Іван Лисяк-Рудницький

 

Проблеми термінології в українській історії

 

Я вважаю доречним ретроспективне застосовувати сучасне національне поняття "Україна" до минулих епох у житті країни й народу, коли цей термін ще не існував або мав інше значення. Приклад України щодо цього не унікальний. Французькі історики не вагаючись включають кельтів, романських та французьких галлів в історію Франції, незважаючи на той факт, що термін "Франція" з'явився пізніше і спершу стосувався району самого Парижу — Ile de France.

Однак сумлінний дослідник повинен усвідомлювати небезпеку анахронізмів. Тому він уже зважатиме на дійсний зміст термінів у певний час та на їхню семантичну еволюцію. Наприклад, на початку ХIХ ст. офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідали колишній Гетьманщині). Польські джерела ХIХ ст. регулярно говорять про "Волинь, Поділля й Україну", під цією останньою розуміючи Київщину. Раніше, у XVII столітті, "Україна" означала землю, що перебувала під козацькою юрисдикцією. Тому ця назва не поширювалася на Галичину, Волинь і Закарпаття. На тих територіях термін "Україна" утвердився переважно лише протягом нинішнього століття, внаслідок сучасного національно-визвольного руху та недавніх політичних змін.

Ще одне заплутане питання, яке дуже близько зачіпає нас, полягає в тому, що стара назва українського народу — "Русь" — була привласнена російською нацією і державою. Ця термінологія має величезний вплив на спосіб мислення західних учених, що звичайно пов'язують новітню Росію із середньовічною Руссю, про яку вони говорять як про "Київську Росію". Таким чином новітню Україну позбавляють історичних підвалин, і вона, так би мовити, зависає в повітрі. Не дивно, що українці так гостро виступають проти загарбання того, що вони вважають своєю законною історичною спадщиною.

Я не думаю, що є потреба висувати перед цією аудиторією аргументи проти т.зв. "традиційної схеми російської історії". Замість витрачати час на доведення очевидного, я радше спробую розглянути практичне питання: що можна зробити, щоб виправити цю ситуацію? Це є невідкладною справою для тих із нас, що викладають українську та взагалі східноєвропейську історію у північноамериканському університетському середовищі. Мушу сказати, що українські історики, а ще більше публіцисти, під впливом зрозумілого почуття фрустрації часто реагують на цю ситуацію у спосіб, помилковий із погляду науки і водночас приречений на поразку з погляду бажаного практичного результату. Роблячи сумнівні й необгрунтовані заяви, ми тільки шкодимо своїй власній добрій справі.

До таких перебільшених заяв я зараховую теорію, що проголошує середньовічну Київську Русь лише українською і відмовляє росіянам та білорусам у будь-якій частці цієї спадщини. Логічним наслідком цього є твердження, згідно з яким у середньовічну, до монгольську добу вже існувала виразна диференціація східних слов'ян на три відмінні національні гілки (1).

Через брак часу і місця я не маю змоги докладно і обгрунтовано розглянути цю складну проблему. Дозвольте, однак, торкнутися питання, що має безпосереднє термінологічне значення. На противагу до твердження, яке часто подибуємо в українській історичній (і популярно-історичній) літературі, старий термін "Русь" не був простим відповідником сучасного терміна "Україна". У домонгольську добу "Русь" мала два значення. У вужчому сенсі ця назва стосувалася ядра держави Рюриковичів, що охоплювало Київське, Чернігівське та Переяславське князівства. У ширшому сенсі "Русь" означала усі безкраї землі під правлінням династії Рюриковичів та духовною владою Київської митрополії. Отже, не вся сучасна Україна входила до Русі у вужчому сенсі, тоді як у ширшому значенні Русь охоплювала також усю сучасну Білорусію, як і великі частини Росії.

Українці відкидають тлумачення Русі як Росії. Однак не дається заперечити, що у середньовіччі і ранній новочасній латинській мові Русь найчастіше постає як "Russia". Наприклад, Руське воєводство (тобто Галичина, яка політичне ніколи не була частиною Московщини й Російської імперії) звалося латинською мовою "palatinatus Russiae". Час од часу Русь також перекладали як Rusia, Ruthenia, Rutenia, Ruzzia, Rugia. Не можна очікувати термінологічної послідовності від середньовічних і ранньоновітніх джерел. Згідно з практикою папської курії, східнослов'янське (українське і білоруське) населення Польсько-Литовської Речі Посполитої звичайно називалося у латинській мові "Rutheni". Але всупереч розповсюдженій думці, інколи ми подибуємо цей термін, вжитий і щодо москалів. Згідно з іншим помилковим твердженням, Московське царство стало відомим під назвою "Росія" лише за правління Петра I. Однак англійський мандрівник і дипломат з єлизаветської епохи Джайлс Флетчер написав класичну оповідь про тогочасну Московщину під назвою "Про російську державу" ("Of the Russian Commonwealth"), вперше опубліковану 1591 р.

