Франк Сисин

 

Євреї та повстання Богдана Хмельницького

 

У дослідженні економічної історії євреїв Польщі та Литви Іґнація Шипера розділ, присвячений подіям 1600-1648 pp., має назву „На українському вулкані" (1). Повстання Богдана Хмельницького дійсно нагадувало несподіваний вибух вулкану, який передував нищівним наступам Росії та Швеції, розладові соціального порядку та масовій економічній анархії Речі Посполитої. Якщо в першій половині XVII ст. євреїв турбували юдофобські трактати, інспіровані контрреформацією, напади ватаг школярів, економічні труднощі, банкрутство великих купців і фінансистів унаслідок загострення конкуренції в деяких сферах торгівлі та слабкість економіки Речі Посполитої, що спричинили еміграцію на схід, то після 1648 р. євреїв очікували масові вбивства, татарський полон, насильне прийняття іншої віри та вигнання. Усвідомлення того, що настав кінець „раю євреїв", викликало неспокій у єврейських громадах та єврейській літературі. Однак попри напади польських жовнірів на єврейські поселення наприкінці 1650-х pp., небезпеку повторення старих конфліктів у районах, утримуваних Річчю Посполитою, втечу частини євреїв у Центральну та Західну Європу, більшість єврейського населення залишилась на території Речі Посполитої. Воно поступово відновило і навіть зміцнило свої позиції у соціально-економічному житті, в тому числі й на українських територіях, які залишились під Річчю Посполитою (2).

У 1648 р. євреї, які проживали на східних теренах Речі Посполитої, зіткнулися із складною проблемою: як вижити. Згодом їм ще не раз доведеться долати такі ж труднощі: під час великих епідемій (таких, як чума 1652 р.); у 1655 p., коли російські та українські війська захопили Вільно та Люблін; під час шведської інвазії. У 1649 р. євреям в Україні та Білорусі загрожувала смерть від переслідувань, хвороб, голоду, татарський полон і особливо насильне перехрещення. Саме ці нещастя привернули найбільшу увагу тогочасних єврейських авторів, але важливо пам'ятати, що вказані події були лише початком періоду небезпек та труднощів, який тривав аж до 1660-х pp.

Якими ж саме були людські втрати серед єврейського населення у 1648 р. та наступних роках? Щоб визначити кількість жертв, застосовувалось два методи. Один із них полягав у використанні статистичних даних, які наводили єврейські та інші автори (якщо ці дані були недостовірними, підрахунки велись на основі звітів про знищення єврейських громад). Інший метод полягав у проведенні підрахунків єврейського населення у Речі Посполитій та на українських землях, а потім визначався відсоток жертв. Обидва методи, навіть якщо їх поєднати, можуть дати лише приблизні цифри.

Єврейські автори описували події в шоковому стані, переживши величезну трагедію. Як і всі, хто пережив її, вони тяжіли до мимовільного перебільшення кількості жертв, а нерідко й навмисне перебільшували їх, щоб отримати допомогу від інших єврейських громад. Хоч була зібрана істотна інформація про знищення громад, проте єврейським сучасникам навряд чи була відома точна кількість євреїв у громадах та кількість жертв. Бернард Вайнриб наводить такі статистичні дані:

 

1. Натан Ганновер подає: вбито — понад 80 тисяч; померло від епідемій — 41 тисяча (або 141 тисяча?); полонено татарами — 20 тисяч.
2. Сабаттай Гакоген: вбито 100 тисяч.
3. Габріель бе Йєгошуа: зруйновано тисячу єврейських громад.
4. Самуель Фівель бен Натан: зруйновано 140 (або 262) громади; вбито 670 тисяч (або 60 тисяч 70 осіб?) господарів з жінками та дітьми.
5. Абрагам бен Самуель: зруйновано 744 громади (3).

 

Б. Вайнриб звертає увагу на те, що автори не були точними, коли йшлося про великі цифри, і ставить під сумнів достовірність єврейських хронік як джерела для встановлення кількості жертв. Мордехай Надав висловлює думку, що деякі дані можна вважати близькими до істини, як, наприклад, однакові свідчення трьох авторів про загибель 6 тисяч євреїв у Немирові та Тульчині (4). У цілому, незважаючи на те, що в єврейських хроніках багато що перебільшене, вони усе ж таки дають корисну інформацію про деякі факти (зокрема це стосується нападів на окремі громади) і тому певною мірою сприяють встановленню кількості жертв.

