Олексій Толочко

 

Ментальність ясиру

 

Наприкінці цього року ’’Просвіта’’ видала книжку Євгена Гуцала ’’Ментальність орди’’, складену переважно з раніше друкованих у ’’Літературній Україні’’ публіцистичних нарисів письменника про Росію, російський народ і російську ментальність.

На жаль, автор не дочекався книжки. Отож рецензія на неї у звичайному жанрі (розмови з автором з приводу його тексту) з очевидних міркувань і неделікатна, і неможлива. Проте книжка опублікована, вона артикулює певну розумову течію певного кола україномовної інтелігенції. Відтак можна й варто говорити про саме явище, повно і відверто явлене в Гуцаловому тексті.

Але, перш ніж запропонувати читачеві власні нотатки на берегах книжки, зупинімося трохи на її змісті, окресливши тему й установивши рамки розмови. Книжка публіцистична, і то гостро, тон її різкий і часом на межі (а часом і за межею) образи і брутальності. Росія Гуцалові не до вподоби, і не лише в якомусь одному вимірі. В Росії негаразд усе. Вона має мерзенну сучасність і бандитське минуле, вона будувалася виключно навальним жахом ординського погрому, а вся російська культура, включно з усілякими Ломоносовими, Державіними, Пушкіними, Чаадаєвими, Достоєвськими, Блоками й ким там іще – безсоромне підбурювання до такого погрому та цинічне його виправдання. Словом, Росія – це не просто імперія, одна з багатьох, яким можна поставити на карб такі самі претензії, а Імперія Зла, де все є квінтесенцією – і імперія, і зло, царство Содомське (що це для Гуцала не просто метафора, побачимо далі). Але ж Росія, погодьмося, не завжди була імперією, а Східна Європа не завжди - Росією. Отже, коли всі ці негаразди з’явилися? На це запитання ніби й шукає відповіді автор, щоправда, подаючи її не логічним підсумком розмови, а на початку тексту, як констатацію.

Вся річ у ментальності, тій специфічній російській ментальності, що є причина й корінь зла. Росіяни – ’’все воры’’, росіяни – поспіль п’яниці, а може ще й гірше, росіяни – розбійники і бандити. І все це не набуті погані звички, а наслідок і вияв національного характеру, - ментальності, в тому специфічному значенні цього слова, якого воно від певного часу набуло в квазі-інтелігентських теревенях і яке так сильно різниться від свого академічного першоджерела. ’’Доля окремої людини мало чим відрізняється від долі окремого народу, і взаємозалежність тут є завжди, а не в якусь тільки епоху, чи тільки в силу певних обставин. Окремий представник етносу наділений вдачею, якою наділені всі інші індивідуальні представники цього етносу, а в своїй сукупності вони й творять творчу вдачу етносу, що передається з віку в вік, з покоління в покоління з фатальною закодованістю. Національний характер, або, як ми тепер стали говорити, менталітет’’. Отже, невблаганна доля: обізвав Іоанн Грозний свого підданого злодієм, отже - ’’все воры’’, а якщо всі є Untermensch’ами, приміром у XVI столітті, то й у всіх наступних і попередніх століттях також. Між Московією Іоанна Грозного, Російською імперією Петра, Радянським Союзом та нинішньою Росією немає жодної різниці, це різні іпостасі тієї ж самої таки орди, бо незмінна її ментальність. Усі біди Східної Європи та чималої частини Азії почалися, відколи в лісах над Волгою й Окою зродився цей невеликий, але вже в момент народження в джерелі своєму зіпсутий народ – московити. Але як їм удалося, хай навіть і озброєними такою ментальністю, накоїти стільки бід?

Дипломат Священної Римської імперії Сігізмунд Герберштейн у своїй книжці ’’Записки про Московію’’ зауважив, що зіпсутість новгородців зумовлена ’’московською заразою’’. ’’…Якщо зараза, то вона й заразна, - підхоплює Євген Гуцало. – Московська оця зараза - тотальна, ця зараза складала й складає дуже характерну домінанту державного устрою, без неї устрій у Росії немислимий і по сьогоднішній день’’. Бацили цієї інфекційної хвороби і розносить Росія навколо себе. Отже, російський національний характер – заразна хвороба, що нею намагаються інфікувати навколишніх, однак, яка хвороба? Росіяни стверджують, що вміють любити, і саме тут джерело пороку (бо ж Росія, пам’ятаймо, ’’Содом і Гоморра’’!): любов росіян одностатева за своєю сутністю. Ну що ж, дорослі люди, можемо говорити і про таку рису незмінного віками менталітету. Ця думка, з якою я не наважуюся полемізувати, і яка для вестернізованішого публіциста могла б узагалі стати стрижнем усієї книжки, цікава в контексті українського дискурсу, ще не звиклого до таких одкровень, лише як зайва нагода демонізувати предмет розмови.

