Наталя Шліхта

 

Елементи річпосполитської ідеології та політичної риторики ’’Історії русів’’

 

Її етичні засади – це споконвічні моральні підвалини існування української людини й української нації. Її політичні принципи – це віковічні національно-державні прагнення українського народу. Її історичні концепції – це вікові традиції старої української історіографії


Олександер Оглоблин

 

народы, живущіе во вселенной, всегда защищали, и будутъ защищать вЪчно, бытіе свое, свободу и собственность... Почто же намъ, братіе, быть нечувствительными и влачить тяжкія оковы рабства въ дремотЪ и постыдном невольничествЪ въ собственной ещё земле своей?


З промови Богдана Хмельницького до реєстровців. («Історія русів»)

 

«Історію русів», яку О. Оглоблин назвав «декларацією прав української нації» та «вічною книгою українського народу» (1), з 70-х років XIX ст. почали розглядати як твір не власне історичний, а як «політичний памфлет». Саме «політичним памфлетом» називає «Історію русів» у своєму історіографічному нарисі Д. Дорошенко через те, що вона «дуже мало прислужилася науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки». (2) Оминаючи увагою ту роль, яку відіграв твір у національному пробудженні другої половини XIX ст., підкреслимо, що цей «памфлет» відбивав власні суспільно-політичні погляди автора. На цьому зупиняється В. Кравченко, вказуючи, що фактичний матеріал, використовуваний автором, не є для нього цінним сам по собі, натомість перетворюється на «той матеріал, з якого автор сміливо ліпить власне історичне полотно, згідно зі своїм суспільно-історичним ідеалом». (3)

Визнання радше «декларативно-політичного», аніж історичного характеру твору міцно утвердилось у вітчизняній історіографії, перетворившись на своєрідну аксіому. З другого боку, далеко не аксіоматично визначеними є ті суспільно-політичні погляди, які поклав автор в основу свого трактату, ті ідейні впливи, які були вирішальними при обранні тієї ідеальної моделі, яку він використав, переказуючи минуле руського народу. Якщо бодай побіжно кинути поглядом ті думки, які висловлювалися і висловлюються дослідниками з цього приводу, то ми зустрінемося не лише з їхньою великою різноманітністю, але і з очевидною несумісністю окремих з них. Традиційним для вітчизняної історіографії є намагання підкреслити вирішальний вплив просвітницьких ідеалів: ідей гуманізму, раціоналізму, егалітаризму, договірного начала на світобачення автора. Таким же загальноприйнятим є твердження про спорідненість «Історії русів» з ідеями, виголошеними Французькою і Американською революціями. (4) Логічним висновком звучить вказівка на глибокий демократизм і лібералізм автора, який перебував під впливом сучасних йому західноєвропейських ідей – «ідей народності, ідей політичної свободи й соціальної рівності й справедливості» (5)

Поряд з цим образом інтелектуала, який інкорпорував усі найпрогресивніші ідеї західної думки XVIII ст., окремі дослідники виводять образ традиціоналіста, консерватора, виразника вузькостанових інтересів тогочасної малоросійської старшинської верхівки. Так, П. Куліш звинувачував автора «Історії русів» у становій шляхетській обмеженості. І хоча В. Кравченко, коментуючи цю думку, називає її «полемічною» і підкреслює некритичне сприйняття П. Кулішем поглядів представників російської державницької школи, проте однозначно відкинути таке звинувачення йому не вдається. Якщо не розв’язати, то, принаймні, порушити цю проблему очевидної суперечності в поглядах автора намагається О. Грушевський. Згадуючи про вислів М. Костомарова щодо «барських замашок» автора «Історії русів», він стверджує: «Зв’язок автора «Історії русів» з поглядами українського шляхетства місцями дуже ясний... з іншого боку, на поглядах «Історії русів» лежить відбиток ліберальних віянь XVIII ст.» (6) Ця проблема, порушена О. Грушевським на початку ХХ ст., залишається практично не розв’язаною в історичній науці до нинішнього часу (7) І дослідники, без будь-якого намагання запропонувати пояснення, називають автора «Історії русів» виразником «новітніх ідей європейського лібералізму», а його твір – декларацією «старого, консервативного українського автономізму», як це, наприклад, робить Оглоблин (8) Або ж, як це робить Кравченко, стверджують, що, вихований під впливом гуманістичних та просвітницьких ідей, автор залишався «козацьким традиціоналістом», що пропонував відверто архаїчний» погляд на минуле власного народу. (9) На нашу думку, ця очевидна суперечність ставить перед дослідником проблему, яка вимагає вирішення.

Ми не підпорядковуватимемо наше дослідження розв’язанню цієї проблеми. Радше ми маємо намір розглянути «Історію русів» під таким кутом зору, який дозволить нам показати, що думки, ідеї, висловлювання, які, на перший погляд, здаються взаємозаперечними, насправді – органічно пов’язані і виходять з одного кореня. Обраний нами підхід вже був використаний істориком з Гарвардського університету, Зеноном Когутом, який вказав на виразний вплив річпосполитських ідей на формування «малоросійського світогляду» старшинських традиціоналістів доби Гетьманщини. Зазначаючи, що після подій Хмельниччини Річ Посполита ««пішовши, залишилась» в українському типі політичного світогляду» (10); Когут звертає увагу на «чіпляння» малоросійської шляхти за польські інституції та на усвідомлення старшиною себе своєрідною спадкоємицею «шляхетської політичної нації», що перейняла від останньої не лише певні суспільні інституції, а й ідейний світогляд та суспільно-політичні ідеали. Обраний Когутом підхід відкриває нові перспективи для аналізу творів посткозацької традиції. Водночас сам американський дослідник, як видається, недостатньо послідовно використовує ним же запропонований підхід, що стосується, серед іншого, і його аналізу «Історії русів». Він наголошує на тому, що у творі поєднуються традиційні мотиви – захист прав і привілеїв станів – «з новими концепціями, навіяними американською і французькою революціями». (11) Ця поодинока згадка створює враження, що захист станових привілеїв був єдиним мотивом, очевидно запозиченим з річпосполитського минулого, тоді як усіма іншими ідеями – такими як право на захист особистої свободи, засудження тиранії, віра у примат закону, засудження релігійної нетерпимості – твір завдячує винятково впливу новітніх західних ідей. На нашу думку, таке трактування є дещо однобічним, оскільки кожна з перелічених Когутом ідей становить органічну складову річпосполитської політичної риторики.

