Іван Лисяк-Рудницький

 

„Пост-скріптум” до статті „Проти Росії чи проти Радянської системи”

 

Завдання наступних заміток накреслити кількома лініями роз­виток української політичної думки у відношенні до російської проблеми та схарактеризувати наше сучасне ставлення до неї.

Український національний рух на Наддніпрянщині пов'язував у 19 стол. справу визволення власного народу із зміною політичного устрою в цілій Російській імперії. Бачачи запоруку кращого майбутнього для України в демократизації та федералізації Росії, наші тогочасні діячі шукали за союзниками серед російських опозицій­них і революційних кіл, а також серед інших народів імперії. Від часів Кирило-Методіївського Братства через Драгоманова, аж до З'їзду національностей, організованого у Києві восени 1917 року за ініціятивою Грушевського — українці належали до головних носіїв федералістичної ідеї у старій Росії.

У міжвоєнну добу прийшла черга на сильну реакцію проти тієї федералістичної традиції 19 стол. Прищепилося нове переконання, що згідно з ним наші старі діячі, аж по добу Центральної Ради включно, занадто дбали про інтереси всеросійської демократії й то­му, мовляв, занедбували національні інтереси самої України. Тепер же люди повірили, що все, що нас відхиляє від основного завдання, виборення власної держави, — отже всякі універсальні гасла та політичні цілі, що виходять за межі української державної рації, — є каригідним марнотратством національної енергії. Якщо ж ідеться спеціяльно про російську проблему, то відношення до неї можна б схарактеризувати в таких словах: "Ми прагнемо державного відок­ремлення України від Росії. Що станеться з самою Росією — нас не обходить. Чи росіяни залишаться з більшовицьким режимом, чи по­вернуться до царя або Керенського — це їхня внутрішня справа, що до неї нам нема ніякого діла. Для нас це не робить жодної різниці, бо для нас усі москалі одним миром мазані". Молоде покоління, що в міжвоєнну добу виростало на західноукраїнських землях та що його світогляд формувався під впливом націоналістичного руху, російської проблематики взагалі не знало й нею не цікавилося. Тут заважила школа Донцова, яка защеплювала зневагу до російства.

Алеж бо коли сам Донцов писав на сторінках "Літературно-на­укового Вісника", що російська культура нікчемна, то — без уваги на те, чи він мав рацію, чи ні, — він бодай говорив про речі, які він знав; російська література була йому, очевидно, добре знайома. Але молоді націоналісти робили з цих донцовських писань зовсім інакший висновок: що російська проблематика взагалі не достойна того, щоб у неї заглиблюватися. Цікавитися російською історією, літературою чи навіть уміти читати по-російськи вважалося серед націоналістів рішуче за ознаку поганого тону. Вислід цієї постави був такий, що коли від 1939 року західнім українцям довелося зустрітися віч-на-віч з російсько-радянською дійсністю, вони, а зокрема й націоналіс­тичне підпілля, були до цієї зустрічі зовсім не підготовані.

Автор цих рядків мав нагоду недавно довідатися чимало про настрої й погляди, панівні серед сучасної підсовєтської української інтелігенції. Ці інформації стосуються не "нео-малоросів" і не партійних опортуністів, яким "все равно", крім їхньої кар'єри, а власне патріотичних елементів, які в минулому не раз зазнавали пересліду­вань за своє українство, та Ідо ними в першій мірі держиться сьогод­ні український культурний процес на радянщині. Отож ставлення цієї верстви до російської проблеми зовсім інакше, ніж те, що було загальноприйняте на Західній Україні перед 1939 роком. Гідне увага, що погляди, які л спробую нижче переказати, поширені не тільки серед наддніпрянської, але й серед сучасної інтелігенції західніх областей.

