Омелян Пріцак

 

Відкіль єсть пішла Русьская земля

 

І. Спір між норманістами та антинорманістами

 

1

 

6 вересня 1749 року Ґергард Фрідріх Мюллєр (1705-83), офіційний російський імперський історіограф і член Імператорської Академії Наук у Петербурзі розпочав виголошення ювілейної промови на тему початків Росії під заголовком "Origenes gentis et nominum Russorum". Його лекція базувалася на дослідах, виданих у 1736 році його старшим земляком — німцем Ґоттлібом Зігфрідом Баєром (1694-1738), який увів до науки про Східню Европу такі джерела, як Annales Bertiniani та твори царя Костянтина Багрянородного. Виходячи з цих джерел, академік Мюллер розвинув теорію про те що старовинну державу Київської Руси заснували нормани, і саме цю теорію він почав подавати слухачам у своїй промові.

Мюллерові не судилося закінчити спою лекцію. Члени Імператорської Академії російської національности зняли бучу, протестуючи проти такого збезчещення. Один із них, астроном Н. І. Попов, вигукнув: "Ти, clarissime autor, nostrum gentem infamia afficis" ("Безчестиш наш народ, ясновельможний авторе!").

Справу передано президентові Академії, майбутньому гетьманові України Кирилові Розумовському (1750-64, пом. 1803) і цариці Елисаветі Петровні (1741-62), яка призначила спеціяльну комісію для розслідування, чи завдали писання Мюллера шкоди інтересам і славі Російської імперії. Одним з слідчих був відомий Михаїл Васильович Ломоносов (1711-62). Його свідчення було нищівне: Мюллерові заборонили продовжувати досліди над історією давньої Руси, а його публікації сконфісковано і знищено. Наслідком того заляканий учений перейшов у своїй науковій роботі на більш невинний предмет — історію Сибіру.

Усе ж таки 6 вересня 1749 року залишається важливою датою в історіографії Східньої Европи. Воно знаменує собою початок завзятого спору між норманістами й антинорманістами, що триває по нинішній день.

 

2

 

Норманісти вірять (слово вірять вживається тут для характеристики інтелектуального клімату дискусії) у північне походження терміну Русь. Вони вважають норманів — або, точніше, шведів — за головних організаторів політичного життя, спершу на берегах озера Ільмень, а пізніше на Наддніпрянщині.

Антинорманісти визнають доктрину, що Русь — це були слов'яни, які жили на південь від Києва з передісторичних часів, задовго перед тим, поки з'явилися нормани на европейській сцені. На підтримку цієї тези наводяться назви кількох річок як докази, наприклад, Рось — права притока Дніпра. Антинорманісти приписують цьому "корінному" слов'янському елементові вирішальну ролю в державотворчому процесі тієї епохи, особливо за доби Київської Руси.

Офіційна радянська історіографія прийняла антинорманістичну позицію з ось таких "наукових" причин: "Норманістична теорія політичне шкідлива, бо заперечує спроможність слов'янських народів утворити самостійну державу власними зусиллями".

 

3

 

Розглянемо тепер коротко аргументи, висунуті обома школами. Аргументи норманістів (визначніші з них: А. Л. Шлетцер, Е. Кунік, Ф. Томзен, А. А. Шахматов, Т. Й. Арне, С.Томашівський, А. Стендер-Петерсен) в основному такі:

1. Русь дістала спою назву від слова Ruotsi, фінського означення шведів у середині IХ ст., виведеного з назви шведського поморя в Упляндії, Roslagen (Rodslagen) та її мешканців, званих Rodslakar (rodr— "веслування або тягнення"). У видозміненому варіянті цієї етимології (автори: Р. Екбльом і A.Стендер-Петерсен) Русь походить від rod (er)s-byggiar "мешканці проток між островами" (roder).

2. Повість временних літ включає Русь до заморських варязьких народів, до яких належали свие (шведи), урмане (норвежці), англяне (англійці) і готе (готи або гавти).

3. Більшість імен руських послів, названих у договорах з Візантією (911, 944), очевидно, скандінавського походження, наприклад, Карлы, Инегелдъ, Фарлоф, Веремуд і т. д. (911).

4. Annales Bertiniani, тогочасне французьке джерело, розповідає, що в 839 році посли народу Rhos ("Rhos vocari dicebant"), які прибули від візантійського царя Теофіла до імператора Людовіка І в Інгельгайм, виявилися шведами ("eos gentis esse Sveonum"), і володар їх носив титул Chacanus (Каган, оцей титул також появляється в тогочасних іслямських і пізніших київських джерелах).

5. Візантійський цар Костянтин Багрянородний у своєму творі De administratio imperio (написаному бл. 950 року) цитує назви порогів Дніпра як по-слов'янськи, так і по-руськи. Більшість руських імен виводиться з старо-скандінавської мови, наприклад, Ульмфорс (староскандінавске (h)ulmforsi), що відповідає слов'янському Oстровні прах).

6. Іслямські географи і мандрівники ІХ-Х ст. завжди чітко відрізняли Rus від as-Saqaliba (слов'ян).

 

4

 

На це антинорманісти (включаючи С. Ґедеонова, М. Грушевського, Б. Д. Грекова. С.Юшкова, Б. Рибакова, М. Н. Тіхомірова, В. Н. Пашуто, Н. В. та А. В. Рязановських) наводять такі протилежні докази:

1. Назва Русі, спочатку була зв'язана не з Великим Новгородом і не з Ладогою на півночі, а з Києвом на півдні. Більше того, Русь існувала на Київщині від непам'ятних часів. Для підтримки цієї тези наводяться два аргументи: поперше, вищенаведені топонімічні, себто існування назв кількох річок у тому районі, таких як Рись; подруге, існування Історії церкви Псевдо-Захарії Ритора, складеної в 555 році після Р. Хр. (задовго до появи норманів), в якій є згадка про Hros (себто, на їх думку, — Русь) у зв'язку з деякими північно-кавказькими народами, що жили, як приймають, на південь від Києва.

2. У Скандінавії не було відоме ніяке плем'я чи народ під назвою Русь, і ні одне староскандінавське джерело, включно з сагами, не згадує про нього.

3. Скандінавські імена руських послів, що відвідали Інгельгайм у 839 році і підписали договори з Візантійським Царством у Х ст. не є доказом, що Руси були скандінавами (шведами). Нормани були тільки представниками слов'янських руських князів, фахівцями, які виконували торговельні та дипломатичні доручення. Тому і в них бачили людей "з роду руського" ("от рода русьскаго").

4. Один з найстаріших іслямських письменників Ібн Хурдадгбег, який писав бл. 840-888 років, ясно називає Rus племенем слов'ян.

5. Археологічні матеріяли з міст і торговельних шляхів Східньої Европи показують, що в тому районі перебувало мало скандінавів.

 

5

 

Критичний розгляд цих аргументів виявляє і їхню слабість, і причину, чому дискусія триває донині.

