Анна Вероніка Вендлянд

 

Русофільство: ще один український проект?

Зауваги про невтілене прагнення

 

Упродовж усієї української історії, як сформулював у своїй історичній есеї Іван Лисяк-Рудницький, найбільшу вагу мали три екзистенційні проблеми: питання взаємин із сусідами на півдні - тюрко-татарськими етносами та Османською імперією; із сусідами на Заході - поляками; врешті, взаємини із Московською державою та Російською Імперією на північному сході. Всі ці три чинники залишили помітний слід в історії та ґенезі української нації.

Спершу, на перебіг подій на території України від часів пізньої античності впливала непевна ситуація на межі із степом. Почергова зміна станів конфронтації та співіснування, яка століттями була притаманна стосункам між осілими та кочовими культурами, однаковою мірою ґенерувала і ризик, і шанси та ресурси: без неї неможливо уявити собі ані торгівельної потуги середньовічного Києва, який виступав посередником між Сходом і Заходом, ні Гетьманщини й Січі в якості ранньоукраїнських державних утворень. Незахищеність кордону зі степом призводила до нечуваних людських жертв. З іншого боку, найбільша катастрофа середньовічних східних слов’ян – монгольська навала XIII сторіччя – стала однією з найважливіших передумов етноґенезу українців у південно-західній Русі. Тюрко-татарський “фронт” у північному басейні Чорного моря, який проходить впоперек території сучасної України, зник у XVIII сторіччі після успішно проведених Російською Імперією турецьких воєн.

Те ж стосується і польського “фронту” української історії, який був остаточно зруйнований з появою нового післявоєнного порядку: віднесення українських областей до теренів польського панування упродовж століть призводило до неймовірних утисків та кривавої конфронтації, з іншого боку сприяло залученню українських діячів до світу західної політичної, культурної, аксіологічної системи. Власне вона у поєднанні із східнослов’янською візантійською орієнтальною спадщиною українців і сформувала специфіку української культури: вітальність і наполегливість, а водночас роздвоєння і тендітність. Як наслідок – протилежні діагнози: одні підкреслюють дивовижний успіх процесу становлення української нації попри майже повну та неодноразову втрату еліти та інтерпретують українську ґетерогенність як плюралістичний шанс, інші вказують на той факт, що українська національна свідомість до сьогодні залишилася minority faith (вірою меншості – англ.), а українська культура без цілеспрямованих affirmative actions (підтримчих заходів – англ.) мабуть ніколи не оговтається від наслідків двох століть русифікації.

Таким чином, ми підійшли до третього “фронту” української історії, а саме російського. Лише він досьогодні залишається “відкритим” і приховує в собі конфлікт. Але поставимо питання так: а чи був цей фронт фронтом? А може, і російська і українська історія лише порівняно пізно змінила сенс українсько-російських стосунків, які спершу були амбівалентними та різноманітними, і лише потім стали виключно стосунками на “фронті”?

Обидві сторони презентують чимало нібито цілком непохитних переконань. Більшість росіян і на десятому році української незалежності цілком очевидно не можуть з нею змиритися. Навряд чи існує якийсь інший дискурс, окрім античеченських настроїв, який би настільки об’єднував розколоте та дезорієнтоване російське суспільство так, як антиукраїнський, – чи йдеться про неолібералів, чи про ура-патріотів, олігархів чи представників декласованої інтелігенції: усі вони радо товчуть Україну. Одне з останніх свідчень – статейка в Коммерсантъ-Власть (Замочены в Ингуле // K-В.– № 32.– 15.VIII.– 2000), котра називає політику уніфікації та нівеляції, що її провадила Єкатерина II в басейні Чорного моря і яка призвела до ліквідації Запорозької Січі у 1775 році – “однією з перших антитерористичних операцій у Росії” – між іншим також свідчить про те, що антиукраїнський та античеченський дискурси за певних обставин можуть переходити один в одного. Чи йдеться про українських козаків, а чи про чеченських бійців – усіх їх Росія століттями успішно “мочит в сортире”.