Не набагато достовірнішими є й розрахунки, які Грунтуються на даних про чисельність єврейського населення до й після 1648 р. Оцінки кількості єврейського населення у 1648 р. коливаються від приблизно 170 тисяч у Короні Польській (Б. Вайнриб) до 450 тисяч в усій Речі Посполитій і 337 тисяч 500 осіб у Короні (І. Шипер, С. Барон). Цифра Б. Вайнриба ґрунтується на даних XVIII ст., І. Шипер веде підрахунки на основі даних XVI ст. Ці статистичні відомості є умовними. Лише перепис 1764-1765 pp. дає достовірну інформацію для розрахунків кількості єврейського населення у Речі Посполитій. Усі попередні цифри базуються на податкових списках, які важко інтерпретувати, та на приблизних оцінках розмірів громад, де немає вірогідних даних. Наприклад, факт, що з Литви надходила п'ята частина від цілої суми сплачуваних єврейських податків, дає право вважати, що єврейське населення Литви становило 1/5 від кількості євреїв у Речі Посполитій. Так само робиться припущення, що кількість євреїв у сільській місцевості становила 20 відсотків від міського єврейського населення, і ця цифра також додається до розрахунків. Найбільш суперечливим є питання про кількість мешканців у єврейських домах, яка коливається від 6 до 30 осіб.

У праці І. Шипера, на яку дотепер посилається більшість єврейських істориків, можна знайти приклад того, як саме робились підрахунки. І. Шипер припускав, що в середині XVI ст. проживало 100 тисяч євреїв, і ця кількість подвоювалася кожні 33 роки. Аби довести, що кількість єврейського населення була в 6 або 10 разів більша, ніж свідчила загальна сума подушного податку, він використовує тексти антиєврейських памфлетів. Посилаючись на сучасників, І. Шипер наводить дві цифри кількості загиблих у 1648 p.: 100 тисяч (за даними Сабаттая Гакогена) та 180 тисяч (за даними Манассі). На підставі вивчення фінансових матеріалів він приходить до висновку, що у 1675 р. єврейське населення становило 182 тисячі, і припускає, що протягом 1648-1676 pp. були замордовані, вмерли від епідемій або емігрували 250 тисяч осіб (5). Ця цифра й дотепер часто вживається, хоч сучасна наука ставить під сумнів кількість втрат, а у деяких випадках — також і розрахунки чисельності євреїв до 1648 р. (6) Після Другої світової війни проводилось уважне вивчення демографічної ситуації на українських землях, зокрема Шмуелем Еттінґером (центральні та східні землі) та М. Горном (воєводства Руське та Белзьке) (7). їхні розрахунки дають значно менші цифри, ніж у І. Шипера. Обидва не брали до уваги гіпотези І. Шипера, що єврейське населення в Україні зростало значно швидше, ніж на решті території Речі Посполитої. Подаємо ці розрахунки у вигляді таблиці.



 

І. Шипер

(1578)

Ш. Еттінґер

(1569)

І. Шипер

(1648)

Ш. Еттінґер

(1648)

 

Волинь

 

 

5 000

 

З 000

 

22 000

 

15 000

 

Поділля

 

 

6 000

 

750

 

27 000

 

4 000

 

Київ

 

 

10 000

 

?

 

45 000

 

13 000

 

Брацлав

 

 

*

 

?

 

*

 

18 825

 

Усього

 

 

21 000

 

3 750

 

94 500

 

51 325



Якщо за даними І. Шипера в 1578 р. у Червоній Русі проживало 23 тисячі 500 євреїв, а у 1648 р. 105 тисяч 750, то М. Горн вважає, що єврейське населення становило 17 тисяч 900 осіб у 1578 р. та 54 тисячі у 1648 р. Якщо за даними І. Шипера у 1648 р. на українських землях мешкало принаймні 200 тисяч євреїв, тобто у чотири рази більше, ніж у 1578 p., то Ш. Еттінґер та М. Горн визначають кількість населення трохи більше як 100 тисяч.Їхні розрахунки більш подібні до даних Б. Вайнриба, який називає цифру 170 тисяч євреїв у Короні Польській (та приблизно 200-250 тисяч — у Речі Посполитій), ніж до даних І. Шипера, С. Барона та інших, які подають число 450 тисяч. Їх дослідження також допомогли встановити кількість єврейських громад на українських землях у 1648 p.: Ш. Еттінґер нараховує 115 громад у центральних та східних землях, а М. Горн — 163 громади у Червоній Русі.