Зв'язок назви Русь з фінським Ruotsi і Roslagen сумнівний. Ruotsi веде нас до Ruzzi, а не до Русі. Антинорманісти також мають рацію, коли сумніваються в існуванні скандінавського (шведського) племени, званого Русь, навіть якщо то були селяни, (а не будівники імперії), як це тепер формулює Стендер-Петерсен.

В. Мошін писав у 1931 році: "хто починає орудувати термінами, виведеними з Рус або Рос, попадає в трясовиння".

Сірійське Hros (555 рік після Р. Хр.), знайдене у творі Псевдо-Захарії і введене до історії Східньої Европи Й. Марквартом у 1903 році, не має, як виявляється, ніякого зв'язку з Русь. В одному з додатків до Історії церкви є цікавий звіт про християнську місію якогось Кардаста серед гунів на Північному Кавказі, що включає також список гунських племен. Цей звіт спонукав ученого переписувача навести епізод про амазонок із середньоперської версії Повісти про Олександра, в якій уживається грецький термін герос ("герой") у застосуванні до гігантських чоловіків амазонок. У сирійській адаптації цей грецький термін прийняв форму hros.

Не можна легко відмахнутися від антинорманістичного пояснення, що можлива присутність скандінавських фахівців на дворі деяких руських князів не є обов'язковим доказом тотожности русів із скандінавами. Проте Ібн Хурдадгбег не ототожнює Rus iз Saqaliba (маючи на увазі слов'ян). Арабський термін джинс (латинське genus) має перше значення "зразок, порода". Можна припустити, що, вводячи назву Rus до арабської науки, Ібн Хурдадгбег узагальнював ("а вони, якщо йдеться про їх породу, є [чимсь подібними до] Saqaliba") у своєму поясненні, хто такі були ті нові торговельні партнери на обрії Аббасидської імперії. В арабській культурній сфері (що належить до середземноморської культури) термін Saqlаb (Sclav) із значенням "русоволосий невільник" був відомий раніше (ще десь у VI ст.), ніж назва Rus. Оскільки Rus прийшли з півночі і відповідали антропологічним критеріям назви Saqlаb (із значенням "рижий і рум'яний", у порівнянні, очевидно, з народами Близького Сходу), автор додав цю фразу як пояснення.

Історик міг би з правом поставити питання, як це й зробив брітанський археолог Дейвід М. Вилсон (1970): "Чому так мало археологічного матеріялу скандінавської доби в руських містах?" Можна, каже Вилсон, відповісти тільки за аналогією: ’’В Англії єдине місто, яке дає якусь кількість переконливого вікінзького старовинного матеріялу, — це Йорк, та навіть і тут, його кількість перебільшена. Рідко знаходяться в Йорку споруди англійсько-данської доби; навіть ті, що їх знайдено, не мають специфічно вікінзького характеру. Інші вікінзькі міста в Англії [відомі з історичних джерел — О. П.] майже не виявляють ніякої вікінзької старовини. Проте, нам відоме, що вікінги там були’’.

Підсумовуючи полеміку, ми не можемо не поставитись критично до вчених, які розглядали цю справу у вузькій перспективі і майже виключно зосереджували свою увагу на терміні Русь. Такий підхід приблизно так само придатний, як вивчення етимології назви Америка для зрозуміння появи Конституції Сполучених Штатів.

Дискусія ще донині не закінчена, на мій погляд тому, що у своїх дискусіях історики часто підмінювали нові, поліпшені засоби історичної методології політичними (або патріотичними) концепціями, мали обмежене знання світової історії і користувалися першоджерелами упереджено. Роботу таких істориків можна порівняти з роботою укладачів мозаїки. Як і останні, вони з'єднують в одне ціле уривки з джерел різного походження, але часто не звертають уваги на істинне значення оригіналу, тому що вони звикли покладатися на прості переклади, нехтуючи вивченням першоджерел в оригіналі та самостійним дослідом семантики культурних сфер.

 

II. Пропонована методологія

 

1

 

Походження Руси — це перш за все історичне питання. В аналізі цієї проблеми археологія і мовознавство мають другорядну допоміжну вагу. Вони, безперечно, ділянки науки, гідні пошани, але мають свої власні методи і цілі і своє поле відповідальності. Історія починається — наголошую на слові починається — писаними джерелами. Не можна розтягнути історію до тих часів, коли таких джерел не було, дарма що археологічні і мовознавчі дані можуть бути дуже корисні у висвітленні певних фактів і проблем, якщо, крім них, є ще власне писані джерела.

Однак, всупереч переконанню радянських учених, не можна розглядати археологію як передісторію. Нема причинного зв'язку між археологією й історією! Історія, яка відображає найвищий ступінь людського досвіду, не може виникати з археології наче deus ex machina. Тільки люди з історією можуть принести її на землі без історичної свідомости.

Як приклад границі між історією й археологією візьмемо рік 1620 з історії Америки. З одного боку, це був початок історії Нової Англії, але з другого — кінець археологічної ери в Північній Америці. Тут ясно видно, що наступний історичний період не виникнув і не розвинувся з археологічного періоду (як це нібито сталось у Київській Русі, за твердженням радянських учених) але був принесений ззовні тими, що мали історичну свідомість, розвинену раніше на своїй старій батьківщині. У цьому розумінні історія й археологія не мають між собою спільної мови.

 

2

 

Історія, як і всі точні науки, є абстрактною інтелектуальною дисципліною. Вона є продуктом вищого, тобто лінеарного, розвиткового думання, її дія поділяється на два основні процеси:

процес аналізи, значить, розчленування, критики т. зв. історичних джерел, при чому вислідом цього першого процесу є встановлення т. зв. історичних фактів;

процес сполуки, будови або синтези функції історичних фактів, тобто встановлення структур, моделів історичного розвитку, дорогою інтелектуального експерименту (порівняння). Або, іншими словами, конструкція гіпотез у формі моделів на базі аналізи функції історичних фактів та обов'язкової провірки отих гіпотез.

Тільки ті гіпотези, що витримують якнайбільш ригористичну провірку, мають рацію існування як "історична правда".

Тут треба звернути увагу на те, що обидва процеси — процес аналізи і процес синтези — є в постійному діялектичному взаємо-відношенні. Модель синтези допомагає зрозуміти, які історичні факти є стосовні для аналізи, тобто допомагає їх вбачати і вибирати, а аналіза фактів конкретної епохи (відтинку часу) корегує модель.

Оскільки історик не може відтворювати минуле "wie es eigentlich gewesen" (всупереч Ранке [Ranke]), ні "наново переживати" чи пак "наново розігравати минуле" у своєму розумі (всупереч Дільтею [Dilthey] та Кроче [Сгосе]), він, історик, мусить вмістити свій аналітичний експеримент у ширший теоретичний контекст.

Як твердив французький історик Марк Блок (Маrc Bloch), підставою правильного розуміння всякого "історичного експерименту" є дослід на універсальному рівні (проте всупереч Тойнбі [Toynbee] є тільки один універсальний розвиток, а не ізольований розвиток окремих культур) — отже дослід на універсальному рівні функції вибраних фактів (тобто таких, що творять конкретний модель), при чому фактів, що становлять собою частину більшої системи. Зате відкриття та вивчення самих тільки історичних фактів — це праця антиквара, не історика.

