Ігор Шевченко

 

Польща в історії України

 

(з книги “Україна між Сходом та Заходом”)

 

Сутички між поляками і русинами населенням територій, що охоплюють нинішні Польщу та Західну Україну, мали місце чи не від самих початків писаної історії. Року 981, говориться в Початковому літописі, Володимир Великий відібрав назад у поляків місцевість під назвою «Червень-міста». У 1018 році Болеслав І, що згодом став польським королем, встряг у боротьбу за залишений Володимиром престол; на якийсь час він захопив Київ (1018), та врешті був звідти вигнаний. В добу дріблення Русі й Польщі Галицьке й Волинське князівства об'єдналися з Мазовецьким і так втяглися у внутріусобні польські війни, жертвою яких впав один із галицько-волинських князів, Роман Метиславич, що загинув у битві під Завіхостям 1205 року.

Події ці були, однак, поодинокими епізодами. Польська експансія набрала роз­маху лише в 1340-х рр., протривавши до половини XVII ст., і тільки в 1680-х рр. почалася зворотня реакція. Значні частини української території, включно із Правобережжям Дніпра, залишалися під польським правлінням аж до другого поділу Польщі в 1793 році, а деякі з них наприклад, Волинь — до третього поділу, в 1795 році.

Польща не єдина вела експансивну політику. Паралельно з польським Drang nach Osten, що почалося в половині XIV ст. (а в Білорусі ще раніше), почався Drang на північний схід Князівства Литовського, сформованого століттям раніше. Була це етнічно мішана формація, що складалася з литовських та руських еле­ментів. Так, наприклад, Новгородок (рос. Новогрудок, пол. Nowogrodek) — колись столиця першого впливового литовського князя Міндовга — знаходиться в Біло­русі. Якби Польща й Литва не об'єдналися в XIV ст., то сьогодні ми напевно досліджували б, як вони змагалися за владу над Руссю. Та сталося так, що змаган­ня припинилося, заледве розпочавшись, внаслідок їхнього об'єднання в 1380-х рр.

Ми краще збагнемо деталі подій на українських землях, якщо пам'ятатимемо про отой тричастинний склад і розглянемо, по-перше, ті землі — серед них насам­перед Галицьку Русь, — які були об'єктом лише польської експансії і на XV ст. повністю ввійшли у Польське королівство; по-друге, ті землі (Волинь та Поділля), за які Польща й Литва продовжували вести боротьбу в XIV—XV ст.; і, нарешті, землі (це приблизно вся Східна Україна по обидва боки Дніпра), які на­лежали Великому князівству Литовському доти, доки існувало перше польсько-литовське об'єднання. Коли обидві ці держави ще більше злилися після Люблінської унії 1569 року, поляки здобули адміністративну перевагу, оскільки Підляшшя (Подляхия, Podlasie), Волинь і Київське та Брацлавське воєводства опинилися під юрисдикцією Польської Корони. В результаті фактично вся Ук­раїна потрапила під польську адміністрацію.

Коли в Галичі вимерла місцева династія, 1323 року князь мазовецький, Боле­слав Тройденович, споріднений із галицькими князями, посів галицький пре­стол. Він прибрав ім'я Юрій і навернувся у православ'я, аби примилитися місце­вим боярам, котрі все одно його незлюбили. Це з його руки у міста почали стікатися, крім вірмен і євреїв, католики поляки та німці, які могли розраховува­ти на його підтримку, 1340 року Болеслава було отруєно, і король польський Ка­зимир (Kazimierz) III скористався з цієї нагоди, щоб захопити князівство як престолонаслідник. Спочатку, однак, йому не вдалося втілити своє видиме право на престол, і якийсь час краєм правив місцевий боярин, Дмитро Дедько. У 1349 р. Казимир зайняв Львів і місто Берестя. Він відкрив ці міста для польських і німецьких купців, а поміщикам із сусідніх польських земель дав земельні наділи і привілеї на галицькій території. Так почалася польська експансія на схід.

У міжчасі в інших регіонах Русі, за часів князювання Гедиміна та Ольгерда литовці, закріпивши за собою Полоцьк на Поліссі та Берестя, продовжували вторгнення у сіверські землі (бл. 1355 р.), Київ (бл. 1360 р.), у Волинь та Поділля (1362), відбираючи їх у татар. Траплялося їм і повертати свої здобутки, та на 1394 рік Київ знову був у литовських руках, як і східне Поділля. Литовська експансія на схід не вщухала до 1399 року, коли-то великий князь литовський Вітовт (Witold) зазнав поразки від татар над Ворсклою лібовережною прито­кою Дніпра.

1385 року між правителем Литви Ольгердовим сином Ягайлом (Иогайла, Jagiello) та Польщею була укладена Кревська унія. Ягайло пообіцяв, що прийме католицьку віру (схоже, до цього він був або ж збирався стати — православним) й одружитися з Ядвіґою, майбутньою королевою Польщі; Литва мала бути приєднана (згідно з ужи­тим латинським терміном, «applicare») до Польщі. У 1386 році Ягайло став католиком і перебрався до Кракова. Привілеї, передбачені унією для литовських бояр, були надані лише католикам, що вказує на дискримінацію православних в цілому Князівстві Литовському; тож православні бояри виявилися дискриміновані і тут. Проти наміченої Кревською унією інкор­порації Литви у Польщу виступив князь Вітовт, у 1401 р. він добився рішення, згідно з яким сам він мав стати великим князем литовським і васалом Ягайла, а Ягайло — королем польським. Така схе­ма давала Великому князівству адмі­ністративну автономію; для Русі це озна­чало, що колишні звичаї та закон діяти­муть, як і раніше. Вітовт, щоправда, цен­тралізував адміністрацію на Русі, усунув­ши місцевих князів від керівництва їхніми воєводствами.

