Омелян Пріцак

 

Половці

 

Половці — ім'я племінного союзу, що очолював кочову державу Евразії, яка обіймала теж південну половину української території, від половини XI ст. до приходу Монголів 1220/1240 рр.

Назва Половці (засвідчена уперше під 1055 р.) є староруським перекладом тюркського слова кипчак - “половий”, т. є. “мешканець полового (піщаного) степу”, так як тогочасне німецьке означення для них Valwen та середновічно-латинське Pallidi. Як “полових (степовиків)” означали в 2 пол. VIII ст. Уйгури своїх бувших зверхників Тюрків (Східних Тюркютів).

1. Частина розбитих уйгурами 744 р. Східних Тюркютів після деяких мандрівок, займаючися тепер головно міжнародною торгівлею поселилася на степу поміж двома важними торгово-політичними центрами: Болгаром на Волзі та Балясаґуном над оз. Ісіґ-кюл (в нинишній Кіргізії, від 840 р. столиці тюркської караханідської імперії). Вони були сусідами протомонголів Кімеків (званих ними Кумани/Куни) із центром на р. Іртиш, що прийшовши туди у 2-ій пол. IX ст. із південної Манджурії (у зв'язку з ростом потуги протомонгольських Китаїв у Північному Китаю), включили Кипчаків (як “праве” крило) до своєї політичної організації.

1а. В р. 1031 тибетські Тангути здобули торгову державу Уйгурів у Західнім Китаю (провінція Кан-су); правлячі верстви останньої мусіли шукати щастя на заході. Провід дістався в руки клану Кай (по походженню теж протомонголів, колишніх сусідів Кімеків у Манджурії). Після того як в р. 1040 їх атаки на державу Караханідів в обох Туркестанах закінчилися поразкою, Кай пішли у степ і викликали мандрівку кочових народів типу ланцюгової реакції: Кай натиснули на Кімеків, вони ж на Кипчаків, ті на Оґузів/Торків, а останні на Печенігів в південно-російськім та українськім степу (близько 1050 р.).

16. Заки Торки встигли розглянутися на новій території — вже у 1055 р. появилися там Кипчаки/Половці, які прийнявши в р. 1043 тюркський варіянт ісляму, щоб забезпечити собі симпатії і поміч іслямського світу, перемогли Торків і стали володарями Печенізько-Хазарського степу, що від тепер став зватися Дешт-і Кипчак то єсть “Полем Половецьким”. Ми не знаємо імени їх тюркського панівного клану; пізніше, після їх переходу на службу до Грузії (1118 р.) цей клан став зватися Тертер-оба, від імени відомої притоки р. Кури.

Заховалися імена двох перших Половецьких (Кипчацьких) каганів: Болуш (це ім'я значить по тюркськи “поміч”) заключив у 1055 р. мир із Всеволодом Ярославичем, а Искал/Сокал уперше пішов походом на Рюриковича (тогож Всеволода) та побивши його у 1061 р. повернувся у степ.

1в. Але скоро зайшла зміна у степу: протомонгольські Кай увійшли до булої печенізької території, перебрали від (властивих, тюркських) Половців їх державні центри (про них нижче) і стали самі правити “Полем”. Вони зразу попали в конфлікт з Руськими тріюмвірами (Ізяслав, Святослав та Всеволод Ярославичі). Дійшло до боротьби, що закінчилася розбиттям руських військ на р. Алті та революцією в Київі (1068 р.).

1г. Одначе середноазійські події далі впливали на “Поле Половецьке”. У 90-их рр. XI ст. клан Olberlu куманського (> кун) походження вийшов із манджурської провінції Джеголь; у скорому часі він перейняв степові резиденції-рефуґія крила Кимеків: Еміль у Джунґарії та Каракорум на північ від Аральського Моря, і уже б. 1100 р. появився у доріччю Донця. Почалася боротьба за владу, з якої скористав Володимир Мономах і відкрив серію перших походів Руси у “Поле Половецьке” (1103, 1109, 1111 1116, 1117), досі Русь не важилася переходити у степ дальше річок Росі (Правобережжя) та Говтви (Лівобережжя).

