Микита Шаповал

 

Повстання Директорії - PRO

 

(…) Дипломатичне ми мусили забезпечувати нашу справу з усіх фронтів, тому ми вислали делегацію ще на Кубань і Чорноморщину — М. В. Левицького і т. Сердюка (кубанця), щоб вони відповідно підготували українців-кубанців до певної громадської акції під час повстання. Ми не легковажили чорносотенного фронту Денікіна — Краснова, у військах котрих було чимало кубанських козаків — українців і чорноморців. Але у нас був ще один, найнебезпечніший для України, фронт — большевицький (внутрішньо і за кордонами України). За підготовку цього фронту взявся Винниченко, вступивши через посередників у переговори з Мануїльським, що був у Києві як член мирової делегації, яка вела переговори з гетьманом про мир між Україною і Росією.

Офіційно Росія домагалась миру, щоб забезпечити себе від центру всеросійсько-гетьманської контрреволюції. Миру з Росією московська чорна сотня, що правила Україною, не хотіла, вона готувалася до запеклої війни, але мир Росії з Україною був продиктований Брест-Литовським договором Центральної Ради з Німеччиною, Австрією, Болгарією і Туреччиною! Мир був ратифікований, миру домагалась Центральна Рада, і він був поставлений у договорі Німеччини з большевицькою Росією як обов'язок!

Фатальна для чорної сотні річ! Німеччина не могла відмовитися від цього знаменитого пункту, що давав совіцькій Росії на цей час забезпеку від реакційної України, а Україні — розв'язку українсько-російської проблеми. У своєму роді це був знаменитий пункт, за який все українство мусило б держатись, як за якір порятунку.

Але нещастям України було те, що вона була в руках російської чорної сотні, яка хотіла не миру з большевицькою Росією, а війни! І вона не хотіла вкладати мир, поставивши деякі явно провокаційні мови, як, наприклад домагання для України чисто російських територій, щоб придбати собі багато російського люду для боротьби з большевиками, тим часом віддаючи чорносотенно-германофільському Донові чисто українські округи. Намір явно злісний з погляду інтересів України, провокаційний супроти блага реального миру і фатальний тим, що розв'язка українсько-російської проблеми відсовувалась.

Я на цьому місці зауважу тим любителям і хвалителям гетьманщини, що мають нахабство заявляти про «любов» Скоропадського до України: таку тактику миру з Росією, яку вів уряд Скоропадського, міг прийняти тільки заклятий ворог України. Не для України хотів він миру, а для чорної сотні — війни українськими Руками за чорну Росію. Він не хотів допустити, щоб самостійність України була признана як революційною, так і чорною Росією. Коли б мир був укладений, це був би грандіозний історичний акт, через який було б трудно хоч кому пересягнути!

Знаряддям гетьмансько-реакційної, цебто чорно-московської політики була мирова делегація з боку України під проводом С. Шелухина, котрий у своїй сліпій злобі проти большевиків не відчув всієї історичної ваги миру і дав себе зужиткувати несвідомо для себе у протиукраїнському напрямі. С. Шелухин, замість зручної енергійної тактики укладення миру, захопився дрібними діалектичними перемогами над большевиками і губив голову від своїх словесних поразок, дебатував про природу російської «федерації», показуючи дешеві ефекти схоластично-правової еквілібристики. Він уявляв себе ніби на змаганнях в окружному суді, ніби під'їдаючи противника тонкістю адвокатського крутійства чи прокурорського нахабства в перекручуваннях, і заганяв цим справу України на слизьке. Чорна сотня взяла добру для себе тактику: у всіх умовах виявляти український максималізм, доводити деякі вимоги до абсурду, затягуючи переговори, дражнячи большевиків, дбаючи не про мир для України, а про ослаблення Росії, про війну для большевиків, напр. за кордони України був явною провокацією і тяганиною, проволокою.

Шелухин і його колеги-українці не відчули своєї фатальної для України ролі. Правда, були чутки, що Шелухин нарікає на зумисну політику затягування, яку проводить його уряд, але думав знайти духовний контакт з гетьманщиною, не звертаючись до контакту з українськими колегами. Я принаймні не пам'ятаю випадку, щоб він звертався до Національного союзу. Сліпа ненависть до соціалістів веде націонал-патріотів дорогою, протилежною інтересам народу і держави, хоч вони наївно переконані, що ніби служать «батьківщині».

Большевики також не показали такої дипломатичної еластичності, щоб відрізати шлях українській реакції на Росію таким способом, як те вони вже навчились значно пізніше: прийнявши умови гетьмансько-шелухинського миру, вони б просто посадили на мілину реакцію, як не мала б ніякого шляху в Росію через північні і східні кордони України.

