Іван Лисяк-Рудницький

 

Козацький проект Міхала Чайковського під час Кримської війни: аналіз ідей

 

Польська меншість на Правобережній Україні є недостатньо дослідженою суспільною верствою, оскільки з погляду і польської, і української історичної науки (в їхньому традиційному розумінні) це маргінальна група, що не вписується у перспективу обох національних історій. Проте ця група справила помітний вплив на розвиток новітньої України. А що ми тепер дедалі більше наближаємося до територіальної концепції історії України — концепції, згідно з якою українська історія охоплює все, що пов'язане з українською територією, на противагу вузькоетноцентричному підходу, — ця група заслуговує нашої поновної уваги.

Вячеслав Липинський, який теж походив із цієї верстви, розрізняв серед правобережних поляків XIX ст. три не те щоб формальні партії, а напрямки чи ідейні течії. Першу течію становили лоялісти або угодовці, які прихильно ставилися до російського імперського режиму. Протягом більшої частини XIX ст. імперська Росія не проводила політики етнічного націоналізму, у цій імперській державі серед її еліти знаходимо людей різного походження, не лише православного віросповідання, але також значний контингент, наприклад, німецьких лютеранських чи польських католицьких аристократів. Доки вони зберігали лояльність до династії Романових, їх визнавали частиною "естеблішменту". Другим напрямком був польський націоналізм — групи, які ставили за мету відновлення Речі Посполитої в передподілових кордонах. І, нарешті, третій, за Липинським найцікавіший для нашого дослідження напрям — українофільство.

Проте ці напрямки не завжди можна чітко розмежувати. Наприклад, письменник Генрик Ржевуський, брат жінки Бальзака, римокатолик за релігією й поляк за національністю, був водночас політичне лояльним до російської монархії і місцевим патріотом-українофілом. Якщо говорити про пізніші часи, то польський журнал "Kultura" ("Культура") в Парижі опублікував у своєму додатку "Zeszyty Historyczne" ("Історичні зошити") спогади Генрика Юзевського, який у міжвоєнну добу понад десять років обіймав посаду волинського воєводи. Він був пілсудчиком, і тому, звичайно, переконаним польським націоналістом, але народився в Києві (десь у 1890-ті роки) і короткий час перебував на посаді товариша міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки. У написаних згодом спогадах Юзевський (що пережив кругу світову війну, був репресований польським комуністичним режимом, а потім звільнений) відкриває, крім польського націоналізму, виразні українофільські тенденції (1).

Підґрунтям цих українофільських симпатій було те, що ми можемо назвати "Landespatriotismus" (територіальний патріотизм). Починаючи з 20-30-х років XIX ст. зустрічаємо багато виявів такої постави, зокрема, т.зв. українську школу в польській літературі, яка посідає певне місце в історії польського романтизму. Деякі представники цієї школи пробували писати народною українською мовою, хоча звичайно вони писали по-польськи. (Антологію цієї україномовної поезії, написаної людьми польського походження збірку "Українською музою натхненні", що її уклав Роман Кирчів — опубліковано 1971 р. в Радянській Україні).

Землевласницька аристократія, що належала до цього гуртка, дуже добре знала українську мову. (В Галичині ситуація була інакша, оскільки там польська меншість становила 20-25 % населення, і міські поляки могли й не знати української мови.) Але на Правобережжі представники польської меншості однаково вільно володіли польською та українською і, крім того, знали російську й західноєвропейські мови. Вони розмовляли українською з дитинства, оскільки це була мова їхніх няньок і слуг, хоча у вітальні вживали польської. Та українська мова, яку вони знали, була не літературна (яка тоді ще не розвинулася, а тогочасна розмовна мова даної місцевості.

Політична ідеологія поляків-українофілів була спрямована на реставрацію історичної Речі Посполитої. Але в складі майбутньої Речі Посполитої Русь (Україна) мала стати автономною одиницею. Таку розв'язку передбачала Гадяцька угода, — висунута в середині XVII ст. і не зреалізована концепція перетворення Речі Посполитої з двочленної на тричленну структуру. На цю ідею покликалися часто. Добре відомо, що деякі поляки-українофіли навіть ідентифікували себе з українською національністю. Першою значною такою групою стали т.зв. хлопомани початку 1860-х років. Аж до революції їхній приклад наслідували і окремі особи, й невеликі групи, і з цього середовища вийшло декілька видатних осіб новітньої України. Проте це були виняткові випадки. В більшості поляки-українофіли й далі вважали себе поляками, але водночас виявляли українські симпатії і намагалися зрівноважити польську лояльність та український територіальний патріотизм. Із цієї групи поляків, які підійшли близько до національної межі, але не переступили її, я вибрав для дослідження три постатті: Францішек Духінський (1816-1893), Іполіт (релігійне ім'я Володимир) Терлецький (1807-1888) і Міхал Чайковський (1804-1886). Не лише належність усіх трьох до одного покоління та схожість їхньої долі, але й особисте знайомство дають підстави говорити про них як про людей певного кола.