Новість полягає не в тому, що люди перестали бажати волі й самостійности своїй країні, що вони примирилися з російською геге­монією над Україною і пробачили Москві всі ті страхіття, що їх вона заподіяла українському народові. Алеж бо, — чи це комусь подо­бається, чи ні — пов'язаність України з Росією є, на даному історич­ному етапі, життєвим фактом, що з ним не можуть не рахуватися навіть найбільші противники сучасної системи. Приклад Угорщини і Польщі остаточно переконав людей, що Україна не може сама визво­литися з-під російсько-комуністичного контролю. Навіть коли дума­ти категоріями революційної боротьби, то ясно, що революція, щоб бути успішною, мусіла б, як у 1917 році, початися в центрі імперії; чейже без попереднього повалення царату не було б ані Центральної Ради, ані української державності? У кожному разі люди здають собі справу з того, що доля України у великій мірі залежатиме від розвитку цілого комуністичного бльоку, отже в першу чергу таки від Росії. Стосується це не тільки до якихось можливих радикальних змін, але навіть дрібних хитань у політиці Кремлю. Для українців, що живуть у рамах комуністичної системи, не є байдужим питання, хто очолює російську комуністичну верхівку у Кремлі. Наприклад, є віс­тки, що українська громадськість особливо побоювалася приходу до влади військової кліки, що її речником був маршал Жуков. Українці, що діють у межах тамошньої дійсности та користуються в ній деяки­ми впливами, примушені шукати площини співпраці з тими росій­ськими колами, що репрезентують відносно "ліберальний" курс комуністичної політики. Якщо підсовєтський українець мусить дифе­ренціювати між росіянами, виділяючи серед них тих, що в них він бачить або потенціяльних союзників, або принаймні "менше зло", — то ясно, що він не може дозволити собі на розкіш казати, що "всі москалі одним миром мазані". Подібні ствердження можна зробити щодо культурної ділянки. Духова ізоляція від зовнішнього, зокрема західнього, світу, одностороння орієнтація на російську культуру, — це наслідки колоніяльного стану Радянської України. Проте в ни­нішній ситуації для українського літератора й науковця російська книга потрібна на кожному кроці. Висновки такі: нема такого націо­нальне свідомого українця, якого задовольняв би сучасний характер російсько-українських відносин; але при фактичних тісних пов'язаннях підсовєтський українець не може ненавидіти "всіх росіян" чи тотально заперечувати й відкидати все російське. Для такої поста­ви, що її свого часу щодо російства плекав наш націоналістичний рух, у підсовєтській дійсності просто нема місця.

Я далекий від того, щоб думати, що погляди й настрої, які поширені серед наших крайових земляків, мали б автоматично бути обов'язкові й для української еміграції. Але, з другого боку, еміграція мусить здавати собі справу з того, що мислять наші рідні вдома, й це в якийсь спосіб враховувати в нашому політичному плянуванні. Якщо не будемо цього робити, існує небезпека внутрішнього відчуження, так що еміґрація і край можуть просто перестати себе взаєм­но розуміти.

Почесне завдання еміграції — бути носієм і речником україн­ської самостійницької ідеї, яка сьогодні загнана під землю на самій Україні. Еміграція покликана до того, щоб повсякчасно протестува­ти й викривати всі акти насильства, що їх Москва чинить над нашим народом. Емігрантів часто переслідує пригноблююче почуття, що їх голос, так би мовити, зависає в порожнечі: бо до рідного народу цей голос не доходить, а чужий світ теж не звертає на нього уваги. Проте треба мати силу й відвагу працювати для майбутнього, не надіючися на швидкі й видимі успіхи.

Висловленими вище заувагами я хотів виразно зазначити, що я не ставлю під сумнів засадничо протиросійського, як і протикомуністичного, наставлення української еміграції у країнах вільного світу. Але вважаю, що ті форми, що в них виявляється ця наша настанова, в багатьох відношеннях проблематичні і вимагають ревізії. Наша протиросійська боротьба аж надто часто ведеться способами, які нераціональні і на довшу мету шкідливі для нас самих.