Взаємини між Польщею й Литвою ще раз потребували перегляду після битви під Ґрюнвальдом (1410 р.), де військові сили Литви та Русі серйозно допомогли полякам здобути перемогу над німецькими рицарями. Обговорювалося це питання у Городлі (Західна Ук­раїна) у 1413 році. Згідно з умовами цієї нової унії, Польща й Литва одержували рівні права: правити завжди мали обидва — великий князь литовський і король польський, але жоден з них не міг посісти престол без згоди іншого. Перед Поль­щею відкрилися нові можливості впливу на підлитовcькі руські землі. Польські шляхетські роди взяли під своє опікунство близько п'ятдесяти литовських шля­хетських родів, та оскільки всі ці підопічні були католицького віросповідання, православна шляхта Великого князівства Литовського знову виявилася в ущербі.

Вітовт добивався повної незалежності і королівського титулу. Він так і помер в 1430 році, виборюючи переговорами корону для себе і для Литви. План засну­вання литовсько-руського королівства продовжував втілювати родич і наступник Вітовта, князь Свидригайло (Swidrygiello, Svitrigaila). Саме за цих чотири—п'ять років бурхливого Свидригайлового правління розкол між православними й като­лицькими елементами Великого князівства поглибився, а руські землі виявили тенденцію до політичної самостійності.

Православні підтримували, а католики виступали проти Свидригайла. За йо­го правління поляки напали на Західну Волинь та Західне Поділля. Його супер­ник, Сиґізмунд (Zygmunt, Zygimantas) Кейстутович віддав Поділля Польщі (1432). Коли ж Сиґізмунд здобув перемогу над Свидригайлом у самій Литві, ос­танній зробив спробу відірвати від Великого князівства Литовську Русь, куди входили й українські землі, та зазнав невдачі. Все ж, щоб укріпити свої позиції, Сиґізмундові довелося піти на поступки прихильникам Свидригайла. У 1434 р. православні бояри Великого князівства Литовського одержали ті ж самі пільги і права власності, що їх мали у Великому князівстві шляхтичі-католики. Коли Ка­зимир Ягайлович (Jagiellonczyk) у 1447 р. став відразу і великим князем литовсь­ким, і королем польським, він продовжував дбати про політичне здоров'я ли­товської верхівки. Цього ж року він надав литовським боярам привілей, яким гарантував, що офіційні посади у їхньому краї будуть займати лише литовці (тобто литовські громадяни, жителі Великого князівства), і що Литва перебуватиме в границях, які вона мала за часів Вітовта. Згідно з цим привілеєм, Поділля не мог­ло вважатися як законно належне до Польщі.

Від 1446 року польським королем і ве­ликим князем литовським звичайно була одна і та ж особа, хоча члени династії Ягайловичів вважали Велике князівство спадковим володінням свого роду і уника­ли надто тісно об'єднуватися з поляками. Так, наприклад, вони відмовлялися оби­рати разом з ними одного правителя для обох держав. Час, однак, показав, що інтереси у них одні. Як одна, так і друга держава мусили дбати про захист від Кримсько-татарського ханату (котрий внаслідок розпаду Золотої Орди став васа­лом Османської імперії) та набігів його на територію, що належала як Польщі (себ­то, Поділля), так і Великому князівству Литовському (решта Поділля та інші руські землі). Москва становила небезпеку вже для самого Литовського князівства: протягом п'ятнадцяти років, почавши з 1500 р., воно зазнало серйозних територіальних втрат і в 1.514 р. майже на сотню літ втратило Смоленськ, а в 1563 майже на п'ятнадцять, Полоцьк. Тим не менше, коли князівство зверталося до Польщі за допомогою, Польща завжди її надавала, виявляючи тим, принаймні один раз, далекозорість своєї політики.

Західна культура проникала в Литву через Польщу, що привело до полонізації литовських вищих класів. У 1560-х рр. Литва перейняла польську систему адміністрування. Хоча на 1563 рік дискримінація православних фактично зійшла до нуля, місць у королівській раді для православних митрополитів та єпископів і далі не знаходилося. Полонізація вистелила шлях для Люблінської унії 1569 р. Укладення її не було легкою справою, опиралися їй литовські магнати, побоюючись втратити свою незалежність; та нижчі стани були за унію, і верх узяли вони. Унія передбача­ла існування єдиної республіки, єдиного сейму, єдиної монетарної системи і єдиного короля; окремою мала бути лише адміністрація та армія. Воєводства Підляське, Во­линське, Брацлавське та Київське тобто, більша частина України ввійшли у Ко­ролівство Польське; однак, еліті їхній було видано гарантії, що офіційною мовою у них залишиться руська, і що Православна церква збереже свої права.

Люблінська унія виявилася поворотним пунктом у формуванні української національної свідомості, бо пришвидшила культурну полонізацію православних українців і проклала шлях наступові католицизму, кульмінацією якого стала релігійна Берестейська унія 1596 року. Після Люблінської унії грошовитим польським магнатам стало простіше скуповувати землі на територіях, належних тепер до польської корони, а українська шляхта стала полонізуватися ще швид­ше. Все це, своєю чергою, приводило до сутичок з козаками, стосунки з якими вже років через двадцять після унії неабияк загострилися.

Польська експансія на схід продовжувалася і в першій половині XVI ст. В 1603-1618 рр. Польща скористалася з періоду смути в Московії. Дворічна окупація Москви польськими військами закінчилася для Польщі безславно, та в 1610 р. вона взяла тріумфальний реванш, коли під Клюшино гетьман Жолкевський захопив у полон царя Василія Шуйського. За умовами Деулінського перемир'я 1618 р. Польща одержала Смоленськ, відібраний на­зад у Московії в 1611 р., та Чернігівсько-Сіверську землю, завойовану литовцями ще в XIV ст. Такої розлогої східної границі як того року, Польщі вже більше ніколи не судило­ся мати.