Норман Девіс приділяє спеціальну увагу тим «дивним» паралелям, які поєднують річпосполитську ідеологію XVI–XVIII ст. та «прогресивні» західноєвропейські ідеї XVIII–XIX ст. Аналізуючи ідеї, що домінували у світогляді шляхетства Речі Посполитої: право на захист власних інтересів, ідея особистої свободи, ідея договірної влади – англійський дослідник підкреслює, що ці ж ідеї входять до «ідеології сучасних ліберальних демократій». (12) Причина такого «переплетення» полягає у тому, що і польська шляхта XVI–XVIII ст. і ліберальні демократи XIX ст. бачили однакову загрозу для своїх інтересів – необмежену державну владу; таким чином, їхня ідеологія підпорядковувалася завданню протистояти цій загрозі. Водночас Девіс вказує на те, що ці «прогресивні» ідеї польської шляхти були майже виключно підкорені «елементарному бажанню зберегти стародавні привілеї». (13) Лише беручи до уваги це зауваження Нормана Девіса, ми зможемо зрозуміти ідеї, під впливом яких сформувався світогляд автора «Історії русів».

 

* * *

 

На перших же сторінках свого твору автор пропонує читачеві концепцію етногенезу слов’янства, яку дуже важко втиснути у рамки його «просвітницького» світогляду. Торкаючись проблеми етногенезу у творі, В. Кравченко вказує, що автор відобразив лише i>деякі історичні підходи до цієї проблематики, відповідно – підкреслює тенденційність автора. (14) Однак не важко помітити, що твердження автора про те, що «народъ Славянскій, произшедшій отъ племени Афета, сына Ноева, названъ Славянами по родоначальнику и князю своему Славену, потомку Росса Князя внука Афетова», замешкав свої теперішні терени, «переселясь из Азии» (15) свідчить не про «тенденційність» автора, а про величезний вплив, що його справив сарматський міф на козацьку і посткозацьку традицію. Започаткована у річпосполитській думці другої половини XVI ст. теза стверджувала, що войовничі сармати – предки польської шляхти – прийшли з азіатської Сарматії і, підкоривши собі місцеве населення європейської Сарматії, заклали основи майбутньої Речі Посполитої. Трансформований в українській думці XVII ст., цей міф пропонував ототожнювати європейські сарматські терени власне з Руссю. З другого боку – на його основі виник хозарський міф: концепція про походження козацтва від давнього племені хозар. Самійло Величко у своєму «Літописі» ототожнює поняття «сармати» і «хозари», поєднуючи дві концепції – сарматську і хозарську. До певної міри, цей же засіб використовує і автор «Історії русів», проте у його викладі «сарматський» елемент значно переважає над «хозарським».

Прийшовши з Азії, слов’янський народ розділився на декілька груп, серед яких виділилися «полуденні» слов’яни, названі «Сарматами по острымъ ящуринымъ глазамъ съ прижмуркою; и Русами или Русняками по волосамъ». (16) Наскільки повно автор ототожнює поняття «сармати» і «руси», дізнаємося з універсалу Хмельницького, датованого 28 травня 1648 року. В універсалі ототожнюються «провинціи Сарматскія» та «Козацкія, наши Рускія», більше того – йдеться про походження поляків від сарматів-русинів: «ижъ они Поляки... отъ насъ, Савроматовъ и Русовъ уродившись и изшедши...» (17) Автор не завжди послідовний в ототожненні понять «сармати» і «руси» і в інших «цитованих» документах розширює зміст поняття «сармати». Наприклад, Наливайко, у заадресованому Сигізмунду III посланні, говорить про походження руського і польського народів «отъ единаго корене Славянскаго альбо Сарматскаго» (18) Тобто свідчення про єдинокровність поляків і русинів залишається беззаперечним. І грізним звинуваченням з вуст Хмельницького звучить твердження про те, що поляки не визнавали прав «единокровной братіи своей, Савроматовъ». (19) Це звинувачення у «братерській зраді», коли поляки «повстали напрасно и безсовЪстно, якоже иногда Каинъ на Авеля» (20), дає змогу зрозуміти містико-символічну візію історії в «Історії русів» – «простеження Божого суду й Божої кари, що впала на тих, хто зруйнував дух единства и братского согласия, який панував колись між единоплеменными народами» (21)