Ми вміємо краще з'ясувати те, чого ми не хочемо, ніж формулю­вати позитивну концепцію. Який лад хочемо поставити на місце російсько-комуністичної системи? Коли кажемо, що прагнемо само­стійної української держави, то така відповідь може задовольнити хіба нас самих (хоч і тут в умі залишається багато знаків запиту: про яку самостійну Україну йдеться? чи про таку, що в ній господарюва­ла б якась жовтоблакитна "чрезвичайка"?) ; але ж те, що світ хотів і би почути від нас, — це концепція реорганізації всієї Східньої Европи, очевидно, включно з самою Росією. Якщо ми обмежимося до "се­паратизму", себто по суті до неґативної програми, ми виставляємо свідоцтво убозства української політичної думки. Іншими словами: треба уміти пов'язувати специфічні національні інтереси з універ­сальними ідеями й концепціями; у цьому відношенні, до речі, ми мог­ли б багато навчитися від росіян.

Комуністична ідея, що її прапороносцем є Росія, являється своєрідною модерною "секуляризованою релігією", що в її основі ле­жить віра в побудову "земного раю". Великою ідеєю, що її Захід про­тиставляє комуністичному "матеріялістичному іслямові", є ідея сво­боди: вільної людської особи, вільної (конституційно-демократич­ної) держави, свободи національного самовизначення. Українські традиції передвизначають Укра'іну до ролі прапороносця ідеї свобо­ди на Сході Европи. Боротьба за українське національне визволення невід'ємна від боротьби за перебудову всієї східньої частини євро­пейського континенту на нових, ліберальних підвалинах.

Але чи ми, сучасна українська еміграція, дозріли до того, щоб бути достойними представниками цієї великої концепції? Ідея сво­боди зобов'язує; це не є трамвай, що з нього можна висісти на кожно­му перехресті. Не вистачає при різних святкових нагодах гукати про "свободу народам, свободу людині", коли ті, що носять ці гасла на устах, подобають на їх ходячі карикатури.

Тут торкаємося справи відношення української еміграції до російської проблеми. Викривання російського імперіялізму — одне діло; інше діло — постійний глум і лайка на адресу російського наро­ду і російської культури. "Це тон творить музику", — каже фран­цузька приповідка. Тон, що його у відношенні до всього російського прийняла велика частина української еміграційної преси та наших політичних діячів, це, на жаль, тон "зоологічного шовінізму". Візьмім дрібну, але характеристичну справу національної номенклятури: ні­чого не можна мати проти термінів "Москва", "московський", якщо їх уживати у відповідному контексті, наприклад, у відношенні до Мос­ковського царства 16-17 вв.; зовсім інакше діло, якщо хтось хоче оту "московитську" термінологію зробити обов'язковою у відношенні до модерної Росії, очевидно, з ціллю образити й принизити російський народ. (Пригадуються зовсім подібні термінологічні вибрики, що їх колись до нас, українців, допускалися польські шовіністи). Самозванними "експертами" до російської (чи пак. "московитської") проб­лематики, що пописуються на сторінках наших періодиків, є часто маніяки, що їх свідомість затруєна імпотентним ненависництвом; вони словесними оргіями компенсують почуття власної безсилости. Дуже характеристичне явище: коли хтось протиставляється маячін­ням тих "експертів", їхня сліпа злоба негайно звертається проти та­кого "єретика", якого вони намагаються очорнити як закаптуреного москвофіла. Очевидно, в такій атмосфері надзвичайно тяжко фор­мулювати якусь раціональну українську політику у відношенні до російської проблеми.

