ким є Хмельницький. Відповіді не збігалися дослівно, але майже в кожній ім'я гетьмана пов'язувалося з початком України. "А Київська Русь? А Галицько-Волинська Русь? А князівства литовської доби? А часи Петра Могили?" — обурювалася моя ерудиція історика. Та бачиш, — відповідали, — ти ж просила сказати, не задумуючись..."

Колись мені здавалося, що зяє в нашій історичній свідомості чорне провалля між ріпінням возів Батия та помахами козацьких щабель з провини радянської історіографії, яка умисне викреслила в пам'яті народу докозацьку, "рицарську" добу. Однак феномен чорних дір, схоже, належить шукати не так у злій волі "замовчувачів", як у різниці між усвідомленим знанням історії та спонтанним виокремленням у ній рубіжних поворотів, або великих потрясінь, перед якими ніби відступають у тінь відносно спокійні часи. У такій системі вартостей нова українська історія справді починається зі спалаху, що перекраяв карту України, а заразом змінив усталений розклад сил Центрально-Східної Європи, витворивши нову велетенську імперію — Росію і підштовхнувши до краю прірви Річ Посполиту. Ним стало останнє, наймасштабніше з козацьких повстань, яке втягнуло в себе мільйони людських доль і коштувало Україні та її сусідам сотень тисяч життів і незліченних матеріальних втрат. Буремні події, в яких Україна палала майже 40 років, втягнули в свою орбіту не тільки всі стани й соціальні груші, але й кожну окрему людину, якій просто ніде було сховатися від вогненного смерчу. Хмельниччина повністю перевернула звичну суспільну ієрархію, коли замість зруйнованої станової драбини родових еліт до вершин влади зійшли люди, які здобули її "правом шаблі" — козацька старшина. Врешті, вихор нищівних воєн на багато століть уперед, якщо не донині, визначив національний ідеал, довкола якого невдовзі вперше в єдиному ритмі почали обертатися й елітарна, й простонародна культура, — постать героя-козака, символічного борця "за волю України".

Легітимна концепція "козацько-руської вітчизни" з її політичним ядром — "козацьким народом", уперше обгрунтована наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у творах Пилипа Орлика, Самійла Величка та Григорія Граб'янки, спиралася на три головні тези: 1) що законність прадавнього козацького володіння над серцевиною земель княжої Руси випливала з рицарської служби "шляхетних козаків" різним династіям, яка тривала доти, доки володарі шанували їхні права, тобто станову й територіальну автономію; 2) що козаки представляли інтереси всієї людности, оскільки боронили "благочестиву віру"; 3) що "козацький народ", як і кожний інший, мав "натуральне і Боже право" на свої вольності. Згадані тези жили не як кабінетні схемі, а як живі переконання доти, доки фізично існувала козаччина. Старшині XVIII ст. вони правили за теоретичну основу дія обстоювання автономії Гетьманату, а останньому речникові ще "живої" козаччини — авторові "Історії Русів" — дія обгрунтування неперервності політичної історії на території України за відсутности панівної династії. Зайве нагадувати, що з кінцем козацької доби ідеологемам "літератури канцеляристів" (як інколи називають козацьку історіографічну публіцистику) судилося перемітитися в кабінети істориків та в красне письменство, а звідти — в національну ідеологію модерних часів, що живить нас досі.

Початком початків, відліком "козацької старовини" в свідомості людей другої половини XVII — XVIII ст. була Хмельниччина, а її душею й симво­лом— Богдан Хмельницький. Утім, гетьман був людиною-легендою вже в уяві своїх сучасників, які тлумачили його ім'я "Богдан" як БОГОМ ДАНИЙ — полякам для кари, українцям для виконання божественно санкціонованої місії: вивести, подібно Мойсею, свій народ "з лядського іга". Віршописці-панегіристи середини XVII ст. ставили гетьманське прізвище в один ряд з іменами руських князів Володимирового коліна ("З синов Володимирових Россія упала/, З Хмельницьких за Богдана на ноги повстала"), а в козацькому середовищі ентузіастично вірили в "щастя" гетьмана, який у своєму імені має "ім'я Бога" і якого "Дух Святий умудряєт", а тому у війську панує "справа" та "згода" (1).