Поряд з таким зверненням до власне сарматського міфу автор, як ми вже згадували, використовує і «хозарську» його модифікацію, що, на твердження О. Оглоблина, пояснюється «величезним впливом на ідеї автора козацької історіографії». (22) Автор вводить «хозарську» лінію, по-перше, щоб обґрунтувати назву «козак»; по-друге (і це, на нашу думку, є основним), щоб підтвердити лицарське, благородне походження козацтва, яке перетворюється в «Історії русів» на виключно шляхетський стан. Формально шляхетство руського козацтва, як указує автор, було підтверджене привілеєм Стефана Баторія 1579 року, де йшлося про те, що «Шляхетство Руское въ чинахъ, урядахъ и реестровомъ козацтви знайдуечесь, едность и равенство имуть зъ Шляхетствомъ Польскимъ и Лытевскимъ». (21) Автор неодноразово підкреслює, що цей шляхетський статус козацтва був саме підтверджений, а не подарований. Козацтво належить до шляхетського стану вже через своє походження, адже «козарами» з сивої давнини звалися «воины Славянске, избранные изъ ихъ же породы для войны и обороны отечества». (24) Окрім власне етногенетичної концепції, у творі знайшли свій вираз і деякі інші елементи сарматизму. Дослідники часто вказують на те, що козацький період у викладі автора «Історії русів» перетворюється на низку безперервних військових дій. Ця підкреслена увага до військової тематики є органічною складовою сарматизму – лицарської ідеології. Особливо важливим елементом цього оспівування лицарської звитяги козацтва є переможний характер усіх битв за його участю (25), а також підкреслена його готовність померти в обороні своїх прав, адже «лучше умереть со славою, чЪмъ жить поруганною». (26) Така військова звитяга, хоробрість козацького війська, якому, як стверджує автор, Річ Посполита завдячувала всіма своїми славними перемогами (27), різко контрастує з тією військовою безпорадністю, невимовним боягузтвом, що їх автор робить визначальними характеристиками російського війська. Наприклад, описуючи азовський похід Голіцина, автор користується лексикою, абсолютно неприйнятною з позиції лицарської ідеології, пишучи про «удивительный и невЪроятный страхъ отъ Татаръ, видно вкоренившійся въ Россіянахъ отъ временъ великихъ оныхъ завоевателей, Батыя и Мамая». (28) Описуючи перебіг Північної війни, автор підкреслює постійні поразки росіян, вказуючи, що єдино козацтво врятувало їх від повного розгрому, що яскраво проявляється в описі Полтавської битви.

Поряд з загальним підкоренням зображуваних подій сарматській ідеології, автор окреслює низку портретів військових лідерів, які, на нашу думку, досить однозначно вкладаються в канони образу лицаря-сармата. Саме сарматському ідеалові тією чи іншою мірою відповідають образи Сірка, Палія, Мазепи. Рисами воїна-лицаря наділений Палій, завдяки участі якого у битві під Полтавою російське військо перемогло шведів. Кількома рельєфними рисами окреслюється образ Сірка. Він, хоч і «былъ...Запорожецъ, сіе есть родъ шута или юрода», з другого боку, був наділений громадянськими чеснотами – «не былъ онъ ни мало стяжателенъ и корыстолюбивъ», «былъ добрый и сговорчивый сосед», – і був справжнім лицарем і військовим керівником, чиє військо постійно перемагало, що дало підстави автору порівнювати його з Тамерланом і Чингісханом. (29) Однією з найбільш багатогранних і цільних постатей у творі є образ Мазепи. Звертаючись до цього образу, О. Оглоблин підкреслює, що автор «мусив віддати данину політично-цензурним умовам свого часу», тому і використовував у творі «трафаретну оцінку його дій» (30), створюючи досить непривабливий образ гетьмана. Нам здається, що, на противагу негативним, позитивні риси образу значною мірою виведені під впливом сарматського ідеалу. Адже Мазепа не лише наділяється «храбростію, предпріимчивостію и всЪмъ воинскимъ искуствомъ» (31) але виступає також як великодушний правитель, що відзначається «глубочайшей мудростью», крім того (що є далеко не останнім для справжнього сармата) – є християнином «отмЪнно набожнымъ». (32)

Автор виразно підкреслює певні характеристики більшості своїх героїв, проте не пропонує (можливо, за винятком Мазепи) цілісного образу. Натомість він виводить цілісний і виразний образ свого улюбленого діяча – Богдана Хмельницького. Водночас не можна не погодитися з висновком Дорошенка про те, що «загальна характеристика особи Хмельницького... доволі трафаретна: це – накопичення всіх можливих чеснот воїна, політика і приватної людини». (33) Дозволимо собі лише уточнити – «сарматських чеснот». Якщо розглядати образ Хмельницького з погляду його відповідності сарматському ідеалові, то перед нами постане досить виразний образ сармата. Тому, безперечно, не випадковою є згадка про благородного предка Хмельницького – гетьмана Венжика Хмельницького. Давнє шляхетське походження вирізняє Хмельницького з-поміж інших центральних героїв твору – тих же Палія і Сірка, які, попри відповідність сарматським чеснотам, все ж не є справжніми сарматами, бо не є родовитими шляхтичами.

Опис смерті Хмельницького у творі викликає досить виразні асоціації з ідеальним сарматським похороном, коли «плачъ и рыданіе раздирали воздухъ, и сЪтованіе продолжалось повсемЪстное и неизреченное», і коли сам гетьман перетворювався не лише на «роднаго отца» свого народу, але й на сонце, яке «померкло». (34) Саме у прикінцевому слові про гетьмана автор ніби зводить воєдино усі його чесноти, завершуючи витворення образу. Гетьман як людина, що була обрана долею для здійснення «нарочитыхъ ея намЪреній и устроеній», перетворюється на уособлення ідеалу, адже «при превосходномъ своемъ разумЪ былъ добродушенъ и справедливъ; въ дЪлахъ національныхъ совершенный политик, а въ войнЪ неустрашимый и предпріимчивый вождь». (35) Окрім того, він був великодушним, йому зовсім не було притаманне користолюбство. Нарешті, Хмельницький перетворюється на своєрідне втілення самого поняття патріотизму– провідної риси справжнього сармата – адже «Отечество свое и народъ такъ любилъ, что покоемъ своимъ, здоровьемъ и самою жизнію всегда ему жертвовалъ без малейшего роптанія». (36)

Запропонований нами аналіз дозволяє стверджувати, що окремі елементи річпосполитського сарматського міфу, які були згодом трансформовані у козацькій традиції, не зникли повністю з повсякденної свідомості малоросійської еліти кінця XVIII ст. і сарматський ідеал ще не перетворився на повний анахронізм, оскільки його ремінісценції були ще досить сильними, а вказівка на сарматське шляхетське походження продовжувала відігравати далеко не останню роль для підтвердження окремішності і вродженого благородства малоросійського народу.