Я не пишу історії тих мирових переговорів — про це повинні написати учасники мирових делегацій, але хочу висловити свій суб'єктивний погляд на них, щоб було зрозуміло, чому ми вступили в переговори з Мануїльським, котрий тоді заступав Раковського, що від'їхав був за інструкціями з Києва до Москви. Нам треба було забезпечити нашу справу і щодо большевицького фронту, котрий не був знищений миром. Миру не було, а тому большевики мали вільні руки проти України. Якби був «папірець», то через нього нелегко було б пересягнути.—така розкіш дозволяється тільки для цілком сильних.

Переговори з Мануїльським грунтувались на такому: домогтись нейтралітету большевиків у нашій війні проти гетьманців.

Проти совіцької Росії ми не мали абсолютно ніяких ворожих намірів. Ніяким способом, ані просто, ані посередньо, ми не хотіли прислужитись нікому на шкоду совіцькій Росії, тому вся наша політика мала одну ідею: перетрактувати з усіма, щоб відхилити небезпеку від України і не пошкодити революційній Росії. За таких намірів ми вели переговори з Мануїльським, хоч, втім, я не брав безпосередньої участі у веденні їх. Винниченко розпочав і вів їх сам, іноді інформуючи мене про стан переговорів. Наші умови були такі: Росія визнає повну самостійність України, а Україна визнає самостійність Росії, комуністи на Україні — легальна партія, що веде свою працю парламентарними засобами, але замахів на владу не робить. Україна має свій устрій, який установить Конституанта. Строгий нейтралітет до всіх держав... Большевики на це були згодні, обіцяли допомогу людьми і навіть на організацію повстання обіцяли дати три мільйони карбованців, вимагаючи, щоб Винниченко підписав оборонно-зачіпний союз України з Росією проти Антанти.

Через загальний принцип нашої політики, яка відповідала твердому настроєві всього українства — нейтралітет за всяку ціну,— такого договору ми не хотіли укладати, лишившись при чесному слові обох сторін не шкодити взаємно і не взявши від них ніякої грошової допомоги. Большевики обіцяли робити під час нашого повстання на кордонах демонстраційні рухи, наступи, щоб стягти на себе увагу німців і дати нам змогу розправлятись вільніше всередині України.

Це вони, здається, деякою мірою додержали, але все решта — ні. Оці наші дипломатично-політичні заходи мали на меті поставити справу повстання в якнайвигідніші умови.

(…)

Хід подій прискорював розв'язку: або гетьманат попаде в українські руки, або випручається насильно з них. Еволюція якась вже була неможлива.

Одначе перебування українців (представників партії соціялістів-федералістів в уряді гетьмана - прим. автора сайту) нічим позитивно для українства не означалося — Міністерство військових і внутрішніх справ були у руках ворогів України. Переговори тривали. Національний союз ще різкіше поставив питання про перетворення гетьманату в республіку і навіть згодився на залишення Скоропадського з титулом гетьмана на становищі тимчасового президента республіки до скликання Установчого сойму.

Цією згодою Національний союз дав Скоропадському можливість легалізува-тись за нових обставин, за нового устрою. Його узурпація узаконювалась, для нього відкривалась можливість відігравати величезну роль вже на грунті всього українства, але Скоропадський не був українцем — він не розумів своєї будучини! Ми перевірили цим пана Скоропадського і побачили, що всю свою будучину він мислить поза українством і Україною.

Знаходяться між українцями, хоч би навіть правими, такі чудні люди, що торочать про Скоропадського як про українського патріота! Це є або глибока помилка, або свідоме дурисвітство: ніколи Скоропадський не був українцем. Українці-поміщики Чикаленко, Леонтович, Шемет — це інша порода людей: хоч вони і реакціонери, але в українстві їм ніхто не відмовить. В яке ж порівняння з ними хочуть ставити хвалителі московського генерала Скоропадського, потомка «гетьмана дурного», з тих людей, які виховувалися поколіннями в ренегатстві і ворожнечі до України!

Скоропадський, на мою думку, є типом злісного ворога України — ворога-ренегата. Це не звичайний москаль, що ненавидить Україну. Ні, тут ренегат ненавидить те, що він зрадив. Культ зрадницької ідеології — це культ усіх отих малоросів, що із завзятістю ренегатів нищать те, що вони зрадили. У нашій історії таких багато. Один з них у стилі «модерн» пан Скоропадський.