З іншого боку, національно налаштовані українці не терплять жоднісінької московитської краплі у власній історії успіху і ладні задля цього іґнорувати численні факти власної історії або трактувати їх перекручено. Варто згадати хоча б про той факт, що українська та російська культура принаймні від часу включення більшої частини території України до складу Росії перебували у тісному зв’язку, і обидві розцінювали це як великий здобуток. Те, що українська еліта з кінця XVII століття була важливим людським резервуаром для модернізації Росії – один з аспектів взаємної історії, який доводить, що вона не завжди розвивалася за схемою “русифікація – опір”. Той факт, що патріотично налаштовані українські активісти були в Російській державі від початку XIX століття звичним явищем, ілюструє українсько-російську амбівалентність. Чоловіків та жінок, які досліджували українську історію, збирали національну культурну спадщину, творили українську мову, заклали підвалини пізнішого масового українського руху, їх об’єднували переконання, які сьогодні відкидають як “локально патріотичні”. У часи, коли політику визначали транснаціональні та династичні ідеї імперії, а селянські маси, які складали 95% української нації, усвідомлювали себе переважно як “тутешні”, “не-міські жителі”, “селяни”, “русини”, “руські” і не виконували найсуттєвішої передумови національної комунікації – вміння читати й писати – думка про українську національну державу за французьким зразком була такою далекою, що її ніхто всерйоз і не висловлював. Протоукраїнська самосвідомість була достатньо гнучкою та часто інтеґрувала найрізноманітніші елементи, які нерідко заперечували один одного, що за певних умов призводило до суперечливих коаліцій.

Турбота про підтримку соціального status quo та відданість династії, особливо у першої ґенерації діячів українського “відродження”, поєднувалася із ностальгійними спогадами про “старі права та свободи”, які існували на території Гетьманщини ще до середини XVIII сторіччя, що перетворило гетьманську Україну у складі Росії на привілейовану територію. Останнє містило у собі прихований конфлікт, перше було цілком у дусі царської держави.

Окрім вище переліченого певну роль у розвитку протоукраїнської ідеї відігравали також романтичні соціально-революційні та ліберальні уявлення, які в свою чергу йшли в парі з антипольскими та антикатолицькими упередженнями. Орієнтація на соціальне питання та народну мову як медіум освітньої революції на селі прив’язувала “українофілів” до загального російського дискурсу реформ у народній освіті та звільненні селян – щонайпізніше від часу польського повстання 1863 р. полонофобія стала реакційною державною лінією і, до речі, першою ознакою “націоналізації” російської внутрішньої політики. Те, що полонофобія зумовила подальшу українофобію багато антипольськи налаштованих українців усвідомили тільки після того, як український культурний рух був розбитий і паралізований. Але спершу численні українці (скажімо, Пантелеймон Куліш) на певний час добровільно впрягалися в антипольську політику царського режиму – і це теж один із розділів українського русофільства.

В цілому ера українсько-російського порозуміння та взаємної інспірації закінчилася у 1863 р. Ще у першій половині XIX сторіччя романтичний українофільський настрій надихав дослідників української старовини із середовища освічених росіян і викликав хвилю симпатії до “російської Італії”. Україна вважалася “справжньою” Руссю, де начебто збереглася справжня пам’ять про старі слов’янські традиції та козацьке лицарство. Власне на цій хвилі симпатії досягнув перших літературних успіхів українець на прізвище Гоголь. Проте далекосяжні, модерні концепції українського розвитку всередині Російської Імперії, тісно пов’язані з російським дискурсом реформи, які відмовлялися від двосічного меча полонофобії, стали жертвою державних репресій. Той, хто намагався поєднати прогресивні елементи протонаціонального “відродження” із вимогами соціальних реформ та федерального устрою в Росії, був класифікований як державний ворог, який зазіхав не лише на уявлення про “исконно русскую землю” Україну, але й на підвалини імперії: “Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского, как неисправных и положительно опасных в крае агитаторов” (Емський указ 1876 р., пункт 11). Русофільські концепції, тобто концепції, які бачили майбутнє України в політично-культурній єдності з Росією, і ліберальні переконання стали несумісними речами, бо будь-який русофілізм у підросійській Україні з 1863 р. був проектом реакції.

