Олексій Толочко

 

The Good, the Bad and the Ugly

 

1.

 

Книжки мають свою історію, як пе­реконує нас давнє прислів'я. Деякі з них мають історію ще перед тим, як з'явитися на світ. Перш ніж бути опублікованою два роки тому, книж­ка професора Ігоря Шевченка існу­вала у вигляді університетського курсу, читаного в Гарвардському уні­верситеті протягом 1970—1974 років, а деякі есеї в різні часи публікува­лись у вигляді самостійних дослід­жень в академічній періодиці. Для шанувальника творчості цього ви­датного вченого, навіть якщо молоді літа й нещаслива доля не дозволили слухати курс у Гарварді, ця обстави­на може бути джерелом деякого розчарування, адже статті, що склада­ють більшу частину книжки, нині на­лежать до числа обов'язкового чи­тання будь-кого, хто займається дав­ньою історією України. На щастя, це єдине розчарування, яке очікує на читача.

Як зазначає в передмові автор, він бачив своїм завданням вирізнити найважливіші чинники, котрі на проміжку від запровадження хрис­тиянства в X столітті до початків ХVІП формували культурне облич­чя народу, який сьогодні мешкає на Україні. Отож природно, що книжку відкриває Візантія. Либонь, не тільки тому, що автор — передусім візантиніст, але й тому, що візантійська спадщина, хоч би яким поверховим і “експортним” був той варіант, що одержала Русь, виявилася найсерйознішим складником, яки й на довгі століття визначив цивілізащину на­лежність України, а багато в чому визначає й досі. П'ять початкових есеїв книжки трактують питання обсягу візантійської культури, способів і шляхів її принесення, а також гли­бини засвоєння Руссю. Втім, почи­нає автор із «ширшої картини»: ролі Візантії в культурній історії слов'ян­ства та місця слов'янських країн у тій культурній спільноті, незапереч­ним провідником котрої був Кон­стантинополь. У цьому есеї («Byzantium and the Slavs») ми стикаємося з першим культурним поділом Євро­пи на дві частини, тим його принци­пом, який у різних варіаціях і з різ­ними географічними етикетками іс­нуватиме протягом останнього тися­чоліття європейської історії. Це ще не сучасний поділ на «Схід» і «За­хід», який з'явиться досить пізно, і ще не поділ на «Північ» і «Південь», який безпосередньо передуватиме йому. Проте головну ознаку, за якою такий поділ відбуватиметься, вже встановлено: світ складається із зони цивілізованості й культури та зони варварства й темряви. Протягом ві­ків ці зони переміщуватимуться географічне, часом мінятимуться місцями (залежно від того, хто саме зможе накинути решті світу власну перспективу), але сама модель чле­нування лишатиметься незмінною.

Коли добігало кінця перше тисячоліття від народження Христа, влаштування світу здавалося само­очевидним: світ поділявся на Візан­тію та варварів. До цих останніх на­лежали не тільки східні сусіди Імпе­рії, не тільки слов'яни, але й усе за­хідне християнство. «Перекладаючи» це бачення сучасною культур­ною мовою, ми можемо описати його як поділ на «цивілізований Схід» і «варварський Захід». Але наших навичок просторової орієнтації ві­зантійці ще не мали, і для них світ ділився швидше на «центр» і «пери­ферію», чи то «серцевину» й «окра­їни», світ внутрішній і світ зовніш­ній. У центрі перебували Константи­нополь і Візантія, оточені звідусіль ворожими й чужими цивілізації вар­варськими народами. Таке місце в світовій ієрархії забезпечувалося для Візантії її реальним значенням найпотужнішої держави, вмістилища витонченої культури та вченості, але, крім того, й ідеологією, яка не тільки стверджувала безпосередній континуїтет від Римської імперії, але й мала ромеїв за богообраний народ, «новий Ізраїль». Цей поділ ніколи не мав нічого спільного зі справжньою географією і навіть реальними спів­відношеннями сил. Блиск і притя­гальна сила Другого Риму були та­кими, що й після того, як Візантія перестала бути винятковим лідером Європи, решта європейських націй іще довго поділяли цей специфічно візантійський образ світу. Коли хтось і протестував проти нього, то не заперечував самого принципу, а лише намагався просунутися ближ­че до «центру» й домогтися від Імпе­рії підтверджень свого нового місця.

Майбутня Україна, яка в цих від­далених від сучасної історії віках іще не знає свого справжнього імені, роз­починає свою історичну кар'єру, от­же, не на «Сході» і навіть не «між Сходом і Заходом», а, сказати б, на «окраїні», і то північній. Попри намагання руських князів довести про­тилежне, у візантійській «культур­ній географії» Русь завжди лиша­тиметься північною країною Тавро-скіфів. Можна, звичайно, дебатувати, наскільки цей візантійський по­діл Європи є «істинним», наскільки він відбиває «справжні історичні реалії», але очевидно, що, вступаючи в область фіктивної географії, ми втрачаємо критерії «істинності», і в цьому сенсі картина світу, виображена в Константинополі, нічим не гір­ша від тієї, котру виображаємо сьо­годні ми собі. Наша сучасна культурна орієнтація є, по суті, такою ж фікцією, тим більше, коли ми нама­гаємося спроектувати її, розроблену значно пізніше і для інших персо­нажів історичної п'єси, на далеке минуле.

Завданням цих заміток, отже, буде в загальних рисах прослідку­вати, як, почавши з Півночі, Україна перемандрувала туди, де ми її сьо­годні й знаходимо: на «Схід» і навіть «між Схід і Захід».

Якщо ми все ж таки вважаємо, що наша географічна орієнтація є дос­теменною, якщо система координат схід—захід, північ—південь існувала завжди, мусимо визнати, що точніше місце Київської Русі лежатиме не між Сходом і Заходом, а між Північ­чю та Півднем. Між Скандинавією та Візантією. Такому поглядові на­віть можна знайти деяке підтверд­ження в джерелах. Здається, саме такою була просторова і, ми сьогодні сказали б, цивілізаційна орієнтація літописців, для яких історія від самого її початку — чи то в образі апостола Андрія, чи то в образі ва­рязьких князів — «рухалася» з пів­ночі на південь, від Скандинавії до Візантії. Для тих небагатьох на Русі, хто мусив професійно турбуватися про історіософію, «шлях із Варяг у Греки», тобто з півночі на південь, був тією відпочатково встановленою віссю, навколо якої оберталися всі інші події і навколо якої «наростала» територіально Русь. Перші кілька століть «Заходом» для Києва була Скандинавія, а «латинською вірою» була віра «варязька». Навіть у тому специфічному полі дослідження, в якому оперує Ігор Шевченко — пошуків принципових культурних впливів — Скандинавія як представ­ник «Заходу» пропонує значно більше поживи для роздумів, ніж таки справді західні сусіди Русі — Польща чи Угорщина. Перша частина його книжки могла б імену­ватися «Між Півднем і Північчю».

Одначе Скандинавія, по суті, відсутня в книжці Шевченка. І, на­смілюся припустити, не тільки через те, що порівняно з Візантією вигля­дає незрівнянно бідніше як куль­турний контрагент, а саме через своє північне розташування. Щось зава­жає розглядати, приміром, Швецію як «захід». «Захід» щось інше, прин­циповим «Заходом», його серцеви­ною, є, звичайно ж, Франція та Ні­меччина, і для них скандинави самі були елементом стороннім, такими собі «західними варварами», задля захисту від нелюдської жорстокості яких на «Заході» навіть складали спеціальні молитви. Скандинавські впливи в давньоруській культурі ніколи не розглядалися як «західні», такими завжди були впливи з Ні­меччини і Франції. А позаяк, попри факти контактів, говорити про серйозні культурні обміни України з такого роду «Заходом» не випадає, він і відсутній в обговоренні.