На відміну від майже забутих донедавна Духінського й Терлецького, інтерес до "Чайковського ніколи не вигасав. Попередні дослідники Чайковського користувалися переважно двома підходами. По-перше, біографічним. Чайковський прожив довге й дуже авантюрне життя, і декілька біографічних праць розповідають про нього в жанрі пригодницького роману. Кілька років тому довжелезну біографію Чайковського під назвою "Дивне життя Садика Паші" ("Dziwne zycie Sadyka Paszi") опублікувала в Польщі Ядвіга Худзіковська. Є й раніші біографічні дослідження. Одне з них написав десь на зламі століття Францішек Равіта-Гавронський. Другий підхід використовується в історії літератури. Оскільки Чайковський був плідним письменником і добре відомим свого часу польським романістом, то дослідники польської літератури розглядали його творчість і в загальних нарисах, і в кількох монографічних дослідженнях. Я не маю наміру змагатися з цими двома напрямами, бо не можу додати нічого нового до біографії Чайковського, а література й історія літератури не належать до сфери моїх дослідницьких зацікавлень. Я хотів би дослідити Чайковського з погляду його політичних ідей. Цей аспект знехтували польські дослідники, які не сприймали серйозно його ідей. Вони мали його просто за химерну людину з буйною фантазією, безумовно колоритну фігуру, до концепцій якої, одначе, не слід ставитися поважно. Проте я вважаю, що його ідеї варті окремого розгляду і навіть стають зрозумілішими, якщо їх помістити в український контекст.

Є одна трудність у вивченні ідей Чайковського. Він був дуже плідним автором; зібрання його художніх творів складається з дванадцяти томів романів і коротких оповідань, і це не рахуючи спогадів. Але він не був теоретиком і не створив бодай однієї систематичної праці, яка вияснювала б його політичну думку. Через те про ідеї Чайковського доводиться судити з їхніх відображень у літературних творах, зі спогадів і листування, а також зі свідчень сучасників. Крім того, про його ідеї говорять, певна річ, його вчинки. Єдиним періодом у довгому житті Чайковського, коли він, здається, мав нагоду здійснити ці ідеї була Кримська війна (1853-1856), тому я зосереджуся на цьому критичному періоді, не з погляду військової історії, а з погляду політичної думки. Але спочатку я мушу подати короткий нарис життя й інтелектуального розвитку Чайковського до 1854 року, аби забезпечити підґрунтя для подальшого аналізу.

Чайковський народився 1804 року в селі Гальчині (тепер Житомирської області). Юнацькі роки провів як багатий провінційний поміщик: здобув невелику формальну освіту й віддавався полюванню, верховій їзді та бурхливим розвагам. Проте в родині Чайковського, як він згадував не раз у своїх спогадах, існувало повір'я, що по материнській лінії він є нащадком козацького гетьмана XVII ст. Івана Брюхювецького. Він гордився цим, не знаючи, очевидно, що Брюховецький має в українській історії дуже погану репутацію. В листопаді 1830 року вибухнуло польське повстання, яке перекинулося з власне польської території Конгресового Королівства — на суміжні литовські й українські землі. Навесні 1831 року військові підрозділи повстанців увійшли з Конгресової Польщі на Правобережну Україну. Серед місцевої польської шляхти виник повстанський рух, до якого пристав і Чайковський. Він провів кампанію у складі Волинського кавалерійського полку, сформованого з числа польської шляхти цього краю, отримав звання лейтенанта і Золотий Хрест за відвагу. Після поразки повстання і відходу повстанців на Захід Чайковський оселився в Парижі, й там через кілька років звернувся до літератури.