В Галичині, яка вважається оплотом антиросійської української національної думки і досі саме так сприймається в Україні та в Росії, також доволі довго існувало русофільство – як це не парадоксально звучить. Підтверджене історичними документами існування сильного русофільського руху в Галичині за моїми спостереженнями успішно вилучене з колективної свідомості галичан. Інакше неможливо пояснити, чому рідко хто з пересічних львів’ян знає, яке значення мав для українсько-галицької спільноти Народний Дім (до 1920 р. керований русофілами), який сьогодні виконує функцію офіцерського казино – в той час, коли практично кожен знає про історичні заслуги “Просвіти”. Сьогодні майже забутий або відомий лише вузькому колові фахівців той факт, що галицькі русофіли майже до 80-х років XIX століття домінували у суспільстві в галузях політичної та інституційної влади, соціального престижу та фінансових структур, і що навіть безпосередньо перед Першою світовою війною добра третина українських виборців у Східній Галичині голосували за русофільські партії.

Що зумовило цю прогалину в пам’яті ? На таке запитання відповісти доволі просто. Українсько-галицька історія – це насамперед історія успіху народовців, тобто переможних популістських українофілів. Москвофіли (їх майже ніколи не називають русофілами), суперники народовців, вважаються “п’ятою колоною” Москви у стінах таємної української столиці Львова. Росія інспірувала та фінансувала свою “п’яту колону” “рублями”, і тому вони були штучним утворенням. Прочитання того самого фактажу сучасними російськими інтерпретаторами нагадує цю модель, лише з протилежним знаком: з їхньої перспективи існування русофільського руху саме в Галичині виглядає підтвердженням того, що концепція української національної ідеї була вигадана і підтримана австрійцями, німцями та поляками з метою розколу східнослов’янської єдности. Обидві ці точки зору спірні та мало допомагають в оцінці русофільських концепцій у процесі українського націєтворення у Галичині.

Русофільські програми та політика були у Східній Галичині українською консервативною відповіддю на політичне та економічне домінування польської шляхти. Вони були – окрім хіба що радикальних русофілів, які інституювалися лише на початку ХХ століття – не конче детерміновані максималістською метою – ідеєю переходу українців у великоруську націю, а поєднували політичний консерватизм, міцний зв’язок із церковними структурами, білоялістські концепції (згідно з якими українці мали вірно служити династіям в Австрії та Росії) з культурною спорідненістю із російським сусідом. Насамперед під враженням поразки русинських вимог 1848 року і наступних антирусинських акцій (проект латинізації кирилиці 1859, репресії проти руху за реформу ритуалу початку 1860 років) колись ворожі традиційні відгалуження русинського руху знову зійшлися: протопопулістськи налаштовані активісти русинського “відродження” об’єднувалися з консервативними церковними функціонерами; романтичне слов’янофільство та просвітницький активізм змішувався із клерикальним консерватизмом. Доволі довго русофільство було радше дифузним Русь-офільством, русинські провідники, виховані на системі цінностей австро-німецької та польської високої культури, розуміли його як проект, протилежний польській шляхетській культурі. “Еліти” та “культурна нація” є ключовими поняттями цієї концепції – соціальні інтереси галицьких селян спершу не мали першорядного значення. Моделлю для тогочасних русофілів була Slavia orthodoxa, культурна нація Русі, яка покликається на спільну спадщину Київського князівства. Вживане у ті часи означення Галичини як Галицької Русі ясно вказувало тодішнім діячам на цей величний зв’язок. Апеляція до славного минулого Галичини як компоненти Київської Русі містила в собі також консервативне покликання на історичну спадщину українських провідних прошарків (церква, князі, шляхта) – тут русофільські історики були піонерами, саме їхній досвід був пізніше використаний популістами, насамперед українською “державницькою школою”. Тут вперше був зроблений наголос на історичних зв’язках Галичини з реґіонами, які споконвіку знаходилися за “російським” кордоном. Проекційною поверхнею для “консервативних утопій” багатьох русинів (Анджей Валіцкі) стала ідеалізована Росія, яка на їхню думку не була вражена кризою модернізації, відчутною в Галичині від середини XIX сторіччя, ранньокапіталістичними деформаціями та соціальними конфліктами. Окрім цих ідеологічних точок зіткнення, були також цілком конкретні розпізнавальні знаки. Мовні та орфографічні дискусії між русофілами і популістами, які часто ставали об’єктом висміювання, насправді були глибоко знаковими дискурсами ідентичності, де русофіли виступали на захист традицій, а популісти – за порушення канонів. Етимологічний правопис русофілів містив інформацію про історію мови, підкреслював східнослов’янську спільність і перекидав місток до збереженої церковної літератури та культури бароко. Фонетичний правопис популістів полегшував учням навчання у школі, але при цьому обрубував зв’язки між українською та російською орфографіями, символічний сенс чого винахідники “фонетики” дуже добре усвідомлювали. Австрійська держава і польсько-галицька імператорська адміністрація благословили у 1890-х роках саме цей вибір, що стало важкою поразкою для русофілів, які таким чином втратили вплив на школу і наступні покоління.