1ґ. Але скоро, б. 1116/1117 рр., дійшло до стабілізації в “Полі Половецькім”: клани Ольберлю та Кай поділилися владою на базі двоєвладдя, при чому верховним Каґаном став голова клану Ольберлю; голова клану Кай був його со-регентом.

Дальші події — перейняття Кара Китаями (теж протомонгольського походження) у 1141 р. гегемонії над східною частиною Евразійського степу (крило Кімек) — в основному уже не змінили установленого порядку,

2. По програній Огузів/Торків (1050—1060 рр.) постала в Евразії імперія від границь Угорщини, Візантії, Руси аж по границі Китаю, із двома крилами, при чому границею поміж ними була ріка Урал. Східне крило звалося (К)імек; пізніше, в після монгольські часи воно дістало назву (від варіянту імені клану Кай) Канґли. Західне крило, яким ми тут тільки займатимемося, це були “Половці” території степу Кипчаків, “Поля Половецького.

Деякі Кімеки (= Кумани > Куни) попали ще у 70-их рр. ХІ-го ст. до Угорщини, що тепер від тої форми їх імени (кун) стали називати нову степову державу.

В руських літописах находимо два типи означень для носіїв тої імперії — Половців (від 1055 р.): “Половці” та “Дикі Половці” (вперше 1146, востаннє 1196 р.).

2а. “Половці” (не-“Дикі”) були в договірних відносинах з Рюриковичами. Вони поділялися на два крила, “південне” та “ліве”, при чому ліве (“східне”) крило було рангом вище: Половці мали східню орієнтацію.

“Південне” крило обіймало ранґом старшу племінну групу Ітогли (Ітлар, Ітларева чадь) та Урусовичів (Урус-оба). Перші кочували на (Південному) Бугові, при чому їх зимовики були по середньому, а літники по нижньому бігу цієї ріки.

Урус-оба кочували зимою в Дніпровому Лузі, а літом по берегах ріки Молочної (Сутень).

Що торкається “Лівих” (т. є. “Лівобережних”), то ранґом вище племя Бурчевичі (Бурч-огли), що заразом було найстарше ранґом над усіми “не-Дикими Половцями”, кочувало в Чорному Лісі на ріці Орел (Єрель = Угол). Пізніше одна вітка Бурчевичів володіла Єгиптом і Сирією (1279—1390). Ранґом нижча племінна група Улашевичі (Улаш-оґли) мали свої стоянки у Синьому Лісі на ріці Самарі (Снепород).

Половців “Південного” крила літописи називають “Руськими” (1169), “Корсунськими” (1169; від міста переговорів), або “Лукоморськими” (1193), а “Ліве” крило — “Переяславськими” (1169).

2б. Починаючи від договору Всеволода Ярославича із половецьким володарем Болушем у 1055 р. оці обі групи Половців були у договірних взаєминах із представниками двох головних ліній Рюриковичів, правобережних (князів Києва) та лівобережних (Мономаховичів та Ольговичів), причому при кожній зміні на княжих столах договори повинні б відновлятися, якщо обі сторони не мали ворожих намірів. В літописах подані дані про такі відношення договорів зі років 1093, 1095, 1101, 1107, 1140, 1147, 1155, 1156, 1169, 1179, 1193. Як місце договорів засвідчені на Правобережжі Канів (1155, 1193), Заруб (1156), Корсунь (1169) та Трипілля (1179), а на Лівобережжі Саків (1101), Малотин (1140) та Воїнь (1147).

2в. Поміж династіями цих обох головних половецьких племінних груп та Рюриковичами були подружні зв'язки. Так напр., обі галузи Ростиславичів (панівних теж на Україні у 2 пол. XII ст.) увійшли в посвоячення з обома головними династіями “не-Диких” Половців: Київська (Рюрик Ростиславич) із Бурчевичами, а Смоленська (в особі Ізяслава Давидовича) із Ітларевичами.