Якщо погодитись з цифрою 100 тисяч — приблизним підрахунком кількості єврейського населення на українських територіях, — то слід додати до неї кілька десятків тисяч євреїв, які мешкали на території Білорусі і яких теж не оминули події повстання. Можна припустити, що у місцевостях, охоплених повстанням, мешкало щонайбільше 130-140 тисяч євреїв. У різних регіонах ступінь небезпеки для євреїв був різним. У найбільшій небезпеці опинились 69 громад, що налічували 36 тисяч 325 євреїв (дані Ш. Еттінґера), Київського, Брацлавського та Подільського воєводств. Єдиним порятунком для них було те, що це буди райони з найвищим рівнем культурних взаємовпливів (тут багато євреїв носили зброю, проживали в сільській місцевості та могли в окремих випадках залишитись нерозпізнаними). Коли повстання перекинулось на Волинь та в окремі райони Білорусі, місцеві євреї (15 тисяч) на Волині та невизначена кількість їх у Білорусі також опинились у смертельній небезпеці, але вони мали більше шансів на порятунок. Нарешті, коли восени козацькі війська досягли Руського воєводства, народні повстання поставили під загрозу велику єврейську громаду. Проте тут єврейські громади врятував опір таких великих міст та фортець, як Львів і Броди, а також короткочасність народного повстання.

Скільки ж євреїв загинуло в 1648 p.? Причини смерті були різні, передовсім хвороби; крім того, євреї потрапляли до татарського полону, що також зменшувало їх кількість. У найліпшому разі можна встановити лише масштаби втрат. Яскраві описи єврейських хронік подають великі цифри, тоді як явні перебільшення кількості жертв, армій тощо в джерелах того періоду, а також швидке відродження єврейських поселень свідчать про менші втрати. Ярослав Пеленський притримується думки, що кількісні дані Н. Ганновера слід зменшити у 10 чи 5 разів, та пропонує як більш ймовірні цифри від 6-8 тисяч до 12-16 тисяч. Він вважає, що нема реальних фактів про якісь епідемії й що більш вірогідною цифрою полонених татарами євреїв буде 2-4 тисячі (8). За його підрахунками, на початковій стадії повстання загинуло максимум 25 тисяч. Ш. Еттінґер зауважує, що загинули „десятки тисяч". На думку С. Барона, в наступне десятиріччя після 1648 р. єврейське населення зменшилось на 100 тисяч і причинами цього були смерть, еміґрація та збільшення смертності серед тих, хто врятувався. Дехто з учених вважає, що протягом усього періоду повстання кількість єврейського населення зменшилась на 20-25 відсотків, хоч розбіжності у визначенні загальної кількості єврейського населення відносять ці розрахунки до сфери здогадок. Виникнення розбіжностей можна пояснити також тим, що дослідники аналізують різні часові періоди: одні беруть лише період 1648-1649 pp., інші — довший період шведської й московської воєн, епідемій 1650-х pp. Хоч ці епідемії та дії інших армій не можуть пов'язуватися з повстанням Б. Хмельницького, участь козаків у погромах в Любліні, Вільні, Могильові та інших містах у 1655 р. усе ж має сприйматися як результат цього повстання.

Втрати серед єврейської спільноти під час повстання 1648 р. зростали не тільки за рахунок жертв військових дій. Татарський полон та прийняття нової віри теж зменшували кількість євреїв. Перший фактор мав довготривалий вплив на чисельність як єврейського населення на українських землях, так і християнського. Навіть описуючи події 1648-1649 pp., єврейські хроніки згадують, що татари грабували також і українців та забирали їх у полон. Але в ті ж роки євреї були легшою здобиччю для татар, оскільки Б. Хмельницький намагався обмежити напади татар на українців. Євреї часто вибирали татарський полон, щоб уникнути смерті, крім того, татари прагнули взяти тих полонених, які могли дати за себе великий відкуп або витримати важкий похід до Криму, де їх можна було вигідно продати у рабство. Оплата відкупу за полонених була важливою проблемою єврейських громад цілої Європи та Близького Сходу, які викуповували своїх одновірців з полону.