«Захід» у книжці Ігоря Шевченка стає гравцем в українській історії значно пізніше, у XV і навіть XVI сто­літтях. І несподівано — в особі Поль­щі. Всупереч давній традиції сприй­няття та справжньому географічному розташуванню, Польща як вті­лення «Заходу» є кандидатурою не­сподіваною і, сказати б, дещо самозванною. Перш за все тому, що саме за часів, коли вона нібито починає відігравати роль «Заходу» україн­ської історії, ані «Захід» не зараховує Польщу до свого складу, ані вона не почувається його частиною. Для Ренесансу Польща була безнадійно розташована на «Півночі» й поза межами цивілізованої Європи. Коли 1573 року майбутній король Франції Генріх III тікатиме від польського престолу, один із поетів, що мав не­щастя провести зі своїм королем не­легкий рік у цій країні, напише іронічну поему «Прощання з Поль­щею», в якій без усякого жалю розлучатиметься з холодом і снігами, поганими манерами та варварством жителів.

У самій Речі Посполитій теж ма­ло кому спадало на думку ідентифікувати себе з «Заходом». Найперше тому, звичайно, що сама концепція «Заходу» ще не буде сформульова­ною протягом двох століть. Але не тільки. Всупереч загальнопоширеному сьогодні поглядові, згідно з яким Польща одвічно належала до Заходу й західної цивілізації, три­валий час це не було очевидним у самій Польщі. Як зазначає Анджей Валіцький, історично справи вигля­дають не так однозначно. Традиційна концепція Польщі як antemurale Christianitas не була тотожною визнанню її належності до «Заходу». Швидше навпаки: вона була склад­ником ідеології сарматизму, котра стверджувала особливе історичне й етнічне походження «шляхетського народу» Речі Посполитої. Головна функція цього міфу, пише Валіцький, полягала в наголошенні куль­турної унікальності «Сарматії», її фундаментальної відмінності від усього західного й необхідності за­хищати її виняткові політичні інсти­туції та звичаї від потенційно небез­печних впливів із Заходу. Річ Пос­полита, держава сарматського шляхетського народу, розглядалася як країна виняткових свобод і як така очевидним чином протиставлялася решті Європи, де саме під цей час по­чинають складатися централізовані монархії. Захід, отже, здавався пря­мою загрозою республіканським вольностям, що їх належало охоро­няти й зберігати за всяку ціну. Інте­лектуальна протиставленість Захо­дові вкупі з ідеєю «двох Сарматій» (як було названо знаменитий трак­тат Мацея Меховського) — однієї Європейської, іншої Азіатської, — робила сарматизм ідеологією, до певної міри відкритою «орієнталь­ним» впливам. Коли «Захід» почне відкривати для себе «Східну Європу», «сарматська» зовнішність поль­ського шляхетства, його орієнтальні моди й манери поведінки стануть тими зовнішніми ознаками, котрі локалізуватимуть Польщу на «Сході», єднатимуть її мешканців з азіатсь­кими народами і, зрештою, визначать її приналежність до «Східної Європи».

Україна як частина Речі Поспо­литої була й частиною цієї Сарматії, в усій своїй цілісності простиставленої решті Європи. Що ж дає під­стави розглядати Польщу як «Захід» із погляду української історії?

Мабуть, дослідників, які відво­дять Польщі таку роль, цікавлять не проблеми самоідентифікації Речі Посполитої і навіть не те, як сприй­мала цю державу європейська думка, а, так би мовити, фактичний бік справи: Польща була для України транслятором «західної культури». Польща, отже, цікава не сама собою, а лише як медіатор між Україною та якимсь «більш справжнім» Заходом.

З Візантією як такою ми про­щаємося на 91 сторінці книжки Ігоря Шевченка, її друга половина роз­глядає переважно проблему, як Ук­раїна, від XVI століття починаючи, намагалася примирити свою «візантійськість» із новими для неї куль­турними імпульсами, що проникали через Польщу і завдяки Польщі. Са­ме ці впливи і є «Заходом», як він ро­зуміється в книжці. Схоже, для Шевченка проблема України між «Сходом і Заходом» вирішується не як одночасна експозиція обом цивіліза­ціям протягом усієї української істо­рії, а як хронологічна зміна культур­них домінант. Візантія була тими во­ротами, крізь які Україна вступила на подіум середньовічної історії, із «Заходом» вона стала суб'єктом іс­торії ранньомодерної. Цілком вірту­альний «Схід» (джерело якого, Візан­тія, вже давно перестало існувати) і не цілком реальний «Захід» постають у цій частині книжки як відповідники традиціоналізму та модерності, складна гра між якими й становить головний нерв української куль­турної історії XVI—XVII століть.

Нарешті, ще одне спостереження, яке мусить зробити читач книжки Ігоря Шевченка: і зі «Сходом», і з «Заходом» Україна щоразу мала справу не безпосередньо, а через їхні «культурні відображення». У випад­ку «Сходу» вона сприйняла візантій­ську культуру не тільки в образі старослов'янської (фактично болгарсь­кої) мови, але й у тому обмеженому обсязі, який уже утилізувала Бол­гарія. У випадку «Заходу» Польща та польська вченість були тим фільт­ром, через який Україна одержувала культуру Ренесансу і Бароко. Мож­ливо, саме ця обставина, що Україна протягом століть одержувала не жи­ві віруси, а лише ослаблену й спе­ціально приготовану вакцину, зро­били її настільки стійкою до хвороб високої культури та епідемій модер­них захоплень.

Книжка Шевченка, в цілковитій відповідності із своїм підзаголовком, є «нарисами культурної історії». Попри те, що автор обрав назву «між Сходом і Заходом» із її потужними ідеологічними конотаціями, він вда­ло уникає спокуси підпорядкувати своє дослідження єдиній ідеології і в жодному випадку не зраджує такту і доброго смаку історика. Він ніде не переступає межі, яка відділяє вис­новки й узагальнення дослідника від тієї історичної алхімії, котру все ще заведено звати «історіософією». В цьому сенсі, здається, і сам заголо­вок, і встановлювані ним концепту­альні рамки є дещо зовнішніми для книжки (значно багатшої тематич­но), покликаними не тільки поєд­нати під однією обкладинкою два головні професійні зацікавлення Шевченка — візантинознавство і культурну історію XVII століття — але й скласти жертву останній зі спроб охопити всю цілісність укра­їнської історії в одній фразі, в єди­ному образі, в очевидному «уроці». Можливо це враження неуваж­ного читача, але «Схід» і «Захід», безвідносно до того, наскільки неортодоксально тлумачить їх автор, є для нього «натуральною» рамою, в котру навіки поміщено картину ук­раїнської історії. І навіть більше — «рама», Схід і Захід, існувала ще до того, як перші контури української історії лягли на полотно. Питання, як така традиція мислення потрапила до українського дискурсу і які її наукові осягнення, Шевченко не торкається. Про це можна лише по­жалкувати, хоча досліджувати інте­лектуальну генеалогію концепції «між Сходом і Заходом» і не входило до кола безпосередніх завдань книжки, проте таке промовисте умов­чання цієї блискучої книжки ство­рює добру нагоду уважніше приди­витися до концепції «Україна між Сходом і Заходом».

 

2.

 

Сьогодні вже годі згадати, хто саме й коли запропонував розглядати історію та культуру України у зістав­ленні з двома цивілізаційними край­нощами, які могла собі уявити євро­пейська думка — «Сходом» і «Захо­дом». Так само годі зрозуміти, що ж саме в різні часи побутування цієї ідеї вважалося «Сходом», а що — «Заходом». Мало хто наважився дати точні визначення цих понять, і, можливо, саме така приваблива дво­значність, яка дозволяла грати зна­ченнями і говорити часом не зовсім те, що насправді малося на увазі, або ж дуже економними засобами ство­рювати враження мало не історіо­софської глибини тексту (а читачеві відповідно знаходити значно глибші інтуїції, ніж безпосереднє значення слів), спричинилася до її популяр­ності. Без спеціальних бібліографіч­них розшуків сьогодні можна лише констатувати, що ідея ця, кажучи словами Салмана Рушді, «давня, дуже давня — з давніх часів». Як зазначає Ігор Шевченко, ідея опо­зиції між Сходом і Заходом і їх неодмінного цивілізаційного супер­ництва і конфлікту присутня вже в Геродота, а завдяки адміністратив­ному поділові Римської імперії на Західну та Східну, поділові, який формально протривав аж до падіння Константинополя 1453 року, вияви­лася не чужою й пізнішій європей­ській думці. Датований 1882 роком рядок із Пантелеймона Куліша «І зрозумій, який ти азіат мізерний», що його Ігор Шевченко виніс в епіграф першого есею книжки, за­свідчує, що й на Україні ідея одночасної належності до двох світів у тій чи іншій формі була присутня до­сить давно.