Спочатку він працював у французьких газетах. У 1837 році опублікував свій перший художній твір польською мовою "Козацькі повісті" ("Powiesci kozackie"). Протягом наступних семи років вийшло ще декілька томів його романів, повістей та оповідань. Очевидно, Чайковський мав легке перо — він міг писати швидко, можливо, навіть не перечитуючи написаного. Сьогодні проза Чайковського широкому читачеві не знана — хіба що фаховим дослідникам польської літератури. Більший успіх у польської громадськості мають історичні романи Сенкевича, який досі залишається найпопулярнішим польським історичним письменником. За технікою написання художні твори Чайковського наслідували, на мою думку, Вальтера Скотта. Його пригодницькі сюжети з домішкою романтичної чи любовної інтриги, психологічно не цікаві, і його варто вважати другорядним письменником. Для нас важливим є те, що теми багатьох творів Чайковського пов'язані з українською історією. Наприклад, роман "Гетьман України" ("Hetman Ukrainy") це художня оповідь про життя Івана Виговського, наступника Хмельницького й одного з творців Гадяцької унії. Мабуть, найкращим художнім твором Чайковського є роман "Вернигора", сюжет якого розгортається на тлі гайдамацького повстання 1768 року. Цікаво, що трагічну, з погляду Чайковського, подію — повстання українських селян, які вирізували польську шляхту Київщини, — він використовує для проповіді ідеї про єдність українців і поляків. У його трактуванні українці становлять органічну частину Речі Посполитої, що опирається чужоземному ворогові — Московщині.

Політична ідеологія Чайковського безпосередньо висловлена в його лекції, виголошеній на європейському історичному конгресі 1835 року в Парижі. Текст цієї лекції був опублікований у матеріалах конференції. Характерним є заголовок виступу: "Який був вплив козаків на літературу Півночі і Сходу?". Основна ідея лекції полягає в тому, що козацька Україна є досконалим втіленням справжнього слов'янського духу і що козацький первень спричинився до відродження новітньої польської та російської літератури. Він покликається на українську школу в польській романтичній поезії, а також на Богдана Залеського та Кондратія Рилєєва — декабристського поета-мученика. Він схвально відгукується про козацьких гетьманів, не тільки про Мазепу, що, мабуть, не дивно, але навіть про Хмельницького — незвичайна позиція для людини, яка вважала себе поляком. Про Хмельницького він говорить так: "Своїм генієм ця людина заслуговує на ім'я героя козацтва. Але пам'ять про нього заплямувало велике безчестя: він віддав свою батьківщину московському цареві, відокремивши козаків від поляків, їхніх братів і природніх союзників". Я вважаю, що історик польської літератури Зигмунт Швейковський влучно охарактеризував політичний світогляд Чайковського:

"Чайковський завжди вважав себе поляком, але ідея незалежної Польщі без сумніву була для нього другорядною справою. У його свідомості вона нерозривно пов'язана з ідеєю вільної України, і без неї повністю втрачала для нього привабливість і сенс. Русь Чайковський уявляв собі під владою ідеалізованої Польщі. Влада, проте, обмежувалася польським королем, який був далеким повелителем для України. Провідною ідеєю Чайковського було воскресіння Запорозької Січі, старої козацької України, у тій самій формі й характері, що існували в добу польської незалежності [тобто за старої Речі Посполитої]. Він вірив, що стара Україна була втіленням найвищих життєвих ідеалів, тому її воскресіння вважав справою не локального, а радше європейського і навіть світового значення». За цією "святою", за цією "божественною" Україною Чайковський тужив усе своє життя".

Ще про віру Чайковського у всесвітнє значення козацтва: одним із найулюбленіших його висловів були слова Наполеона, що за сто років уся Європа буде або республіканською, або козацькою. Але, очевидно, пріоритети Чайковського були протилежні до Наполеонових: за сто років уся Європа або буде відроджена козацтвом, або ж загрузне в багні матеріалістичного республіканства.

Мисленню Чайковського притаманні кілька незмінних рис. По-перше, він був, що незвично для поляка, твердим монархістом. Польська шляхта мала по суті республіканські традиції. Стара Річ Посполита була монархією з виборним королем, а по суті коронованою республікою, і концепція спадкової монархії не посідала помітного місця в еволюції польської політичної думки. Винятковий монархізм Чайковського пов'язаний із його козацькою ідеєю. Він бачив автономну козацьку Україну під владою далекого спадкового короля із династії Ягелонів, який буде визнаний і шанований всіма як батько, але не втручатиметься у справи автономного козацького війська. Іншою підвалиною його світогляду був панславізм. Хоч би як змінювалися його думки, він завжди намагався підкреслити ідею солідарності всіх слов'ян, не виключаючи й росіян. Визнання росіян слов'янами відрізняло Чайковського від його сучасника й колишнього товариша Духінського, який обстоював тезу, що росіяни — не слов'яни, а мовно слов'янізовані туранці. Третя цікава риса Чайковського — його спрямований проти єзуїтів антиклерикалізм. Він уважав, що католицтво відчужило Польщу від слов'янського світу, а головне — що зловмисні єзуїти найбільше спричинилися до конфлікту між матір'ю-Польщею та козаками, які інакше залишилися б їй вірні. Цікаво, проте, що його антикатолицизм не поширювався на уніатське віросповідання. Він підтримував католицтво, але католицтво, так би мовити, отців-василіанів із їхнім "Господи помилуй", а не католицтво єзуїтів із "Dominus vobiscum". Він також висловлював думку, що колись у майбутньому столицею Польщі і всього слов'янського світу має стати Київ.