Єврейська спільнота також мала втрати (хоч деякі з них були тимчасовими) і через те, шо частина євреїв наверталася до православ'я. Важко підрахувати, скільки євреїв змінило віру під час повстання. Зрозуміло, що єврейські коментатори радше фіксували випадки мученицької смерті, ніж „зради", хоч інколи вони й згадують про масові навернення до християнства. Неясно також, на яких умовах євреям дозволяли вихрещуватися. Фрагментарні дані про Немирів та Пінськ свідчать, що православна міщанська громада приймала вихристів, але тримала їх ізольовано. Здається, що єврейські жінки мали більше можливостей змінити віру. Польські закони наступних років дозволяли повернення вихристів до юдаїзму, хоч це стосувалося в основному євреїв, які проживали на територіях, пізніше знову відвойованих поляками, або тих, хто після тимчасового „перехрещення" помандрував на захід. Це також заплутувало статистику.

Якою ж була реакція євреїв на масовий наступ на їх громади та загрозу смерті? Передусім вони звертались до своїх покровителів — владних структур Речі Посполитої та українських магнатів. Коли ж влада втратила силу, євреї опинились у смертельній загрозі. Деякі з них приєднались до військ, що відступали з України. Саме тоді Я. Вишневецький здобув славу людини, яка „любить євреїв", адже разом з його військом з Лівобережжя втекло 500 єврейських сімей (9).

Інші, тікаючи на північ та захід, шукали притулку у фортецях, які захищали шляхта та війська. Лихо насувалося одночасно із поступовим падінням міст Немирова, Тульчина, Полонного, Острога, Ізяслава, Бара. У багатьох із них євреї до останньої хвилини допомагали захисникам. До цієї ролі були більш призвичаєні євреї зі сходу, котрі мали досвід прикордонного життя. Н. Ганновер пише, що серед 2 тисяч єврейських захисників Тульчина було „багато героїв, добре обізнаних з військовим мистецтвом". Навіть після того, як шляхта, змовившись з козаками, вигнала євреїв за межі міста, вони продовжували боротьбу. Відповіддю євреїв на повстання було також фінансування польських військ: так, на гроші єврейської громади Львова утримувалися кілька військових загонів у Тульчині.

Чим далі на захід, тим євреї мали більше часу сходитись у фортецях та укріплених пунктах. Найкраще відома роль, яку євреї відіграли у Львові. Тут їм виділили для захисту частину міського муру та братську православну церкву Успіння Богородиці (з очевидним намаганням зіграти на конфесійній ворожнечі). Від магістрату єврейська громада отримала 200 одиниць зброї. Євреї також брали участь в обороні Комарна та Замостя.

Існують достовірні свідчення, що з 1649 р. євреї служили в польській армії. Після відвоювання Ізяслава та винищення українських мешканців міста до польської армії приєднались кілька сотень євреїв. Є повідомлення, що євреї брали участь в облозі Збаража. Н. Ганновер стверджує, що двома роками пізніше тисячний загін євреїв воював під Берестечком10.