Проте як форма української реф­лексії, яка до того ж претендує на щось більше, ніж просто наукова концепція, ідея України «між Схо­дом і Заходом» досить нова. В ни­нішній своїй формі вона вочевидь веде свій родовід від відомої одно­йменної статті Івана Лисяка-Рудницького і, схоже, переживає нині пік популярності. Свіжа і, можливо, для українського ока навіть неспо­дівана в момент свого виникнення, вона поступово перетворюється на загальник із будь-якої вступної лек­ції до курсу історії України або укра­їнської культури, її привабливість, крім усього іншого, полягає в позірній здатності (завдяки метафорич­ній сформульованості) пояснювати будь-які явища української історії (від Київської Русі до розчарувань часів незалежності) пограничним статусом України, її нещасливим (чи, навпаки, напрочуд вдалим — залежно від смаків) розміщенням між двома «цивілізаціями», яке в підсумку призвело до одночасної неналежності до кожної з них. Деко­му такий спосіб думання лишає ще й простір для оптимізму — ілюзорної можливості вдалого синтезу найкра­щого з обох світів. Привабливість і ідеї посилюється й тим, що вона є очевидним контрастом до традиційної націоналістичної парадигми української історії, яка наголошувала на одвічній належності України (на відміну від її північно-сіхдного Сусіда, чиє ім'я не будемо згадувати всує) до європейської цивілізації. Відтак, концепція пограничності України дедалі більше стає маніфес­тацією ліберальної візії української історії.

Хоча книжка Шевченка є, по суті, першим (і навряд чи вже знайомим ширшим колам на Україні) досвідом детального дослідження проблеми, загальний тон у ставленні до концеп­ції України «між Сходом і Заходом» такий, ніби вона є науковим (у тому специфічному сцієнтистському зна­ченні істинності й правдивості) вис­новком десятиліть скрупульозних досліджень вітчизняної історії. В даному випадку навіть не важливо, чи адекватно відбиває ця концепція українське минуле (цілком може ви­явитися, що так), важливо, що таке переконання апріорне. Враження солідного наукового фундаменту цілковито примарне. Взаємне від­ношення фактологічних досліджень і концепції зворотнє: не з суми фак­тів було виведено узагальнення, а сприйнята в готовому вигляді кон­цепція постфактум підбирала не­обхідне для своєї легітимації коло фактів.

Із дивовижного легкістю ця ідея з суто академічної розмови проникла до публіцистики й далі — до суспіль­ної свідомості. Наукові штудії з їх­ньою детально розробленою аргу­ментацією та уважним добором фак­тів, за якими часом важко розгледіти ідеологічні упередження, є лише верхівкою айсберга. Досвід читання числених текстів, що їх тепер за­ведено називати «культурологічни­ми дослідженнями», а також писань багатьох колеґ з історичного цеху, переконує, що більшість авторів, схоже, сприймає концепцію України «між Сходом і Заходом» як винят­ково українську дилему, як, хай навіть образне, але дуже точне відо­браження тієї унікальної історичної ситуації, котра, власне, й визначає глибинну своєрідність української історії, культури, психічного ладу українців, їхньої релігійності, світо­бачення, усього того, що нині обій­мається жаргонним словечком «мен­тальність». Подане як унікальний історичний досвід, перебування «між Сходом і Заходом» виступає як специфічно український шлях в історії.

Унікальність звичайно означає або геніальність, або каліцтво, але в будь-якому разі ненормальність і неприродність. Парадоксально, але саме відчуття ненормальності Укра­їни в європейському ландшафті кон­цепція її пограничності й покликана була подолати. «Схід» і «Захід» завжди лишалися всього лише делікат­нішими замінниками «Європи» та «Азії». «Україна між Європою та Азією» звучить, звичайно, не так привабливо, але насправді точніше передає суть дилеми, а також і її інте­лектуальне походження. За кожною науковою дискусією, каже поширена мудрість, треба бачити біфштекс. Тут біфштексом є намагання прихо­вати не цілковиту впевненість у сво­їй приналежності до Європи й одночасне намагання в якийсь спосіб подолати «прокляте питання» влас­ної азіатськості. В цьому сенсі заяви, подібні до Кулішевої, завжди бути «смиренням паче гордині» — провокативне визнання своєї азіатськості мало лише унаочнити глибинну аб­сурдність такого погляду (в моло­дості Куліш порівнював себе з мето­дичним німцем). Біфштекс має про­те гіркуватий присмак. Своєрідність однією своєю присутністю маркірує аутсайдерство. В тій частині світу, де розташована Україна, треба посідати чітке місце, аби бути «видимим» для решти світу. «Між Європою і Азією» насправді означає «ніде», поза будь-якими орієнтирами, по суті, означає «не бути».

Водночас, хоч як несподівано це може прозвучати, самий лише факт наявності такого способу іденти­фікації «між Сходом і Заходом», ідеї цілковито західної як за походжен­ням, так і за інтелектуальним інстру­ментарієм, має свідчити про фунда­ментальну «нормальність» України в Європі. Наскільки по-західному розставлено орієнтири цієї дилеми й наскільки європейськими є і Захід, і Схід нашого вибору, стає наочним, коли вийти поза межі «домашніх сварок» і звернутися до аналогічної дилеми, як вона постає, наприклад, в одному з останніх романів Салмана Рушді «Останнє Маврове зітхання» («The Moor’s Last Sigh»). Його сю­жет — це також зіткнення Сходу та Заходу, символічно втілених у двох Маврах — головному героєві роману і його здогадному предкові. Такими ж символічними є й крайні просторові точки романного дійства — Кочін, колишня португальська колонія на Малабарському березі прянощів, і Альгамбра, палац Боабдила, остан­нього мавританського султана на Піринеях. Те, що для Рушді є Сходом і Заходом і між чим трагічно роблять вибір його герої, для нас все одно без­надійно лежить на Сході. Чуже го­ре, звичайно, мала розрада, але, мож­ливо, таке «мавританське» бачення східно-західних ідентифікацій відті­нить певну штучність українського казусу.

Справді, навіть нарис, котрим відкривається Шевченкова книжка і котрий дав їй назву, засвідчує, з якими труднощами Україна може бути вміщена у, здавалось би, прості й невибагливі рамки концепції, скільки уточнень і відступів від оче­видностей потрібно зробити, скільки дотепності й ерудиції зужити, аби втиснути її «між Сходом і Заходом». Адже «Сходом» української історії, як справедливо зазначає Ігор Шев­ченко, була не «Азія», а Візантія (хо­ча багато хто все ще пропонує на цю роль Монголію). Таке твердження тягне за собою редифініцію «Сходу», одну суто географічну, іншу цивілізаційну. Візантія, як легко переко­натися з будь-якої карти, для Укра­їни насправді Південь (і навіть Пів­денний Захід), ніяк не схід. «Схо­дом» Візантія була лише з погляду європейської історії, і то історії західноцентричної, як вона почне скла­датися в XVIII столітті. Середньо­вічні картографи вміщували в центрі світу Єрусалим, найзахідніша части­на Європи — майбутня Іспанія — була зайнята арабами, а фактичною «столицею світу» був Константинополь. Це, звичайно, пропонує невичерпне джерело для «гри в бісер», і з цього погляду положення України може бути в принципі будь-яким: на півночі, на заході, на сході. Кількість можливих комбінацій, однак, сама по собі має свідчити, що ця «історія з географією» є часом привабливою, а проте цілковито фіктивною грою розуму. Водночас вона доводить, що правила цієї гри винайдено досить недавно, коли всі згадані середньо­вічні орієнтації було вже втрачено, і Європа почала осмислювати себе в інших категоріях. Це до певної міри натякає на те, що насправді не Візантія — нині незаперечне джерело «Сходу» для Східної Європи — ма­лася на увазі за часів, коли виникала ідея «між Сходом і Заходом», і лише наукова коректність пізніше підмінила Візантією якийсь інший орієнтир.