Окремого обговорення заслуговує, як (і чому) з неухильною періодичністю в Україні наступних століть - XVIII, XIX, XX - знову й знову спалахував особливий пієтет перед монументальною постаттю гетьмана, набуваючи ознак своєрідного культу. Конкретні поштовхи до цього бували різними (за приклад може правити хоча б остання війна - з появою однойменного ордена, фільму та ін.), але глибинна мотивація - однаковою. Хмельницькому доводилося змахувати булавою над своїм народом у хвилини, коли насувалася чергова загроза, диктуючи потребу в спільному стягові. У контексті сказаного нинішнє вшанування пам'яги Хмельницького вселяє оптимізм. За наших гірких негараздів очікувалося (не в образу шанувальникам генія Хмельницького, бо до них належить і автор цих рядків), що ювілей святкуватиметься історичніше: з маршами агресивно-маскарадних козаків і шароварами завширшки з Чорне море, які зранку до вечора підмітатимуть нудний екран державного телеканалу. Тим часом святкування загалом було витримане в тоні шанобливої, стриманої урочистості, без екзотичних кінних рейдів шляхами Богданових перемог і навіть - о, диво! - без вручення чергових булав Президентові. І все-таки...

У святкових відправах рефреном повторювалася одна деталь, що дисонувала зі стилістикою) впевнено-державної тональности ювілейних заходів - в теле- та радіоефірі, на урочистих засіданнях, виставках і т. ін. наполегливо підкреслювалося, що ювілей мусить стати початком "відродження слави українського козацтва". Що мали на увазі автори дзвінкого гасла - до кінця не ясно. Але, слід гадати, йшлося не про походи козацьких чайок до околиць Стамбула, тобто за пропагандистським лозунгом ховається патріотично-виховна вимога - виопуклити в підручниках з історії України героїчний, козацькій струмінь, покликаний нагадати "нашу славу". Ось цьому й будуть присвячені рефлексії роздратованого історика, викладені в цій статті.

Тим, хто досі не мав нагоди ознайомитися з потоком продукції, яка виходить малотиражною оперативною поліграфією на кафедрах історії в різних містах України, даю авторитетне запевнення - зі "славою українського козацтва" там усе гаразд. Навіть, висловлюючись м'яко, не без перебільшень, Набагато гірше там, на жаль, з історією: маю на увазі навіть не фактологічні чи термінологічні нісенітниці (на перелік яких просто місця не вистачить), а передовсім - брак очікуваної від науки кінця XX ст. раціоналізації та гуманізації історичної свідомості, сподіваного перемикання уваги з накинутої тоталітарною ідеологією тези про соціальний конфлікт як рушій прогресу на гомоцентризм, духовну та інтелектуальну еволюцію свого народу, елементи функціонування громадянського суспільства в минулому, паростки толерантности в ставленні до іноетнічних та іноконфесійних меншин, взаємопроникнення культур тощо. Концепційним стрижнем згаданих праць (я далі цитуватиму декілька з них, хоч довелося бачити близько двох десятків, ідейно подібних між собою як брати-близнюки) є національний міф кінця XIX - початку XX ст. Насправді ж за фасадом "відродження історичної спадщини, спотвореної прислужницькою радянською наукою" (2), в доволі хаотичній суміші переказуються не так ідеї архітектора національного міфа Михайла Грушевського (вони заскладні й надто переобтяжені дослідницьким релятивізмом), як їхнє спрощене, препароване для агітаційного вжитку тлумачення, викладене свого часу апологетами великого історика. Внаслідок такої подвійної хірургічної операції отримуємо, для прикладу, парадоксально наївні оповіді про Запорозьку Січ як колиску української державности або про те, що Січ найповніше відповідала національному характерові українців, бо мала форму "демократичної республіки на засадах народоправства". Грушевському, з його досить скептичним ставленням до запорозької вольниці, мабуть, і в сні не привиділося б, що, формально йдучи його слідами, можна написати, наприклад, таке:

"...збройні сили (Січі) складалися з піхоти, кінноти, артилерії та морського флоту..." (3); "Запорізька Січ (наприкінці XVI ст. - Н. Я.) створила власний чорноморський флот, який успішно протистояв флоту наймогутнішої чорноморської держави..." (4); "У ті часи ще жоден народ не мав такої демократичної республіки, якою була Україна, не мав такого рівноправного і міцного військового устрою, який мала Запорозька Січ. Це був лицарський український орден, що не мав собі рівних у Європі.." (5).