Повстання 1648 р. поставило під загрозу життя євреїв Речі Посполитої. Вони мали всі підстави боятись поширення повстання, адже вісті про війну Б. Хмельницького проти „панів, ксьондзів та євреїв" підняли селянський рух аж до Великої Польщі. Хоч саме суспільно-політична система Речі Посполитої спричинила катастрофу 1648 p., повстання Б. Хмельницького зміцнило лояльність євреїв до цієї системи, і попри аналіз ролі євреїв у здійсненні релігійного й соціально-економічного гноблення в Україні, проведеного Н. Ганновером, попри обговорення Реббі Недесом (Нефіалі Гірш Рівкес) етичного боку причетності євреїв до обшахрування неєвреїв у фінансових справах, єврейські автори продовжували вбачати причину катастрофи скоріш у невиконанні євреями Божих заповідей, ніж у тій соціальній ролі, яку вони відігравали, підтримуючи чуже для українців правління та кріпацтво. Вони кинулись вихваляти Ярему Вишневецького, сподіваючись, що влада в Речі Посполитій і шляхтичі продовжуватимуть захищати їх. Єврейські джерела писали про зраду євреїв шляхтичами в Тульчині, а випадок недотримання козаками свого слова й винищення ними шляхти трактували як урок полякам за зраду євреїв. Єдиним єврейським автором, який зайняв антипольську позицію, був Габрієль бен Єгошуа Шузберг. Він навіть звинуватив міську раду та шляхту Львова в бажанні видати євреїв у 1648 р. і повідомляв, що євреї сплатили повну суму викупу, що не відповідало дійсності. З психологічного погляду лояльність єврейської громади до Польської Корони була зрозумілою. Хоч уряд Речі Посполитої та магнати не забезпечили євреям ефективного та постійного захисту протягом наступного після 1648 р. десятиріччя, вони стали єдиною силою, ставлення якої не було цілком ворожим (на відміну від більшості повстанців, татар, росіян та шведів). Лише зміцнення цієї взаємності давало євреям Речі Посполитої шанс на виживання. Можливо, саме тому євреї навіть перебільшували свою вдячність „полякам" (тобто королеві, урядові, шляхті).

Існували також суто практичні причини для такої поведінки євреїв. Як тільки державні війська відвоювали території, захоплені повстанцями, євреї одразу почали повертатися. Біженці могли лише короткий час жити за рахунок ласки польських та литовських єврейських громад.
Перенаселення та погіршення економічної ситуації на польських територіях змушували євреїв знову йти на схід, де загальна розруха та втрати серед населення відкрили для них великі економічні можливості. Поміщики намагалися відновити економіку, але тепер шляхта та католицький патриціат почали ставитись до православних українців зі ще більшою, ніж будь-коли, підозрою. Міграція найбільш активного українського елемента в регіони, що контролювались повстанцями, також надала євреям нових можливостей у тих регіонах, які перебували під контролем польського уряду.
Наступне після 1648 р. десятиліття стало періодом випробувань для євреїв у Речі Посполитій і насамперед — в Україні. Передовсім, єврейська громада повинна була примиритися з катастрофою 1648 р. Тим, хто вижив, доводилося наново влаштовувати своє життя (особливо тяжко це було для вдів, які мусили довести, що їхні чоловіки дійсно загинули). Євреї-вихристи шукали дозволу повернутись до своєї релігії; ті ж, хто залишився на боці повстанців, мали призвичаїтись до нової віри та оточення. Полонених треба було викуповувати, за що спеціально відповідали такі організації єврейської громади, як Литовська Рада (1652)". Потрібно було пережити нову несподівану загрозу, яка прийшла із вторгненням Росії та Швеції й нападом на єврейські громади польського війська під проводом Стефана Чарнецького. Економічний спад та зменшення безпеки у Речі Посполитій принесли євреям, як і решті населення, нові страждання. Вони змушені були також зважати на зростаючу ксенофобію та контррсформаційні настрої в Речі Посполитій, які привели до вигнання у 1658 р. антитринітаріїв та спричинились до нападів на єврейські громади.

Однак, незважаючи на всі ці труднощі, єврейська громада краще пристосовувалась до повоєнних змін, ніж інші групи, скажімо, мішани. Найбільше євреї постраждали від заборони доступу в ті райони, де повстання завершилося успіхом: протягом 20 років це було Чернігівське, більша частина Київського та Брацлавського воєводств, а згодом — Лівобережжя та Запоріжжя. Небезпека очікувала євреїв під час облоги Львова військом Б. Хмельницького в 1655 p., а також у прикордонних правобережних землях, що після 1667 р. відійшли до Речі Посполитої, але залишились зоною військових дій. Козаки осіли на цих територіях до початку XVIII ст. Поза тим, євреї продовжували адаптуватись до економічних процесів, які почались наприкінці XVI ст. У міру того, як Річ Посполита перетворювалась на сільськогосподарську державу, в якій провідну роль відігравали великі маєтки з селянами-кріпаками, зрозуміло, „пиріг" ставав меншим, але шматок, яким володіли євреї, зростав. Найбільші потенції для розвитку мали ті, що залишались на плодючих землях Правобережжя, але повторення суспільних і економічних процесів початку XVII ст. у перші десятиліття XVIII ст. привело до нових повстань.