 

3.

 

Такого роду географічні вправи з очевидністю демонструють, що роз­ташування «між Сходом і Заходом» жодним чином не пов'язане з геог­рафією як такою і навіть справж­ньою історичною долею того чи ін­шого народу. Таке місце «на задніх лавах» європейської цивілізації Ук­раїна могла одержати лише в рамках «філософської географії» доби Про­світництва XVIII століття. Цей про­цес «філософського картографуван­ня» блискуче досліджено в книжці Ларрі Вулфа «Винайдення Східної Європи», книжці, котру варто читати паралельно з будь-яким дослі­дженням «країни N між Сходом і За­ходом», а, можливо, навіть до нього.

Поняття «Східної Європи» є на­стільки фундаментальним для су­часної культурної та історичної орі­єнтації, настільки увійшло до самої тканини європейської свідомості, що мало кому спадає на думку замис­литися над походженням цієї ідеї. Книжка Ларрі Вулфа належить до числа тих рідкісних досліджень, які підважують основи рутинного мис­лення й дозволяють цілковито інак­ше поглянути на, здавалось би, без­надійно давно відомі істини. Коли взагалі виникає ідея «Європи», коли Європа стає синонімом «Заходу» й відколи європейський світ поділився на «Схід» і «Захід»?

Традиційна християнська географія, впливова впродовж усього середньовіччя, нічим тут не може зарадити: вона ви­водила поділ світу з біблійної історії жеребу між трьома си­нами Ноя — Симом, Хамом і Яфетом — котрі після батько­вої смерті розділили між со­бою землю на три частини. Яфетові, як відомо, перепали «полуночні й західні» землі, відтак усі християнські на­роди були не тільки його пря­мими нащадками, але й мешканцями єдиної частини світу. Вона ще не була названа Європою і не знала внутрішніх поділів. Перший концептуаль­ний поділ Європи стався в епоху Відродження. Але, як зазначає Вулф, він пролягав не між Заходом і Сходом, а між Півднем і Північчю. Для італійських гуманістів це був природний поділ, успадкова­ний від Риму, а вторгнення з півночі імперських військ на­прикінці XV— на початку XVI століття тільки перекону­вали в актуальності пізньо-античної ідеї протистояння «цивілізованого півдня» та «північних варварів». Відтак, усі віддалені території Європи, Московія і Річ Посполита серед них, на мисленній карті читачів Тацита і Цезаря містилися на темній північ­ній окраїні світу. Відкриття британ­цями в середині XVI століття (Флетчер та інші) північного шляху до Архангельська тільки підтвер­джувало нерозривну єдність Скан­динавії, Московії, Балтики й усіх територій, які пізніше одержать назву Східної Європи. Таке уяв­лення проіснувало до XVIII сто­ліття, а в якихось формах побутува­ло в XIX і частково навіть у XX сто­літті. Легенди про «генерала Мороза» як головну причину невдач кам­панії Наполеона чи Гітлера — лише один із віддалених наслідків старої «ментальної» географії. Вольтер в «Історії Карла XII» писав, як тяжко доводилося королеві на Україні «тієї пам'ятної зими 1709 року, набагато жахливішої на цих окраїнах Європи, ніж усе, що ми знаємо у Франції». Шведський король, житель «Пів­дня», не був, звичайно, підготовле­ним до страхіть «північного» кліма­ту України. І сьогодні така «географія» вчувається у співчутливих ремарках «західних» людей, які сим­патизують подвійній мужності укра­їнців — переживати неймовірні еко­номічні та соціальні труднощі, а на додачу ще й потерпати від надзви­чайної суворості клімату.

У другій половині XVIII століт­тя, як зазначає Вулф, завдяки пе­реміщенню культурних і фінансових центрів Європи з північної Італії до Парижа, Лондона, Амстердама ге­ографічні уявлення італійського Відродження стали здаватися ана­хронічними. Французькі просвітники, природно, дивилися на Європу цілковито інакше, ніж Макіавеллі, й саме інтелектуальна робота Просвіт­ництва породила сучасну переорієн­тацію Європи, де принцип поділу був не широтний (на Північ і Пів­день), а меридіанний — на Європу Західну та Європу Східну. Росію і Польщу вперше було уявно від'єд­нано від Швеції та Данії й перемі­щено ближче до Богемії, Угорщини, Балкан і Причорномор'я. «Східна Європа» стала безпосередньо межу­вати з Османською імперією, Кавка­зом і таким чином увійшла в безпосе­реднє зіткнення з «Азією», «Орієнтом». Поняття «Заходу» і «Сходу» дедалі більше набували якісного за­барвлення. Дуже важливим тут ви­явилося нове поняття «цивілізації». Європейські словники починають фіксувати це слово від другої поло­вини XVIII століття. «Цивілізація», котра в ці перші часи свого побуту­вання ще не цілком втратила семан­тичний зв'язок із «добрими мане­рами», сприймалася як результат специфічно західного розвитку, як наслідок прогресу європейських країн, який не варто шукати поза межами Заходу. Будь-яка відмін­ність від Заходу віднині кваліфіку­ватиметься як відсутність «цивілі­зації», недостатня «цивілізованість», або навіть не цілковито подолане «варварство». На Сході, в Азії, зро­зуміло, годі знайти «цивілізова­ність», цю незаперечну ознаку модерності, оскільки Схід у філософ­ській географії Просвітництва по­ставав як антитеза динамічної Єв­ропи. Головними асоціаціями, що їх викликала в європейця згадка про Схід, стають «турецька розкіш» і «та­тарська жорстокість», присутні навіть у сучасній фразеології європейських мов. Але принциповою ознакою «азіатськості» є, звичайно, відсталість, консервативність, непорушність. Історія «завмерла» на Сході.

Коли європейська думка відкриє для себе історичну Візантію і роз­містить її «на Сході», ця держава «римлян» не уникне загальної долі всіх східних країн — стати лише попередником Османської Порти. Майже до середини XIX століття, як блискуче показав свого часу Димитрій Оболенський, «Візантія» буде для європейської свідомості символом статичності й закостені­лості, а «візантійськість» — синоні­мом безглуздого інтриганства та глу­хості до «прогресу». «Растленная Византия, предмет глубокого презрения народов», у цілковитій від­повідності з західними уявленнями називав її Петро Чаадаєв.

Подібно до того, як у «філософ­ській географії» просвітників Париж посів місце Флоренції як центр ци­вілізованості, старі території вар­варства й відсталості перемістилися з європейської півночі на схід, у тому числі на схід європейський. Не останню роль у цій ментальній перео­рієнтації Європи зіграли західні ман­дрівники та їхні листи, подорожні журнали, мемуари, цей надзвичайно поширеший у XVIII столітті попе­редник теперішньої «науково-попу­лярної літератури». Хоча Східна Єв­ропа була територією, мало знайо­мою європейцям, ті з них, хто від­важувався вирушити у, звичайно ж, повні небезпек і труднощів мандри, менше за все ставили перед собою якісь наукові чи суто географічні завдання. Місія цих переважно молодих людей «доброго виховання», але не надто система­тичної освіти, чиїм підставовим читанням був уже не Тацит, а Вольтер, була «цивілізаційна» і навіть цивіліза­торська: відкрити для читачів дивні й екзотичні території Орієнту і, коли поталанить, прищепити трошки «добрих манер» і культури загубленим між Європою та Азією нащад­кам Скіфів і Сарматів. Манд­рівники мали фізично «від­крити» Східну Європу, як за покоління перед тим літера­турно зробив це Вольтер, по-думки йдучи слідами армії Карла XII й разом зі швед­ським королем відкриваючи для себе й своїх читачів Московію «між Сходом і Заходом». Те, що існувало в книжках, потребувало «рекогносцирування на місцевості», му­сило бути побаченим, описа­ним, класифікованим і покла­деним на відповідну полицю. Охочих не бракувало.