Втім, коли заплющимо очі на кумедну мегаломанію як на зрозумілу дитячу хворобу росту, то все одно змушені будемо спіткнутися об думки та ідеї менш невинні. Пропагандистська заангажованість, яка виопуклює бажане, проминаючи решту, - не новотвір сьогодення. Від 1920-х років по обидва боки радянського кордону жили дві історіографії України, попри тематичну несхожість дуже подібні: націоналістична, що проголошувала примат національного над науковим, і марксистсько-ленінська, яка перетворила науковців на бійців ідеологічного фронту. Спільним ж було те, що обидві покладали на історика місію вихователя, який творить символи в ім'я найвищої ідеї, забуваючи: для партійного виховання існує пропаганда, тим часом як завдання науки - безстороння правда, яка партійною не буває. У сучасному історієписанні виявилося набагато легшим повернутися до патріотичних гасел неоромантичної та націоналістичної історіографії, ніж до терпкуватої правди старих солідних позитивістів.

Ось кілька конкретних прикладів того, як можна оповідати молоді "козацьку славу", препаруючи її до невпізнанности і в спосіб просто феноменальний поєднуючи позитивістську віру в право певної соціальної групи прямувати до мети будь-яким коштом зі звичним пропагандистським завзяттям партійного історика. Отже, криваві події літа 1648 р.:

"Сформувавши з селянства чисельне військо, народний ватажок (Кривонос) протягом короткого часу здобув Бершадь, Ладижин, Тульчин, Брацлав, Райгород, Немирів, Погребище та ін. Повстання перекинулося і на Волинь, давнє гніздо магнатського всевладдя. Повстанський рух активізувався після 12 червня, коли на Житомирщину вступив зі своїми недобитками Вишневецький (князю Яремі належало 7 — 8 тис. добре навченого і озброєного надвірного війська головно з числа його задніпровських бояр і слуг, тобто майже стовідсотково українців — Н. Я). Намагаючись за будь-яку ціну придушити ребелію і захистити свої маєтності, князь вдався до найжорстокішої розправи вад винними і безневинними. Шлях його війська був позначений шибеницями, палями, тисячами осліплених, обезручених і обезножених людей... Українська людність масою піднялася проти шляхти. Протягом першої половини липня — серпня повстанці визволили (тобто, здобули штурмом — Н. Я.). Застав, Рівне, Клевань, Луцьк, Чорторийськ та інші міста" (6).

На жаль, кривавий марш Вишневецького — це трагічна правда. Але те, що оповідають шановні автори — тільки її половина. Додам решту…

Банальною істиною є те, що кожна війна, попри найвищі мотиви, в ім'я яких вона ведеться, приносить незчисленні страждання, смерть, спустошення та жорстокий автоматизм винищення людиною собі подібних. Не стала винятком із цього печального правила й козацька революція. Проникливий діагноз тому, що спалахнуло як звичне для Речі Посполитої чергове козацьке сум'яття, поставив уже наприкінці травня 1648 р. Адам Кисіль, пишучи до короля: починається ЖАХЛИВА СЕЛЯНСЬКА ВІЙНА. За два-три тижні після Корсунської битви Україну охопила буря, що вирувала вже поза контролем та, і очевидно, й поза бажанням Богдана Хмельницького. Звістка про козацькі перемоги під Жовтими Водами та Корсунем стала іскрою, що впала на бочку сухого пороху й викликала досі не бачений вибух активности простолюду. В ньому змішалися докупи затятий соціальний антагонізм і сп'яніння від безвладдя, віковічний потяг до життя "без пана" і помста за національні та релігійні приниження.

Ледь не кожний селянин за мить перетворився на вояка — ворога  усталеного режиму, персоніфікованого в  "ляхах" (під якими розумілися й українські пани) та євреях-орендарях, а закони війни, як завжди, зняли табу на вбивство. Навпаки, прочитавши "руський отченаш", належало
"змішати ворожу кров у полі з жовтим піском" (саме так звучать відповідні кліше багатьох дум про Хмельниччину).  Громади сіл і містечок ставали збройними ватагами, а з останніх формувалися більші загони й висувалися найенергійніші "старшини", які оголошували їх "козацькими". Самовидець у своєму літописі напише про це так: "Усе, що живо, піднялося в козацтво" (7).