Історик залежить від джерел, які не завжди ідеально надаються для його потреб (він попросту часто не мас вибору, мусить задовольнитися тим, що є), а крім того не раз джерела даної епохи частинно або цілком пропали. Але подібно, як вистачить мати дві точки, щоб провести лінію, так і для розуміння й відтворення функції історичного процесу треба мати принаймні два обсерваційні пункти, які вможливили б конечну перспективу.

Можливий брак джерел по лінії даного розвитку так само не внеможливлює розуміння основного напряму того ж розвитку (хоч деталі можуть остатися невідомими), як брак інших крім двох координатів на довшій лінії (поміж ними) не утруднює можливости встановити кожну потрібну точку.

У моделі історика є різні точки по різних ізометричних лініях, визначених економічним, культурним і політичним розвитком, як на синхронному, тобто статистичному, так і на діяхронному, тобто динамічному, плянах. Справжнім завданням історика є розпізнати дану систему (структуру, модель) і відкрити її спільні знаменники.

Тому, що історичні джерела є єдиною основою для встановлення історичних фактів, функцію яких власне вивчає історик, ніколи не можна підходити до джерел без попередньої всебічної філологічної, текстологічної та історичної аналізи. Зокрема важливо розуміти семантику епохи постання джерела, а це вже просто злочин виривати з джерел поодинокі речення, вигідні для заздалегідь підготованої тези, та вкладати в джерело ідеї сучасні історикові.

Суперечні свідоцтва не мусять бути неправдивими; вони — як це виказав Ortega y Gasset — можуть правдиво передавати ту частину правди, якої дане джерело було свідком. Звідти можливість мультиперспективізму джерел. Наприклад, свідоцтво одного туриста, знайомого з лісистою стороною гори, не мусить ставити під сумнів свідоцтво про ту саму гору другого туриста, який знав скелисту і лису її сторону.

Історія, ще раз підкреслюю, є точна наука, яка може давати точні відповіді тільки тоді, коли повністю розпізнано перспективу даної проблеми.

 

3

 

До того, як ми перейдемо до проблеми походження Руси, треба розв'язати деякі методологічні питання. З досі сказаного ясно, що є тільки один можливий спосіб науково досліджувати виникнення держави Руси — метода "історичного експерименту" в межах ширшої системи.

Історія починається від Шумеру в Месопотамії у третьому тисячолітті до Р. Хр. Старовинні греки, які відкрили людину і наукову історію, і римляни, прагматичні будівники імперії, зосередили історичний розвиток у басейні Mare Nostrum, тобто в басейні Середземного моря. Тому до ІХ-Х ст. після Р. Хр. історія головним чином зосереджувалась у басейні Mare Nostrum (Китай був майже ізольований від Европи в той час, і тому ми виключаємо його з нашої дискусії).

На протязі того часу, тобто від створення Римської імперії до IХ сторіччя, сталися три знаменні історичні події, важливі для виникнення Руси в IX ст., при чому кожна з них викликала ланцюгові реакції:

1. Залишення римського Limes (оборонної границі Райн-Дунай) римськими легіонами (бл. 400 після Р. Хр.).

2. Створення нового типу степової імперії — аварської держави з осередком у теперішній Угорщині (бл. 568-799).

3. Вторгнення арабів до басейну Mare Nostrum (бл. 650).

Перша історична подія — залишення римського лімес, викликала переселення народів і створення напівцивілізованих германських держав і кочових паксів у межах імперії та (або) в областях, розташованих біля самих римських кордонів. Найважливішою з них була германська держава франків, спочатку заснована в Нідерляндах, а потім у Ґаллії, оскільки франки були єдиними варварами, які прийняли "правильний", католицький варіянт християнства, їхнє співробітництво з папським Римом та їх зв'язок з Італією стали у майбутньому наріжним каменем розвитку Західньої Европи.

 

4

 

До того, як ми обговоримо значення наступних двох історичних подій, появу аварської держави і арабське вторгнення, я хочу представити і визначити гри групи термінів: 1) "officina gentium…velut vagina nationum", 2) "кочова імперія" і "кочівництво" і 3) "кочовики моря", зокрема вікінги і варяги (Vaerings).

Перший з них термінів був уведений готським істориком Йорданом (551 рік після Р. Хр.). Описуючи долю готів, він примітив: "Із того самого острова Скандза (Скандінавії), що править за фабрику народів (оfficina gentium) або, точніше, матицю народів, вийшли, згідно і традицією, готи із своїм королем Берігом".

Були два місця в Евразії, з яких звичайно починалися великі переселення народів: Арабська пустеля на заході —"батьківщина" всіх семітських народів, та пустеля Ґобі в Монголії, справжня vagina nationum — всіх алтайських народів, тобто гунів, тюрків, монголів і манджу-тунгузів.

Століттями вчені висували різні теорії, щоб пояснити це надзвичайне явище. Деякі середньовічні книжники навіть наводили на думку, що кочовики, як сарана, родяться у регулярних проміжках часу з піску, і тому появляються у вигляді періодичних експльозій населення. Звичайно, ми не можемо прийняти такого "дотепного" пояснення і також мусимо відкинути деякі недавні теорії, наприклад, про те, що кліматичні зміни осушували степ і викликали пересування, які ставали ланцюговими міграціями.

Кліматологічні досліди довели, що не було ніяких значних кліматичних змін на протязі історичних тисячоліть. Уважне вивчення першоджерел, таких, як китайські літописи, також унаочнило, що кочовики могли переселятися лише тоді, коли їхні коні були ситі, здорові і сильні. Тому переселення ніколи не відбувалося в часи голоду або злиднів.

Аравія та Монголія стали центрами міграції населення не тому, що обидві були пустелями, а тому, що розташовані на перехресті важливих торговельних шляхів, які сполучали сільськогосподарські і політичні центри. Просуваючися туди, кочовики здобували контроль над цими торговельними шляхами і також діставали можливість шантажувати дану осілу державу, при чому завжди мали змогу відступити або заховатися у пісках.

Відносно термінів "кочова імперія" і кочівництво — "номадизм" треба вказати, що кочовий пакс (рах) — це конфедерація кількох кочових племен, головним джерелом існування яких є випас худоби. Військова рухливість цих племен забезпечує функціонування міжнародної торгівлі і контроль над торговельними шляхами, які є дійсною підставою їхньої економії.

Кочовий пакс не може виникнути та існувати сам собою. Він скоріше завжди виникає немов би як виклик осілому суспільству. Наприклад, як тільки дана сільськогосподарська імперія (Рим, Іран, Китай) розвивала економічну стабільність і досягала стану добробуту (себто встановлювала міжнародні торговельні зв'язки), з'являлася спокуса для кочовиків спробувати щастя і вирвати собі долю у тім El Dorado. Звичайно цe відбувалося так.