Для Вольтера Росія, що «охоплює північ Азії та північ Європи й від окраїн Китаю простягається на півтори тисячі ліг до кордонів Польщі і Швеції», мусила бути «відкритою» подібно до того, як було відкрито американський континент; звичайно ж, московити перед своїм знайденням» «були менш цивілізова­ними, ніж Мексиканці, коли їх відкрив Кортес; народжені рабами господарів не менш варварських, ніж самі, вони закостеніли у невігластві, не знаючи жодного з мистецтв...». Ці великі географічні відкриття Східної Європи, що їх на кінчику пера здій­снили кілька знаменитих володарів думок XVIII століття, практично назавжди визначили її місце на «культурній карті»: між «Сходом» і «Захо­дом» (між Китаєм і Швецією, зазначав Вольтер; «між Китаєм і Німеч­чиною», покірно погодиться через сто років Чаадаєв). Читання записок мандрівників Східною Європою переконує, що майже без винятку кож­ний із них вирушав у дорогу з уже готовою «філософською картою» в голові. Подорож мала лише підтвердити вичитане з книжок і, можливо, додати фарби і несподіваних деталей до загалом сподіваної картини. Від­так, кожний бачив лише те, що хотів побачити розум, не те, що насправді бачили очі.

Як зазначає Ларрі Вулф, «філо­софська географія» була відкритим спортом, до такої міри, що, по суті,: зовсім необов'язково було подорожувати, щоб узяти участь у її інте­лектуальних відкриттях. «Ніхто не писав авторитетніше й ентузіастичніше про Росію, ніж Вольтер, який ніколи не подорожував східніше Берліна, і ніхто так пристрасно і творчо не брав участі в польських справах, як Руссо, котрий не був ніде східніше від Швейцарії». Не дивно, що граф Луї-Філіп де Сегюр, пере­тнувши 1784 року польсько-прусь­кий кордон, точно знав, що перетнув кордон між Заходом і Сходом («ціл­ковито залишив Європу»), і далі описував побачені землі згідно з шаблоном «малоцивілізованих» те­риторій. Шаблон цей, як засвідчують писання практично будь-кого з мандрівників, передбачав зображення сумних, майже незаселених і необроблених земель, де нечисельні міста є одинокими острівцями поверхової європейськості в оточенні нескінченних лісів і пустель із майже диким сільським населенням у них. Граф де Сегюр відчував, що, потра­пивши до Польщі, він «перемістився на тисячу років назад, і перебуває серед орд Гуннів, Скіфів, Венетів, Слов'ян та Сарматів», а Мері Вортлі Монтагю 1717 року побоювалася бути захопленою «Татарами» одразу після виїзду з Відня до Угорщини.

Якщо Захід був поза конкурен­цією синонімом «доброго», а Азія — незаперечним синонімом «погано­го», Східна Європа, очевидно не на­лежачи до жодного з цих визначень, але одночасно несучи в собі елемен­ти як «цивілізації», так і відсталості, поставала як «бридке каченя», плід незаконного шлюбу Сходу і Заходу. Переваленим прийомом опису Схід­ної Європи в писаннях мандрівників ставав принцип контрасту і невідпо­відності: між розкішшю та злиднями, між подиву гідною архітектурою міст і убогістю сільського житла, між європейським лиском еліт і варвар­ським звіриним одягом простолюду, між освіченістю й рабством, між су­ворістю державного контролю й анархічністю душевного ладу під­даних — одне слово, між тим, що вва­жалося атрибутами Заходу, і тим, що припускалося як характерне для Азії. Більшість із цих спостережень по дорозі на Схід зроблено людьми, що власне Азії ніколи насправді не бачили, так її у своїх подорожах і не досягнувши. Мандрівники порів­нювали Європу з ідеєю Азії, яку їм підказувала західна свідомість, без­помилково вгадуючи в кожному східноєвропейцеві прихованого Татарина, пізнаючи в зачісках поль­ських селян усе ще живі звичаї Скі­фів, а в бородах росіян — доказ їх­нього расового зв'язку з Монголами. Дуже прикметне, що в цих конст­руюваннях «Східної Європи», яка досить несподівано об'єднала такі ні­чим не подібні регіони, як, приміром Балкани й Угорщина, Росія та Бо­гемія, жодним словом не згадано «растленную Визаитию» і світ схід­ного християнства. Відновлення блиску Константинополя, справді, було однією з політичних химер царствування Катерини II, але тоді мало кому спадало на думку, що спадщина східного християнства і Візантії може якимось чином об'єд­нувати Східну Європу. Несхожість, неподібність, відмінність від «Захо­ду», близькість до «Азії» були значно очевиднішими орієнтирами й не вимагали історичної експертизи, лише спостережливості й трохи фантазії. У XVIII столітті ніхто не шукав глибокого коріння східноєвропейсь­кої своєрідності. Навпаки, нещодав­но «відкрита», вона поставала як ціл­ковито нове, недавнє утворення. Вольтер писав імператриці Катери­ні II: «Я старший, мадам, за місто, в якому ви царствуєте і яке Ви при­крашаєте собою. Насмілюся навіть додати — я старший за Вашу імпе­рію, яка веде свій недавній початок від творіння Петра Великого, чий труд Ви перевершуєте». Вік Східної Європи, яка до її відкриття не мала історії, вимірювався часом знайом­ства з нею Заходу. Про «візантійськість» як приховану від ока орієн­тальну основу Росії чи не перший згадає маркіз де Кюстін на початку XIX століття. Для нього, втім, саме поняття означало не що інше, як (цілком у відповідності з духом часу) підступність і двоєдушність, а крім того — архаїзм і застиглість мислення. Скроєне початкове спе­ціально для Росії (і в самій Росії з ентузіазмом сприйняте ліберальною публікою), це візантійське вбрання вперше пропонувало щось подібне до наукового обґрунтування відмін­ностей Східної Європи від Заходу. Візантія перетворювала Східну Єв­ропу з місця на «філософській карті» на історичну концепцію, створюючи враження надзвичайної хронологічної глибини поділу Європи на дві частини, поділу, який існував «зав­жди». З недавнього утворення, пер­ші кроки якого Вольтер дитиною спостерігав на власні очі, Східна Європа переходила до розряду од­вічних данностей, які дорослий Вольтер уже не вигадав, а лише пра­вильно скласифікував. Несподіване «відкриття» Візантії як «Східної Європи давнини» захопило такою мірою, що досьогодні візантійський культурний спадок вважається «го­ловним Сходом» Східної Європи — попри те, що до неї все ще зарахо­вують католицькі Польщу та Чехію, мусульманські Боснію та Албанію. Натомість Грецію, котра має далеко більше прав претендувати на звання спадкоємиці Візантії, до Східної Європи ніколи не залучали. Від са­мого початку творення цієї концеп­ції Греція лежала не між Сходом і Заходом, а природним чином була «Елладою», колискою європейської цивілізації, і вказувати пальцем на її візантійське минуле було б нетакто­вністю. Справді, не нащадків візан­тійської «мерзоти», а гордих потомків Перикла визволяв лорд Байрон — байдуже, що натоді вони носили чер­воні фески і європейському окові не­сила було відрізнити їх від турків.

Річ Посполита, Росія, Угорщина та Валахія могли залежно від на­голосу визначатися або як «схід Єв­ропи», або як «європейський Схід», що породжувало ту принципову невизначеність і амбівалентність концепції, котрої плоди ми спожи­ваємо ще й сьогодні. Відпочатково вся конструкція «Східної Європи» базувалася на одночасному вклю­ченні до «Європи» і виштовхуванні поза її межі, ближче до Сходу. Чим більше автор симпатизував тій чи іншій країні цього регіону, тим біль­ше він наголошував її європейське майбутнє; чим більше інший від­чував антипатію, тим більше він зна­ходив ознак її азіатського минулого. Отже, «віднайдену» Східну Європу було «картографовано» не просто географічне, як місце між Сходом і Заходом, але й хронологічно, як зону між минулим і сучасним Європи.