На Лівобережжі великі повстанські загони вже на початку червня розгромили резиденцію князя Вишневецького в Лубнах, а протягом цього ж місяця здобули Борзну, Ніжин і Новгород-Сіверський. По Південній Київщині, Брацлавщині та Поділлю, випалюючи шляхетські садиби й вирізаючи до нога євреїв у здобутих містах і містечках, смерчем покотилися загони Максима Кривоноса, Івана Ганжі, Олександренка, Чуйка, Трифона з Бершаді, Неминикорчми, Степка та ін. У липні-серпні з'єднані селянсько-міщанські формування з'явилися на Волині та Поліссі, а наприкінці серпня — в Галичині й на Покутті, до осени 1648 р. замкнувши у вогненному кільці увесь український простір, від Новгорода-Сіверського до Карпат. Каральний марш Яреми Вишневецького, який, пробившись із надвірним військом із Лівобережжя, у другій половині червня рушив на замирення Київщини та Брацлавщини, лише долив масла у вогонь. Під гаслом "вистинати винного і невинного", аби навести на простолюд жах — єдине почуття, яким, на думку Вишневецького, можна приборкати "мерзенну чернь", князь смерчем пройшов через Котельню, Вчорайше, Погребище, Вахнівку, Немирів, Прилуки. Однак протидія виявилася рівною дії: зупинивши княже військо під Махнівкою, Кривоніс почав тіснити його назад, здобуваючи міста Південної Волині Це супроводжувалося сценами повального терору. Зокрема, до пам'яти євреїв Речі Посполитої червень-липень 1648 р. увійшов як "брама помсти", а кілька днів з нього вшановуються донині в єврейському календарі серед дат скорботи. За даними тогочасних єврейських хроністів, повстанці винищили за два місяці до 100 тис. осіб (8). Цифра ця фантастично перебільшена (як, утім, і всі без винятку тогочасні цифрові дані), бо в усій Речі Посполитій перед початком козацької революції, за даними сучасних єврейських науковців, мешкало не більше як 150-170 тис. євреїв, однак безсумнівним є факт, що майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в той час. Найяскравіша єврейська хроніка трагічних місяців, написана мешканцем волинського Заслава (врятованим, і багато інших євреїв, армією Вишневецького), котра вперше вийшла друком у Венеції ще 1653 р., оповідає про нечувані звірства, руйнування єврейських осель, перетворення синагог на стайні, цілеспрямоване винищення дітей.

Ось такою в світлі терпкої правди постає бадьоро описана з підручнику "слава" Кривоносового походу. Хроніка кривавого жнива червня-липня 1648 р. настільки обплутана гаслами перехрестної ПОМСТИ, що в ній навряд чи можна знайти більш і менш винною. Втім, на відміну від авторів згадуваної книжки, сучасники розуміли жорстоку рівновартісність "правд" обох месників вихованого в трьох європейських університетах доброго християнина й зразкового лицаря князя Яреми та "вождя шаленого плебсу" Кривоноса. Мабуть, найвлучніше її зінтерпретував Хмельницький: на жадання урядових комісарів видати для належної кари Кривоноса гетьман відповів: "Взамін на Вишневецького". Що ж до Самовидця, людини, що спостерігала події з глибини свого часу, то він підсумував не героїчний, а трагічно-особистісний вимір війни ще промовистіше: "...в тот час не било милосердія межи народом людским" (9).

Психологічна інерція, звичність сприйняття   історії в позитивно оцінюваних категоріях "боротьби" й "конфлікту", не тільки перешкоджає денонсації упе­реджень і фобій, властивих українському (як і всякому іншому) національному міфові, а навпаки — примножує їх примітивною агітаційністю "на користь" свого народу — наймудрішого, найсправедливішого, найрозумнішого, найскривдженішого. Приклади, які неглухому морально історикові й читати незручно, можна наводити на багатьох сторінках. Ось один із них: хвацька оповідь про те, як Іван Золотаренко визволяв 1654 р. територію Білорусі (і це — разом із російською армією, коли внаслідок агресії російсько-козацького війська величезні маси населення були винищені або виведені в полон, а квітучі доти міста зазнали непоправних руйнувань!). Ось інший перл неправди: зворушлива оповідь про те, як після Пилявецької битви восени 1648 р. "народне військо вирушило в Галичину, де його радо вітало трудове населення західного краю, всіляко допомагаючи йому і поповнюючи лави народно-визвольної армії" (11). Ну, чим не ідилія "золотого вересня" 1939 р.! З тим самим ефектом айсберга, коли за кадром лишається більша частина інформації, відома кожному історикові, а саме: армія Хмельницького в поході на Львів і Замостя восени 1648 р. грабувала й руйнувала однаково і людей на власних етнічних теренах, в ідилічно змальованому вище "західному краї", і на території польської Замойщини, де католицьким храмам дісталося те ж саме, що трохи раніше — руським (12).