У якомусь кочовому племені в Аравії або Монголії з'являється відважний вожак, якому вдасться пограбувати багатий караван. Його слава негайно поширюється, і люди з навколишніх земель ідуть до нього юрбами (до Аравії або Монголії), щоб узяти участь в його принадному підприємстві. Тепер починається період тренування, так яскраво описаний у всіх першоджерелах про виникнення монгольської держави під владою Темуджіна Чинггіс Хана. Напади частішають і все більшають, поки не настає час, коли вождь об'єднує усі євразійські кочові племена — споріднені і чужі — і починає війну проти даної осілої імперії. Якщо кочовики виходять переможцями, їхній харизматичний клан заміняє осілу династію і на протязі двох-трьох поколінь відбувається акультуризація найактивніших кочових елементів. Так закінчується один кочовий цикл.

Щоб показати на прикладі паралелізм і синхронізм між кочовими народами і осілими імперіями, пригадаємо, що III ст. перед Р. Хр. було добою розвитку не тільки трьох осілих імперій (Риму, Ірану Арсакидів та Ханської династії в Китаї), але також кочового паксу гунів (Hsiung-nu), з центром у Монголії. Біля 220 року після Р. Хр. усі чотири держави занепали майже одночасно.

Отже, економічні досягнення, а не природні лихоліття, були причиною активности матиці народів — євразійського пустинного степу від 200 року перед Р. Хр. до 200 року після Р. Хр., як пізніше економічний занепад осілих імперій був причиною розпаду гунського паксу.

Уже в історії стародавнього Єгипту читаємо про кочовиків степу і кочовиків моря і довідуємося про співробітництво між ними. Вивчаючи т. зв. вікінзьку добу європейської історії, не можна не побачити разючої подібности в появі й устрої держав, засновуваних кочовиками моря. У їхній появі ролю матиці народів грав або якийсь скелястий острів чи півострів (наприклад, Ютляндія, Скандінавія, Естонія), або болотиста внутрішня частина країни, озера якої сполучені були водяними дорогами з морем (Ладога, пізніше Новгород), якщо тільки вони були розмішені поблизу важливих торговельних шляхів.

Рухливість, якої досягали кочовики степів при допомозі коней або верблюдів, забезпечували кочовикам моря човни.

Тут дозволю собі також згадати про ролю капіталу, який забезпечували професійні міжнародні купці. Звичайно, вони були зацікавлені у встановленні миру на міжнародних торговельних шляхах. До XVI ст. тільки кочові держави могли дати таку охорону миру. Тому ми й бачимо тісне співробітництво між міжнародними купцями та кочовими харизматичними кланами. Наприклад, майбутній Чинггіс Хан був безсумнівно військовим генієм, але без капіталу, доставленого йому мусулманськими хорезмськими і согдійськими купцями (які тоді контролювали торговельні шляхи з Ірану до Китаю), він ніколи не зміг би утримувати свою величезну армію і забезпечити своїх воїнів зброєю, харчами тощо. Щойно появлявся якийсь надійний об'єднувач степу, міжнародні купці даного району робили все, щоб заручитися його співпрацею. Тому нас не повинне дивувати те, що ми знаходимо в джерелах: після того, як монголи завоювали Китай і Східню Европу, середньоазійські іранські купці керували ними як губернатори, відкупники податків тощо.

На протязі середньовіччя засновниками міст у євразійському степу і також у районі Mare Balticum (Балтицького моря) було не корінне населення, а чужоземні, міжнародні торгівці. В Евразії ними були, як уже згадано, іранці; у північносхідній Европі ними спершу буди жиди і фризійці, а потім німці-саксонці Ганзи.

Дотепер я вживав термінів "кочівництво" і "кочовики" в традиційному розумінні. Але ці терміни, взяті з антропології, ірелевантні як історичні поняття.

Коли читаємо, що між 550 і 740 роком після Р. Хр. середньо-азійські тюрки були володарями "кочової" імперії, а османи, бувши тюрками, тобто кочовиками, заснували імперію, перед нами постає ось яке питання: чи Османська імперія була також "кочова"? Відповідь буде "ні", тому що спільним знаменником у цьому силогізмі є не "кочівництво", а імперія.

Єдиним сталим елементом у т. зв. євразійському "пастушому кочівництві" була ідея імперії, або паксу, який був створений для того, щоб приносити економічний зиск. І тому там завжди існувало співробітництво степової аристократії з верхівкою міжнародних торгівців, які звичайно були іранського походження. Це співвідношення розпізнав Кашгарі, тюркський філолог XI ст., який записав таку тюркську приказку: Tatsiz Turk bolmas, bassiz bork bolmas— "Без тата нема тюрка, без голови нема шапки", при чому слово тат означає тут іранського купця.

Коли якась правляча кляса степового паксу втрачала свою харизму, на зміну їй приходила інша. Третій елемент паксу — його територія, був теж мінливий. Коли не було потрібне, вони здобували нову територію, за умови, що вона мала таке ж саме значення з погляду економічної стратегії.

Щоб забезпечити існування імперії, треба було утримувати постійну армію і мати діючу бюрократію. Подібно до тогочасної Західньої Европи творці степового паксу не могли до XIII ст. здобувати таку кількість готових грошей, яка була конечна для їхньої оплати. Єдиною альтернативою було використати для цієї мети доходи від пастушого господарства. Це рішення нагадувало західній февдалізм. Але османи не мали в своєму розпорядженні євразійського степу. Тому для них рішенням було створення великої бюрократичної машини без індивідуального зобов'язання, особистої чи родинної відданости. Єдиною ціллю системи було видобувати гроші з підкорених земель. Для вдержання імперії, як людей для цієї своєрідної машини для витискання коштів, так і добірні військові частини (яничарів) вербовано з-поміж спеціяльно обучених невільників системою "куллук", винайденою середньоазійськими іранськими купцями далеких шляхів, які часто були довго поза домом. Система була так довершено побудована, що навіть голова Османської імперії, султан, мусив бути сином рабині; ніхто в державному апараті не мав права мати членів своєї рідні.

Але османи не перші ввели до історії систему тренування рабів з метою створення панівної еліти держави. Невеличка група молодих, але підприємливих авантюристів з Середньої Азії як алтайського, так й іранського походження, не більше кількох тисяч, з'явилася в Европі в середині VI ст. Вони називали себе аварами (обрами), бо те ім'я, належавши раніше сильній степовій державі, забезпечувало їм покірність далеких племен, що їх, колись авари залякували.

Прибувши до Середньої Европи, ті псевдоавари обрали собі слов'ян, досі маловідомий народ, для двох цілей. Поперше, серед них вони добирали людей на керівні пости, які після відповідного тренування ставали т. зв. fsu-pana (жупанами), дослівно "пастухами" (людського) стада". Подруге, вони використовували слов'янські маси як "гарматне м'ясо", назване befulci тогочасним франкійським літописцем Псевдо-Фредеґаром, "бо, — як він пише, — своїми військовими загонами вони двічі йшли в наступ і таким чином прикривали гунів" (себто аварів). Цей вибір слов'ян псевдо-аварами був власне відкриттям їх на більшу скалю і водночас їх властивим вступом в історію.