У Парижі Чайковський політичне солідаризувався з князем Адамом Чарторийським (1770-1861), людиною, яка мала довге життя і дуже незвичайну кар'єру і яка після 1831 року стала лідером консервативного крила польської громади на еміграції. Чайковський дуже прихилився до князя Чарторийського, в якому він бачив русина й нащадка старої литовсько-руської династії графів Ягелонських. В 1841 році за дорученням Чарторийського Чайковський вирушив до Стамбула як політичний агент і близько тридцяти років провів у Стамбулі й Турецькій імперії. Здається, атмосфера Османської столиці цілком улаштовувала Чайковського. Він нав'язав тісні стосунки із впливовими османськими сановниками і ввійшов у довіру до великого візира, Решида Мустафи Паші. Його багатогранна діяльність — до речі, типова для еміграційного політичного життя, але в даному разі цілком успішна — охоплювала налагодження контактів із кавказькими горцями під проводом Шаміля, які воювали проти Росії; одержання дозволу османського уряду на заснування на Мармуровому морі колонії для польських ветеранів, названої Адамполем (на честь князя Чарторийського); спробу залагодити конфлікт між балканськими слов'янами й турецьким урядом. Останнє завдання було майже неможливим, але Чайковський намагався, з одного боку, підтримати різноманітні культурні прагнення балканських слов'ян, особливо — боротьбу болгарів за звільнення від церковного панування Грецького патріархату, а з другого переконати балканських слов'ян поступитися османській імперській системі. Задля цього він використовував дещо оманливі аргументи, пишучи раз у раз, що султан був легітимним спадкоємцем середньовічних сербських королів, оскільки сербські принцеси ставали жінками османських імператорів, отже, османська династія продовжила легітимну лінію. Але він підтримував освітні прагнення болгар, і в деяких монографіях розглянуто вплив Чайковського на національне відродження Болгарії та Румунії.

Проте основна мета Чайковського полягала в тому, щоб підняти повстання в Україні проти Росії з допомогою донських і кубанських козаків, із якими він пробував нав'язати контакти. Основою цього майбутнього повстання мала стати козацька спільнота у нижній течії Дунаю, в Добруджі. Там жили нащадки запорожців, т.зв. задунайські козаки, добре відомі з оперети "Запорожець за Дунаєм", а також нащадки донських козаків, прибічників Ігошки Некрасова, який збунтувався проти царя Петра. Але з цією концепцією були пов'язані певні труднощі: наприклад, Січ, що справді існувала в дельті Дунаю під турецькою зверхністю, зникла в 1828 році, оскільки під час однієї з російсько-турецьких воєн більшість задунайських козаків перейшла на бік Росії, після чого залишились тільки поодинокі розсіяні поселення. В той час відносини між місцевими українськими козаками й нащадками донських козаків не були добрі, і між ними велися локальні війни. Проте російський уряд сприймав діяльність Чайковського як неабияку прикрість, і російський посол у Стамбулі Володимир Тітов чинив тиск на турецький уряд, вимагаючи вигнання Чайковського як людини, що завдає шкоди турецько-російським відносинам. У 1849-50 роках османський уряд уже ладен був погодитися.

Щоб запобігти цьому, Чайковський зробив дуже несподіваний крок: 1850 року він перейшов в іслам і став турецьким підданим. Він і далі діяв, дотримуючись тієї ж самої ідеології, але формально вже не як польський емігрант і представник Чарторийського, а як турецький чиновник. Він узяв нове ім'я, Мехмед Садик, тобто Мехмед Лояльний, і перейшов на османську службу в ранзі генерала або паші. Існувала, проте, ще одна причина, чому Чайковський змінив релігію і громадянство. Вона мала не політичний, а особистий, романтичний характер. Перебуваючи у Франції, Чайковський одружився з француженкою Леонід Габаре, яка народила йому чотирьох дітей. Жінка лишилася в Парижі, коли він поїхав до Стамбула, де мав роман з полькою Людвікою Снядецькою. Оскільки у Франції католицькі закони не дозволяли розлучень, то якраз навернення в іслам давало йому можливість упорядкувати стосунки зі Снядецькою.