3. “Дикі Половці” складалися теж із чотирьох племінних груп, по дві на одне крило. Про їх кочовища знаємо тільки на підставі деяких натяків. Тертер-оба (найвищі ранґом; як вище сказано, вони були серед Кипчаків панівним кланом до приходу Кай) та Єтебичі (Єте-оба) були зв'язані з Доном, Кримом та Північним Кавказом, тоді як Токсобичів (Токс-оба) та Колобичів (Кол-оба) треба поміщати у системі нижньої Волги; при тому засвідчене суперництво поміж племінними групами Тертер-оба (до яких належав м. ін. Котян, тесть Мстислава Удалого) та Токс-оба (про суперництво подається у арабського автора ан-Нувайрі, помер в Каїрі 1333 р.) Із династії Тертер-оба походив правдоподібно Туґорта(р)кан, тесть київського князя Святополка Ізяславича, похований ним у Берестові під Києвом. За його (Туґортакана) нащадків — подавали себе у XV—XVI ст. князі Половці-Рожиновські зі Сквири (повіт Біла Церква), одинока княжа династія, що осталася в Київщині після упадку київської держави.

Пізніше, після приходу Монголів, одна вітка Тертер-оба основала свою династію в Болгарії (1280—1323); Токсобичі (як і Бурчевичі) — засвідчені із XV ст. у нинішній Румунії.

4. Усі Половці, “не-дикі” та “дикі” підлягали двом верховним династіям, що були протомонгольського походження: Кай (Каєпичі, Кай-оба) та Олперлюєви (Olberlu), яких руські літописці зачисляли до “Диких Половців”.

Типічний володар із династії Кай був Боняк І (помер у 1117 р.; син Ясєня, що його смерть нотує літописець під р. 1082), що в р. 1091 прийшовши на поміч візантійському імператорові Олексієві Комнену, остаточно розбив Печенігів; у 1096 р. він знищив Київський Печерський Манастир. Але вже б. 1116 р. династія Кай мусіла признати своїм сувереном новоприбулих із Середної Азії Ольберлю на чолі зі “Змиєм” Шаруканем Старим.

Верховне двоевладдя (із взаїмною ривалізаціею, своїми власними союзами, але з офіційною одністю у часах загальних походів) залишилося типічним до кінця історії Половців на території України і Східної Европи. Тому руські літописи в описі воєнних походів часто називають двох половецьких воєначальників, причому перший, головний, дешифрується як член династії Ольберлю, а другий — як член династії Кай:

1174 р. Кончак [Шаруканевич] та Кобяк Карлиевич;

1185 р.: Кончак [Шаруканевич] та Коза Бурнович;

1222 р.: Юрій Кончакович та Данило Кобякович.

5. Військова поміч половецька була дуже пожаданою для лівобережних ліній Рюриковичів: Переяславських (Мономаховичі, молодші лінії) та Чернигівських (Ольговичі). Вона рівноважила постійну армію Київського князя, якою були пограничні, пізнішого козацького типу, військові поселення із степовиків, т. зв. Чорні Клобуки. Тому на останніх звичайно падав перший удар Половців і у відношенні до них Половці були найбільш жорстокі, поки під кінець XII ст. не почали вони самі своячитися з Чорними Клобуками.

Першим Рюриковічем, що почав спроваджувати Половців на своїх ворогів був Володимир Мономах із переяславської лінії (в р. 1077; похід проти Полоцької династії).

У 1107 р. обі головні Руські династії добилися посвоячення із династією Кай: Юрій Мономахович дістав за жінку дочку самого Боняка І, тоді як Святослав Ольгович оженився з дочкою кузена Боняка І, Оселука. Внуком Боняка І був син Юрія Китай, що відомий в історії Східної Европи під своїм християнським іменем як Андрій Боголюбський.

Герой “Слова о полку Ігоревім” Ігор Святославич був у дружніх взаєминах з Кончаком із верховної династії Ольберлю: його син Володимир був оженений із дочкою Кончака. Тіткою Кончака була Ґурандухт Отроківна, жінка царя Грузиї Давида ІІ (1089—1125).

6. Устрій Половецької держави відповідав приблизно державі Печенігів, тільки що у Половців був інститут рабства (тому часті наїзди на землі Русі).

Археологи найшли найбільші скупчення могильників Половецького типу у таких областях: Харківська, Київська та Винницька (по 14 могильників), і Ростовська-на-Дону (9 могильників).