Виринає питання про причини такого стану. Причина, мабуть, подвійна. Поперше, наша громадськість не зуміла ще перебороти в собі до кінця ідеологічні впливи тоталітарного, вождівського націо­налізму, що користувався популярністю на західноукраїнських землях міжвоєнного періоду. Подруте, дається відчути низький рі­вень інтелектуальної й політичної культури лідерів американсько-української колонії. Дякуючи дивовижному пов'язанню політичної репрезентації з керівництвом асекураційних (т. зв. "братських") то­вариств, офіційними речниками української справи на терені СПІА є люди типу дрібних політично-фінансових дільців (по-американськи — "оперейторів"). Навіть не відмовляючи їм доброї волі, треба ствер­дити, що їх розуміння речей часто дуже примітивне. Хто, наприклад, мав нагоду чути промови тих діячів, той знає, що вони не здібні розвинути якусь думку; це заступає крик і сипання "патріотичними" фразами. А що ж легшого, ніж "переїхатися по москалеві"? Для цього не треба знати ані російської історії, ані радянської системи, ані всієї складної проблематики українсько-російських взаємин.

Треба твердо тямити от що: погрози й лайки (з безпечної відда­лі) на адресу сильнішого ворога — це не поведінка людей і суспіль­ства, що мають почуття самопошани. Далі: політичне плянування вимагає речевости; навіть якщо визнати, що почуття ненависти до ворога в певних ситуаціях психологічно зовсім зрозуміле, то такі розбурхані емоції самі собою ще не творять політики, і гістерія не може служити як підмінка політичної концепції.

Очевидно, ота проповідь антимосковського зненависництва не принесла Росії найменшої шкоди; не тільки могутній, сьогодні тріюмфуючій більшовицькій Росії, але навіть престижеві російської еміграції в західніх країнах, зокрема в США Такою поставою ми шкодимо тільки самі собі, бо спричиняємося до того, що про україн­ців утверджується опінія як про вузьких, засліплених шовіністів, позбавлених будь-яких позитивних вартостей.

Візьмім приклад, що не стосується безпосередньо політичної ділянки, хоч кидає на неї світло. Це взяте з особистого досвіду ук­раїнця, якому доводиться працювати високошкільним викладачем в Америці та який, як автор цих рядків, читає курс історії Росії. Чи такий викладач може дозволити собі на те, щоб у своїх лекціях давати вияв почуттям українського патріотичного ресантименту? Коли б він був настільки дурний і нетактовний, щоб таке робити, він цим тільки підкопав би довір'я до себе своїх студентів. На те, щоб здобути й заслужити собі це довір'я, студенти мусять, поперше, ба­чити, що професор добрий знавець свого предмету і, подруге, що він безсторонній. Чим викладач буде об'єктивніший, — тим сильніший буде його вплив на свідомість студента. Всяка пропагандистська нотка тут звучатиме як дисонанс. Інше діло: український історик у цій ролі американського професора даватиме курс історії Росії в зовсім іншому розрізі, ніж це робив би росіянин; він насвітлюватиме факти і проблеми, що їх російська історіографія (та на ній побудова­на американська література про Росію) звичайно обминає і промов­чує.