Розпад східних польських володінь почався після 1654 р., коли Богдан Хмельницький, в Переяславі, віддався в руки царя Олексія Михайловича. 1654 року Москва відібрала Смо­ленськ, тоді ж таки спустошила Вільно. Ні польській армії, ні польській дипломатії так і не вдалося компенсувати цих втрат. Договір, ук­ладений в Гадячі 1658 р. між Польщею й українськими козаками, був спробою забезпечити альтернативу для ук­раїнської верхівки, стривоженої мож­ливими наслідками свого московського васальства. Гадяцький договір передбачав тричастинну Річ Посполиту, третьою частиною якої мало бути «Руське князівство». До князівства мали ввійти Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства, а Бере­стейська унія на його території мала бути скасована. Православні представники усіх трьох воєводств мали б отримати місця у сеймі; передбачалося заснування одного-двох вищих навчальних закладів, а державний реєстр козаків мав зрости до 60000 чол. Нічого з того не вийшло. Московія, попри всі тимчасові відступи, і далі чинила політичний тиск й вела військові наступи. Андрусівський воєнний договір 1667 р. показує, що Польща віддала Московії не лише Лівобережжя (нова границя прохо­дила тепер по Дніпру), а й Київ (відданий тимчасово, «на два роки», та, як виявило­ся в 1686 р. назавше).

Встановлена між Росією й Польщею нова границя, що проходила по українських територіях, такою й залишалася аж до другого поділу Польщі в 1793 р. А це означа­ло, що більша частина Правобережжя (крім самого Києва, його околиць на правому березі Дніпра та земель Запорізької Січі) була відкритою дедалі сильнішим польсь­ким культурним впливам і залишалася в тій же польській соціальній системі шля­хетства й кріпацтва, що сприяло подальшій полонізації вищих класів на цих землях. Під час першого поділу, у 1772 р., Польща вже уступила Габсбурзькій імперії части­ну Галичини, завойовану нею в 1349 р. й додану до польської корони в 1434 р. Під ог­лядом суверенної влади, більш ніж чотири століття польського панування у цьому регіоні дійшли кінця, та поляки пустили тут настільки міцне культурне й соціальне коріння, що польська меншина утримувала панівне становище в «Ґаліції й Льодомерії» (офіційна австрійська назва цієї території, особливо після реформи 1868 р.) аж до Першої світової війни. Слід зважити шістсот років польського впливу тут, 225 років безпосереднього польського панування на Правобережжі і з одне лишень століття — у Києві та на Лівобе­режжі. Цю часову різницю пам'ята­тимемо й тоді, коли порівнюватимемо культурні відмінності всередині самої України. Але навіть у тій частині Ук­раїни, яка не відійшла до Польщі в 1921 р., але яка належала їй у різні періоди між 1569 та 1972 рр., (ідеться про Правобережжя, включно з Києвом), польські впливи були вель­ми відчутні, особливо напередодні польських повстань 1830—1831 та 1863 рр. Вносили їх польські поміщи­ки, польські інженери, польське культурне життя і ярмарки у Києві та інших українських містах. Перед другим польським повстанням 1863 року землеволодіння крупних польських поміщиків на Правобе­режній Україні складали п'ять шос­тих усіх поміщицьких маєтностей; і навіть у 1914 році майже половина Правобережжя належала полякам, дарма що царський режим, зокрема після 1863 р., і пробував підірвати їхні права на власність. Ставлення польських поміщиків в Україні до російських окупантів, які на той час урядували в краї — краї, на погляд цих поміщиків, історично польському, — було амбівалентним. Мало того, дехто з них, разом з полонізованими інтелігентами шляхетського походження (так звані «хлопомани»), виявляв інтерес і симпатії до «хлопів» та «хлопських» звичаїв. І все ж, польські поміщики та російські урядовці знаходили спільну мову, особливо коли довелося придушувати сплески соціального невдоволення серед селян, пере­важно українців. Тому сучасні історики й говорять про альянс між царськими військами та польськими поміщиками, а чи про реальне польсько-російське співво­лодіння Правобережною Україною після 1831 р.

Під час другого поділу, в 1793 р., Польща втратила більшість своїх ук­раїнських володінь. В певному сенсі, Україна стала одним із спадкоємців польсь­ко-литовської Речі Посполитої. Коли Польща знову з'явилася на політичному го­ризонті — як автономна держава під назвою Королівства Варшавського (між 1807 та 1812 рр.), чи як утворене Віденським конгресом Королівство Польське (між 1815 та 1831 рр.), — вона вже не володіла майже жодними українськими те­риторіями. Деякі з них (Волинь і давню Галичину) у міжвоєнний період вона здо­була собі назад і знову втратила майже все в 1939—1945 рр. Післявоєнна Польща виявилася етнічно однорідною і тим нагадувала Польщу доби Пястів; а на 1989 рік вона мала вже дещо спільного і з післявіденським Королівством Польським.

З точки зору поляків, час від 1618 до 1945 року був невеселою епохою постійного згортання східних границь — спочатку Речі Посполитої, потім — Польщі. Про Польщу по той бік Смоленська, Вітебська, Полоцька, Києва, Жито­мира і Кам'янець-Подільського (де зустрів свою погибель пан Володийовський Генрика Сєнкєвіча) мало хто пам'ятає. Львів, у якому до 1939 року більшість складали поляки та польськомовні євреї, сьогодні говорить українською мовою. Сьогодні найбільшу з його меншин — більшу, ніж польська, — становлять недавно прибулі росіяни.