Людвіка Снядецька народилася 1802 року, тобто була на два роки старша від Чайковського. Обоє тоді мали уже за сорок років, отже це був роман не молодих, а таки зрілих людей. Снядецька сама по собі була видатною особою. Дуже цікаву її біографію написала Марія Чапська. Снядецька була дочкою відомого польського науковця, доктора медицини і професора хімії у Віденському університеті Єнджея Снядецького. Його брат, дядько Людвіки протягом багатьох років був ректором Віденського університету. Як Снядецька потрапила до Стамбула — це окрема романтична історія. Всі джерела свідчать про її виняткову інтелігентність і твердість характеру. Багато в чому вона була кращим політиком, аніж її чоловік. Чайковський був людиною проникливою, хороброю і дуже енергійною, але, здається, також імпульсивною і вразливою, міг втрачати контроль над своїми нервами, сердитися, сваритися з людьми і віддаватися своєму настроєві. Снядецька, навпаки, відзначалася великою тактовністю й витримкою, чудово зналася на характерах і, що найважливіше в політиці, мала тверду і цілеспрямовану волю та нестримну рішучість. Людвіка стала для свого чоловіка основним політичним радником і помічником. Вона вела всі його справи, і вся його політична кореспонденція проходила через її руки. 1856 року в одному з листів до товаришки вона писала: "Тепер я для нього все. Жінка, друг, повіреник і нянька".

Перехід Чайковського в іслам викликав у польському суспільстві шок. Якщо зважити, наскільки глибоко польський патріотизм пов'язаний із католицтвом, то стає зрозумілим, що його релігійного ренегатства польське суспільство не могло легко перетравити. Сам князь Чарторийський висловив жаль з приводу цього кроку, але він усе-таки мав світогляд аристократа ХVІІІ ст., вишукані манери і толерантність, був здатним, коли потрібно, подивитися на справу з іншого боку. А для більшості польських патріотів, зокрема й багатьох колишніх друзів і соратників Чайковського, цей вчинок не підлягав вибаченню і означав початок його відчуження від польського суспільства, яке з плином часу швидко зростало.

Кримська війна дала, як думав Чайковський, можливість здійснити мрію його життя. Ще до того, як у 1853 році розпочалися воєнні дії, він звернувся до султанського двору з пропозицією створити під османською зверхністю козацький військовий підрозділ для боротьби з Росією. Пропозиція була прийнята і Чайковський отримав титул Мірміран-паші, — традиційне ім'я козацьких отаманів на службі при султанському дворі. Сформовано полк, що складався із шести рот або близько 1400 солдатів. Варто відзначити, що службовою мовою була українська. Правда, через брак українців виникли певні труднощі, але підрозділ був зміцнений добруджійськими козаками і українського, і російського походження, дезертирами з російської армії з Росії та України, болгарами, а також звільненими в'язнями. Офіцерами були поляки, ветерани повстання 1831 року, багато хто — вихідці з України, земляки Чайковського. Полк Чайковського відіграв досить важливу роль у воєнній кампанії 1854 року. Він допоміг звільнити фортецю Сілістра на Дунаї, оточену росіянами, і першим вступив до Бухареста після того, як місто залишили росіяни. Деякий час Чайковський навіть був військовим губернатором Бухареста, столиці Волоського князівства (Румунія тоді ще не існувала). Наприкінці 1854 року козаки Чайковського досягли річки Прут, по якій проходив кордон із Росією,

Чайковський планував вступити на Україну на чолі свого підрозділу, що, на його думку, мало викликати антиросійське повстання. Але цього не сталося, і ми повинні спитати чому. Однією з головних причин була стратегія великих держав: Британія і Франція вирішили основним театром війни зробити Крим, і тому Дунайським фронтом знехтували. Союзники висадилися в Криму, що привело до відомої облоги Севастополя. Роль Австрії під час Кримської війни була дуже двозначною, — її характеризують відомі слова Шварценберга, що Австрія здивує світ своєю невдячністю. Невдячність полягала в тому, що 1849 року російська інтервенція допомагла Австрії придушити угорську революцію, тому Відень був явним боржником Санкт-Петербурга. Але державний інтерес узяв гору, коли Австрія виступила проти експансії Росії на Балканах і навіть пригрозила приєднатися до антиросійської коаліції, якщо Росія не виведе своїх військ із дунайських князівств. У серпні 1854 року Росія капітулювала перед австрійськими вимогами. До закінчення війни Австрія окупувала князівства, спочатку разом із турками, але вже в січні 1855 року — сама. Коли турецькі війська відійшли, легіон Чайковського відведено від кордону, від Дністра до Болгарії, де він був розквартирований до кінця війни, не беручи більше участі у воєнних діях.