Якщо розглянуті нами елементи сарматського міфу однозначно свідчать про обернутість «обличчям назад» (37) того ідеалу, якому автор підкорює свій історичний екскурс, то окремі з елементів річпосполитської риторики, на яких ми ще зупинимо нашу увагу, дають підстави для вже згаданих тверджень про «прогресивність» переконань автора.

Окреслюючи провідну ідею твору як ідею «автономності», О. Грушевський вказує на те, що ця ідея надавала твору опозиційного і навіть антиурядового характеру. (38) Водночас Зенон Когут ствержує, що критика традиціоналістами сучасних їм порядків (що і давало підстави називати їхню позицію «опозиційною») пояснювалась виключно їхньою «прив’язаністю до минулого» (39), міфологізацією ними старовини, яка зазнавала нещадного руйнування під тиском уніфікаторської політики центрального російського уряду. Це звернення до «доброї старовини» знайшло свій вираз у відстоюванні старшиною стародавніх прав і привілеїв.

Відстоювання прав і вольностей руського народу є однією з провідних ідей «Історії русів». Автор простежує, як литовські і польські правителі підтверджували і розширювали ці «права і вольності», згодом – як підтверджені привілеї ігнорувалися річпосполитським урядом і, нарешті – як повстало козацтво в обороні цих прав. Саме з обороною прав і вольностей пов’язане проголошене у творі право «народу» на опір тиранії, яке О. Оглоблин, як ми вже згадували, пояснює впливом програмних документів Американської та Французької революцій. На нашу ж думку, «право на боротьбу проти тиранії» радше потрібно пов’язувати з глибоко вкоріненим у свідомості шляхти правом на опір (jus resistendi) та пов’язаним з ним правом «відмовити у слухняності» (non praestanda oboedientia). Саме у такому контексті ми і повинні розглядати численні згадки про «право на опір» у промовах Хмельницького – і в тій же промові до реєстровців, яка зацитована вище, і у його зверненні до послів іноземних держав, коли він стверджував: «И народъ Рускій, когда предпринималъ противъ Поляковъ оружіе, то предпринималъ его единственно къ оборонъ и въ крайности, къ чему всЪ народы во всЪмъ мірЪютъ самое естественное право, ничЪмъ не опровергаемое». (40)

У чому ж полягав зміст тих «прав і вольностей», в обороні яких повстало козацтво і відновити які закликав Петра І Полуботок? Королівські привілеї закріплювали принципи, які становили зміст річпосполитських «золотих вольностей» – принципи «вольності і рівності» (libertas і aequalitas) руської шляхти; саме вони лежали в основі концепції договірних взаємин, яка пронизує весь твір. Ідея з’єднання з литовським і польським народами, «яко ровный зъ ровнымъ и свободный зъ свободнымъ» є однією з центральних у «Історії русів». Її автор викладає вже на перших сторінках твору, розповідаючи про з’єднання (а не завоювання) Русі з Литвою за Гедиміна, а згодом про з’єднання Литовсько-Руської держави з Королівством Польським за часів Ягайла та Ядвіги. Для «матеріалізації» цього принципу рівності автор згадує про встановлення після Кревської унії трьох рівнозначних гетьманських посад «съ правомъ намЪстниковъ Королевскихъ и верховныхъ военачальниковъ и съ названіемъ: одного короннымъ Польскимъ, другаго Литовскимъ, а третьяго Рускимъ». (41) Показовим є зауваження автора щодо таких самих принципів з’єднання Галичини з Королівством Польським, коли він стверджує, що «весьма ошибаются» ті письменники й історики, які пишуть про завоювання Галичини Польщею.

Усе подальше співжиття трьох народів аж до фатальної унії 1596 року подається через низку королівських привілеїв, які постійно розширювали ці права руського шляхетства. Владиславу ІІ належала «благородна місія» започаткувати цю традицію у привілеї 1434 р., в якому декларувалося: «... И рыцарство шляхетское Руское зъ рыцарствомъ Польскимъ и Литовскимъ, и тЪ народы зупельне зъединочатся, яко ровный зъ ровнымъ и свободный зъ свободнымъ, и яко единоплеменны суть и доброю волею едность свою ухундовали». (42) Кульмінацією цього змагання за підтвердження принципу «рівності і вільності» є включення його як головної статті до «скомпонованого автором» (43) тексту Зборівського договору. У першій статті договору йшлося про звільнення руського народу від усіх претензій з боку поляків і литовців, оскільки руський народ – «изъ вЪковъ вольный, самобытный и незавоеванный, а по однимъ добровольнымъ пактамъ въ едность Польскую и Литовскую принадлежавшій». (44)

Паралельно з інституюванням рівності руського шляхетства з рештою шляхти Речі Посполитої проводиться думка про шляхетське достоїнство козацького лицарського стану, що також користується правами «вольності і рівності». Хоч ми вже зупинялися на цьому питанні, видається необхідним ще раз наголосити: козацтво для автора є винятково шляхетським станом, а тому, як він підкреслює, «несправедливо иные заключаютъ, что въ Малоросіи яко бы свободно было переходить изъ Козаковъ въ мужики, а изъ мужиковъ въ Козаки по произволу каждаго». (45) Народ, який є народом вільним і рівним, залишається для автора народом шляхетським, а тому з певною часткою скептицизму маємо сприймати численні згадки дослідників про егалітаристські настрої автора: принцип рівності залишається для автора принципом aequalitas «золотих вольностей», і твір не дає ніяких підстав розширювати це трактування.