 

ІІ

 

Як вплинуло польське правління на культуру України? Насамперед, для бага­тьох членів місцевих еліт воно означало заміну місцевих православних та церков­нослов'янських традицій на нові римо-католицькі цінності. Вищі класи ук­раїнського населення не могли почуватися затишно, спираючись на православну традицію й освіту. Пониження престижу всього, що досі було старим і рідним, тільки сприяло асиміляції елітної верхівки. Мовна та культурна асиміляція йшли пліч-о-пліч з окатоличенням. На початку XVII ст. українці чудово усвідо­млювали, що з ними діялося. У 1605 чи 1606 році український автор трактату «Пересторога» зазначав:

 

Читаючи хроніки польські, знайдеш про це досить, як поляки українські землі пообсідали, поприятелювавшись з ними [з українцями] й царські доньки свої за українців давши, через них свої обичаї оздобні й науку вкорінили так, що українці, увійшовши в зносини з ними, позавидували їх обичаям, їх мові й наукам і, не маючи своїх наук, у науки римські свої діти давати почали, котрі з наука ми й до віри їх призвичаїлися і так поволі науками своїми все панство ук­раїнське до віри римської привели, що потомки князів українських з віри право­славної на римську вихрестилися, і назвища й імена собі позміняли, немовби не знали, що вони потомки побожних прабатьків своїх. А після того православ'я грецьке озимніло та в погорду прийшло й занедбання, бо ж особи знатних панів, погордивши своїм православ'ям, до урядів духовних приходити перестали, але кого-небудь на них поставляли, по волі тільки самої посполитої людини.(1)

 

У 1610 р. Мелетій Смотрицький опублікував «Тренос» (Qrhnoz, to jest Lament jedyney s. Powsechney Apostolskiey wschodniey Cerkwie, z objasnieniem Dogmat Wiary. Pierwey z Graeckiego na Slovienski, a teraz z Slowienskiego na Polski przelozony. Przez Theophila Orthologa…) плач Православної Руської церкви. У цьому творі мати-Церква звертається до своїх дітей і, вдаючись до змішаної метафори, порівнює їх із коштовними каменями у своїй ризі. Ризу її втрачено: «Де інші до­рогі і також неоціненні каміння тої корони — славні доми руських князів, безцінні сапфіри, неоціненні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські...?» (2) Перелічивши ще з десяток прізвищ, автор продовжує: «Де, попри них, і інші неоціненні мої клейноди? Розумію родо­виті, славні, високодумні, сильні й давні доми по всьому світі голосною доброю славою, могутністю і відвагою народу руського Ходкевичі... Сапіги... Галецькі... Потії.,.?» (3) Повний перелік складає тридцять одне родове прізвище, багато з яких згадуються і в історії польської шляхти.

Асиміляції піддалися переважно найвищі верстви руської спільноти, хоча й дещо нижчі, близько стикаючись із польською культурою, теж зазнали її впливів. Польська культура кінця XVI ст. ввібрала все найкраще з ренесансної Європи. Реформаційні віяння усе ще були сильними і мали позитивний ефект не лише в Польщі, але й на литовських та українських територіях. Польські латиномовні поети (наприклад, Мацєй Казімєж Сарбєвський) та соціальні мислителі (такі як Анджей Фрич Моджевський чи Ян Ласький) здобули у Західній Європі міжнародне визнання. Деякі поети, що писали польською мовою — як, напри­клад, обидва Кохановські, Ян і Петро, — навчалися в італійських університетах, а творчістю не поступалися найкращим поетам Європи. Польща стала для ук­раїнців вікном на Захід. У XV—XVI ст. в університетських списках Кракова, Падуї, Болоньї та Праги числилося чимало студентів, що в графі про походження були записані як «Кохоїані». Як у Польщі, так і в Італії бачимо професорів і док­торів філософії «руської» національності. Приклад становлять Павло Русин із Кросна (діяв у Кракові): професор астрономії в Болонському університеті в 1458—1482 рр. Георгій Русин (Юрій Дрогобич) та Григорій Курницький зі Льво­ва, що одержав докторат у Падуї 1641 року. Відомі й інші діячі на польському ко­ну, що відкрито декларували своє русинське коріння, — скажімо, уродженець Перемишля Станіслав Ожеховський, видатний публіцист XVI ст., син польсько­го шляхтича, але внук православного священика, прихильник унійної ідеї без верховенства папи, котрий, за його словами, прагнув звести Вселенську Церкву «до куточка Лаціо». (1531 року Ожеховський заявив: «Ruthenorum me esse et libenter profiteor», та: «Roxolania paria est mihi», а в Ляйпцігському універси­теті записався як «Orzecjoffski Russus»).

Природно, що ті члени української еліти, які працювали в самій системі, трима­ючись православної віри та руської мови, теж підпадали під сильний вплив польсь­кої культури. Читаючи українські вірші, виголошені спудеями Могилянської шко­ли у Києві в 1632 році на честь її патрона, а чи піднесені Петру Могилі друкарями Печерської лаври у 1633 році, ми спокійно можемо вимовляти їх по-польському, нічого не міняючи у словнику. Написані ці вірші у стилі західного бароко, а слова — опріч римованих — запозичені з польської або ж легко транспонуються на польську. У ми­стецтві й архітектурі українське бароко є місцевим відображенням польського баро­ко, і його можна збагнути лише в рамках впливу Контрреформації та релігійного на­ступу єзуїтів на східнопольські території, що почалися в 1570-х рр.

Деякі верстви українського населення виставили сильний опір цьому вторг­ненню польщизни. На соціально-політичному рівні він вилився в повстання ко­заків, сповнених ненависті до польських панів та їхніх єврейських і вірменських приспішників, —  про це свідчать місцеві думи і відгуки зарубіжних мандрівників. На культурному рівні він прийняв форму релігійної полеміки та православно-освітянського руху. Дехто з полемістів як-от Іван Вишенський (помер невдовзі після 1621 р.) — користувався відносно мало полонізованою роз­мовною мовою (але аж ніяк не вільною від полонізмів) і не виходив за рамки цер­ковнослов'янської традиції. Релігійні братства приділяли особливу увагу вив­ченню грецької мови у своїх школах та налагоджували тісні контакти з Царгородським патріархатом. Та слід сказати, що була це лише одна сторона справи.