 

5

 

Від VIII до Х ст. були тільки два типи торговельних поселень в Евразії: на Сході перський var, різновид орієнтального міста (яке мало індивідуального власника), або суміш вару і клясичним полісом; а на Заході постійне або напівпостійне торгове поселення для мандрівних купців, так зване по-германськи vik (по-романськи portus), поблизу замка (burg) або єпископського столу. Границею між тими двома типами, var і vik, була річка Лаба (Ельба).

Як у віку, так і у варі були місцеві і чужоземні робітники, що служили купцям за охоронців, найманців, мореплавців, помічників тощо, які до деякої міри нагадують пізніших козаків у Східній Европі. На захід від Лаби цих людей називали вікінгами (вік); на схід від Лаби вони були відомі як варяги (вар).

Вряди-годи ті робітники унезалежнювалися від своїх роботодавців і діяли на свою руку; оскільки вони добре знали усі подробиці даного промислу, їхні наскоки звичайно були успішні, і тому середньовічні літописці добачали в цьому "чудотворну" руку.

Дарма намагалися встановити національність вікінгів і варягів, бо в них її не було: вони були перш за все професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги.

Можна тут додати, що джерела підтверджують також, що завжди було співробітництво в торгівлі між кочовиками морів і річок та кочовиками степів, а також поміж ними та їхніми помічниками в містах — вікінгами, варягами тощо. Виразним прикладом є майбутні угорці, первісне угро-фінські річкові кочовики, які стали у IX ст. партнерами тюркських кочовиків степу.

 

III. Східня Европа вступає на історичну арену (IX ст.). Поява Руси

 

1

 

Східня Европа вступила на історичну арену, себто в еру писаних пам'яток, у IX ст. як наслідок відкриття її цивілізацією Mare Nostrum, яка створила свій колоніяльний "дублікат" — економічно-культурну сферу Mare Balticum (за посередництвом народів Англійського каналу та Німецького моря).

Можна поставити законне питання: чому це мало місце в ІХ ст., а не в V або XII? Який поштовх стимулював культуру Mare Nostrum відкрити Східню Европу невдовзі перед IX ст.?

Аббасидська революція в 750 році була найзначнішою подією в історії культури країн Середземного моря після появи арабської мусулманської імперії бл. 650 року, яка розколола Mare Nostrum на дві незалежні частини — південну мусулманську і північну християнську.

Що спричинило цей перелoм? У 740 році араби вже завоювали всю територію, яку могли опанувати. Пройшовши Ґібральтар (ця назва власне осталася від арабів), вони досягли франкійської Ґаллії, але Тур і Пуатьє (732) переконали їх, що Піренеї — це для них розсудлива границя. Вони сягнули на півдні до Сагари, але арабські верблюди не могли її перейти, і таким чином Сагара стала границею. На сході вони дійшли до Сир-Дар'ї та річки Тараз, але їхня зустріч з китайцями, які на них там чекали, переконала обидві сторони, що це також є границя.

 

2

 

У час цього зеніту арабських завоювань для них не було ніяких економічних проблем. Безмежна здобич відкривала можливість створити систему своєрідної державної суспільної опіки. Але біля 740 року не лишалося нічого більше до здобуття: усе можливе уже здобуто! Тим то — не було іншого виходу: треба було конче замінити воєнну економію на систему продукції. Це означало, що треба було відновити фабрики обох Римів (західнього і східнього) і перські. Це значить, що тепер перед аббасидським урядом стояла проблема енергії, яка так добре відома нині нам усім. До часу промислової революції XIX ст. єдиним прибутковим джерелом енергії був труд рабів. Але звідки було брати рабів у той час? Ні мусулманам, ні християнам не вільно було обертати в рабство своїх віровизнавців. Війни між християнами і мусулманами давали тільки невелике число полонених, але і то обидві сторони воліли їх скоріше обмінювати, ніж залишати в неволі. Все таки існував розлогий обшир поза тогочасним культурним світом, на схід від. Лаби та на захід і північ від Сир-Дар’ї. Цей обшир незабаром визнано за резервуар потенційних рабів, яким тепер приурочено середземноморський термін — Saqlab (Sclav).

Думка про торгівлю невільниками може цілком слушно викликати деякий несмак у нас сьогодні, але не слід нам забувати, що, як за часів Римської імперії так і за середніх віків невільників вважали за важливий товар і імпорт рабів був високо поважаною професією, що вимагала досвіду, вправности і вміння.

 

3

 

Вищеописана територія, звана Saqlabiya, стала (як Африка від XVI до XVIII ст.) ловищем, на якому можна було здобути важливий товар, званий saqlab, "раб". Арабські географи клясичної доби іслямської науки (X ст.) дають детальний опис дій цих ловців з християнського заходу (франків, еспанців) та з ісламського Сходу (хорезмійців). Були засновані спеціяльні виробні євнухів — у Вердені на Заході і в Хорезмі на Сході.

Вищезгаданий арабський автор IX ст. Ібн Хурдадгбег, бувши шефом аббасидської розвідки, мав фахове знання торговельних шляхів і торговельних компаній, що відвідували Халіфат, повідомляє нас, що тільки дві міжнародні торговельні компанії були причетні до євразійської торгівлі рабами: жидівська Radhaniya і нежидівська Rus.

Докладна аналіза цього джерела виявляє, що обидві торговельні компанії не діяли одночасно: перша діяла раніше. Фактично корпорація Рус замінила корпорацію Радганія у Східній Европі. Поруч з даними Annales Bertiniani, які стверджують існування володаря Rhos (Рус) у 839 році, інформація Ібн Хурдадгбега, написана десь між 840 і 880 роками, є найранішою згадкою про Рус в існуючих джерелах.

Тепер перед нами несподіване явище. Руси, які щойно виринули з безвісти, вже є вправними міжнародними купцями. Хто такі оці Руси? Напевно вони не були примітивною племінною групою без знання географії, чужоземних мов й економії. У них мусило бути поняття купецького права, і то дуже важливе, вони мусили мати довір'я і кредит у світі торгівлі.

 

4

 

Історія показує нам, що міжнародна торгівля щільно пов'язана з імперіями, які тільки могли охоронити купця і забезпечити йому довір'я і кредит. Тільки імперська політична традиція могла зробити це. У VIII-IХ ст. існували лише дві такі традиції: римська (західня або східня) і арабська (сасанідсько-перська) імперські спадщини. Як довели мої дослідження, обидві компанії — Радганія і Рус, мали свою базу в римській південній Ґаллії, перші у приморських районах Арль-Марсель, а другі в районі Родезу (басейн річки Гаронни), старого Ruthenicis. Ота кельтсько-латинська назва Rut-eni або Rut-i змінилася, згідно з фонологічними законами, у серeдньофранцузькій мові в Rus-i; у середньонімецькій мові знову ж Ruti дало закономірне Ruzzi.