Саме це, схоже, й було головним завданням книжки. Створити образ Росії як чогось максимально ’’чужого’’, абсолютно ворожого, краю песиголовців і андрофагів. Історикам та етнографом добре відомий цей феномен найелементарнішого і найархаїчнішого способу моделювання так званих культурних образів сусіда. Але так само добре відомо, що будування такого образу відбувається не шляхом раціонального пізнання справжніх особливостей сусіда, а шляхом ірраціонального проектування на нього вже відомих із власного, домашнього досвіду гріхів і пороків. Словом, такий образ ’’чужого’’ є тим, що людина боїться побачити в дзеркалі.

Росія, виявляється, все ще не перетворилася в українській думці на реальну країну, з місцем на карті і точними географічними координатами. Це все що Гог і Магог пророка Єзекиїля, нечисті народи Одкровення Мефодія Патарського, та сама страшна орда, яка вийде одного дня з Тартару, щоб поглинути християнський світ.

Зробімо уявний експеримент і на хвилю погодьмося з автором. Хай навіть усе, що він написав, свята правда. Ну то й що до того українцям і Україні? Проблеми російської державності й негаразди російської історії, спричинені властивою одностатевому коханню інфекційною хворобою, погодьмося, є проблемою росіян. Не настільки ж ми самовпевнені, щоб гадати, нібито російські хвороби можна вилікувати на відстані.

Але в тім-то й річ, що ця книжка насправді зовсім не про Росію, байдуже, тямив це автор, чи ні. Вона – про справи українські, хоча, на диво, Україна, українські кривди від Росії в тексті не згадані жодним словом. І це дуже симптоматично. Звичайно, доброму письменникові, інтелектуалові негарно, непристойно бути ксенофобом і расистом, навіть, якщо в нього душа болить за Україну. Але проблема глибша: Гуцалова книжка засвідчує, що й досі міра любові й відданості до України (тобто те, що звичайно вважається ’’українськістю’’) визначається мірою не-любові до Росії.

Ставлення до Росії віддавна, від початків становлення української думки, було центральним питанням української самоідентифікації. Русофобія, назвімо речі їхніми справжніми іменами, також посіла тут своє почесне місце, особливо в ідеології галицькій. Про це писав колись іще В’ячеслав Липинський, але й досі ’’свідоме товариство’’ вважає таку нетерпимість добрим тоном, раз по раз продукуючи відомий з Винниченкового оповідання комічний персонаж ’’щирого’’ українця. Русофобія – закрита тема українських дискусій, бо українство, дотримуючись міцних традицій російської інтелігенції, має корпоративну цензуру і ніколи не вагалося піддати відступників остракізмові. Має воно й корпоративне герметичне знання, і русофобія в різних варіаціях є його невіддільним складником. Створено, схоже, й цілу систему трансляції цього ’’свідомого’’ знання серед посвячених, із ’’науковими’’ відділами в періодиці, неодмінними брошурами та псевдоісторичними працями. Страшенно прикро, однак, що думка наша ніби блукає в зачарованому колі, що більш ніж через сто років доводиться поновлювати полеміку, скажімо, Михайда Драгоманова з Борисом Грінченком, знову й знову вирішуючи ті самі питання, відповіді на які давно відомі. Наших попередників можна зрозуміти: вони жили в умовах Росії і, дебатуючи російське питання, прагнули відмежуватися від неї, вирізнити феномен українства, - підкреслюю, в межах Росії. Але минуло п’ять років, відколи ми перестали жити в російському контексті. Війна скінчилася, армію здемобілізовано. І коли хтось не встиг вчасно на фронт, не навоювався і не насидівся в окопах, а тому вирушає в ліс партизанити, це не значить, що й ми маємо рушити за ним.

Світ виявився значно ширшим, і немає ’’фатальної закодованості’’ дивитися лише в бік Росії. Ті, хто й сьогодні намагаються порахуватись із власним російським минулим, не вивільнилися ні духовно, ні культурно з-під ’’Росії’’, нічого не простили й нічого не навчилися. Для них ’’Росія’’ – реальність, сильніша за очевидність, і вони відчувають себе інтегральною частиною тієї ’’уявної спільноти’’ – ’’євроазійського простору’’, - проблеми якого дошкуляють, виявляється, болючіше, ніж ’’Миргород’’. Ми все ще ідентифікуємо себе в рамках, установлених для нас російською історією. А значить, не усвідомили своїх власних меж, не виробили власних історичних і культурних ідентифікацій, - просто кажучи, не усвідомили себе до кінця українцями.

’’Росія була країною рабів, а ми сьогодні – раби рабів’’, - підсумовує свої роздуми автор. Що ж, можна згадати Козьму Пруткова: хочеш бути щасливим – будь їм. І погодитися з автором.

Російська ментальність – ментальність орди, хай так. Але якщо задля того, аби повноцінно відчути себе українцем, необхідно викликати дух пана, вглядітися в його ’’раскосые и жадные глаза’’ й роз’ятрити старі виразки раба, то це – ментальність ясиру.

 

Опубліковано в газеті ’’День’’ 25.12.1996 р. Текст відсканований автором сайту.