«Відкриття» Східної Європи було дослідженням кордонів, географіч­них так само, як і хронологічних, Європи як такої, що допомагало точніше окреслити це нове уявлення цивілізаційної єдності континенту. Як пише Ларрі Вулф, «Просвітницт­во віднаходило Західну Європу та Східну Європу одночасно, як узаємозалежні концепції, визначаючи кожну з них за принципом несхо­жості та роз'єднання». Треба однак зауважити, що саме поняття «Євро­пи» так ніколи й не було визначено чіткіше, ніж царство модерності й прогресу. Це часом породжувало навіть на Заході сумніви щодо при­належності тієї чи іншої країни до Заходу. Хіба лише Франція не від­чувала цих комплексів, — Німеччина і навіть Британія мусили подавати рекомендаційні листи.

Протягом XIX століття інтелектуальні еліти більшості країн Схід­ної Європи сприйняли західний і літературний образ свого регіону як фундаментальну ідеологію їхньої власної ідентифікації. Опублікова­ний у 30-х роках XIX століття пер­ший «Філософський лист» Петра Чаадаєва, який так вразив російську суспільну думку глибиною та неспо­діваністю своїх одкровень, із цього погляду був лише «перекладом з французької» (це й буквально було так, оригінал написано по-французьки). Чаадаєв настільки глибоко за­своїв погляди західних туристів, що навіть красномовно обмовився, на власній батьківщині». Він, крім того, підхопив й ідею принципового вододілу, яким проходить поділ на Захід і Схід — кордон між радіо й емоція­ми: «Розкинувшись поміж двох ве­ликих сторін світу, між Сходом і За­ходом, спираючись одним ліктем на Китай, другим на Німеччину, ми ма­ли би поєднувати в собі два великих начала духовної природи — уяву та розум». Те, що напочатках могло зда­ватися витвором хворого розуму (Чаадаєва, як відомо, запідозрили в божевіллі), поступово перетворило­ся на символ віри східноєвропейсь­ких еліт. XIX століття — свідок ціло­го параду «криз ідентичностей» у Східній Європі, спровокованих адаптацією цієї концепції та нама­ганням знайти своє місце «між Схо­дом і Заходом». Російське слов'яно­фільство, яке в різних формах про­існувало протягом усього XIX сто­ліття, а завдяки ідеології євразійства впливове ще й досі, ймовірно, найвідоміший приклад того. Парадок­сальним у слов'янофільстві є одначе та обставина, що його прихильники, намагаючись виробити питомо російську ідеологію, самі дивилися на Росію, її минуле та сучасне очима просвіщенних мандрівників із «Заходу». В цьому сенсі знамениті рядки Федора Тютчева «Умом Россию не понять, аршином общим не измерить» — типові враження заінтригованого неможливістю раціоналі­зувати «азіатські суперечності» цієї країни «європейця» (яким насправді Тютчев і був, провівши більшу части­ну життя на дипломатичній службі).

У випадку Польщі концепція Східної Європи наклалася на давнішу, розроблену ще до виникнення модерного уявлення про європейсь­ку єдність і європейський поділ іде­ологію сарматизму. Як блискуче по­казує Анджей Валіцький, «орієнта­лізм» сарматизму і його очевидна «доєвропейськість», поєднані з «фі­лософською географією» Просвіт­ництва, заклали ті підвалини, на яких дебати про «Польщу між Схо­дом і Заходом» триватимуть аж до першої половини нашого століття.

Протягом останнього десятиліт­тя кордони «Східної Європи» пере­містилися далі на схід. Сьогодні мало кому спаде на думку очікувати нападу орд «Калмиків» на вулицях Будапешта. Величезна частина колишнього «європейського Сходу» віддрейфувала, щоб стати «Цент­ральною Європою», якщо й не ціл­ком інтегральною частиною західної цивілізації, то принаймні більш «нормальною» її частиною. Реалі­зація ідеї Mitteleuropa, на початку нашого століття все ще суто німець­кої візії геополітичиого поділу, ніби мусило перекопати, що й «Східна Європа» є такого самого штибу культурний проект, який колись мав свій початок і має свої обмеження. Однак культурний образ і канон опису Східної Європи як одвічної зони контрастів і недорозвиненості між Сходом і Заходом лишається в головних своїх рисах практично не­змінним від XVIII століття. Це спра­ведливо не тільки щодо кореспондентів західних медій (які ще до свого при­значення знають, що вони побачать там), але й щодо наукового істеблішменту.

Конструювання цивілізаційних по­ділів з огляду на певні географічні орієнтири, виображення материків та їхніх частин не просто як частин суходолу, але й як культурних ці­лісностей, закорінених в історії, за­знає щораз гострішої критики. Те, що донедавна поставало як природні орієнтири, як результат незалежного від дослідника історичного розвит­ку, який він лише фіксує — Європа й Азія, Схід і Захід, — дедалі частіше сприймаються як умоглядні концепти, як апріорні конструкції. Навантаженню географічних понять куль­турним смислом і значенням, грі цими смислами, створенню фікцій під назвою «Захід» або ж «Орієнт», їх розширенню чи, навпаки, звужен­ню, пошукам кордонів між ними то­що сьогодні знайдено вдале визна­чення — «метагеографія». Це — ці­кава сторінка європейської інтеллектуальної історії XVIII—XX сто­літь, але в тому лише сенсі, що до­зволяє дослідити і з'ясувати прос­торові й ідеологічні структури, за допомогою яких європейська думка організувала знання і усвідомлення світу.

На сучасне уявлення про поділ Європи серйозно вплинуло існуван­ня протягом життя кількох останніх поколінь реального політичного, іде­ологічного, військового, психологіч­ного кордону, котрий самою наочніс­тю своєю провокував спроби концептуалізації «двох світів» як двох чужих цивілізацій. Залізна завіса відійшла в минуле, але залишила по собі відчуття упослідженості Східної Європи, і спроби подолати її опану­вали політичну думку країн колиш­нього східного блоку.