Приклади з військової історії? Будь ласка. Берестечко виявляється, було не катастрофічною поразкою козацької армії, а всього лише "невдачею", оскільки "зрада татарського хана поставила повстанців у скрутне становище" (13) (цифри втрат навіть не наведені!). Натомість Батізький розгром гусарської кінноти, де "гетьман отримав блискучу перемогу, яку сучасники порівнювали з перемогою Ганнібала під Каннами" (14), описаний із таким респектом, що навіть кількість  загиблих ворогів задля враження збільшено з 8 до 20 тис. Чигаючи такі реляції з поля битви, лишається хіба згадати старий анекдот про Наполеона, який дивиться парад на Червоній площі, водночас читаючи "Правду". На захоплені вигуки ад'ютант "Сір! Якби нам хоч один такий танк, ми не програли б Московської кампанії!" Наполеон незворушно відповідає: "Мсьє! Якби нам хоч одна така газета, ніхто в світі не дізнався б, що ми її програли".

Приклади, схожі на вже зацитоване, можна без перебільшення передруковувати цілими сторінками, і то з багатьох книжок, де, як колись казали, "ласкавий чительнику, знайдеш, чого потреба": пасторальних козаків, які вирощували у Дикому Полі зернові, а караванів на битій дорозі — боронь, Боже! — ніколи не переймали, і коли ходили в Крим чи ногайські улуси — то це було щось на зразок екскурсії; траплялося їм зрідка бувати і в Молдові, але не за чим іншим, як лиш за тим, щоб визволити братів-молдаван із-під турецького іга. Яскраве враження може справити бурхлива, зі збереженням стилістики маніфестів Катерини II, радість із нагоди того, що в останній чверті XVIII ст. впав "останній бастіон кочовиків" і "врешті перестало існувати гніздо розбою" — Кримський ханат (15) (який, до речі, вже давно не був "кочовим", а, крім того, від середини XVII ст. став головним союзником козаків). Не без пізнавального інтересу можна також прочитати натхненні оповіді про те, як руська мова швидко опанувала литовські верхи Великого князівства Литовського, і було це пречудово. Правда, за кілька сторінок із подивом натрапиш на місце, де те саме стосовно просування в Україну польської мови змальовується з драматичною патетикою, супроводжуючись гучними акордами про "розгул фанатичного католицизму" та "національне гноблення". Втім, чого вимагати від компіляторів, коли навіть у монографії-наукового характеру — книжці В. А. Смолія та В. С. Степанкова "Богдан Хмельницький (16) — в описах позиційної боротьби за населені пункти (мешканцям яких однаково, хто їх укотре здобуде, - роз'юшені війною озброєні люди грабуватимуть і безчин­ствуватимуть однаково), автори дивовижно послідовні в лексичних штампах: коронні загони, здобувши бідолашне містечко, в нього ВДИРАЮТЬСЯ, а козацькі ВСТУПАЮТЬ.

Здавалось б дрібниця. Але вона може правити за взірець подвійного еталона моральної відповідальності: "нашим" — можна, "їхнім" — ні! Він однаково прикладний і до козацьких походів по здобич, і до перипетій Хмельниччини та Руїни, і до Коліївщини та сумної історії XX ст. І доки подвійній еталон зберігатиме силу — годі говорити про гуманізацію історичної (та вочевидь, й не тільки історичної) свідомості.

Патріотичний азарт історико-педагогічної продукції у своєму публіцистичному запалі не самотній, бо перегукується з відпрацьованим пропагандизмом: продукції науково-дослідницької. З-поміж іншого обмежусь тільки одним, "ювілейним", сюжетом — державотворенням у часи Богдана Хмельницького. Відомо, яку роль відіграє історична традиція в процесах державної самоідентифікації кожного народу. Вимушена перерва у вивченні кола проблем, пов’язаних з поняттям держави, нині в Україні обернулася ситуацією, котру відомий історик права Центрально-Східної Європи Юліуш Бардах влучно кваліфікував як "невгамовану спрагу історії": там, де суспільство відчуває брак історичної традиції, мимоволі виринають старі або творяться нові міфи, приурочені до запитів сьогодення (17). Рвучко розвернувшись до раніше табуйованого політичного феномена — Козацької держави, історики виявилися професійно не готовими його досліджувати: як з милою щирістю зізнався один молодий науковець Інституту історії України щодо Переяславського договору 1654 р., "відсутність фахових знань не дозволяє детально зупинитися на аналізі існуючих правових концепцій чи пропонувати власні конструкції” (18).