Скоро після цих подій, 1857 року, в Парижі вийшов альманах під назвою "Козаччина в Туреччині" ("Kozaczyzna w Turcui"), виданий соратником і товаришем Чайковського Людвіком Зверховським. Проте автором майже напевно був Чайковський, який виступив під криптонімом. Ця збірка була спробою виправдати його стратегію під час Кримської війни. Як і більшість робіт Чайковського, вона зліплена докупи поспішно й недбало, з величезною кількістю друкарських помилок. Альманах містить оповідання, список офіцерів козацького полку, трохи поезії (деякі з віршів написані українською мовою, але надруковані латинським шрифтом) тощо. А найголовніше — у ньому було декілька цікавих статей, які роз'яснювали політику Чайковського. Його підставова ідея полягала у відновленні Гетьманщини під турецьким протекторатом, наслідуючи традицію козацьких ватажків, які були васалами Османської імперії, — Петра Дорошенка (1666-76) та Пилипа Орлика (1710-42), вигнанця, наступника Мазепи, а також тих запорожців, які поселилися в Добруджі після зруйнування в 1775 році Запорозької Січі: "Ця озброєна лицарська громада вигнанців існує вже півтора століття... У 1854 р. під проводом Міхала Чайки-Чайковського козацтво відродилося знову". Чайковський удає, нібито в Туреччині протягом 150 років безперервно існувала козацька спільнота. Це, звичайно, неправда. Хоча й були окремі епізоди козацько-турецької співпраці, як у випадку Пилипа Орлика і поселення запорожців після 1775 р., але не існувало прямого зв'язку з політикою Дорошенка в кінці XVII століття. Чайковський із гордістю пише, що прапором козацького полку був старий прапор гетьмана Дорошенка, який зберігся у скарбниці Константинопольського патріархату. Правда це чи не правда сказати важко. Водночас — трохи нелогічно — той самий козацький підрозділ розглядається як органічна частина Польщі: "Ми кість від кості давніх козаків, вихованих у стременах для служби королеві й Речі Посполитій". Проте Польща Чайковського була не етнічною Польщею, а радше багатонаціональною конфедерацією: "Державні мужі Корони забули про дрібне питання етнографії — існування чотирнадцятимільйонного руського народу; переступивши через р.Прут, війна неминуче зіткнеться з русинами, і вона може просуватися лише в напрямку Києва та Вільна, а не Варшави та Кракова" (2) . Існує досить багато свідчень на користь того, що Чайковський добачав свою власну майбутню роль як козацького гетьмана у відновленій Гетьманщині під сюзеренітетом султана або польського короля.

Польські історики назагал оцінювали плани Чайковського як химеру, якусь дивну особисту фантазію. Я жодною мірою не вважаю його діяльність зразком "Realpolitik", але ті плани, можливо, мали більше підстав, аніж хотіли б визнати попередні дослідники. Не забуваймо, перш за все, що Кримська війна була єдиним випадком між наполеонівською добою і першою світовою війною, коли Росія опинилася в Європі перед військовим викликом найбільших європейських держав — Великобританії і Франції, — які воювали на боці Туреччини, і що вона завершилася поразкою Росії. Кримська війна також виявила внутрішню слабкість і загнивання системи Миколи І та спричинилася до глибокої внутрішньої кризи в Росії. Радянські марксистьскі історики говорять навіть, дещо перебільшуючи, про першу революційну ситуацію, що виникла після Кримської війни. Чи існувала в українському суспільстві база для руху такого типу, як уявляв собі Чайковський? Що такий рух був можливий, свідчить епізод, відомий в історії під назвою "Київська козаччина". В 1855 році, перед закінченням Кримської війни, почався стихійний масовий рух селян Київської губернії і сусідніх областей Правобережної України, де близько 500 сіл відмовилися працювати на дідичів і організувалися за традиційним козацьким зразком. Це сталося через певне непорозуміння. Царський маніфест, що закликав утворювати ополчення для боротьби проти чужоземного ворога, селяни помилково зрозуміли, як заклик до відновлення козацьких вольностей. Рух пізніше був придушений військовою силою. Проте, цей епізод показує, що в тогочасному українському суспільстві існували деякі елементи, цілком незалежні від Чайковського, серед яких така ідея могла знайти прихильність.