Даючи загальну характеристику «Історії русів», О. Оглоблин ствержував, що «основною темою цього трактату, його безпосередньою метою, була проблема україно-російських взаємин, глибока антитеза: Україна – Москва». (46) Можна не сприймати усю категоричність цього твердження, проте думка про глибоку відмінність, навіть протилежність, принципів організації двох суспільств, безумовно, пронизує майже весь твір. Автор свідомо застосовує засіб контрасту і протиставляє «вольний і рівний» руський народ та «суспільство рабів» Московської держави. Далеко не випадковою є згадка про те, що молоді козаки надавали перевагу протекторату турецькому над московським через те, що у турок «воинской народъ въ нарочитомъ уваженіи и почтеніи», і через те, що у них немає «крЪпостныхъ и продажныхъ людей или крестьянства, как въ МосковщинЪ тое водится». (47) Викривальну промову вкладає автор у вуста генерального осавула Богуна, який зображує Московську державу у кращих традиціях absolutum dominium річпосполитських мислителів: «... Въ народЪ Московскомъ владычиствуетъ самое неключимое рабство и невольничество въ высочайшей степени, и... у нихъ, кромъ Божьяго, да Царскаго, ничего собственнаго нЪтъ и быть не можетъ, и человЪки, по ихъ мыслямъ, произведены на свЪтъ будто для того, чтобъ въ немъ не имЪть ничего, а только рабствовать». (48)

Ідея релігійної терпимості, що пронизує увесь твір і особливо яскраво проступає у зображенні «золотої доби» Речі Посполитої – до введення унії – привертає особливу увагу. Дослідники особливо схильні підкреслювати цю рису твору, яка, як випливає з їхньої інтерпретації, є свідченням впливу на автора раціоналістичних західноєвропейських ідей. Так, О. Оглоблин називає автора «раціоналістом у дусі філософії XVIII ст.» (49), а М. Драгоманов, вказуючи на те, що автору взагалі не була притаманна ідея «православної виключності», називає його «виразником цінностей у дусі ліберальної філософії другої половини XVIII ст.». (50) Ми дозволимо собі припустити, що такі «прогресивні» ідеї не так уже й легко абсорбувалися малоросійською елітою, яка була «звернена у минуле». Натомість, «добра старовина», як здається, дає пояснення релігійній терпимості автора. Адже принцип релігійної толерантності, притаманний багатоетнічному суспільству Речі Посполитої, був закріплений Варшавською конфедерацією 1573 року, ставши згодом невід’ємною складовою pacta conventa, дотримуватися яких мав кожен король Речі Посполитої. Автор наголошує на тому, що принцип релігійної толерантності послідовно підтверджувався у всіх королівських привілеях, починаючи з привілею Казимира Великого, який підтверджував рівність прав католицької і православної шляхти: «А належите до вЪры, альбо Религіи Католической Руской, то мЪти ее в одном поваженню зъ Религіею Католическою Польскою, яко ся здавна такъ они були». (51) Принцип толерантності, здавалося, настільки глибоко увійшов у свідомість суспільства Речі Посполитої, що унія (яка була «видумана» не на її теренах, а папою Климентом VІІІ, ставши «знаряддям диявола», обраним для руйнування «єдинокровного побратимства» (52) «потрясла» Річ Посполиту і врешті «низринула ... въ бездну ничтожества». (53) Антиуніатський тон «Історії русів» пояснюється тими ж причинами, які змушували деяких католицьких діячів засуджувати унію: вона була злом, тому що остаточно руйнувала принцип релігійної толерантності. Окрім того, автор пропонує ще одне пояснення того, чому унія була злом. Гетьман Косинський у своєму містифікованому листі до короля вказував, що «перемЪна в вЪрЪ и обычаяхъ народныхъ... заводимая Духовенством безъ согласія народнаго, есть преткновеніе весьма опасное и неудобоисполнимое». (54) І далі, конкретизуючи таку заяву, зазначав, що вчинок духовенства зруйнував принцип представництва, на якому тільки й має ґрунтуватися управління державою, а отже – введення будь-яких змін. Слова, вкладені автором в уста Косинського, є ланкою, що дає змогу перейти до розгляду концепції договірності, яку автор кладе в основу свого зображення минулого: «Духовенство не имЪетъ отъ чиновъ націи и отъ народа никакого полномочія на введеніе въ ихъ вЪру и обряды перемЪнъ и новостей, а безъ того не имЪетъ оно власти». (55)

Проаналізовані елементи політичної риторики «Історії русів» є, на нашу думку, досить яскравим свідченням впливу річпосполитської традиції на автора твору, загалом – на малоросійську еліту кінця XVIII ст. Не намагаючись стверджувати, що ці річпосполитські ідеї були єдиними, що мали вплив на автора, ми все ж переконані в тому, що зовсім не помічати ці ремінісценції, як це робить переважна більшість дослідників, є принаймні некоректним з наукового погляду.