Більшість із тих, хто чинив опір польсько-католицькій експансії, удавалися до зброї, що її принесла сама ця експансія. Цитований вище уривок із «Перестороги» починається словами: «Читаючи хроніки польські, знайдеш про це досить...». «Плач» Cмотрицького має чисто грецький заголовок «Тренос» і спрямований проти тих, хто перекинувся до польського табору, але написаний він бездоганною польською літературною мовою. Ця орієнтація на польську культуру ніде не про­явилася так очевидно, як в осередкові православної української освіти Києво-Могилянській колегії (що після 1701 р. стала називатися Київською академією). Прозахідний вплив Академії протривав до середини XVIII ст., — коли Київ уже близько 80 років як був російським, а гетьман Мазепа — людина західної (себто польської) культури, і цар Петро І давно вже були в могилі.

Вже в 1740-х рр. Київську школу називали «польсько-слов'янсько-латинською», а всі, без винятку, її кращі випускники і викладачі — що згодом стали слуга­ми Москви чи Російської імперії — були якщо не авторами польськомовних віршів, то збирачами польських книжок. 1648 року (рік повстання Хмельницького) Симеон Полоцький переклав польськими віршами акафіст Божій Матері прибрав візантійську поезію в церковнослов'янську одежу. Згодом він осуджував свого брата-уніата за релігійне відступництво, і теж польською. Стефан Яворський, митро­полит Рязанський locum tenens патріаршого престолу в Москві, мав у своїй кни­гозбірні польські книжки, цитував з оригіналу писані в засланні вірші Овідія, а сам писав вишукану поезію польською мовою. Лазар Баранович поганенько віршував по-польському, але не тому, що не знав цієї мови, а тому, що не був добрим поетом.

Тим не менше, у своїх віршах він закликав поляків та українців припинити ворож­нечу й об'єднатися у боротьбі проти турків.

У більшості з нас ім'я Феофана Прокоповича асоціюється з похвалами, якими він у Москві осипав Петра Першого. Але не слід забувати, що цей колишній уніат, випускник Римської Колегії св. Атанасія і професор Києво-Могилянської академії, писав свої проповіді по-польському. Вірші, присвячені перемозі в Полтавській битві, він опублікував у церковнослов'янському, латинському і польському варіан­тах, з яких оригінальним, без сумніву, є польський. Невтаємниченим може видати­ся дивним, що ці антимазепинські вірші читалися Петру Першому в Києві і читали­ся по-польськи. Коло 1700 р. всі викладачі Київської школи взорувалися у своїх курсах з поетики на братів Кохановських і на «польського Горація» (Сарбєвського). І Дмитро Савич Туптало (Дмитрій Ростовський) — автор «Четьї Мінеї» (Житій свя­тих), перший том якої був опублікований у Києві 1689 р., і Пилип Орлик — наступ­ник Мазепи і перший український політичний вигнанець, не тільки мали в своїх бібліотеках польські й латинські книжки, а й щоденники свої писали, відповідно, польською й латинською мовами. Щось подібне мало місце і в Західній Україні на початку XIX ст. Коли Маркіян Шашкевич — провідник Руської Трійці, що перший в Галичині почав складати вірші розмовною українською мовою — сідав за любовні вірші й листи до своєї нареченої, він писав їх по-польськи.

 

III

 

Так польське панування впливало на культурну еліту України аж до доброї половини XVIII ст. А які ж були наслідки польської експансії на схід для цієї країни в цілому? Дехто з польських істориків з жалем зазначає, що краще б енергія, затрачена на підкорення східних територій, була покладена на створен­ня нової централізованої держави — стану, якого Польща так і не встигла досяг­ти перед її поділами. Такий збочений шлях розвитку на кінець XVIII ст. привів до розпаду польської державності і загальмував формування сучасної польської нації. Мало того, Польща так і не спромоглася ані вирішити українське питання, ані відвернути вибух Великої Козацької війни. Немає сумніву, що козацькі війни пришвидшили розвал Польщі, та, мимохідь кажучи, Україна від цього не вигра­ла. Тарас Шевченко мав певну рацію, коли писав у своєму «Посланії»: «Правда ваша: Польща впала, та й вас роздавила» (4).

В соціально-політичному плані східна експансія сприяла формуванню класу польських і полонізованих магнатів (так званих kroliewiat, «княжат»), які во­лоділи величезними латифундіями і мали навіть власні армії. Ярема Вишневецький колишній православний і родич Петра Могили, та затятий ворог Хмель­ницького — володів маєтностями довкола Лубен, з населенням до 288000 душ. До інших «українських» магнатів, які відіграли певну роль у польській історії, належали Збаразькі, Чарторийські, Заславські та Потоцькі. Клас цей мав таку силу, що один з них зумів навіть дістатися польського трону: у 1669 р. польським королем став Михаїл Корибут, син Яреми Вишневецького. Його славетним на­ступником був Ян III Собєський, роду не зовсім магнатського, але близького до магнатів і теж з України: майбутній герой осади Відня народився в старорусько­му Олеському замку під Львовом, а згодом володів великими маєтностями на ук­раїнській території.