 

5

 

Компанія Радганія відкрила Східцю Европу як комерційну базу невдовзі після 750 року. Її діяльність тривала до 830-их років, як підтверджують нумізматичні дані. Вона купувала невільників за срібні монети, звані диргемами, битими в Кайрувані в Північній Африці (недалеко пізнішого Тунісу). Скарби таких диргемів, знайдені у Східній Европі, обмежуються тими, що їх викарбувано між 760-ими і 830-ими роками.

Ясно, що Радганія — це були перші західні торгівці, які ввійшли у Східню Европу. Як вище згадано, після 660 року, Mare Nostrum стало неприступним як для християн, так і для мусулман, тому що вони були в постійній війні між собою. Тільки давні римські піддані жидівського віровизнання могли вільно подорожувати з Марселю до Кайрувану, а звідти до Царгороду. Їхньою ціллю була столиця тюркських хозарів, де легко було дістати невільників. Річка Волга і Дін незабаром перетворилися на шлях торгівлі рабами, знаний в арабських джерелах як Nahr as-Saqaliba; останнє сполучення треба перекладати як "Шлях невільників", а не як "Слов'янська ріка", як часто подають патріотичні історики Східньої Европи.

В наслідок співробітництва між Радганією і хозарами військові та господарські провідники хозарської держави на чолі з бегом, навернулися на юдаїзм. Цей акт викликав внутрішній конфлікт, бо теоретичний володар Хозарії, каган, вважав за свій обов'язок продовжувати старотюркські релігійні традиції.

 

6

 

Тим часом нежидівські колеги-купці з Родезу — Рутеніціс вирішили шукати доступу до того східнього El Dorado. Оскільки вони не могли плавати по Mare Nostrum, вони (як Христофор Колюмб пізніше) постановили пливти навколо.

Стара скандінавська традиція знає важливу подію, дату якої новітні вчені встановили бл. 770 року. Я маю на думці битву на річці Бравік (Bravellir) між староданською династією (Skjoldungar) і фризійською (рутенською), яка закінчилася перемогою останньої. Оскільки серед учасників битви засвідчена назва Русь та відповідні їй форми, можемо припустити, то до того часу Родезька компанія вже ввійшла в суперництво з Радганією.

Фризійці почали свої морські підприємства від часу англо-сакської колонізації Брітанії (бл. 440 року після Р. Хр.) і вдержували монополію мореплавства та транспорту товарів (у роді пізніших "літаючих голяндців") на півночі протягом тривалого часу. Але мірою розвитку їхньої торговельної діяльности вони передавали все більше мореплавського досвіду скандінавам, які на протязі VIII ст. зробили подиву гідний поступ у будові кораблів. Тепер фризійський емпорій або "торговий город" Дорестад, розташований між каролінзьким укріпленням і вилами райнської дельти, спеціялізувався на східньоевропейських підприємствах. Установивши свій головний beric (судову округу) і головний торг в Реріку (назва Reric постала з давнього Beric) на території західньобалтицьких ободритів (мабуть, близько пізнішого Любеку), фризійці поступово перейняли контроль над Балтицьким морем у співробітництві з скандінавськими вождями, які раді були прибуткам. За короткий час оселі типу Віrka (ця назва часто усвідомлювалася у перекладах як "береза" див. староруське Березань і под.) виросли біля кожного місця, що годилося на пристань у районі Балтицького моря. Вони були предтечами портових міст пізнішого Ганзейського союзу; з них Бірка у шведській Упляндії незабаром здобула провідну ролю з уваги на своє торговельно-стратегічне положення (800-975).

Здається, що деякий час назви Rus- і Birka ("береза") були свого роду "торговельними марками" компаній з Родезу.

 

7

 

При допомозі фризійських посередників торговельна компанія Родез-Русь мала в своєму розпорядженні досвідчених скандінавських мореплавців, яких держали у дисципліні скандінавські конунгри. У такий спосіб розвинулося "данське" суспільство, що я його називаю "кочовиками моря"; вони й почали діяти як вікінги не пізніше кінця VIII ст.

Скандінавський півострів незабаром обплинуто і відкрито т. зв. Біярмію (заволочську чудь); відкрито також шлях з Бірки у шведському Уплянді через Бірку на Аляндському архіпелазі і Фінську затоку до річки Неви. Обидва шляхи вели далі у сточище Волги. Опісля проторено нові шляхи до цього "Ель Дорадо", вздовж яких були споруджені поселення торговельної компанії Русь. Найважливіше з них містилося на півострові біля Ярославля і пізнішого Ростова (літописне Сарское городище), де початкове там жило угро-фінське плем'я меря. Управляв цим поселенням купців харизматичннй вікінзький клан із Упсалі — на ім'я Ynglingar.

Інша фризійсько-руська трансбалтицька магістраля вела з вендійського Беріку (Reric; на його місці в 804 році появився данський порт Haithabu) до устя Західньої Двини, ідучи далі по її течії і системою переволок до Оки, головної західньої притоки Волги.

Біля пізнішого Смоленську в Ґнєздові 3826 курганів є свідками варязької діяльности від VIII до Х ст. Під проводом готського роду Ylfingar там розвинулися два важливі торговельні міста: Полоцьк і Смоленськ, сколонізовані балтицькими вендами, яких сусіди називали кривичами.

Деякі оселі, що набули міських прав, організовувалися у міста-держави або в конфедерацію міст-держав і запрошували досвідчених членів західньобалтицьких харизматичних кланів володіти ними. Так було з конфедерацією трьох міст: Ладоги (Aldeigjuborg), Білоозера та Ізборська, з яких кожне репрезентувало іншу "національність" (Ладога — естів, Білоозеро — весь, а Ізборськ — словенів-вендів); вони запросили правити ними могутнього фризійсько-данського конунга Рюрика (Hraerikr); Новгород обрав Ґостомисла, що походив з вендського (ободритського) харизматичного клану.

Коротко кажучи, в добу від 800 до 860 року Східня Европа вже була поділена на дві сфери інтересів. Тоді як південь залишався поділеним між трьома колись кочовими паксами (аварів, болгарів і хозарів), Північно-Східня Европа ("Велика Швеція" — Magna Scythia) стала володінням новоактивізованого суспільства Mare Balticum, керованого агентами компанії Рус і харизматичними кланами.

На жаль, не збереглися ніякі тогочасні розповіді про народи, які слідували по шляхах, протертих цим фризійсько-русько-вікінзьким співробітництвом. Але нема підстав сумніватися, що підприємні окремі одиниці, або цілі групи, що вийшли з мореплавних народів, могли пробувати щастя у східньоевропейському просторі на свою власну руку, незалежно від їхнього походження або зв'язків з вищезгаданими торговельними компаніями.