Які висновки я роблю з наведених вище зауваг? Я веду до того, що для українських істориків було б кориснішим зосередити свої зусилля на питаннях змісту і суті, аніж на термінології. Розглядаючи середньовічну Русь, слід підкреслювати, що не лише її географічний центр тяжіння розміщувався в регіоні, який ми сьогодні називаємо Україною, але й за своїми політичними інституціями, соціальним ладом і культурним складом Київська держава ближча до головної течії української, аніж до російської історичної традиції. Можна захищати цю резонну і вірогідну позицію, не заперечуючи, що в російській нації і державі є елементи староруської спадщини. Лише сприйнявши цей предметний погляд, західні історики від чують потребу термінологічне розрізняти Русь і Росію. Доки цього не станеться, донкіхотська словесна полеміка проти терміна "Київська Росія" не приноситиме користі, і, правдоподібно, буде непродуктивною, Питання термінології є допоміжним аспектом історичного пізнання і не можна підмінювати його.

Уважне читання сучасної західної наукової літератури показує, що авторитет "традиційної схеми російської історії" уже серйозно підірвано. Щоб довести до її радикальної еволюції, українські історики мають витворити праці високої якості, здатні впливати на незалежні критичні голови однією тільки силою і влучністю своїх аргументів. Це завдання, зрозуміло, тяжке, але не неможливе. Його також не можна обминути, бо в науці немає коротких шляхів. Рушаймо ж цією дорогою, будучи чесними самі з собою, і визнаймо, як мало ми поки що зробили.

 

Примітки автора сайту

 

1. В опублікованій у 1951 р. статті ’’Формування українського народу і нації’’ І.Лисяк-Рудницький формулює цю проблему наступним чином:

’’Як відомо, російська наука й широка громадська опінія трактує, немов річ зовсім самозрозумілу, Київську Русь як першу фазу російської історії; слідом за росіянами цю тезу приймає безкритично й західній світ, і нам ще довго доведеться проти цих закорінених поглядів (чи пересудів) боротися. Дякуючи праці Грушевського, ми навчилися бачити в Київській Русі первоначальний період нашої національної історії. Але ми не надто упрошуємо собі питання? Українські автори не дають відповіді на питання, чи і якою мірою росіяни теж є спадкоємцями Київської Руси. Загалом відомо, що Московське царство в багатьох засадничих рисах (головно політичного й соціяльного устрою, а також і культурної атмосфери) кардинально різнилося від Київської Руси. Але, з другого боку, деякі староруські риси краще збереглися на Московщині, ніж в Україні. На політичному полі це буде, наприклад, тяглість династичної традиції, ваги якої в цих віках не вільно недооцінювати. А на культурному полі ми не можемо заперечити, що на далекій Півночі збереглися до наших часів у народній пам'яті фрагменти київського епосу, тоді як в Україні це давно забулося. І староруську літературу ми знаємо майже виключно із списків, що збереглися в московських монастирях... Отже, чи не буде вірніше сказати так: держава Володимира й Ярослава не була ані "українська", ані "російська" (московська) в модерному розумінні; це була спільна східньоєвропейська держава доби патримоніяльної монархії, себто коли ще не існувала національна диференціяція, як держава Карла Великого не була ані "німецька", ані "французька" (хоч етнічні різниці між германцями й романцями давно існували, як на Сході існували вони між усякими слов'янськими і фінськими племенами). Якщо прийняти повищі міркування як правильні, тоді, слідом за С.Томашівським, мусимо сказати, що українство, щоправда, корениться в Київській Русі, але що перша суто українська держава це було Галицьке-Волинське королівство’’ (цит. за І.Лисяк-Рудницький. Формування українського народу і нації Історичні есеї, Т.1, К., 1994, с.25-26).

 

Цитується за Іван Лисяк-Рудницький. Проблеми термінології та періодизації української історії. Історичні есеї, Т.1, К., 1994, с.43-46. Текст відсканований автором сайту.

В