Оскільки магнатам було невигідне створення центрального уряду, вони не тільки протидіяли внутрішній демократизації польської шляхти, але й не допус­кали змін, що могли б вивести Польщу в ряд передових держав XVIII ст. Інші ж шляхтичі, власники українських земель, мали страх перед новопосталою козаць­кою верхівкою, яка претендувала на однакові з ними права, тож перекривали будь-які шляхи до розв'язку «українського питання», що спричинювалося до занепадання Речі Посполитої. У такий спосіб обидві ці суспільні верстви, що вели­кою мірою складалися або з українців за походженням, або з власників ук­раїнських земель, приклалися до розвалу Польщі.

У плані культурному, українські краєвиди, люди, історія та мова наклали свій відбиток і на польську мову, і на польську літературу. Ще в 1930-х рр. на­щадки поміщиків, які століттями жили серед українців, розмовляли на особли­вому польському діалекті, так званій «окраїнній польщині», і стосовно України мали ті самі, мабуть, сентименти, що й англо-ірландські аристократи — до Ірландії й ірландців.

Україна й українці присутні у польській художній літературі вже від XVI ст. При­сутність ця особливо відчутна у два часові періоди — в пізньому ренесансі й бароко, та в добу романтизму. Що ж до просторових координат, то майже всі письменники бароко діяли у Західній, а романтики — у Правобережній Україні (розширення про­сторових координат відбиває часовий графік польської експансії на схід). Нас зокре­ма цікавить перший період, коли в польській літературі почали з'являтися ук­раїнські мотиви. Це був час активної творчої діяльності п'ятьох значніших поетів: Себастьяна Кльоновича, Шимона Шимоновича, братів Зиморовичів, Шимона та Бартоломея, і Миколая Семп-Шажинського, «першого польського поета-бароковіста». Всі п'ятеро були поляками (5), тож, відповідно, римо-католиками чи прихильниками аріанства. Якщо не вони самі, то їхні батьки переселилися з Польщі на Західну Україну чи в сусідні з нею регіони. Четверо з них належали до класу міщан: хто львівських (Баротоломей Зиморович був навіть мером Львова), а хто — як Кльонович — люблінських. З творів їхніх не видно, щоб вони почувалися етнічно чи релігійно «чужими» у їхньому середовищі. За винятком Семпа-Шажинського, всі поети щедро насичували їхні «полотна» місцевим колоритом. Вони мали відчуття, що описують свій рідний край і свій народ — свою «руську», «російську» землю, своїх «руських» людей — Russigenae, свою руську столицю Львів, Leopolis sacra, чи навіть київські руїни, з чудотворними Лаврськими печерами, оспівані Кльоновичем у близько вісімнадцяти сотнях латиномовних рядків його «Роксоланії» («Roxolania»). У їхніх ідиліях, що нерідко були переспівами з Теокріта, із вставками, запозичени­ми у Вергілія, виступали пастухи чи косарі з українськими іменами («Мілко» замість Теокрітового «Мілона»). Пастухи грали на бандурах і пересипали свою польську мову українізмами: слово «соловій» уживалося з зазначенням, що воно «з нашої мови». Збірка Шимона Зиморовича «Роксолянки» (1629) — це пісні про ко­хання, де місцевий колорит, місцеві весільні обряди та українізми в лексиці служили рамкою, в яку молодий уродженець Львова, сидячи у польському столичному Кракові і вправляючись у віршописанні на античну тематику, майстерно вписував свою ерудицію.

Релігійна полеміка тих часів не знайшла відображення у поезії цих п'ятьох авторів. Не знаходимо у ній і жодного вияву зверхності — не кажучи про анти­патію — до місцевого населення (єдиним винятком є Кльонович, у його ставленні до євреїв). Навпаки, зо дві ідилії Шимоновича свідчать про явну небайдужість ав­тора до тяжкого соціального становища цього населення. Його поема «Жниці» описує злигодні молодих жінок з українськими іменами, що змушені тяжко пра­цювати на полі під наглядом безжалісного, напасного десятника.

Один із наших поетів, Бартоломей Зиморович, був свідком осади Львова коза­ками Богдана Хмельницького та союзним татарським військом у 1648 р. І одних, і других він описав в ідиліях «Козацькі часи» та «Руська смута». Козаків, прав­да, Зиморович не любив, бо Хмельниччина становила смертельну загрозу для йо­го світу, та ще й осадники нанесли ущерб його підміському маєткові. Та, знову ж таки, тон, у якому написані обидві ідилії, визначили не національні і навіть не так релігійні, як соціальні мотиви: оповідачі мають українські імена (хоч і не найнижчий соціальний статус), а описують вони, як жорстоко повелися козаки з мешканцями Львова й околиць, дарма що жертви покликалися на єдину з напас­никами мову і віру. Тож дізнаємося, як козаки, ще гірше ніж невірні татари, поз­биткувалися із львівського собору св. Юри (6).

На відміну від цих п'яти видатних поетів, шостий — Ян Домбровський, який писав у XVII ст. про Україну фактично, поет невідомий. Усе, що можна сказа­ти про нього напевно — це те, що його польське прізвище і вживання польських слів у латинському тексті говорять про його польське походження, та ще те, що його перу належить принаймні один твір, принагідно написаний. Та оскільки він нас цікавить, то поезію його буде розглянуто трохи детальніше.

Невдовзі по 1618 році Домбровський опублікував поему з дев'яти сотень латиномовних строф, переважно гекзаметрів, під заголовком «Дніпрові Музи». По­ема мала ознайомити новоназначеного Київського католицького єпископа з історією древнього міста, престол якого той збирався посісти, та із землею, суве­реном якої Київ був у минулі часи (7).

Домбровський захоплювався древніми русичами, які напували страхом «порфіроносних» тиранів — себто, візантійських імператорів. Вихваляв він і своїх сучасників-козаків за їхні подвиги у війні проти татар загалом і проти турків, у гирлі Дніпра, зокрема, та закликав античних Муз оспівати козацьку доблесть.