З цим в'яжеться інша, ширша справа. Український учений, що хоче працювати в західніх, зокрема американських університетах, не може за своєю науковою підготовкою бути тільки україністом. Якщо він мовник, то мусить бути славістом взагалі; якщо історик, то мусить бути спроможний викладати історію Росії і Східньої Европи; якщо економіст, то мусить не тільки знати економіку УРСР, але й цілого Радянського Союзу, й комуністичного бльоку і т.д. І нікуди правди діти, в усіх дисциплінах, що стосуються Східньої Европи, на першому місці стоїть русистика. Отже, ситуація до певної міри аналогічна з тією, яку ми бачили раніше, коли мова була про становище сучасної підсовєтської української інтелігенції. Український науко­вець у США, якщо він не хоче себе професійно дискваліфікувати, не може дозволити собі на те, щоб ігнорувати російську проблематику, або щоб підходити до неї з поставою генерального заперечення. Але нема ніякої причини, чому таке становище не могло б бути якраз джерелом сили. Українцеві (чи "американцеві українського похо­дження") російський світ, безперечно, ближчий і більш зрозумілий, ніж природному американцеві. Отже український студійник має тут перевагу над своїм американським колегою, а рівночасно він вільний від російських пересудів. Вже в перші повоєнні роки, пишучи на сторінках ульмівських "Українських вістей", Юрій Шевельов блис­куче розвинув тезу, що українська вільна наука покликана дослід­жувати ті російські проблеми, що їх, із зрозумілих причин, занедбу­вала російська наука. Сьогодні бачимо, як українські науковці мо­лодшого покоління, що здобувають докторати в американських уні­верситетах, обирають як теми своїх дисертацій такі проблеми, як соціологія російської інтелігенції, розвиток російської конституцій­ної доктрини тощо. Можна бути певним, що українські дослідники зуміють у цих працях відкрити нові перспективи для об'єктивного пізнання Росії. Ці зусилля заслуговують на заохоту й підтримку. Але даремно було б сподіватися до такої негаласливої роботи, не зва­жаючи на її велетенську вагу, зрозуміння офіційних лідерів україн­сько-американської спільноти. Про те, як вони дивляться на завдання нашої "наукової політики", свідчить недавня постанова: замовити еляборат, що остаточно й раз назавжди спростував би всі фальшиві уявлення про історію Росії, що засіли в американських головах; од­ним словом, своєрідна репліка на "Неизвращенную историю Украины", що її сплодив один російський еміґраційний маніяк (3). Геніяльна ідея, щоб одним томом (який, можемо заздалегідь битися об заклад, матиме радше журналістичний, ніж академічний характер!) зроби­ти переворот в американській науковій думці щодо Росії, показує, як страшенно далекі панове, що відповідальні за цю постанову, від сер­йозного ставлення до цих серйозних справ (4).

Глибоке сприймання ідеї свободи означає, що ми, обстоюючи свободу української нації, рівночасно визнаємо право на свободу російської нації. Свобода неподільна. Оскільки не можна сподівати­ся, щоб на північ від Курська розлився океан, що поглинув би всіх росіян, мусимо в засаді прямувати до того, щоб у майбутньому доби­тися з російською нацією й державою добросусідських взаємин. Це не є ніяке ослаблення боротьби проти російського шовінізму й імперіялізму в усіх формах. Але мудре політичне правило каже, що на­віть у сучасному ворогові треба вміти бачити потенціального союз­ника (як у сучасному союзникові потенціяльного противника).

Якщо ми виступаємо як шовіністи й ненависники російського народу, ми всіх росіян об'єднуємо проти себе. Бо навіть ті росіяни, що є противниками комуністичної диктатури, не можуть не почувати себе ображеними такою поставою у своїй людській і національній гідності. Хтось міг би сказати, що це не робить ніякої різниці, бо всі росіяни й так наші закляті ворога. Але таке твердження передчасне. Бо можна довести, що від декабристів аж до наших днів були й є росіяни, що готові респектувати українські права, а навіть у меншій чи більшій мірі схильні сприйняти "українську концепцію" реоргані­зації Східньої Европи, — звичайно, не тому, що вона, "українська", а тому, що вона випливає з універсальних принципів свободи, що до них навіть деякі росіяни не можуть бути глухі. Чейже за наших днів ми бачили такі постаті, як шляхетний Г. Федотов, визначний бого­слов і історик, або Г. Алексінський, ветеран російської соціял-демократії. Коли нещодавно на шпальтах російської еміграційної преси відбулася дискусія про "украинский вопрос", несподівано почули ми цілий ряд голосів, що походили від зовсім невідомих, рядових росій­ських громадян, які висловилися за визнання України як рівнорядної незалежної нації та за ревізію досьогочасних російсько-україн­ських відносин. Правда, це все тільки винятки, відокремлені голоси. Але чи ми робимо якісь зусилля, щоб таких голосів було більше? Досі бувало так, що росіяни робили "ідеологічні диверсії" в українському світі, При більш умілій українській політиці могло б бути навпаки. Коли б нам цього вдалося досягти, то це напевно вплинуло б поваж­но й на ставлення західніх експертів і політиків до української справи. Це, власне, було б практичне "передрішенство", наскільки воно взагалі можливе в еміграційних умовах.