Відтак за вихідну основу міркувань про характер держави Богдана Хмельницького правлять праці В'ячеслава Липинського, Івана Крип'якевича чи Ореста Терлецького (19), злегка модифіковані хіба що новими міркуваннями про еволюцію політичних поглядів гетьмана (20). Сама ж держава бачиться й далі (як і для науковців 20-30-х років) своєрідним аналогом інституцій XIX-XX століть, тобто струнким політичним тілом, витвореним унаслідок об'єднання володаря, правлячих еліт, апарату управління, території та населення на підставі уніфікованого законодавства, усталених кордонів, нормованої пред­ставницької і фіскальної систем тощо. Тим часом така тенденція ототожнення середньовічних і ранньомодерних державних організмів із державами Нового часу була подолана і в соціології, і в прикладних історичних дослідженнях завдяки цілій низці фундаментальних праць європейських та американських науковців, котрі побачили світ впродовж кількох останніх десятиліть (21). На жаль, навіть віддаленого перегуку висловлених там ідей із сьогоднішніми працями наших співвітчизників годі шукати: до українського "наукового ринку поки що не достукалася жодна.

Тож ми далі лоскочемо національне самолюбство твердженнями про те, що "республіканський устрій, що сформувався в Україні, мав виборність усіх ланок уряду, власну військову організацію, фінансову систему, службу міжнародних зносин" (22) (в навчальних посібниках про це саме написано ще "дохідливіше": "Новоутворена козацька держава діяла за всіма законами державности, маючи її класичні ознаки. Вона мала політичну владу, територію, політико-адміністративний устрій, суд і судочинство, фінансову систему та податки, соціальну структуру населення, міжнародні зв'язки" (23).

Від історично детермінованої моделі Козацької держави це лежить не ближче, ніж свідомість бентежного гетьмана — від чеканно-пропагандистських фраз про те, як він, уклавши договір із Росією на засадах "своєрідної конфедерації" (?!), врешті "зосередив зусилля на вирішенні найважливішого завдання — возз'єднання в межах Козацької держави усіх українських земель" (24).

Все постає таким неспростовно ясним, що сама собою з уст злітає опти­містична фраза: "Факти недвозначно вказують на тверді наміри українського керівництва боротися за державну самостійність" (для мене, історика, залишається найбільшою загадкою, як досягнути цього бравого оптимізму, опинившися сам-на-сам із гігантським клубком суперечливих фактів і суб'єктивних алюзій (26), якими оповиті дев'ять бурхливих років гетьманування Хмельницького — людини, як говорили сучасники, "з тисячею штук", чиї словесні заяви лише дуже наївна людина здатна ототожнювати з реальними намірами). Там, де все так "недвозначно" ясно, трудно шукати роздумів, а там, де ще й бракує обізнаности з ідеями теоретиків середньовічного державотворення, навряд чи можна очікувати прискіпливого порівняльно-типологічного вивчення Козацької держави. Не як неповторного витвору козацького генія, який утер носа всій Європі "республіканським ладом", а як неймовірно складного феномена станової військової диктатури, коли збройна корпорація (козацтво) зуміла стати "політичним народом": і дорівнюючи всій країні, і представляючи її, і ототожнюючись із нею in toto corpore (звідси, до речі, бере початок і самоназва цієї держави — "Військо Запорозьке", яка наштовхує на певні аналогії, приміром, із середньовічним австрійським поняттям landschaft, яким позначали і власне територію, і суспільство, на ній оселене, і політичну групу, яка це суспільство репрезентувала). Інший приклад: "підозрілі" натяки сучасників Хмельниччини, котрі від перших днів війни звинувачували козаків у намаганні розпоряджатися Україною jako suo patrimonio (27), могли б наштовхнути теоретично начитаного дослідника на шерег рефлексій про архаїчні витоки новоствореного "патрімоніального" державного тіла, яке спробувало організувати навколишній простір за подобою збройних братств, тобто в канонах запорозьких стереотипів свідомости, а також про те, чому ця спроба (в реаліях XVII ст. анахронічна) була від початків приречена на невдачу. Своєрідним підсумком нежиттєвости укладу держави-війська служить Конституція Пилипа Орлика 1710 р., де зроблено першу спробу "усвідомити" Козацьку державу на формальному рівні Цей акт уже спирається на "нормальну" модель тогочасної європейської держави: в основу Конституції покладено принцип контракту, що окреслює компетенції та взаємні гарантії "політичного народу" (козацтва) і "володаря" (гетьмана), а також характерний для так званих периферійних країн середньовічної та ранньомодерної Євро­пі — Чехії, Угорщини, Речі Посполитої — принцип двощаблевої репрезентації, тобто персонального голосу для верхівки еліти — старшини і представницького — для "послів Війська Запорозького".