Ви скажете, що не ренегат? Добре, хай так... Але він не зрозумів, що наближається розв'язка, що український Національний союз легалізує його як президента республіки, він може відігравати історичну роль, спираючись на все українство... Не таємниця була для нього, що революційне українство опирається на народні маси? Чи не міг би він пливти й далі на хвилі народного руху?

Міг би, але він просто нічого не розумів у ситуації, як величина індивідуально нікчемна. А коли розумів — то, значить, не хотів. Не хотів, бо був московським чорносотенним патріотом, якому Краснов у Скороходові кадив і прорікав велику будучину: «Великий гетьман всея України» радує всю Росію, отже... Він був не українським, а московським поміщиком на Україні. Тут його класова і національ-на суть, яка логічно мусить бути і була в повній суперечності до українства. Українці-гетьманці тепер намагаються зробити якусь комерцію, спекулюючи на забудькуватості людській, і силкуються створити враження, що Скоропадський український патріот. Гарна спекуляція людей або нечесних, або безумовно дурних.

Не настрої, не соціалізм, а страшні факти переконували нас у злочинній, зрадницькій роботі Скоропадського і «Протофіса». Ми це бачили щодня, щохвилини — у грандіозному масштабі йшло нищення українства. За ціну маскарадних, тактичних поступок — університетів, які можна було потім закрити, есефів у кабінеті, яких можна було потім легко вигнати (і вигнав!), робилась махінація осліплення української міщанської череди, щоб протягти її за собою на налигачі ілюзорного українофільства. Коли волів ведуть на заріз, то по шляху на бойню їм також дають сіна!

Завдання Скоропадського і К° було: зробити всю Україну зброєю для утворення єдиної-неділимої Росії, та ще так, щоб українські «мазепинці» робили це своїми руками, це велике, майстерне завдання тонких політиків. Ми це бачили і розуміли!

Я переконаний, що історія так само, як ми, оцінить «роботу» Скоропадського. Через те ми ні крихти не сумнівалися, що нашим моральним обов'язком є: ліквідувати огидну узурпацію, огидний московсько-чорносотенний план во ім'я української державності!

Во ім'я визволення нашого страждущого трудового люду, який сам йшов до нас і клав свою долю в наші руки, віддаючи нам всі свої сили до розпорядження.

І що ж, ми повинні були «берегти гетьмана» за цих обставин? Хто про це говорить — я тому голосно, у вічі, прилюдно заявляю: зрадник і ворог України!

Опріч того, що Винниченко, я та інші товариші українці, ми й соціалісти. Стоїмо за визволення трудового люду від поміщиків і капіталістів. Соціалістичний обов'язок і сумління поставило нас з трудовим народом, а він усіма силами ненавидить криваво-поміщицький гетьманат. Так ми повинні «берегти гетьмана»?

Є такі українські чорносотенні циніки, що під виглядом «доброжелательного» патріотизму розпускають слину про «державу», зразком якої для них є чорно-московський гетьманат!

Ні, це не наш шлях. Наш ворог — поміщик і капіталіст в усіх їхніх метаморфозах, навіть у гетьманській шапці чи під машкарою патріота.

Справу вирішено!..

Пасивна революція проти гетьмана йшла повним ходом» а ми її зробили активною. От і все. Ми нічого нового не робимо, лише ставимо себе як трансформатора, в якому певна енергія перетворюється в інший вид, але не зникає.

Трансформатором революційної енергії був Національний союз, а роль машиністів взяли на себе Винниченко і я. Чому мав Скоропадський право трансформувати Україну в єдину-неділиму чорну Росію, а чому ми не мали права повернути важіль в інший бік...

Що ми взяли правильний курс — показують наслідки: переважна більшість української і неукраїнської справді демократії і весь трудовий люд пішли за нами! І тільки тепер знаходяться агенти гадючої скоропадщини, які під виглядом українського «патріотизму» проливають крокодилячі сльози над руїнами гетьманщини. А де ви були, як гетьманат нищив Україну, віддаючи її Денікіним? Ви були на службі ворогів України, панове Ліпинські, Дорошенки, Скорописи, Лукасевичі, Шульгини й інші великі патріоти неньки-України!

Я знаю ціну вашому патріотизму...

Революція в Німеччині, солдатські німецькі Ради на Україні — яка іронія над Гренерами, Людендорфами, Гіндербургами! Яка образа для Скоропадських, Кістяківських і інших протофісників!

А ми росли духом вгору!

 

Цитується за М.Шаповал. Гетьманщина і Директорія. Уривки із споминів. Вітчизна, №7-8/1996. Текст відсканований автором сайту.