Схарактеризуємо тепер суспільство району Mare Balticum в його розвитку. Напевно це не була національна культура в модерному значенні. "Данці", фризійці і Русь, які діяли в цьому суспільстві, становили собою поліетнічну, багатомовну і нетериторіяльну спільноту, складену з "кочовиків моря" і мешканців міст і торговельних осель "орієнтального" типу (які належали або були під контролем своїх власників) і частково типу "полісу". Підтверджуючи теорію, що ринок і економічна організація є утворенням торгівців, а не хліборобів чи ремісників, Русь і фризійці виступали як міжнародні купці. У такому професійному суспільстві — себто з культурою "нижчого типу" — нема ще місця для одної літературної чи священної мови, що є підставою кожної "вищої культури". У міських торговельних поселеннях різні мови виконували різні функції. Місцева розмовна мова була засобом спілкування з сім'єю та родом, система щонайменше двох або більшої кількости linguae francaе була призначена для зовнішнього вжитку. Коротко, розвинулося професійне суспільство з професійною культурою нижчого рівня, ще не зв'язане ні з означеною територією, ні з вищою релігією якоюсь одною священною, писаною мовою.

Тому, приміром, Костянтин Багрянородний записав назви дніпрових порогів у двох linguae francaе (слов'янській та "русько"-скандінавській), вживаних представниками культури Mare Balticum на новопосталому дніпровому торговельному шляху в Х ст.

На Волзькому шляху вживано як linguae francaе хорезмської та болгарсько-гунської мов, а у сточиші Північної Двини чудська (естонська) і середньоперська (пагляві) також правили за засоби міжнародної комунікації.

Тому ясно, що не можна говорити про національну шведську культуру від VIII до Х ст. У вищеописаному суспільстві Mare Balticum всі народи були рівноправними членами: нормани, венди (слов'яни), балти і фіни.

А що найстарший і найвище розвинений релігійний культ того часу був зосереджений у шведській Упсалі, природній базі мореплавських заповзять, особові назви скандінавського походження мали велику притягальну силу для народів того обширу без огляду на їхнє етнічне походження. Тогочасним звичаєм (засвідченим також у роді Рюриковичів) було носити три або два ймення, залежно від сфери активности або подружніх зв'язків.

 

8

 

Кабарська революція в Хозарщині, описана Костянтином Багрянородним, була боротьбою кагана та його прихильників за визволення держави з-під зверхности майордома (бега) та юдаїзму, який він накинув хозарам.

Переможений хозарський каган, приневолений покинути країну, знайшов прибіжище в оселі компанії Русь біля Ростова. Староскандінавські та орієнтальні джерела дають можливість припустити, що він пізніше одружився з дочкою з роду Ynglingar, який первісно був осілий в Упсалі і був найзнаменитішою династією у сфері Mare Balticum.

Оскільки каган мав політичну харизму, його перебування в комерційній оселі компанії Русь піднесло її до статусу "імперського" політичного центру, відмінного від колоній на чолі з представниками іншої Руси, як, наприклад, на чолі з двинськими Ylfingar. У результаті виник каганат Руси, про який наші перші відомості датуються 839 роком.

Може, не було випадкове те, що візантійський цар турбувався про безпеку послів Rhos, бо від часів Іраклія (пом. у 641 році) між візантійською і хозарською династіями існувала традиційна дружба. Тут варто пригадати, що славетне Слово о законі і благодаті митрополита Іларіона (1051) назвало Володимира Великого (та Ярослава) каганом, себто імператором. Тільки знаючи це, ми можемо зрозуміти, чому йому вільно було одружитися з Анною, що була "багрянородною", себто зачатою у спальні імператора. Адже цю Анну раніше відмовлено західньому цісареві Оттонові II з огляду на те, що він в очах візантійців був парвеню.

Дуже скоро, вже в 30-их роках XI ст., як вище згадано, волзька Русь усуває своїх суперників, Радганію з Східньої Европи.

 

IV. Вплив "півдня" на виниклу державу Руси

 

1

 

Досі ми розглядали східньоевропейську арену головним чином з північної перспективи, себто з погляду Mare Balticum. Але ми також відзначили взаємодію зі степом, яка розвинулась у типове співробітництво між "кочовиками моря" (т. зв. вікінгами-варягами) і "кочовиками степу" (хозарською династією). У наслідок цієї співпраці виник волзько-руський каганат ІХ-Х ст.

Проте до кінця IX і початку Х ст. виступили два комплекси нових подій у сфері культури Mare Nostrum, які дали стимул для дальшого розвитку. Першим, шо трапилося у Східньо-Середній Европі, було завоювання могутньої аварської держави Карлом Великим, що мало своїм наслідком Renovatio Imperii у 800 році і "пацифікацію" слов'ян, невільників колишнього аварського паксу (863-885).

Не може бути сумніву, що акція Карла Великого мала економічну мету: встановлення сухопутнього шляху до Хозарщини, славної дороги з Реґенсбурґу (Ратисбони) до Ітилю, на якому судилося розвинутись Києву, а пізніше й Відневі.

Пацифікація аварів не була простим заходом. Після деякого часу, в 60-их роках IX ст., обидва Рими (хоч у ворожих взаємовідносинах, я маю тут на увазі патріярха Фотія і папу Миколу І) постановили виповнити порожнечу, виниклу після розпаду аварської держави, підвищуючи колишніх аварських рабів — слов'ян, їхня варварська мова мала тепер стати священною поруч з єврейською, грецькою і латинською. Тому що тоді тільки Царгород мав учених, які могли б створити нову літературну мову і перекласти християнські релігійні писання, брати Костянтин-Кирило і Методій, приятелі Фотія, дістали доручення поїхати з Царгороду до Моравії, себто на землю, що була у сфері дії римського папи.

 

2

 

У моравській місії парадоксальне те, що моравські князі, ті homines novi, які завдячували свою позицію аварській харизмі, не використали незвичайно важливої культурної зброї, яку їм даровано. Прийнявши християнство у слов'янському обряді в надії, що їхні баварські сусіди, князі та єпископи, будуть їх мати за рівних собі, вони розгнівалися, коли усвідомили, що ним обрядом не досягнуть цієї життєво важливої мети. Морав'яни вигнали слов'янських місіонерів і замінили свій "нижчий" обряд латинським віросповіданням.

Тим часом болгарські володарі, що вже майже два століття вели боротьбу за супремацію з візантійськими царями, в якій їхня сила здесяткувалася, вирішили злитися з своїми слов'янськими невільниками в одну цілість. Їм, болгарам, також треба було прийняти християнство, щоб бути визнаними за європейську державу.

Хан Боґорис (Борис) після довгих міркувань особисто прийняв грецький обряд. Проте його син, цар Симеон, скористався з нагоди і присвоїв собі покинутий слов'янський обряд. Він запросив вигнаних візантійських моравських місіонерів до своїх володінь і почав закладати основи незалежної слов'янсько-болгарської вищої культури. На противагу моравським князям Симеон, як нащадок династії Аттіли, не мав комплексу неповноцінности: на його погляд, власне візантійські царі були парвеню.

Дунайські болгари правдоподібно діставали допомогу від чорних болгарів Таманського півострова, які, будучи нащадками Кобратової Magna Bulgaria (VI-VII ст.), залишилися на землі, де збереглася гелліністична культура Боспорського королівства. У IX і Х ст. це було єдине місце в Европі, де була ще жива ідея перекладу і взаємного збагачення культур. Це там Костянтин-Кирило вивчив єврейську мову і був утаємничений у мистецтво перекладу. Доки болгари були поганами, небезпека з їх боку була чимала, але ще не всебічна. Одначе, поява гордої болгарської версії східнього християнства спонукала царя Василя II до швидкої і репресивної дії.