Ще важче визначити вплив повстання Б. Хмельницького на євреїв у релігійному та культурному відношеннях. Повстанські дії змусили деяких євреїв емігрувати на захід, що слід розглядати не тільки як провісництво східної еміграції на захід, яка триває впродовж останніх двох століть, але й зокрема як засіб поширення відчуття невпевненості та шоку серед євреїв за межами Речі Посполитої. Згадуючи про вплив повстання на релігійну атмосферу, слід взяти до уваги й появу Саббатай Леві в 1660-х pp. Значно важче встановити, чи сприяло повстання змінам у єврейських релігійних структурах, які підготували ґрунт для появи Гасидського руху у XVIII ст.

 

Література

 

1 Schiper f. Dzieje gospodarcze Żydów Korony i Litwy w czasach przedrozbiorowych // Żydzi w Polsce odrodzonej: Działalność społeczna, gospodarcza, oświatowa i kulturalna / Red. Schiper I., Tartakower A., Hafftka A. - Warszawa, 1932. - T.l. - S.161.

2 Головні праці єврейської історіографії з'явилися спочатку на мові ідиш, івриті та слов'янських мовах, а тепер часто виходять західноєвропейськими мовами. Повстання Хмельницького розглядалося як у спеціальних дослідженнях, так і в загальних працях. Бібліографію до цієї теми, а також з історії євреїв в Україні і Польсько-Литовській державі взагалі див.: Balaban M. Bibliografia historii Żydów w Polsce i w krajach ościennych za lata 1900-1930. -Warszawa, 1930. - № 1; Hundert G., Bacon G. The Jews in Poland and Russia: Bibliographic Essays. - Bloomington, 1984; Систематический указатель литературы о евреях (1708-1889). - СПб., 1892; Raba G. Between Rememberance and Denial: The Fate of the Jews in the Wars of the Polish Commonwealth during the Mid-Seventeenth Century as shown in Contemporary Writings and Historical Research. - New York, 1995. Із спеціальних досліджень найважливішим є вступ до: Shatiky J. G. et al. Gzeires takh (Декрети 1648; па ідиш: Vilnius, 1938). Додаткова література -див. примітки у статтях: Pelenski J. The Cossack Insurrections in Jewish-Ukrainia Relations // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by H. Aster, P. Poticzny. - 2nd ed. - Edmonton, 1990. - P.31-42; Sysyn F. The Jewish Factor in the Khmelnytsky Uprising // Ibid. — P.43-54. Із загальних праць див.: Weinryb В. The Jews of Poland: A Social and Economic History of the Jewish Community of Poland from 1100 to 1800. — Philadelphia, 1972 та Dubnov S. History of the Jews in Russia and Poland. — Philadelphia, 1916. — Vol.1; Baron S. A Social and Religious History of the Jews. -Vol.16: Poland - Lithuania 1500-1650. - 2nd ed. - New York, 1976; Магяер О. Історія євреїв у Польщі: економіка, суспільство та юридичний статус [на івриті]. — Mekhavya, 1946; Schiper 1. Dzieje handlu żydowskiego na ziemiach polskich. — Warszawa, 1937; The Jews in Poland / Ed. by C. Abramsky, M. Jachimczyk, A. Polonski. — Oxford, 1986; Levine H. Economic Origins of Antisemitism: Poland and its Jews in Early Modern Period. — New Haven, 1991; Goldberg J. Jewish Privileges in the Polish Commonwealth. - Jerusalem, 1985; Hundert G. On the Jewish Community in Poland during the XVII Gentry // Revue des Etudes Juives. - 1983. — P.349-372; Lewin I. The Jewish Community in Poland: Historical Essays. - New York, 1985. Про євреїв в Україні див.: Pritsak О. The Pre-Ashkenazic Jews of Eastern Europe in Relation to the Khazars, the Rus' and the Lithuanians // Ukrainian-Jewish Relations... — P.3-21; Ettinger Sh. Jewish Participation in the Settlement of Ukraine in the Sixteenth and Seventeenth Centuries // Idem. — P.23-30; Еттінґер Ш. Участь євреїв у заселенні України (іврит) // Zioń. - 1956. - Vol. 21. -N3-4. — P. 107-142; його ж. Юридичний і соціальний статус євреїв в Україні від чотирнадцятого до сімнадцятого століття (іврит) // Zioń. — 1955. -Vol.20. — N3-4. — P.128-152. (Англійський переклад у часописі „Journal of Ukrainian Studies" (1992)); Герц Я. Євреї в Україні (іврит). - Нью-Йорк, 1949; Шацький Я. До проблеми історії євреїв в Україні (іврит) // Shatzky bukh / Ed. by J. Lifshitz. - Buenos Aires, 1958. - P.249-262; Friedman P. The First Millennium of Jewish Settlement in the Ukraina // The Annals of Ukrainian Academy of Arts and Sciences in USA. - 1959. - Vol.7. - P.1489-1506; Бери/адский С. Русско-еврейский архив: Документы и реестры к истории литовских евреев (1388-1550). — СПб., 1882; его же. Литовские евреи. История их юридического и общественного положения в Литве от Витовта до Люблинской унии. 1388-1569 гг. — СПб., 1883; Грушевський М. Історія України-Руси. — Нью-Йорк, 1956 (передрук). - Т.8. - 4.2. - С.199-224; Боровой С. Национально-освободительная война украинского народа против польского владычества и еврейское население Украины // Исторические записки. — 1940. — №9. — С.81-82, 102. Див. також: Ефименко А. Бедствия евреев в Южной Руси XVII века // Южная Русь: Очерки, исследования и заметки. — СПб., 1905. — Т.П. — С.1-11.