Втім, мета автора цих рядків полягає не в спробі аналізувати феномен козацького державотворення, а в намаганні підкреслити, настільки далекою є нинішня історична наука в Україні від усвідомлення того, що тільки сучасне наукове мислення може дати ключ до розуміння українського суспільства доби Хмельниччини. Брак елементарної обізнаності з зарубіжною науковою думкою породжує провінційність, оту саму "ідеологію острова", про яку ще 1948 р. з блиском писав Юрій Шевельов (29). І доки ми обмежуватимемося заклинаннями про "державотворчий потенціал української нації" замість вести чорнову, марудну роботу, опановуючи нові ідеї та нові методики інтерпретації джерел (що врешті дозволить зрозуміти — чим же насправді була ця шалено цікава держава під химерною назвою "Військо Запорозьке"), доти наша історична традиція зберігатиме характер міфологізування для домашнього вжитку, давно перейденого у світовій науці. Цитуючи ще раз мого улюбленого Шевельова, "тут шанс Києва. Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована" (30).

Але повернімося ще раз до козацької стави! Українська історична наука нині переживає той стадіальний період, коли на перше місце висуваються не гуманітарні чи сцієнтичні вимоги, а пропагандистсько-виховні функції – виопуклення ролі власного народу, служіння державницьким гаслам, культивування ідеалізованих героїчних постатей тощо. Через таку стадію (зрозумілу з огляду на політичне запотребування) свого часу пройшли історіографії тих молодих держав, що виникли після першої світової війни, тож не провина, а біда України, що їй доводиться проходити цей шкільний клас другорічницею. Парадокс роздвоєння між загальногуманним і політичне злободенним тяжкий для погодження; до прикладу, він кладе свій відбиток навіть на таких гуманістів високої проби, як Євген Сверстюк В одній зі своїх авторських радіопередач вересня цього року п. Сверстюк проголосив: "Історія нам потрібна тільки як іскри, що живлять дух". Вважаю за свій моральний обов'язок науковця заперечити: історія нам потрібна не для цього, бо вона — це перш за все ПРАВДА, що не лякається свого зображення в дзеркалі навіть тоді, коли воно радше збентежить, ніж підживить дух.

Дороги минулого по всіх світах були политі кров’ю і сповнені тривог та ненависти. Гуманні ж ідеали гуманного суспільства — це пещене дитя Нового часу. Відтак тяжка місія історика - не творити шляхом косметичних операцій рожеву казку про найкращу й найславнішу у світі націю, а оповідати терпку правду про наших предків - жорстоких дітей жорстокої доби На ній теж можна "відродити козацьку славу", проте апелюючи не до рум'яних манекенів зліплених на потреби виховання ґречних панночок, а до тих людей зі сталі та граніту, що так простодушно й наївно намагаються схилити негнучкі грішні шиї під козацькими Покровами.

Вважаю, що нам варто поспішати. Втрачаючи правду історії, ми втрачаємо себе. Богданові ж Хмельницькому, на відміну від нас, час терпить: від серпня 1657 р. над ним шелестить ошляхетнена легендами вічність.

 

Література

 

1. Порів, вірш на реєстр Війська Запорозького 1649 р. Цит. за: Українська поезія. Середина ХVII ст. (Упор В. І. Крекотень, М. М. Сулима): К., 1992. С. 101 – 104.

2. З передмови до: Історія України. Навчальний посібник (Б. Д Лановик,  О. Д. Зубалій, З. М. Матасякевич та інш.). К., Ін-т систсмних досліджень освіти при Міністерстві освіти України.

3. Там само. С. 30.

4. Борисенко В. Й., Заремба С. 3. Україна козацька, XV — XVIII ст. Ч  І: XV — XVII ст. Навчальний посібник. К., Центр пам'яткознавства Укр. держ. педаг. ін-т ім. М. П. Драгоманова, 1993. С. 26.

5. Історія України. Учбовий посібник (Ред. Б. Д. Лановик та ш.). К., Тернопільський ін-т народного господарства, 1991. С. 38.     

6. Борисенко В. Й., Заремба С. 3. Назв, твір, С; 64.

7. Літопис Самовидця (Підгот. Я. І. Дзира). К., 1971, С. 57.

8. Порів. для прикладу: Кандель Ф. Очерки времен и событий. Из истории российских евреев (До второй половины XVIII в.). Иерусалим, 1988. С. 106 — ПО.

9. Літопис Самовидця... С. 53.