Але концепції Чайковського були притаманні дві істотні вади. Насамперед, весь його світогляд має виразно архаїчний характер. Життя Чайковського охопило більшу частину XIX ст., але його погляди належали ХVII-ХVІІІ ст. Із його праць важко було б здогадатися, що він був сучасником середньовікторіанської доби та промислової революції, таких мислителів, як Дарвін, Джон Стюарт Мілль, Маркс чи таких політиків як Пальмерстон, Бісмарк і Кавур. Тому, між іншим, він почувався як удома в Туреччині, оскільки турецьке суспільство було архаїчним і все ще базувалося на відносинах особистої відданості, а не на новітньому інституційному порядку. Пов'язання сучасного політичного руху з давнішною традицією мало свої переваги, і козацька традиція зберігалася в українському суспільстві аж до 1917 року. Проте цю традиційну ідею треба було перекласти мовою нової доби, чого Чайковський не був здатний зробити. Друга, не менш важлива вада — це принципова неможливість погодити між собою український і польський боки його лояльності. Якби на Україні раптом і вибухнуло народне повстання, то воно, дуже ймовірно, було б спрямоване проти місцевої польської шляхти. Проте, щоб підняти український народ на боротьбу за відновлення Польщі, навіть пообіцявши, що ця Польща стане федеративною, не могло бути й мови. Отже, трагедія Чайковського полягала в тому, що він намагався з'єднати в своїй душі дві лояльності, які насправді не сполучалися.

Чайковський написав дві книжки спогадів: одну про своє життя написана після повернення до Росії, польський оригінал її пропав, зберігся лише російський переклад, опублікований між 1895 і 1904 роками в журналі "Русская старина"; другу — про Кримську війну, її видано 1962 року в Польщі під назвою "Мої спогади про війну 1854 року" ("Мoje wspomnienia o wojnie 1854 roku"). Читаючи цю другу книжку, я був дуже вражений уривком, у якому Чайковський твердить, що отримав таємні послання з України від імені підпільної організації під назвою "Комітет України і Бесарабії". В них містилося прохання до Османської Порти взяти Україну і Бесарабію під свій протекторат і відновити автономну козацьку державу в кордонах, прийнятих Петром Дорошенком, зі статусом, подібним до того, що мали Волощина та Молдавія, які в той час залишалися автономними князівствами під зверхністю Порти. Чайковський твердить, що цей меморандум був написаний російською мовою і що він зробив велику помилку, відіславши копії, які його жінка переклала французькою, до Парижа князеві Чарторийському. Там вони потрапили до рук провідників польської еміграції і викликали серед них тривогу, давши переконливий доказ того, що Чайковський є небезпечною людиною, яка прагне стати новим Богданом Хмельницьким.

Найвидатнішим винятком у загальному спротиві, на який наражався Чайковський у польському суспільстві, був великий поет Адам Міцкевич, його товариш іще з Парижа. Міцкевич навіть приїжджав до Туреччини, щоб підтримати діяльність Чайковського, але став жертвою епідемії холери і помер у його таборі. Крім того, що смерть Міцкевича була великою втратою для польської літератури, вона також стала ударом особисто для Чайковського, якому престиж і авторитет поета надав би величезну підтримку.

Що особливо мене захопило, то це твердження Чайковського, нібито в середині XIX століття існувала в Україні таємна організація з сепаратистською політичною програмою. Це дуже дивно, оскільки назагал український рух у XIX ст. був не сепаратистським, а автономістським, тобто спрямованим на культурне самовираження або федералізацію Російської імперії. Цілком можливо, що меморандум сфабрикував сам Чайковський тому, що висловлені в ньому ідеї підозріло схожі на його власні. Я не мав змоги пошукати цей документ у Польській бібліотеці в Парижі, де зберігається частина архіву Чайковського, чи в Бібліотеці Чарторийського в Кракові. Проте я знайшов інше свідчення, яке було опубліковане вже давно, але не привернуло належної уваги. В 1918 році, під час німецької окупації Криму, філолог на ім'я Євген Рудницький (він не має ніякого відношення до автора цієї статті) зустрічався із сином Чайковського (від його французької жінки) Адамом. Той свого часу поїхав до Туреччини, служив у Чайковського, а потім повернувся з батьком до Росії і став генералом на російській службі. Наприкінці життя, під час громадянської війни та революції, Адам Чайковський зустрів у Криму Євгена Рудницького і вручив йому деякі папери, що залишилися від батька. Вони були опубліковані 1924 р. у відомій серії "За сто літ". Крім цього, галицько-український історик та уніатський священик о. Йосип Застирець написав перед першою світовою війною декілька статей, пов'язаних з особою Чайковського. Очевидно, він також мав контакти з родиною Чайковського, бо покликався на ті самі документи, але не наводячи текстів. Хоча ці статті настільки плутані, що користі від них небагато, проте вони виводять на ті самі джерела.