Домбровський, звісно, знав про релігійні розбіжності, що тоді розшарпували Руську землю, і був прихильником Західної церкви та унії. Того він і хвалить Януша Острозького, який відкинувся від «грецького обряду». І все ж називає Софію Київську «велебним храмом« та бажає, щоб новий єпископ приніс мир своїй пастві. Від імені старця — персоніфікованого Дніпра наш поет повідомляє єпископа, що кияни й досі дотримуються стародавніх візантійських традицій. Тон, яким ведеть­ся розповідь у «Дніпрових Музах», де древні русичі прирівнюються до древніх рим­лян та до могутніх османів сьогодення, дуже далекий від тієї насмішкуватості, з якою Петро Скарґа говорив про «неписьменних русинів»; вірші його повні співчут­тя до української землі й її народу; подібне співчуття знаходимо і в дещо пізніших творах двох Шимонів — Шимоновича та Зиморовича.

Невідомо, чи і як довго Домбровський жив на Україні; невідомо теж, наскільки поширеним був такий погляд у його часи. Однак цих три випадки Домбровського, і Шимоновича з Зиморовичемдозволяють зробити висновок, що на початку XVII ст. дехто з польської еліти вже дивився на Україну як на свій рідний край і — як невдовзі побачимо — вважав її історію своєю.

Знаменним у поемі Домбровського є її погляд на історію землі, у подорож до якої збирався новоназначений єпископ. Описується історія саме землі, гео­графічним — а колись і політичним центром якої є Київ. Так, минулі часи, про які говорить Домбровський, є місцевою минувшиною, і старець Дніпро (що нази­вається тут Borysthenis heros) дає стислий виклад початків руської історії, від Кия, Аскольда і Діра; багато що в цій розповіді почерпнуто із Початкового літопи­су, та, фактично, Домбровський спирається на польських істориків, — це видно з коментарів, долучених ним самим. В коментарях він цитує Длуґоша, Кромера і Мацєя Мєховського, та основним джерелом послужив йому Мацєй Стрийковський. Трохи з цих джерел, а трохи — з власної фантазії Домбровський виснував пе­ребіг подій, яким багато в чому випередив (і поправив) історичну концепцію Ми­хайла Грушевського. Спочатку київські «монархи» правили над «сарматами», тримали в покорі північне плем'я мосхів (себто, московитів) і нападали на Візантійську імперію. Княгиню Ольгу Домбровський порівнює з Жанною д'Арк. Володіння русів простягалися від ріки Вісли на заході до крижаних волзьких вод (Rha gelidus) на сході. Киян перемогли татари, підкоривши собі їхню землю; шлях татарам на захід перепинили поляки. До того ж часу відносяться і першопочатки козацтва. Руські князі повернулися до Києва, найпершим — Данило Га­лицький, що його папський легат коронував на «короля усіх русів». Тоді з'яви­лися (зненацька, як на нас) «правдиві нащадки Данила» -— Острозькі, та «нащад­ки героїчних русів» — Заславські, серед них Ігор Рюрикович (пор. давальний відмінок «Ігоро»). (Це були ті самі Заславські з XVI початку XVII ст., чиє відступництво від руської віри, як ми пам'ятаємо, оплакував Мелетій Смотрицький у своєму «Треносі» вісьмома роками раніше).

Після такого екскурсу, що мав на меті підтримати історичні претензії сучасних авторові місцевих магнатів, поет повертається до Данила Галицького і його сина Ле­ва, їхня династія правила Києвом близько п'яти десятиріч, аж до захоплення міста литовцями. Захоплення це в поемі приписується Ґедимінові, хоча Домбровський згадує й інших литовських правителів — Альґерда, Вітовта і Свидригайла, а також Симеона, останнього князя Київського і Слуцького. Накінець Київське князівство підкорив польський король Казимир Ягайлович і — як довідуємося з авторського коментаря перетворив його у воєводство. Історична частина поеми завершується похвалою прихильникам короля родові Замойських (що теж названі нащадками русів) та великому королівському гетьманові Станіславу Жолкевському.

Переказана Домбровським історія була історією однієї території — не однієї династії, яка певної пори вибралася з Києва куди-інде і влада якої перекочовува­ла з місця на місце, — теорія, придумана і на той час уже вповні розроблена мос­ковськими книжниками. В історії Домбровського немає ні Володимира на Клязьмі, ні Суздаля, ні Москви, — інакше кажучи, немає кочування «уявної» Русі з одного політичного центру в інший. Мосхи у ній — просто сусіди (vicini) русів, чужаки з похмурим обличчям і жорстокою вдачею. Домбровський писав усе це близько 1618 р., у час польського походу проти Москви і Деулінського пе­ремир'я — подій, знаменних для Речі Посполитої в її виборюванні переваги над Московією; тож автор описує ще й десяток походів, в яких брали участь його ге­рої, серед них і Костянтин Острозький-старший.

Як ми побачимо в нарисах 9 та 11 (книги «Ukraine between East and Westі». - ред.), ідея, що Київ початку XVII ст. був Києвом і Володимира Великого, побуту­вала й серед самих киян, серед міської православної інтелігенції. Те, що і освічені українці, й поляки, які писали про Україну, дотримувалися одного і того ж по­гляду на історичне минуле Київської землі, могло б прислужитися до мирного вирішення «українського питання». Та сталося інакше (не без участі поляків), і через якихось півстоліття після Домбровського спільне для нього і його ук­раїнських колег переконання про тяглість місцевої традиції упало під натиском теорії, вже розкалькованої московськими інтелігентами. Щоб прислужитися цареві — новому господареві свого міста — кальку цю підхопили й київські пись­менники. Яскравим зразком такої зміни поглядів став твір під назвою «Синоп­сис» (див. нарис 12 зазначеної книги. — ред.).