Три головні політичні та економічні центри-резиденції Половців лежали в доріччю Сіверського Донця, б. сьогоднішнього Харкова. Це головна столиця — Шарукань (Чешуєв), та дві побічні столиці: східня Балин та західня Суґров. Це були заразом у XI—XII ст. кінцеві станції сухопутного залозного шляху, що через Київ зв'язував Середну Європу і балканські краї з Половецькою державою. Коли у 50-их та 10-их рр. XII ст. Половці почали щораз більше цікавитися подунайськимн землями та (тоді Візантійською) Болгарією, то мабуть тому, що вони корегували старі торговельні шляхи та направляли по новому міжнародну торгівлю. Це очевидно загрожувало фінансовій базі Рюриковичів. Тому така активність їх у 60-их, 70-их та 80-их роках — цілі серії протиполовецьких походів (1160, 1167, 1168, 1170, 1180, 1184, 1185), не раз із підкресленням, що це робиться в обороні дотеперішніх трьох основних торгових шляхів: Залозного, Соляного та Грецького (1168, 1170).

Позатим Половці мали у своїх руках Крим із важним тоді портом Сурожем (Судаком), Озов та Саксин (колишній Ітіль при усті Волги).

На спеціяльну увагу заслуговує Сурож, про який Ібн ал-Асір, арабський історик, свідок монгольської інвазії (помер 1232 р.) пише таке: “Судак... це город Кипчаків, із якого вони дістають свої товари (імпорти з іслямських країв)... там причалюють кораблі (з іслямських країв) з одежами; вона продається (половцям) і за гроші із тої продажі (іслямські купці) купують рабині-дівчата, невольників (із українсько-російських територій), буртарські хутра, скірки бобрів, вивірок та інші предмети торговлі…” Тойже автор стверджує, що коли татари зайняли в р. 1222 Судак — то на деякий час припинився цей важний для обох сторін товарообмін купців Ісляму із купцями Кипчаків.

Торговельні зв'язки Половців з Візантією проходили — як за Печенігів — через Корсунь (Херсонес); там м. ін. був проданий половецький невольник з Русі Евстратій Постник у 1096 р.

Про живий зв'язок Половців із торговельними центрами Середної Азії (через посередництво крила Кімеків) свідчить наявність у війську Кончака хорезмійського спеціяліста від китайського прототипу гармат, що стріляли “живим огнем” (1184).

7. Як в усіх степових імперіях, не можна говорити про етнічну та мовну одність Половців. Крім панівної протомонгольської верхівки (Кімек, Кай, Китай, Олберлю) маси кочового населення були мабуть тюркомовним, тоді як торговці були або іранського (Деремела-“Бродники”), вірменського, або жидівського походження. Пам'яткою зв'язку Вірмен з Половцями було потурчення українських Вірмен, що ще у XVI—XVII ст., навіть у церковних та судових справах вживали половецької мови, яку писали вірменським алфавітом; про це свідчать м. ін. судові акти із Кам'янця Подільського того часу. Десь у пол. XII ст. частина Половців прийняла карейський варіянт жидівської віри. Це нинішні Караїми, яких у 40-их—50-их рр. XIII ст. Данило та Лев переселили до Галича і Львова (Кукизів), а Витовт (у XIV—XV ст.) до своїх резиденцій Луцька та Трок.

8. Релігією кочової верхівки була середньоазійська релігія тенґрі (монотеїзм) із тюрко-монгольським культом предка-вовка. Крім того там находили своїх приклонників маніхеїзм, несторіянський тип христіянства та середньоазійський — тюркський — варіянт ісламу, який — як подано вище — став панівним серед тюркомовних Кипчаків, починаючи від 1045 р.

Половці мали східню орієнтацію, як про це свідчать їх поховання. Типічними гробовими пам'ятками у них були т. зв. “кам'яні баби”, властиво статуї померлих (скитської традиції), що їх чимало зареєстровано на території України.