Проте причини їхньої поразки знаходилися значно глибше – русофіли вагалися, чи треба розвивати усну мову українців як органічну мову літератури й науки. Замість цього вони спершу орієнтувалися на літературну мову освіченого прошарку, засновану на церковнослов’янських текстах, а відтак почали виступати за переймання російської як “уже готової” літературної мови для усіх східних слов’ян. Тут галицька дискусія уподібнилася до мовної суперечки, яку довго вели українці в Російській Імперії: звичайно, українські інтелектуали хотіли і надалі належати до вищого культурного світу, який висловлювався великоруською мовою, і не сумнівалися в тому, що для освіченого дискурсу знання цієї мови необхідне. Народна мова повинна була вживатися насамперед для освітніх цілей – її злет до повноцінної літературної мови відкладався на ближче або дальше майбутнє. Після завершення цієї дискусії галицькі русофіли проводили суперечливу мовну політику, хитаючись між синтетичною літературною мовою (“язичіє”) і русифікацією власних публікацій, що зрештою призвело до відходу насамперед селянської частини їхніх прихильників.

Намагаючись опанувати мовне середовище та школи, русофіли зазнали поразки. Незважаючи на це, своєю виборчою агітацією, просвітницькою роботою та організацією взаємодопомоги, яка почала працювати у 1870 роках, вони зробили важливий внесок у політизацію та масову мобілізацію українських селян. Засноване 1874 р. Іваном Наумовичем товариство народної освіти “Общество імени Михайла Качковського” та політична організація “Руська Рада”, яка діяла від 1870 року, відігравали тут центральну роль. Ще до того, як популісти заснували подібні об’єднання – “Просвіту” (заснована у 1868 р.) та Народну Раду – русофіли створили власні, що сприяло налагодженню комунікації між русинською елітою та селянами, а отже було важливою базою для національної мобілізації, розбудовували структуру, яка сягала провінції. Руська Рада доволі довго була єдиною русинською організацією, яка підтримувала перенесення політико-патріотичного дискурсу на село, при цьому “довіреними особами” для агітації на місці були переважно священики. Руська Рада також відігравала значну роль у боротьбі проти маніпуляцій на виборах і як русинське лобі у шкільній, мовній та церковній політиці. Як би там не було, вплив русофілів і пізніше залишався відчутним у специфічній галицько-українській мові та культурі: у літургійній драматургії політичних зборів, сакралізації національної постановки цілей через залучення елементів служби Божої, патетиці політичної мови, аґіографії заслужених активістів і національних зразків – усі ці засоби мобілізації вперше систематично застосували русофіли. Одного погляду на біографії та кар’єри активних русофілів вистачить, аби помітити як разюче вони схожі на своїх протагоністів з популістського табору (поступова втрата впливу кліру, перехід активістів до фахової праці). Багато знаних русофілів саме тому підтримували особисті контакти і по-діловому співпрацювали із популістським рухом. Такі висновки релятивують уявлення про “боротьбу за кожне село” під гаслом “За царя, чи за Шевченка?”, які доволі часто пізніше застосовували при написанні історії українського національного руху. З іншого боку, власне за рахунок цієї близькості популістам вдалося перейняти більшу частину русофільської аудиторії. Це трапилося після того, як тільки вони самі себе дискредитували не лише повзучою русифікацією своїх публікацій, але й серйозними недоглядами при організації виборчих кампаній та структур кооперативів. Той, хто, як і русинський селянин, сприймав обидві сторони “нашими”, зрештою голосував за ґарантовану популістами вищу фаховість. Окрім іншого, це ще й зменшувало ризик державних репресій.