На закінчення ще така теза, що вимагала б ширшого обговорен­ня, але я подаю її тут майже в афористичні й формі: українська політична думка мусить спромогтися на синтезу лібералізму й федералізму 19 стол. та державництва першої половини 20 стол. Наші провідники з 19 стол. добре бачили універсальні перспективи україн­ської справи, що її вони не відокремлювали від перебудови всієї Східньої Европи на підвалинах свободи; але вони надто покладалися на сторонні сили, на автоматизм соціального прогресу, вони не вміли мислити категоріями влади; вони відчували протиріччя між владою і свободою, тоді коли свободолюбні англосакси мають інстинкт вла­ди у крові. Активне самостійництво, що народилося з велетенського досвіду визвольних змагань (та що його найкрайнішим і подекуди вже гіпертрофованим виявом був оунівський націоналізм), слушно ставило акцент на елементах національної підметности, бойовости, владности; але воно звузило інтелектуальні обрії українства й не відчувало того, що національне тільки тоді може бути здорове, коли коріниться в універсальних вартостях. Тепер, коли ми вже виразно бачимо слабості однієї, як і другої позиції, назрів час, коли можемо сполучити те, що в них обох сильне. Так приходимо до концепції української державности, як наріжного каменя великої спілки віль­них  східньоевропейських націй.

 

Примітки

 

1.Николай Бердяев, "Русская идея" (Париж, 1946); Georges Plekhanov, Introduction a l’historiere sociale de la Russie (Paris, 1926); це перекляд вступної частини "Йстории русской общественной мысли", 3 тг. (Москва. 1914-15).

2. Wilhelm Ropke, Die deutsche Frage (Erlenbach - Zurich, 1945).

3. Див. Андрей Дикий, Неизвращенная история Украины-Руси, 2 тт. (Нью-Йорк, 1960-61).

4. Говорячи про прояви української cуспільної патології, не можна не згадати одного недавнього епізоду. Якщо серед українських еміґраційних учених є взагалі хто-небудь, кого світова наукова опінія визнає за авторитет у російських проблемах, то ним є Дмитро Чижевський, Зокрема його праця "Гегель у Росії" (Париж, 1939) здобула собі славу клясичної. Чижевський видав нещодавно у відомому німецькому видавництві Ровольта синтетичний нарис духової історії Росії, що його, до речі, вже атакували  в  радянських   публікаціях   як  "очорнення  Росії"  (Dmitrij Tschizewskij, Russische Geistesgeshichte, 2 тт. Гамбурґ, 1959,1961). В науці нема беззастережних авторитетів і компетентний критиці, можливо, міг би щось закинути книжці Чижевського. Але справа я тому, хто критикує й якими аргументами. Філадельфійський журнал "Київ" не посоромився помістити "рецензію" п. Косаренка-Косаревича, повну хуліганських нападів проти особи Чижевського; вся "рецензія" написана методою, яку я, при іншій нагоді, назвав "методою патріотичної інсинуації". Не доводиться, очевидно, мати претенсій до п. Косаренка, який не винен, що Бог зробив його таким, яким він е. Але можім, мати претензії до редакторів, які друкують його безвідповідальну писанину, та до суспільства, що не вміє пп. Косаренків-Косаревичів поставити на належне місце, ані вміє оцінити й пошанувати людей великого формату, якщо такі між нами трапляються. Інколи можна мати враження, що добра частина суспільства почувала б себе краще, коли б між нами взагалі не було людей формату Чижевського, й відітхнула б з полегшенням, коли б їх удалося перегнати в російський табір або якимось іншим способом „виключити з нації”; тоді своєю присутністю вони бодай не кололи б в очі заздрісних пігмеїв.

 

Іван Лисяк-Рудницький. Історичні есе, Т.2, К., 1994, сс. 324-332. Текст відсканований автором сайту