Автор «Історії русів», перебуваючи під впливом річпосполитського політичного ідеалу, підпорядковує цьому ідеалові всю схему минулого руського народу. В основі цього політичного ідеалу лежить концепція договірно-представницького характеру влади – влади, яка ґрунтується на «договорі» правителя з народом, на принципі виборності та на принципі самоврядування. У творі автор виводить також і антитезу до цього ідеалу, зображуючи московські політичні порядки. Ми вже згадували про те, що вся Московщина зображується як держава «правителя і рабів», причому московські правителі наділені «жадностью... къ властолюбію и притязаніямъ, по которымъ присваиваютъ они себЪ даже самыя царства». (56) Особливо гнівною інвективою, спрямованою проти московського tyranus, звучить промова Полуботка, у якій підкреслюються ті аспекти політичної організації Московської держави, які перетворюють її на виразну антитезу до ідеалу. Вустами Полуботка автор висловлює неприйнятність двополюсного поділу, коли весь народ перетворюється на рабів, якими московський цар править за власною волею і з власної примхи. Виступаючи з позиції гуманності, на думку Грушевського (57), на нашу ж думку, виходячи з позиції повного несприйняття absolutum dominium, у повній згоді з традиціями річпосполитської політичної риторики, автор порівнює ставлення московського самодержця до його підданих зі ставленням азіатського деспота: «Повергать народъ въ рабство и владЪть рабами и невольниками есть дЪло Азіятскаго тирана, а не Христіанскаго Монарха, который долженъ славиться и дЪйствительно быть отцемъ народовъ». (58) У цій же промові Полуботок вказує на основоположний елемент, що перетворює московського царя на тирана – повне ігнорування ним закону, те, що цар ставить себе над законом. Стверджуючи, що «законы, управляющіе всЪмъ вообще человЪчествомъ и охраняющіе его отъ золъ, есть точное зерцало Царямъ и Владыкамъ... и они первые блюстители и хранители имъ быть должны», автор ставить риторичне запитання: «Откуда же происходитъ, что Ты, о Государь! поставляя себя выше законовъ, терзаешь насъ единою властію своею..?». (59)

Принцип антитези автор застосовує для того, щоб краще відтінити ту ідеальну модель влади, яка ним абсолютизується і у відновленні якої малоросійські традиціоналісти вбачали свою заповітну мету. В основу моделі влади кладеться принцип договору між народом і правителем, що, отримуючи владу від народу, бере на себе певні зобов’язання, виконання яких є для нього обов’язковим. У верховенстві цієї засади дослідники звично вбачають вплив ідеї суспільного договору Руссо, повністю ігноруючи факт, що той народ, від якого правитель отримує владу, аж ніяк не є народом у розумінні Руссо, а є народом політичним – народом-шляхтою, відповідно до річпосполитського бачення. Найбільш виразною декларацією, що обґрунтовувала таку модель організації влади, є, на нашу думку, передсмертна промова Б. Хмельницького, яка повністю відповідає, як підкреслює І. Афанасьєв, середньовічним канонам «мистецтва доброго вмирання». (60) Два елементи видаються визначальними у цій промові. По-перше, гетьман дякує за те, що його обрали гетьманом, «за свое Гетманство!.. за тЪ достоинства, которыми вы меня почтили, и за ту довЪренность, которую вы мне всегда оказывали!». (61) По-друге, повністю усвідомлюючи свої зобов’язання перед народом, він просить вибачення за свої помилки, виправдовуючи себе лише тим, що «намЪренія мои объ общемъ благЪ были чистосердечны и истинны...». (62)

Принцип договірності влади нерозривно пов’язується з її виборним характером. Починаючи з давньоруських князів, династія яких була обрана народом, руські князі, а згодом гетьмани були особами, обраними від народу вольними голосами. Автор особливо гаряче обстоює цей принцип виборності упродовж усього свого історичного екскурсу. Головним речником цього принципу знову виступає Богдан Хмельницький. Гетьман навіть «отвращалъ» козацтво від обрання Юрія не стільки через те, що той був молодим і недосвідченим, скільки через своє (насправді – автора) категоричне несприйняття принципу спадковості. Після підписання Зборівського трактату Б. Хмельницький урочисто відмовився від спадкового володіння руськими землями «яко противнаго... правамъ и обычаямъ народнымъ, по которымъ они управляемы быть должны выбранными изъ себя всЪми урядниками и самимъ Гетманомъ». (63) Про спробу перетворення гетьманської влади на спадкову автор згадує ще два рази, щоразу відкидаючи її як найбільше зло. Прагнення до спадкового гетьманування Юрія Хмельницького, підказане його «злим генієм» – Виговським, з невідворотністю призводить до того, що він втрачає владу. Згадуючи про запропоновану старшиною пропозицію затвердити спадкове гетьманування роду Розумовських, автор називає її «оскорбительною», підкреслюючи, що зібрання чинів і козацтва рішуче відкинуло цю ідею, як «весьма противную ихъ правиламъ, привиллегіямъ и самому разсудку». (64) Злом є для автора будь-яке намагання порушити принцип виборності, тому він рішуче виступає проти спроб російського уряду призначати гетьманів. Пишучи про вірність малоросійського народу тим умовам, що були накреслені у Переяславі, та російському царю, автор вказує на нерозривний зв’язок, що існує між збереженням вірності і збереженням принципу виборності гетьмана, стверджуючи, що «только тЪ Гетманы были неусердны к Правительству Россійскому, которые имъ избраны или избраны по настоянію сего Правительства». (65)