Їх здебільшого виправдовували тим, що рух русофілів інспірували та підтримували російські органи влади. Проте насправді ця допомога була доволі скромною: вона обмежувалася підтримкою низки русофільських видань і активістів, котрі потрапили в біду. Всупереч заяві про виділення “субсидій” в антиукраїнському Емському указі (1876), кошти були надані лише у 1880 роках. Але навіть ця підтримка була негайно призупинена, коли цього почали вимагати державні інтереси (політика економії, турбота про стосунки із Австрією). Селян-русофілів, еміґрантів з Галичини, у 90-х роках за погодженням з австрійською владою затримували на кордоні і відсилали назад, бо на їхній омріяній “історичній батьківщині” українців греко-католиків з Галичини усе ж розцінювали як фактор неспокою. Майже до початку світової війни, за невеликими винятками, не існувало офіційної політики Росії щодо національних проблем у Галичині.

Навіть начебто керована з Росії “аґітація” серед галицьких селян, яка напередодні війни викликала паніку в австрійських службовців, мала не стільки російське, скільки галицьке коріння. Русофільські агітатори ніколи не вели в селянському середовищі дискусій про питання мови та літератури, ця тема призначалася для еліти. Однак щонайпізніше від середини 60-х років у Галичині зростає невдоволення селян своїм становищем, поєднане із позитивним ставленням до Росії – що не в останню чергу було зумовлено антипольською політикою Російської імперії після поразки повстання 1863 р. У прикордонних з Росією районах соціальний протест проявився в чутках про “краще життя” українських селян у сусідній Росії та туманних надіях на російське вторгнення, яке б мало усунути “поляків та євреїв” з їхніх позицій. Реакція державних установ на подібні випадки була жорсткою, і вже у другій половині 60-х років призвела до хвилі арештів, судових процесів та шпигування за русофілами.

Незадовго до початку світової війни “російські ексцеси”, як писали в судових актах, тобто заворушення або спроби перейти на православ’я мали, як правило, ідентичні причини і перебіг, більше пов’язані із суспільними та світоглядними передумовами на місці, а менше – із російською пропагандою. Майже у всіх випадках сільські громади знаходилися у периферійних районах – вздовж російського кордону або в Карпатах вдовж угорського кордону, де провадили специфічний для прикордоння триб життя: сезонна міґрація на заробітки до Росії, паломництво, прикордонна контрабанда, еміґрація за океан; у лемківських карпатських селах на угорському кордоні також спостерігалася гірська традиційність та байдужість до української національної ідеї, яку відкидали як міську та новомодну. Тут невдоволення селян польським домінуванням, свавіллям державних установ, нелюбими українофільськими священиками або зависокими церковними требами, знайшло вираз у русофільському протесті, який зазвичай лише у пізній стадії скерували у потрібному напрямку міські агітатори з інтеліґенції або галичани, котрі здобули церковну освіту в Росії. Ці події в Галичині, яка озброювалася в очікуванні близької війни, призвели до всезагальної антирусофільської істерії, яку роздмухували українсько-національні політики. Коли вибухнула війна, почалося цькування справжніх і гаданих русофілів, а українці були затавровані державними органами влади як “політично ненадійна нація”. В перші дні війни були страчені без суду або просто вбиті на вулиці сотні людей, яких звинуватили у шпигунстві, тисячі русофілів (повторюю, справжніх і гаданих) були депортовані в концентраційні табори – до речі, ця сторінка історії австрійсько-українських стосунків майже не досліджена.