В науці починають відчувати якусь загальну дискомфортність си­туації — існування Східної Європи, ще десятиліття тому самоочевидне, більше не можливо просто постулю­вати, його треба доводити. Прикметно, що здійснюється це тими ж засобами «метагеографії». В історії, як у будь-якій поваленій дисципліні, часом важливіше не відкрити нове знання, а переконатися в істинності старого. На щастя для «Східної Європи», на кожного єресіарха є свій служитель культу, а на кожного Лар­рі Вулфа є свій Філіпп Лонґворт, чию книжку «Витворення Східної Європи» газета «Файненшл тайме» рекомендує як «першокласний взі­рець історичного аналізу». «Поділ на Східну та Західну Європу існує від часів Карла Великого, - запевняє Лонґворт. - Протягом більшої час­тини останнього тисячоліття землі Східної Європи характеризувалися відсутністю самостійності й недо­розвиненістю. Демографія двох Європ, так само, як і їхня лінгвістична історія, серйозно різнилися, і Східна Європа здавна була периферією світової економіки. Прив'язаність її населення до демократії була і невиразною, і короткотривалою; її інституції були слабкішими за за­хідні... Крім того, виробилися певні нахили та розумові звички: тенденція до бюрократизму й колективізму; виразніший потяг до національної самореалізації, ніж до персональної автономії; схильність до ідеології. До того ж любов до поезії, ідеалізм і цинізм набагато виразніші в Східній Європі, ніж на Заході». Такий аналіз у далеко кращому стилістичному оформленні можна прочитати вже у відомому памфлеті маркіза де Кюстіна. Тільки «між Сходом і Заходом» можна знайти поєднання «нахилу до бюрократизму», цього винаходу західного модернізаторства, з орієн­тальним потягом до колективізму й обидва вважати однаковими ознака­ми недорозвиненості; тільки «між Сходом і Заходом» можуть несуперечливо уживатися в одній фразі «любов до поезії, ідеалізм і цинізм» як риси національного характеру. Лонгвортова книжка розвиває тра­диційну для післявоєнної західної історіографії тенденцію (класичним взірцем якої є, либонь, «Росія за ста­рого режиму» Річарда Пайпса) вва­жати сучасний поділ Європи не результатом її модерного розвитку, а якоюсь одвічною даністю, не інте­лектуальною конструкцією, а «об'єк­тивною реальністю, даною нам у від­чуттях». «Витворення Східної Євро­пи», завдяки небуденній манері ав­тора писати історію задом наперед, розпочавши з констатації поділу Єв­ропи на східний і західний блоки піс­ля Другої світової війни, примудряє­ться прослідкувати аналогічний поділ уже в пізній античності: «Форму­вання Східної Європи, регіону, який ми розпізнаємо сьогодні за прикмет­ною сумішшю різних характеристик, почалося після 330 року, відколи Константан Великий... проголосив Новий Рим (також відомий під наз­вою Візантії чи Константинополя) новою столицею імперії». Ключова для Лоиґворта прикмета, за якою він і розпізнає Східну Європу — «суміш різних характеристик» — це абсо­лютно той самий принцип «конт­растності й суперечностей», що його Ларрі Вулф відзначив як головний прийом в описах Східної Європи XVIII століття. Як видно, канонізована тоді модель пережила Просвіт­ництво, Романтизм і навіть Постмодернізм. Коли несила знайти для Східної Європи якесь спільне начало, об'єд­навчим принципом стає сама відсутність спільності, різноманітність. Не можучи ні для себе, ні для читачів з'ясувати, що, власне, він розуміє під Східною Європою, автор «Витворення Схід­ної Європи» просто ого­лошує, що Східна Єв­ропа існувала одвічно. Сам принцип побудови цієї книжки, поклика­ний «науково точно» знайти витоки Східної Європи, — ретроспек­тивне просування від сучасного стану до минулих епох, у кожній із і яких, зрозуміло, автор знаходить «Східну Єв­ропу» — впевнює, що насправді він просто проектує на минуле той геополітичний порядок, який накреслено на Потсдамській Іонфереиції 1945 року. «Витворення Східної Європи», звичайно, нічого не скаже нам про минуле, але багато чого прояснить у тому, яку «мисленну карту» тримає нині в голові пере­січний «західний інтелектуал».

Через два століття Захід усе ще з подивом дивиться на Схід, і «філософська географія», як свідчить Норман Девіс (див. його статтю («Східна Європа очима Заходу» в ч.2 «Критики» за 1997 рік), практично не зазнала суттєвих змін. Хіба що до неї додалася «політична коректність», новий ідол західного інтелектуала. Вона замінила головний сантимент у західному ставленні до Східної Єв­ропи із самовдоволенної зверхності на співчуття до нещасть тубільців. Але місце Східної Європи «на карті» не змінилося: вона й далі розташо­вана «між Добрим і Поганим». Не змінився і встановлений у XVIII сто­літті канон її опису: зіставлення над­звичайної розкоші еліт і убогості на­роду, освіченості інтелігенції і вар­варства селянства, анархії беззакон­ня й суворості законів, індустріаль­них міст і феодального села. Корот­ше, дивовижна суміш модерності й відсталості, Європи й Азії. Черговий кореспондент, відкриваючи для читачів своєї газети європейський «орієнт», знаходить не просто «місто N», а, як у старій радянській комедії, «N — місто контрастів».

Практично, це той самий Санкт-Петербург, як його побачив Сегюр два століття тому чи Кюстін півтора: неорганічне поєднання «віку вар­варства і віку цивілізації, десятого і вісімнадцятого століть, манер Азії і манер Європи, неотесаних Скіфів і вишуканих Європейців». «Східна Європа, — зазначає Вулф, — була розташована не як антипод цивілі­зації, не в глибині варварства, але швидше на шкалі розвитку, якою ви­мірювалася дистанція між цивіліза­цією та варварством. Східна Європа, по суті, містилася між ними (Азією та Європою. — О.Т.), і на XIX сто­ліття ці полярні опозиції набудуть сили усталених формул. Бальзак у “Людській комедії” окреслив усю Східну Європу з погляду Парижа вказівкою саме на ці орієнтири: "Жителі України, Росії, долин Дунаю, одним словом, Слов'янські народи, є єднальною ланкою між Європою й Азією, між цивілізацією та варварством".

Присутність України в цій цитаті зовсім не випадкова. Як відзначає Ларрі Вулф, Україна не тільки одні­єю з перших потрапила «між Схід і Захід», але де в чому була навіть ви­рішальною для переорієнтації Євро­пи. Коли Вольтер у першій половині XVIII століття писав історію Карла XII, він послідовно «відкривав» те­риторії, на котрих розгорталися кам­панії цього «західного» монарха. Після Польщі та Росії, які все ще без великих перешкод могли б у цей час вважатися «північчю», Карл «занурився в Україну». Це привело Карла в землю навіть менш знайому, ніж Польща і Росія, однією цією обста­виною здогадно ще менш цивілізо­вану, а головне — «занурену» на пів­дні карти Європи. Коли Вольтер промандрував слідом за Карлом на Україну, він уже не міг удавати, ні­бито його книжка — про «Північ» Європи. Україна, згідно з Вольтером, була «незнаного країною», незнаною в тому ж вузькому значен­ні, як Росія до Петра, вписаною до того ж до подвійного реєстру — європейська територія, невідома Єв­ропі. Вольтер намагався визначити її, локалізуючи серед сусідів: Польщі, Росії, Молдавії, Татарії, Туреч­чини. Так, шукаючи означення од­ного поняття, він закінчив окрес­ленням усієї «цієї частини конти­ненту».

Ця суттєва роль України в ок­ресленні поняття Східної Європи дозволяє нам знову вернутися до української історії «між Сходом і Заходом». Очевидно, що цей спосіб її цивілізаційного окреслення наро­дився задовго до будь-яких серйоз­них наукових досліджень. Очевидно також, що такий статус Україна мог­ла одержати лише в рамках «ширшої картини», як елемент загальної концепції Східної Європи «між Схо­дом і Заходом». Нарешті, очевидно, що нічого «питомо українського» у цьому цілковито західноцентричному способі мислення немає, і якщо сьогодні для багатьох він є елемен­том культурної самоідентифікації, то це лише через глибоку й пере­важно переусвідомлену асиміляцію західних в основі своїй ідей.

 

4.

 

Останньою книжкою, яку мені хо­четься згадати в цьому огляді, є «На­рис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.» Наталі Яковенко. Не тільки тому, що книжка ще свіжа від друкарської фарби і навіть не тому, що концепція України між Сходом і Заходом є послідовно витриманим упродовж усього викладу стрижнем авторського бачення ук­раїнської історії. Вона є для авторки способом утечі від традиційної па­радигми української історії з усіма її «народницькими» чи «державниць­кими» ідеологемами, а також клітин «одвічної західності» чи, навпаки, «глибинної орієнтальності». Автор­ська настанова принципово лібе­ральна і «відкрита».

А проте, взявшись писати такий оксюморон, як «історія України з найдавніших часів», навіть автор постмодерного виховання потрап­ляє в пастку шукання «смислу» іс­торії, якогось образу, який оживить і гуманізує історію, зробить можли­вим «зрозуміти» її і охопити єдиним поглядом у всій її кількатисячолітній тривалості. На відміну від наших попередників із XIX століття, Наталя Яковенко, звичайно, не вірить, що український народ існу­вав завжди. Так само вона не вірить, що завжди (хіба лише під різними назвами) існувала українська дер­жавність. Отже, вона не пише ні історію народу, ні історію держави. Що ж тоді об'єднує історію України «з найдавніших часів», що спільного можна знайти між палеолітичними стоянками, золотом скіфських кур­ганів, «Словом о полку Ігоревім» і Генерального канцелярією часів Да­нила Апостола? Очевидна відпо­відь — усе це діялося на одній і тій самій території. Але територію вив­чає географія, а не історія. Що може зробити «територію» предметом історичного пошуку?