Влада гетьмана для автора є справді договірною, тому вона є виборною і ні в якому разі не є абсолютною. Гетьман не лише підкоряється, на відміну від російського самодержця, закону, а й при розгляді всіх найважливіших питань підкоряється рішенню народного представництва. Автор «Історії русів» детально не зупиняється на описі форми цього представництва, проте формула «чини і військо» та «чини і депутати», що уособлює в собі цю ідею, зустрічається у творі досить часто. Надзвичайно точно передає авторське бачення політичного ідеалу відповідь, яку отримав Ромодановський на свою пропозицію надати гетьману ширші прерогативи, зокрема – право одноосібно вирішувати питання зовнішньої політики. Представники козацтва відповіли категорично: «Гетманы никогда такого полномочія не имЪли и имЪть не могутъ, яко правленіе ихъ земли и самые Гетманы зависятъ отъ чиновъ и войска, и отъ ихъ выборовъ и приговоровъ». (66) Звернення до «выборовъ и приговоровъ» народних представників особливо виразно проявлялося за гетьманування Б. Хмельницького, який завжди підкреслював, що гетьман потребує народної згоди для вирішення важливих питань. Зокрема, він неодноразово наголошував на тому, що його особисті думки про необхідність протекторату нічого не варті без згоди «со стороны народа». (67) Повністю відповідає уявленню автора про «справедливу» договірно-представницьку форму влади опис того, як Хмельницький обговорював з «чинами і депутатами» питання про прийняття протекторату спершу після Зборівської битви, згодом – після отримання відповідних пропозицій від Польщі, Московської держави та Османської імперії. (68)

На принципі договірності, як стверджує автор, повинні ґрунтуватися не лише внутрішнє управління державою, а й міждержавні зносини. Саме на основі двосторонніх договорів у формі трактатів, як ми вже згадували, будувалися стосунки руського народу з польським і литовським народами у Речі Посполитій. Саме цей принцип, в ідеалістичному баченні автора, лежав і в основі русько-московських взаємин. З цього погляду, звичайно, не випадково автор особливо підкреслює той факт, що московські посли на Переяславській нараді «подтвердили присягою своею отъ лица Царя и Царства Московскаго о вЪчном и ненарушимомъ храненіи условленныхъ договоровъ». (69)

Наш розгляд ідеальної моделі політичної влади, витвореної в «Історії русів», залишиться неповним, якщо ми не згадаємо про ще один принцип, який, у повній згоді з річпосполитською традицією, обстоює автор – принцип обмеження прерогатив верховної влади через функціонування інституцій місцевого самоврядування. Вже у привілеї Владислава ІІ особлива увага приділяється функціонуванню судочинства. Декларуючи рівність руської шляхти з шляхтою польською і литовською, король підкреслює у своєму привілеї: «И судятся в нихъ одъ самихъ себя; а въ суды земскіе і градскіе избираютъ судей и урядниковъ вольными голосами». (70) Привілей Стефана Баторія підтверджував цю автономність руських судів, земських і гродських, і в ньому ж ішлося про організацію «Трибунала Рускаго». (71) Намагання захистити ці елементи самоврядності проступає у всіх зверненнях малоросійської старшини до центрального уряду. І досить характерним є те, що практично остаточну ліквідацію малоросійської автономії пов’язує автор з указом Катерини ІІ, у якому йшлося про необхідність «служащихъ Козаковъ подчинить по судамъ и должности, военному уставу». (72) Проте водночас автор підкреслює, що все ще зберігалося земське судочинство, залишаючись після остаточного скасування інституту гетьманства останнім реліктом політичної моделі тієї «доброї старовини», яку автор оспівує у своєму творі.

Ідеал організації політичної влади, виведений автором «Історії русів», дуже плавно накладається на той ідеал, який пропонували просвітники XVIII ст. Проте погляд автора, як ми намагалися показати, був сформований не під впливом тих просвітницьких ідеалів, а радше під впливом річпосполитської політичної риторики, окремі елементи якої були глибоко вкорінені у свідомості малоросійської еліти. І якщо ми погодимося з тезою О. Оглоблина про те, що автор «Історії русів» – демократ і проповідник демократичних принципів організації суспільства (73), то лише зробивши невеличке, але основоположне зауваження – автор декларує і захищає принципи шляхетської демократії – принципи, на яких ґрунтувався устрій Речі Посполитої.

 

* * *

 

Розпочинаючи наш розгляд «Історії русів», ми порушили питання про те, які ідейні впливи були вирішальними для формування світогляду автора твору, якому суспільно-політичному ідеалу підпорядкував він свій виклад минулого. Вказавши на «традиційний» погляд, згідно з яким погляди автора формувалися під переважаючим чи навіть винятковим впливом прогресивних просвітницько-раціоналістичних ідей, ми запропонували дещо інший підхід до розв’язання цього питання. Ідеї: договірності влади, верховенства закону, місцевого самоврядування, виборності, рівності і вольності, права нації на захист своїх прав і на опір правителю, який не дотримується умов договору зі своїм народом, – дійсно формують той ідеал, якому автор підпорядковує зображення минулого малоросійського народу. Проте теза про «прогресивність» світогляду автора зазнає певних змін, якщо уточнити, що нація-народ, права якої захищає автор, є нацією шляхетською, і що автор зовсім не закликає до демократичної реорганізації сучасних йому реалій, а навпаки – закликає «повернутися» у минуле, у «золотий вік» Речі Посполитої, коли права і вольності руського народу свято шанувалися, а ідеал «справедливої» влади втілювався у життя.

«Історію русів» справді можна розглядати як декларацію прав, що й пропонує О. Оглоблин, – декларацію прав руської шляхетської нації, котра на кінець XVIII ст. все ще перебувала в орбіті впливу ідеології держави, яка на той час вже практично не існувала, а все ще шукала підтвердження своєї окремішності і благородства власного походження у сарматському міфі.

 

Бібліографія

 

1 Див.: Оглоблин О. Вступна стаття. – У кн.: Історія Русів. – Нью-Йорк, 1956. – С. ХХV.

2 Дорошенко Д. «История Русов». – У кн.: Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. – К., 1996. – С. 51.

3 Кравченко В. В. «Історія русів» та її місце в українській історіографії. – У кн.: Кравченко В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження. – К., 1996. – С. 147.