Які ж висновки можна зробити з цього історичного аналізу? Багато що свідчить про те, що русофільство не слід гамузом таврувати як зрадницьку ідеологію, а варто сприймати серйозно, як важливий чинник, можна сказати, – мимоволі – української дискусії про ідентичність. Насамперед, русофільству треба знайти місце в історії української ідеї та суспільства; у світлі сказаного вище воно виглядає впливовим напрямком українського консерватизму, галицькою противагою до локально патріотичного та вірнопідданицького консерватизму малоросів у підросійській Україні. Увага до консервативних шкіл в українській історіографії, яка спостерігається останнім часом, полегшує дискусію із русофільством як різновидом українського консерватизму. Це стало б важливим кроком до деполемізації дискусії про орієнтації русофільства. Інакше неможливо зрозуміти сьогоднішню заплутану ситуацію в Україні. Росія присутня в українській історії та сучасності, і сьогодні вона часто викликає роздратування та конфлікти. Сучасне українське русофільство також має консервативні риси, хоча воно орієнтоване на ідеалізоване совєцьке status quo ante. Хто з певних міркувань не поділяє таку позицію, той принаймні мав би ознайомитися з деякими фактами російсько-української історії: українсько-російське протистояння не генетичне, не притаманне суті українців та росіян. Еволюція українців до того, ким вони є сьогодні, ніколи не відбувалася по прямій лінії, як намагаються нам представити творці однозначних, одновимірних та безконфліктних “історій”. Русофільство було – і часом дуже успішно – одним з українських проектів і тому також є частиною української історії. Воно зазнало поразки і в Російській імперії, і в Галичині через надмірне втручання держави в українські справи – і через помилки самих русофілів.

Я – історик, і тому моя відповідь на проблему, сформульовану видавцями цього часопису, базується на історичних фактах та рефлексіях. Якщо ми намагаємося відповісти на запитання, що ж означають “проекти” Росія, Україна і Білорусь – то можна поставити зустрічне запитання: а чи існування сильних русофільських елементів у різних українських суспільствах і проектах суспільства минулого і сучасного не відсилає нас до змальованої тут ситуації. Ядром “проекту Україна”, який з нічим не сплутаєш, є його різноманіття і його непевне становище у сьогоднішньому “дикому полі” все ще несформованих інтересів між Сходом та Заходом. Українська історія ніколи не була лише історією українських патріотів, і проект української (політичної?) нації у разі успіху напевне не обмежуватиметься самими лише україномовними українцями. Для цього треба виконати дві основні передумови: по-перше, свідомо та без комплексу меншовартості переосмислити українську культуру, в якій уже не потрібно сприймати все неукраїнське як зраду України. По-друге – конструктивно обговорити проблематику культурної спадщини із північно-східним сусідом, витримуючи певну виваженість у ставленні до позиції русофілів, а водночас до антиукраїнської позиції. Хто візьметься за це завдання, того очікуватимуть небезпеки та випробування – натомість він одержить шанс, якого ніколи не буде у російського сусіда, спадкоємця гідної співчуття імперії.

 

Опубліковано у виданні Незалежний культурологічний часопис ’’Ї’. № 18/2000. Україна, Росія, Білорусь: три проекти. Переклала з німецької Софія Онуфрів