Ось тут на виручку і приходить карта — «з найдавніших часів» уся ця територія перебу­вала «між Сходом і Заходом»! Це очевидне, просте й універсальне вирішення кошмарної для сучасного історика проблеми пошуків континуїтету. Схід і захід, північ і південь таки іс­нували завжди і від ча­сів трипільської культу­ри не змінилися хоч трохи суттєво, з цим фактом годі сперечати­ся навіть найпостмодернішому з істориків, цього в нас ніхто не мо­же відібрати. Це і є той сокровенний «сенс» української історії, який дозволяє сучасному дослідникові, який через смак до деконструктивізму відкинув усі дотепер відомі способи історич­ного пояснення, запакувати проте цю історію між двох обкладинок і створити ілюзію чогось цілісного.

На відміну від Ігоря Шевченка, який дуже точно окреслив поле сво­їх пошуків культурною історією і мудро вдався до жанру окремих есеїв (що ставить його книжку «поза пі­дозрами»), Наталя Яковенко напи­сала систематичну історію України. При тому вона вважає, що Схід і За­хід можуть мати специфічно «укра­їнське прочитання», і пропонує його у вступі до книжки. «Доместикація» концепції досягається вказівками на «справжні» орієнтири української історії, що, звичайно, не робить процедуру ніскільки відмінною від «філософського картографування» Вольтера, але дозволяє в підсумку ствердити, що «лише беручи до ува­ги цей, запропонований не з високих дзвіниць західноєвропейської циві­лізації, а органічний — зсередини — погляд на історично-культурний контекст, можна ...зрозуміти внут­рішню тканину української куль­тури в широкому сенсі — від етнопобутових навичок до способу самови­раження в соціумі та політичних чинах».

Якщо можна сумніватися в тому, що саме це об'єднує «внутрішню тканину» української історії, то не­має сумнівів у тому, що ідея мультиплікованого пограниччя стано­вить собою тканину того історич­ного наративу, який пропонує нам Наталя Яковенко, будучи не тільки свого роду його сюжетом, але й го­ловним стилістичним прийомом нарації. В кожного етносу, як спра­ведливо зазначає Яковенко, є свої Схід і Захід, але для них то забавки, українська ж ситуація «складніша». «Саме через [територію України] до кінця XVIII ст. ... проходили ... кілька важливих природних і антропоген­них кордонів: біологічний — між стеном і лісостепом, гідрографіч­ний — між басейнами Чорного і Балтійського морів, соціально-еко­номічний — між кочівництвом і осі­лим хліборобством, етноконфесійний — між слов'янами-християнами і тюрками-язичниками (згодом мусульманами), етнокультурний — між цивілізаціями Заходу, тобто широко взятої Європи, і Сходу — не менш широко взятої Азії». Пошматована такою кількістю розтинів, українсь­ка історія справді не може бути ні­чим іншим, як історією різного роду шрамів у різному етапі загоєння. Відтак, будь-яку епоху в історії «ши­роко взятої» України можна пода­вати як історію боротьби двох начал, розташованих обабіч кордонів. Ця боротьба, власне, і створює той ана­лог гегелівської боротьби супереч­ностей, в залишку від якої мусить знаходитись синтеза. Справді, як стверджує Яковенко, «Україна ...стихійно синтезувала на власній території Схід і Захід, Північ і Південь». Тож епоха Київської Русі буде «історією України між Візантією і Степом», Литовське-Руська держа­ва — «історією України між Степом і Польщею», а Гетьманщина «історією України між Польщею і Москвою».

Втім, не лише, так би мовити, хронологічний темп української іс­торії визначається послідовною змі­ною «кордонів». Як у дзеркальній кімнаті, взаємні відображення не­скінченно помножуються. Якщо пе­ребування «між» є тим, що робить українську історію унікальною, ідея «кордонів» мусить бути тотальною, пограниччя має пронизувати всю товщу суспільства в будь-який мо­мент його історії. У цьому сенсі «роз­тятим століттям» є не тільки XVII (якого стосується однойменний роз­діл книжки), розтятим (і то в кількох місцях «внутрішньої тканини») є кожне зі згаданих у нарисі століть, байдуже, «довгим» чи «коротким» вважає його автор. Важко запере­чувати існування всіляких «супереч­ностей» в українському суспільстві. Проте, здається, їх кількість, а також градус розжарення і, в кінцевому підсумку, значення для історичного досвіду українців є результатом не стільки холодного раціоналізування, скільки неконтрольованим наслід­ком пошуків об'єднавчого «сенсу». Якщо пограничність є тим цементом, який в ідеї об'єднує українську іс­торію в єдину конструкцію, цей це­мент має бути присутнім і у викладі, у кожному розділі, в кожному параграфі, аби жодна цеглина будови не випала з початкового дизайну. В цьому розумінні книжка Наталі Яковенко є тим рідкісним випадком, коли стилістика блискуче відповідає ідеології. Чималу кількість погранич і антагонізмів створено винятково манерою письма. Драматичний на­голос на контрастах, на різнонаправлених цивілізаційних впливах і по­штовхах, ареною зіткнень між якими впродовж тисячоліть була Україна, на поєднанні в ній орієнтальної ста­тичності з західним динамізмом, — усе це стилістичні знахідки віку Просвітництва, які здаються сьогод­ні все ще цілком свіжими. Ще одна пастка ідеї «між Сходом і Заходом». Книжка Яковенко, здається, зай­вий раз переконує, наскільки сильнодійним і небезпечним медикамен­том є ідея «між Сходом і Заходом», наскільки контрольованим мусить бути його вживання й гомеопатич­ними дози. Цікава новими спостере­женнями, свіжими поглядами, не­сподіваними узагальненнями, нетра­диційними поворотами думки, на­решті, загальним новим поглядом на ключові періоди української історії, книжка мимоволі підпорядковує всі ці достоїнства неабиякої ваги по­шукам Ґрааля — сенсу української історії, її цілісності й безперервності. Сучасний історик, споряджений знанням усіх модерних і постмодерних підходів до історії, намагаючись осмислювати історію в усій її ціліс­ності й описати її на всій протяж­ності, вступає па невідому і небез­печну територію, де він практично безпорадний. Усю його зброю — теорію наративу, історичну епістеміологію, поетику історичного тексту тощо — винайдено для демонтажу і демістифікації старих історичних схем, не для створення нових. Нинішній історичний інструментарій розроблений і вживається для іншого типу історії, іншого типу до­сліджень. За межами сучасної істо­ричної парадигми цей грізний обладунок втрачає свою чарівну силу, перетворюючись на дерев'яний меч і паперові лати. Нова історія майже нічого спільного не має з тим уяв­ленням про лінеарну, безперервну історію націй «з найдавніших часів», як її розуміли наші попередники з минулого століття. На цій території вони, з їхньою позитивістичною вірою в «науковість» історії, з їхніми уявленнями про континуїтет, «сенс», «завдання» та «покликання» історії, почуваються значно впевненіше, ніж модерний історик, котрий усі ці речі визнав забобонами. Змагатися з кла­сиками за «нову історію України» не випадає, вони завжди виграватимуть двобій, адже саме вони встановили правила гри і винайшли для неї екі­пірування. Отже, або приймати їхні правила і грати за правилами, або не грати взагалі. Алхімія прагла здобу­ти філософський камінь, хімік навіть не помишляє про золото. Коли та­ємні книжки втрачено й магічні формули забуто, не варто гратися в ал-історію. Без «забобонів» історію «з найдавніших часів до наших днів» неможливо написати, і концепція «між Сходом і Заходом» ніякий у тому не помічник.

 

Журнал “Критика”, липень/серпень 1998 р. Текст відсканований автором сайту