У добу романтизму в польському письменстві виникла ціла «українська шко­ла», видатними представниками якої були Антоній Мальчевський (автор поеми «Марія»), Северин Ґощинський, Юзеф Богдан Залеський та Михайло Чайковський (Садік Паша). Всі вони були уродженцями України, а троє з них емігрувало за кордон після повстання 1831 р., забравши з собою ностальгію за українськими піснями, козаками і насамперед, краєвидами, — все це знайшло вираження у їхній творчості. У своїй байронівській поемі «Беньовський» великий польський поет-романтик Юліуш Словацький порівнював польську мову до пісенного українського степу, і співчував тим, кому не довелося відчути Божу присутність під голубим небом України. Трохи пізніше 1804 р.) письменник-реаліст Станіслав Трембецький, беручись описувати Софіївський сад — маєток польської аристо­кратки Зофії Потоцької в Тульчині під Вінницею, — назвав Україну, в біблійному дусі, «краєм, що спливає молоком і медом». Те ж саме означення дав їй двома століттями раніше Бартоломей Зиморович.

Для поляків XIX ст., та й читачів XX ст., вихованих на трилогії Генрика Сєнкєвича, Україна входила в польський пейзаж. Подібно дивилися на Індію під британським пануванням такі англійські письменники, як Радьярд Кіплінг та Едвард М. Фостер.

 

IV

 

Дехто з українських істориків вважає, що польське панування мало позначилося на долі України. З таким висновком важко погодитися, особливо коли говорити про формування національно-культурної свідомості. Насамперед, завдяки польському пануванню українська еліта мала можливість приєднатися до змін, що відбувалися у західній цивілізації в XVI— XVII ст., — інакше ці західні віяння могли й не дійти, до України. З усіх земель православних слов'ян лише українсько-білоруські перейшли добу Ренесансу (в найпоширенішому значенні цього слова) і передусім — добу бароко та Контрреформації. Лише на цих землях вищі верстви православного суспільства тісно контактували з простестантами, хоча ні селяни, ні прості козаки з цього майже не скористали. Протягом тривалого часу де одне століття, а де чотири, залежно від регіону, українці жили життям нецентралізованої держави, в якій шанувалися свобода і привілеї вищого класу. Спочатку козацька верхівка доби Гетьманату таки взорувалася на цю польську модель. В основу сучасної літературної української мо­ви, звісно, ліг поширений діалект зі східного побережжя Дніпра, однак українська літературна мова XVI XVII ст. була сильно сполонізована, та ще й нині частина стандартизованої лексики й фразеології виказує польські впливи. І нарешті, національно-релігійний розкол, внесений Берестейською унією, тільки поглибився внаслідок першого поділу Польщі, а сам розкол виріс із тих часів, коли, після прий­няття Люблінської унії, польська експансія на Україну набрала сили.

 

Література

 

1. Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. — Львів, 1954. — С. 26. Пор. також цього ж автора: Історія української літератури. —Львів, 1921. — Т. 2. — Кн. 1. С. 171 (передрук: Львів, 1992. — С. 439).

2. Цит. за вид.: Возняк М. Історія української літератури. — Львів, 1992. — Т. 2. — Кн. 1. — С. 492. Англійський переклад див.: Collected Works of Meletij Smotryc’kyj // Intro. By D.A.Frick // Harvard Library of Early Ukrainian Literature. Texts, 1. – Cambridge, - Mass., 1987 – p. 31 (c. 15 факсиміле).

3. Там само (= с. 15 —16 факсиміле). Український текст в перекладі М. Грушевського див. також: Українська поезія XVII століття (перша половина) / Ред. В.В. Яременко. — Київ, 1988. — С. 121-130, зокрема с. 129—130.

4. «І мертвим, і живим... моє дружнєє посланіє» Шевченко, Тарас. Повна збірка творів. —  - Київ, 1949. — Т. 1. — С. 296. Пор. також: «На тій Україні, на тій самій, що з тобою [Богданом] ляха зада­вила, байстрюки Єкатерини сараною сіли». Див. «Великий льох» // Там само. — С. 271.

5.  Правда, дехто вважає братів Зиморовичів вірменами з походження.

6. Маркіян Шашкевич, майже через два століття після Зиморовича, описав осаду Хмельницьким Львова українськими віршами, імітуючи мову і стиль дум XVII ст., але з іншої точки зору: цей автор співчуває осадникам; про татар чи про мародерство там немає мови, хоча згадується про викуп.

7. Dabrowski Jan. Camoenae Borysthenides: Seu, Felicis ad Episcopalem sedem Chiovensem ingressus, Illustrissimi et Reverendissimi Domini Boguslai Radosowski Boxa, a Semicowice,  Gratulatio (без місця,  1618[?1). Пор. також: Еstreicher К. Bibliographia polska. — Кrakow, 1897. — Cz. 1.   T.(-15). — s. 3-4. Доступом до оригіналу завдячую проф. Єжи Аксерові з Варшави. Я також користувався українським перекладом (нерідко неправильним) Володимира Литвинова у вид.: Українська поезія XVII ст. (перша половина) / Упор. В.В. Яременко. — Київ, 1988. — С. 94-199, де цей переклад «публікувався вперше» (с. 343). Оминаю увагою питання, чи всі три уривки, що їх Естрайхер приписує Домбровському, належать перу одного автора. Хронологія цьому суперечить.

8. Про католицького єпископа Київського і Луцького Богуслава Боксу-Радошевського див.: Polski Slownik Biographiczny. — 1986. — Т. 29. — s. 747-748 (автор: Б. Кумор). За Домбровським, Радошевський був угорського роду, але був пов'язаний з русинами через матір. З його єпископської руки, у 1620 р. в Києві з'явилися єзуїти.

 

Журнал “Київська старовина”, № 2/2001. Текст відсканований автором сайту