Очевидно у Половців була типічна для степу терпимість у релігійних справах. Вже в монгольські часи (друга пол. XIII ст.) діяла на Кримо-Азовськім побережжі католицька місія, свідком діяльности якої остався т. зв. “Кодекс Куманікус”. Він складається із двох основних частин: половецько-італійсько-перський розговірник, зібраний для італійських купців, та матеріяли для християнської проповіді серед половців, виготовлені німецькими місіонарями. Але на пол. XIV ст. іслам у тюркськім варіянті остаточно переміг, став панівною релігією держави Золотої Орди та приспішив тюркизацію усього населення, яке тепер часто стало зватися Татарами.

9. Частина Половців втекла у 40-х рр. XIII ст. перед Монголами до Угорщини під проводом тестя Мстислава Мстиславича Удатного, Котяна із племени Тертер-оба; вони деякий час втішалися автономією, але опісля помадярилися. Як уже згадувалося, ще у 50-их рр. XII ст. Половці почали почали переселюватися до Болгарії. Вони очолили там у 1185 р. волохо-болгарське повстання проти Візантії, що довело до створення т. зв. другого болгарського царства, із половецькими династіями Асенів (1185—1280), Тертер-оба (1280—1323) та Шишманів (1323—1396).

Але мабуть більша частина Половців осталася на своїх землях. Ті що не прийняли ісламу влилися в українську та російську мовні спільности.

9а. Половці оставили замітний слід в українській топоніміці. Але досі половецьких назв не тільки що не досліджено, а навіть ще не зібрано. Історичні джерела знають цілу низку сіл і містечок Половці/Половичі/Половецьке, напр. в доріччу Росі (1616 р.), у житомирському повіті (1593 р.), на р. Сулі (перед 1569 р.) і т. д. Також місто (Г)Умань дістало назву від них (куман), як теж Китайгород, один у б. Брацловському воєвідстві (зг. 1660 р.), а другий в колишньому Полтавському полку (“Літопис Самовидця”).

26. Багато назв зв'язаних з Половецьким діячами заховалося на територіях їх політично-господарської активности в дворіччю Донця та при усті Дону. Для прикладу наведемо Змієве городище та Зміїв курган (на південь від Харкова), що названі від слов'янського перекладу імени Шарукана. Від Кобяка походять два городища: одне біля Змієва, а друге біля дельти при усті Дону. Шлях, що сполучував Донець і Дніпро (Коломак-Орчик називався ще у XVII—XVIII ст. Кончаковим. Тут можна ще навести, що Слобожанські колоністи на початку XVII ст. застали ще у доріччю горішного Донця (по Торець на півдні) цілу систему Половецьких юртів (не уживаних татарами!), Святі гори біля Ізюма та Каганський перевіз (із Каганським колодязем) через Донець біля Чугуєва.

 

Бібліографія

 

1. J.Markwart: Uber das Volkstum der Komanen, Berlin, 1914.

2. P.Pelliot: “A propos des Comans”, Journal Asiatique, XI ser. T. 15 (1920). 125-185.

3. Д.А.Расовскій: “Половцы”, Seminarium Kondakovianum, T. 7 (1933), 245-266; T. 8 (1936), 161-182; T.10 (1938), 155-178; t.11 (1940), 95-128

4. Д. А. Расовскій: “Русь, Черные Клобуки и Половцы въ XII в.” в Известия на Българскато Историческо Дружество, Т. 10—18, Софія, 1940, 369—378.

5. K.Czegledy: “А Kunok eredeterol”, Magyar Nylev, T. 45 (1949), Budapest, 43-50.

6. Омелян Пріцак: “The Igor tale as a Historical Document“, Munchen, 1970; “Polovtsiana 1-2“, Resin Rahmeti Arat icin, Ankara, 1966, 380-381; “Non-wild “ Polovtsians“, To Honor Roman Jakobson, The Hague, 1967, 1615-1623; ’’Деремела-Бродники’’, International Journal of Slavic Linguistics and Poetcs, T. IX, 1965, 82-96

7. Г.А.Федоров-Давыдов: Кочевники Восточной Европы под властью Золото-Ордынских ханов, Москва, 1966

8. Т.Грунин: Документи на половецком языке XVI века (Судебные акты Каменец-Подольской армянской общины), Москва, 1967.

 

Цитується за журналом ’’Український історик’’, 37-38 (1977 р.), с. 112-118. Текст відсканований автором сайту.