10. Борисенко В. Й., Заремба С. 3. Назв. твір. С. 100. Цифри втрат і картин погромів в один із найтрагічніших для старої Білорусі років — 1654, коли за півроку Росії за допомогою Золотаренка вдалося захопити 33 замки й установити окупаційний режим на чималій частині білоруської території; див., наприклад, у статті Михася Ткачова про війну Росії з Річчю Посполитою 1654 — 1667 рр.: Беларускі гістарычны часопіс. — Мінск, 1993. № 1.

11. Історія України (Б. Д. Лановик...) С. 36.

12. Див. детальне зіставлення фактів у статті Ю. Пулцвяртка "Найдальший західний похід військ Богдана Хмельницького — міф і реальність" (у друку в кн.: Козацькі війни XVII ст. В історичній свідомості польського і українського народів. 3б. мат-лів II Польсько-української наук. Зустрічі / Львів, жовтень 1995 р.).         13. Історія України (Б. Д. Лановик...) С. 38.

14. Там само.

15. Історія України... К., 1991. С. 67.

16. В. А. Смолій, В. С. Степанков. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. К., 1993.

17. Bardach J. Od narodu politycznego do narodu etnicznego w Europie Srodkowo-Wscodniej // Kultura і spoleczenstwo. 1993. R. XXXVII. N 4. S. 15.

18.Українсько-російський договір 1654 р.: нові підходи до історії міждержавних стосунків: Мат-ли науково-теоретичного семінару. К., Ін-т історії України, 1995. С. 23.

19. Липинський В. Україна на переломі,   1657     1659.  Замітки  до  історії українського державного будівництва в XVII столітті Відень, 1920; Терлецький О. Історія української держави; Львів, 1924. Т. 2; Крип'якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького. // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Львів, 1925 — 1931 Т. 138 — 140, 144 — 145, 147, 151.

20. Степанков В. С. Українська козацька республіка в середині XVII ст.:  особливості політичного устрою та соціально-економічних відносин. Хмельницький, 1990; Його ж. Богдан Хмельницький і проблема державности України. // Укр. істор. журнал. 1991. № 9, 11; Його ж. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування Української держави (1648 — 1654). Львів, 1991; також див : Смолій В. А., Степанков В. С. У пошуках нової концепції  історії  Визвольної  війни   українського   народу  XVII   ст.   К.,   1992;   Федорук  Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648 — серпень 1649 рр.). — Львів, Ін-т української археографії (Львівське відділення), 1993.

21. Не претендуючи на спеціальну бібліографію, подаю для прикладу: Hintze O. Staat und Verfassung. Gessammelte Abhandlungen zur allgegemeinen Verfassunggescichte. Aufl. 2. Gottingen, 1962; Maravall J.-A. Estado moderno y mentalidad social (Siglos XV y XVII). Madrid, 1972. T.1 – 2; Lapeyre H. Les Monarchies europennes du XVI siecle. Les relations internationales. Paris, 1973; The Formation of National States in Western Europe / Ed. By. Ch. Tilly. Princeton, 1975 State and Society in Europe from the Fifteenth to the Eighteenth Century / Ed. by J.Pelenski. Warsaw, 1986; Maczak A. Rzadzacy i rzadzeni. Wladza i spoleczenstwo w Europie wczesnonowozytnej. Warszawa, 1986; Zagorin P. Rebels and Rulers, 1500 – 1600. Cambridge, 1982.

22. Апапович О. Українсько-російський договір 1654 р.: міфи і реальність. К., 1994. С. 45.

23. Історія України. Матеріали до лекцій та методичні поради для викладачів середніх спеціальних і навчальних закладів (Укл. В. В. Діденко, М. І. Мальцев та ін.). К., 1991.

24. Смолій В. А., Степанков В. С. Назв. твір. С. 17, 22, 23 та ін.

25. Українсько-російський договір 1654р. ... С. 17.

26. Зіставлення фактології першого періоду війни з песимістичним висновком щодо можливости однозначного тлумачення політичної платформи Хмельницького див.: Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність... С. 1 — 65.

27. Документы об Освободительной войне украинского народа, 1648 — 1654. К., 1965. Док. №28 (1648р.),

28. Певні спостереження в цьому ж напрямку див.:  Толочко О. П. Русь: держава і образ держави. К., 1994. С. 6 — 7.

29. Шерех Юрій. Над озером. Баварія. // Україна. Наука і культура, К., 1993, Вип. 26 — 27. С. 7 — 43, зокрема — с. 36.

30. Там само. С. 37.

 

“Сучасність”, № 11/1995 р. Текст відсканований автором сайту