3 Weinryb В. The Hebrew Chronicles on Bohdan Khmel'nyts'kyi and the Cossack-Polish War// Harvard Ukrainian Studies. - 1977. - Vol.1. - P.174-175. Останнє видання двох хронік зі вступом М. Росслана з'явилося в Єрусалимі у 1981 р. (Sippure і ha-gererot bi-shot tah ve tat // Text and Studies. Ben Zion Din r Ceetek dok. Research in Jewish History. — №19).

4 Надав М. Єврейська грамота в Немирові у 1648 p.: погром та присяга лояльності козакам (іврит) // Zion. - 1982. - Vol.47. - №1. - Р.77-92. (Англійський переклад вийшов у: Harvard Ukrainian Studies. — Vol.VIII. -1984. - P.376-395.

5 Schiper I. Rozwój ludności żydowskiej na ziemiach dawnej Rzeczypospolitej // Schiper I. et. al. Op. cit. - P. 21-36.

6 С. Барон вважає, що єврейське населення скоротилось, ймовірно, щонайменше на 100 тисяч. На його думку, оцінки сучасників, що втрати складали від 60 до 100 тисяч вбитих і загальне зменшення населення на 180 тисяч, є завищеними. Baron S. Op. cit. — Р.416.

7 Нот M. Żydzi na Rusi Czerwonej w XVI і pierwszej połowie XVII w. Działalność gospodarcza na tle rozwoju demograficznego. - Warszawa, J975. - S.310; Еттінґер Ш. Участь євреїв... — С. 107-124.

8 Pelenski J. Op. cit. - P.35-36.

9 SchallJ. Rok 1648 і kniaź Jeremi Wiśniowecki w świetle współczesnych historyków żydowskich // Miesięcznik Żydowski. - 1934. - S.264-268.

10 Нот M, Powinności wojenne Żydów w Rzeczypospolitej w XVI i XVII wieku. -Warszawa, 1978.

11 Див.: Галперін 1. Захоплення і врятування полонених в часи переслідувань в Україні і Литві (іврит) // Zion. - 1960. — № 25. - Р.17-56; Допомога польським громадам після погромів 1648-1649 pp. (іврит); Yitzak F. Baer Jubilee Book / Ed. S. Baron et. al. - Jerusalem, 1980. - P.338-350.

 

Знайдено в Інтернеті

 

На цю тему також: Наталя Яковенко. Скільки облич у війни: Хмельниччина очима сучасників на сайті “Літопис руський”