Документи ці такі: коротка біографія Міхала Чайковського, яку написав його син; список маєтків родини Чайковських на Волині, що були конфісковані після 1831 року; маніфест або відозва таємного патріотичного Комітету України і Бесарабії від 16 вересня 1853 р. — очевидно, це той самий меморандум, про який Чайковський згадував у своїх спогадах; звернення "Комітету України і Бесарабії" до Високої Порти, теж датоване 16 вересня 1853 року. Їхній зміст справді відповідає викладові у спогадах Чайковського. Отже, документи існують, але, оскільки вони надійшли від сина Чайковського, не виключено, що їх підробив сам Чайковський. Є ще одна цікава риса: документи підписані, але мушу признатися, що ці прізвища мені невідомі. Наприклад, під "Зверненням до Високої Порти" стоять підписи голови Комітету України і Бесарабії генерал-майора князя Дабіжі, генерал-майора Крайченка, генерал-майора Гапарія, державного радника Образи, "громадянина" (тобто купця) Грамби і делегата Бесарабії П.С.Башати. Імена на другому документі, за деякими винятками, ті самі. Додаткові дослідження могли б визначити, чи ці люди насправді існували (професор Омелян Пріцак твердить, що генерал Дабіжа існував насправді; відомо, що він мав мазепинську орієнтацію і надрукував декілька статей у журналі ’’Київська старовина’’), але в кожному разі, цей призабутий епізод є цікавим і важливим, і має більшу вартість, аніж до цього назагал уважалося.

На закінчення хочу сказати, що нічого з кримського проекту Чайковського 1854 року не вийшло. Козацький військовий підрозділ проіснував ще декілька років, але був переведений до складу регулярної турецької армії і врешті розквартирований на кордоні з Королівством Греція у Фесалії, яка ще належала до Османської імперії. В 1866 році померла Людвіка, що стало для Чайковського великою втратою, оскільки в його житті вона була врівноважуючим чинником. Через деякий час Чайковський одружився втретє, з гречанкою Ірене Теосколо, набагато від нього молодшою. Почасти під впливом його третьої жінки і почасти через усвідомлення марності свого життя на вигнанні та провалу планів, усі пізніші писання Чайковського просякнуті глибокою ностальгією за його українською батьківщиною. До того ж зміна на політичній сцені після падіння Другої імперії і Наполеона III виключала будь-яку можливість антиросійської коаліції в Європі, тепер панівною силою стала Німеччина, яка була близьким союзником Росії Чайковський завжди мав антинімецькі погляди, а тепер він дійшов переконання, що для слов'ян Росія є останньою надією перед лицем тевтонської загрози. В 1873 році він попросив помилування в Олександра II, якого вітав як вождя всіх слов'ян. Помилування було надане, і він повернувся до Росії, що для нього означало Україну. Він іще раз змінив своє віросповідання і навернувся в православ'я. Отримав невеликий земельний маєток на Лівобережній Україні Польське суспільство бойкотувало його; не було в нього зв'язку і з новим українським національним рухом, який мав народницький характер і не потребував таких архаїчних постатей, як Чайковський. Дружина його залишила, і Чайковський жив разом зі своїм старим ад'ютантом і соратником Морозовичем. Після смерті свого товариша Чайковський І886 року скінчив життя самогубством (3).

 

Примітки автора сайту

 

1. Планами автора сайту передбачається публікація в майбутньому уривків із спогадів Г.Юзевського, насамперед щодо відносин польських та українських організацій під час І Світової війни та стосунків польської влади із ’’українськими колами’’ православної церкви в Польщі у 30-ті роки.

2. Варто відзначити, що М.Чайковський був одним з перших польських політиків, який зауважив важливість галицького плацдарму для розвитку українського національного руху. Так у своєму рапорті князю Чарторийському від 20 березня 1850 р. він закликає ’’не придушувати, а розвивати руську народність в Галичині. Поставити на її чолі шляхту і перекинути цю народність за Дніпро, щоб нею руйнувати Москву на користь Польщі’’ (цит. за Handelsman M. Ukrainska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojna krymska, Warszawa, 1937, s. 118).

3. Додаткові матеріали щодо М.Чайковського та його портрет опубліковані в статті К.Бондаренко. Найзагадковіший персонаж української історії

 

Цитується за Іван Лисяк-Рудницький. Історичні есеї, Т.1, К., 1994, с.251-263. Текст відсканований автором сайту.