4 Наприклад, Оглоблин підкреслює, що ідеї, висловлені у словах, що їх ми використали як епіграф до нашого дослідження, споріднюють «Історію русів» з «Декларацією незалежності» 1776-го і «Декларацією прав людини і громадянина» 1789 року. (Див.: Оглоблин О. Вказ. пр. – С. XVIII).

5 Цит. за: Міщуков О. «Історія русів» у контексті доби – першої половини ХІХ ст. – К., 1997. – С. 94.

6 Грушевский А. С. К характеристике взглядов «Истории русов» // Известия Отделения русского языка и словесности Императорской Академии Наук. – Т. ХІІІ. Кн. 1. – СПб, 1908. С. 426.

7 Деякі вітчизняні дослідники все ж звертаються до цієї проблеми. Наприклад, Ілля Афанасьєв у своєму дослідженні про символізм «Історії русів», порушуючи питання про те, «наскільки глибоко засвоїв ідеї Просвітництва автор «Історії русів», раціональні чи ірраціональні уявлення про світ домінують у його творі» (Афанасьєв І. Символіка смерти в «Історії Русів» // Сучасність. – 1999. – № 11. – С. 138), переконливо доводить, що домінантним у світогляді автора залишається середньовічний тип ментальності, який розглядає долю нації виключно у категоріях «Божого промислу». Саме авторським розумінням «дії Божественного провидіння», як свідчить Афанасьєв, пояснюються численні містифікації – свідоме розходження між тим, як сталася подія і тим, як вона подається у творі. Такий напрям роздумів підводить до думки про те, що поряд з розглядом «Історії русів» як «політичного памфлету» доцільно приділити більше уваги її дослідженню як «містичного твору».

8 Оглоблин О. Вказ. пр. – С. ХІ, ХІV.

9 Кравченко В. В. Вказ. пр. – С. 195, 165.

10 Яковенко Н. Гетьманська Україна під колесами просвітницьких ідеалів // Сучасність. – 1997. – № 9. – С. 147.

11 Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини. 1760–1830. – К., 1996. – С. 236.

12 Davies Norman. God’s Playground: A History of Poland. Vol. 1: The Origins to 1795. – Oxford: Clarendon Press, 1991. – P. 371.

13 Там само.

14 Див.: Кравченко В. В. Вказ. пр. – С. 158.

15 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 1.

16 Там само. – С. 2.

17 Там само. – С. 69.

18 Там само. – С. 36.

19 Там само. – С. 79.

20 Там само. – С. 69.

21 Яковенко Н. Брати/вороги, або Поляки очима українця XVII–XVIII століть // Ї. – 1997. – № 10. – С. 164.

22 Оглоблин О. Вказ. пр. – С. ХХІІ.

23 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 29.

24 Там само. – С. 2.

25 Згадаємо, що навіть поразка під Берестечком подається автором у значно пом’якшеному вигляді. Окрім того, не випадковими є постійні згадки про те, що татари практично не брали участі у жодній з битв, – зайва деталь, яка ще підсилювала військову звитягу козацтва, що лише самому собі завдячувало усіма славними перемогами.

26 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 110.

27 Саме козацтво, для прикладу, відіграє вирішальну роль у турецьких війнах, виступаючи визволителем «сосЪдствующих съ Польшею Хрістіанъ», перетворюючись тим самим на дійсних ревнителів віри християнської (Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 25).

28 Там само. – С. 181.

29 Там само. – С. 174, 173. У цьому зображенні ми можемо простежити переплетення сарматських та хозарських мотивів, адже, описуючи доблесного сармата, річпосполитський автор радше порівнюватиме його з Олександром Великим і Юлієм Цезарем, аніж з Тамерланом або Чингісханом.

30 Оглоблин О. Вказ. пр.– С. ХХІ.

31 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 184.

32 Там само. – С. 201, 215.

33 Дорошенко Д. Вказ. пр. – С. 53.

34 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 141.

35 Там само.

36 Там само. – С. 141–142.

37 Див.: Яковенко Н. Гетьманська Україна під колесами... – С. 147.

38 Грушевский А. С. Указ. тр. – С. 421.

39 Когут З. Вказ. пр. – С. 231.

40 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 139.

41 Там само. – С. 7.

42 Там само. – С. 11.

43 Див.: Кравченко В. В. Вказ. пр. – С. 171.

44 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 94.

45 Там само. – С. 105.

46 Оглоблин О. Вказ. пр. – С. ХХІІІ.

47 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 118.

48 Там само. – С. 98.

49 Оглоблин О. Вказ. пр. – С. XVIII.

50 Цит. за: Дорошенко Д. «История Русов» як пам’ятка української політичної думки другої половини XVIII ст. // Хліборобська Україна. – Кн. 3. Зб. V–VІ. – Відень, 1921. – С. 94.

51 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 9.

52 Яковенко Н. Брати/вороги або Поляки очима українця... – С. 164.

53 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 32.

54 Там само. – С. 33.

55 Там само.

56 Там само. – С. 135.

57 Див.: Грушевский А. С. Указ. тр.– С. 415.

58 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 230.

59 Там само. – 229.

60 Афанасьєв І. Вказ. пр. – С. 141.

61 Исторія Русовъ или Малой Россіи. – С. 140.

62 Там само.

63 Там само. – С. 96.

64 Там само. – С. 249, 250.

65 Там само. – С. 245.

66 Там само. – С. 150.

67 Там само. – С. 88.

68 Див.: там само. – С. 98, 117.

69 Там само. – С. 119

70 Там само. – С. 11.

71 Там само. – С. 29.

72 Там само. – С. 257.

73 Див.: Оглоблин О. Вказ. пр. – С. XVIII.

 

Опубліковано в альманаху ’’Молода нація, №1/2000.