Зваживши, як серйозне було болгарське завдання створити християнську цивілізацію, здібну позмагатися з візантійською, можна зрозуміти дії візантійського царя Василя II (до речі, швагра Володимира Великого), який здобув титул Болгаровбивці.

Після 1018 року Болгарія перестала існувати як політична одиниця, а після 1036 — також і як культурна.

 

3

 

Друга половина IХ ст. також мала велике значення для Східньої Европи, бо в той час увійшли на арену історії Київ та територія сучасної України.

Поштовхом до цієї події було підвищення Царгороду до становища економічної столиці Евразії. Сталося це завдяки приходові до влади здібної т. зв. македонської династії візантійських царів, які завдали рішучої поразки арабській фльоті і відновили зверхність Візантії на Mare Nostrum (зокрема після битви під Майяфарікін у 863 році).

Очевидно, Царгород привернув тоді увагу "вікінгів", єдиного суспільства в Евразії у ІХ-Х ст., поза Візантією й арабами, яке втримувало фльоту. Наприклад, Каролінги лишилися цілком байдужими до мореплавства аж до свого упадку.

Невдовзі після морського походу Руси на Царгород у 860 році виникла славна "Путь із варяг у греки". Дніпро замінив Волгу, а колишня станиця хозарської залоги біля дніпрового перевозу — Київ — виринула в другій пол. Х ст. як багатообіцяючий сателіт нової економічної столиці світу — Істамбулу, Константинополя, Царгороду.

Біля 930 року Ігор з династії волзько-руських каганів завоював Київ.

 

4

 

В історії каганів Руси є щонайменше три доби: волзька (бл. 839-930), наддніпрянська (бл. 980-1036) і київська (1036-1169). За перших двох Русь володіла скоріше народами, ніж означеними землями, витягаючи данини і контролюючи торгівлю вздовж головних міжнародних шляхів (і, звичайно, усуваючи суперників, наприклад, полоцьких Ylfingar). Цими шляхами були: 1) волзький і двинський торговельні шляхи, важливі в ІХ і в першій пол. Х ст., що вели до двох центрів іслямської торгівлі — болгар та Ітиля; 2) дніпровий торговельний шлях у Х — XI ст. від варягів через Київ до грецького Царгороду, як вище сказано, тодішнього центру міжнародної економії. Третя — Київська доба, знаменувала собою початок культурної консолідації Руси і спробу її націоналізації.

 

5

 

Після 1036 року Ярослав розбив печенігів (степових кочовиків, наслідників хозарів) і заснував свою версію Римської імперії, з осередком у соборі св. Софії в Києві. При тому він прийняв за священну мову свого обряду церковнослов'янську мову, яка після упадку дунайських болгарів лишилася знову без власника.

Ярослав почав також перетворювати Русь на територіяльну спільноту, що охоплювала б Київщину, Чернігівщину і Переяславщину. Там він поселив свою дружину, то досі слідувала за князем у його кар'єрі. Тільки тепер, у другій половині XI і на початку XII ст. терміни Русь і русьская земля появляються з новим, вужчим значенням: південна Русь (сьогоднішня Україна). Щойно тепер сталася культурна революція на Русі, початок зв'язку влади з територією. Перетворена з поліетнічної, багатомовної і нетериторіяльної спільноти з низькою культурою, Київська Русь (себто Русь, поселена у Київщині, Чернігівщині та Переяславщині) стала вивіновуватися новою, високою християнською культурою, яка спиралася на чужоземну, писану і священну слов'янську мову (т. зв. церковнослов'янську). Вона, Русь, і вийшла тепер на сцену історії Східньої Европи.

Така розв'язка, в силу якої Київська Русь виринула як політичний і релігійний центр, була тим логічніша, для її творців, що після занепаду незалежної дунайсько-болгарської держави її церква і слов'янський обряд з відносно великим корпусом церковних і державно-"політичних" текстів залишилися, як було сказано вище, без власника.

Таким чином Київська Русь могла негайно присвоїти собі культурну сферу без загрози втрати тотожности. Так ось разом з священною церковнослов'янською мовою і кирилівським письмом (кирилиця) виник руський обряд (язик).

Слов'янський руський обряд став підставою для "націоналізації" або злиття поляно-слов'янських і неслов'янських (руських та інших) елементів в одну руську землю, яка означала постійне поселення Руси на території Київського, Чернігівського і Переяславського князівств, себто на центральних українських територіях.

До того часу Русь — була тільки чужоземна правляча верства, базована на примітивній організації кочовиків моря і річок, які періодично збирали з даної території данину (полюддя) і були піддані своєму князеві, але не були зв'язані ні з якою територією.

Щоб надати Ярославовій династії християнської законности, треба було оживити культ його півбратів, Бориса і Гліба. Хоч вони були вбиті у звичайній боротьбі за владу, ті сини болгарської княжни були канонізовані київським митрополитом Иоаном (що сам був болгарином) майже негайно після їхньої смерти (бл. 1020).

Ярославові, дійсному засновникові Руської династії, вдалося установити свою нову репутацію доброго брата, який помстився за смерть святих невинних півбратів (хоч, імовірно, сам був причетний до їх убивства), і перейняти для себе і своєї династії харизму св. Бориса і Гліба.

Він наказав святкувати "праздник новый Русьская земля" на честь Бориса і Гліба торжественно шість разів річно, при чому 24 липня було головним празником. Саме цього дня в 1072 і 1115 роках відбулися масові "загальнонаціональні" маніфестації з нагоди перенесення мощей цих святих. В обох випадках використано ці маніфестації, щоб оприлюднити редакції оригінальних збірок літописів, створених спеціяльно з цієї нагоди у першому інтелектуальному центрі Східньої Европи — Печерському манастирі в Києві.

Щойно тепер, на київському етапі, досягнувши своєї власної історичної свідомости, Русь виринає як законна історична одиниця.

 

Висновки

 

Двістірічний спір норманістів і антинорманістів не міг розв'язати проблеми походження Руси. Тому його тут замінено іншою теорією в ширшому контексті світової історії, яка опирається тільки на історичні критерії.

У VIII і IX ст. появилася багатоетнічна, багатомовна, об'єднана суспільна і культурна сфера ("нижчого" культурного типу), представлена морським і торговельним суспільством Mare Balticum, що була перенесена туди носіями культури Mare Nostrum. Треба було ще два сторіччя, щоб багатоетнічні і багатомовні торговельні заповзяття деяких комерційних компаній і "кочовиків моря" розвинулися (при втручанні політичної структури типу степової імперії) у високу християнську культуру, мовно слов'янську, яка власне і стала Київською Руссю.

 

Лекція, виголошена англійською мовою 24 жовтня 1975 року з нагоди інавгурації автора першим професором Катедри історії України їм. Михайла Грушевського при Гарвардському університеті. Цитується за журналом ’’Сучасність’’. Текст відсканований автором сайту.