Сергій Плохій.

 

Священне право повстання: Берестейська унія і релігійна легітимація Хмельниччини

 

Дискусія (Дніпропетровськ)

Учасники:

 

Сергій Плохій (1957 р.н.) у 1980 р. закінчив історичний факультет, а в 1982 р. - аспірантуру на кафедрі історіографії та джерелознавства Дніпропетровського державного університету. Доктор історичних наук, професор (з 1990 р.). Завідував кафе­дрою загальної історії Дніпропетровського університету, відділом пам'яток духовної культури Інституту української археографії НАН України. Останнім часом - професор-гість Альбертського університету (Едмонтон, Канада) та координатор програми дослі­дження Українських Церков Канадського Інституту Українських Студій. Автор кількох монографічних публікацій, в тому числі Папство и Украина: политика Римской курии на украинских землях в XVI - XVII вв. (Київ, 1989), підручника Історія церкви та релігійної думки в Україні. Кн. 3: XVI - XIX ст. (Київ, 1994) та чисельних статей.

 

о. Юрій Мицик, доктор історичних наук, завідувач Дніпропетровського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, професор кафе­дри історії України Дніпропетровського державного університету, секретар Дніпропетровської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату. 

 

Генадій Виноградов, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Дніпропетровського державного університету.

 

 

о. Ю. Мицик. Шановно громадо, цей рік і наступний є багатим на ювілеї. Серед них - 400-ліття з дня народження Богдана Хмельницького і річниця укладення Берестейської унії. Цікаво, що доповідь проф. Сергія Плохія якраз поєднує ці дві теми. Його виступ особливо мене зацікавив тому, що я займаюся близькою проблематикою. Мені особисто імпонує те, що автор відходить від стандартних оцінок і положень, аналізує релігійну програму Хмельницького в розвитку, показує її еволюцію. Але дискусія існує не лише для того, щоб відзначити все позитивне, але й вказати на те, що викликає незгоду чи сумні».

По-перше, мені здалося, що доповідач до певної міри недооцінює державотворчу програму Хмельницького. Той факт, що ця програма недостатньо відображена в збережених документах (зокрема, у листуванні з польським урядом) не означає, що такої програми у нього не було. Ми ж не маємо протоколів таємних нарад гетьмана зі своєю старшиною. Є однак деякі документи, так би мовити, агентурного характеру, які чітко показують, що Хмельниць­кий у колі своїх наближених велів називати себе «великим князем Руським і Молдавським». Тобто це була претензія на продовження традиції Київської Русі, Галицько-Волинського королівства і т. д. Інша справа, що він не міг свою програму-максимум, яку вино­шував у думках та розмовах з найближчим оточенням, опри­люднити відразу на початку повстання, коли воно ще не набрало сили і невідомо було, як далі підуть справи. Хмельницький вперше ясно висловився про свої плани на Переяславських переговорах у лютому І649 р.: «Виб'ю весь народ руський з неволі лядської, стану на Віслі й скажу: «Мовчіть ляхи, а як будете брикатися, то й там вас дістану»». Тут ще треба згадати, що попередник Хмельницького, Павлюк, називав себе королем, що зафіксовано у польських джерелах. Тобто, не треба думати, що Хмельницький воював лише за козацькі свободи, шляхетські привілеї і т. п. У нього була державна програма, певне місце в якій займали релігійні справи.

По-друге, термін «десятиліття спокою» у 1638-1648 рр. я взяв би у лапки, бо це радше було «затишшя перед бурею». Придушення селянсько-козацьких повстань не означало вирішення усіх проблем Речі Посполитої, у тому числі й релігійних. Звичайно, що політика Володислава IV була ліпшою, ліберальнішою. Вона згладила деякі надмірності його батька Жиґимонта III, фанатичного католика. Але не треба думати, що це була докорінна зміна релігійної політики польського уряду. Я хотів би нагадати, що збереглися скарги української православної шляхти і міщан з часів «золотого спокою», які переконливо показують, що, наприклад, православні не мали права ховати покійників удень, а змушені були це робити лише вночі, церкви здавалися в оренду та чинилися інші утиски православного населення в Речі Посполитій. Отже, був спокій, але були й проблеми.

По-третє, Хмельницький з тактичних міркувань не висував відразу релігійної програми. Але сам доповідач згадував, що вже у червні 1648 р. Церковні проблеми порушуються.

Наступне, в доповіді говориться, що козаки нищили католиків, євреїв... Цього ніхто не заперечує, хоча можна згадати, що у війську Хмельницького були євреї-вихрести... Але висувається теза, що серед уніатів жертв, не було. Може, не варто так категорично стверджувати. Якщо добре пошукати у джерелах, то напевно свідчення про такі жертви знайшлися б. Справа в тому, що і для поляків, і для православних уніати були католиками, тому не було потреби ; їх якось спеціально виділяти. Коли з плеч летіли голови, то ніхто не питався, чи ти уніат, чи католик?

І  те, що нема  уніатських святих, також не доказ. Адже коли масово нищили римо-католиків, то де ж ті мученики і святі, яких чимало в Польській Церкві, але нема жодного, який би загинув від рук козаків Хмельницького. Справа в тому, що, наприклад, вбивство  Кунцевича у мирний час було дуже вражаючим. Але коли йде війна, то ніхто не звертає уваги   на поодинокі жертви. В умовах масових вбивств, як це не трагічно, люди звикають до смерті   (згадайте хоча, б Югославію  чи  Чеченію).

І останнє. Доповідач абсолютно правильно показує бачення проблеми міжконфесійних відносин польським урядом, наводить московську точку зору про утиски православ'я у Речі Посполитій. Але з доповіді не видно, а як воно було насправді, чи були переслідування на релігійному ґрунті, чи їх не було? З виступу проф. Плохія видно, що він більше схиляється до польської оцінки ситуації. Я вважаю, що польська сторона явно замовчувала факт релігійних утисків, московська - навпаки, їх роздувала, шукаючи приводу до війни. Релігійна карта була дуже вигідною. Під виглядом захисту «єдиновірних братів» легше було їх «визволяти», а заодно й загарбати, що переконливо показали пізніші події: з ліквідацією державної незалежності та політичної автономії України була знищена й самостійність Української Православної Церкви. На майбутнє хотілось би побажати авторові розширити коло своїх досліджень, проаналізувавши релігійну політику усіх українських гетьманів. Я думаю, що такий підхід дав би цікаві результати.

 

Г. Виноградов. Унійна ідея і плани її реалізації в українсько-білоруських землях почали визрівати ще на початку XV ст. Берестейська унія була лише апофеозом тривалого підготовчого процесу. Без розуміння тієї геополітичної і культурної ситуації, що склалася в  цьому регіоні в часи, коли більшість руських земель входила до складу Великого князівства Литовського, важко зрозуміти оту розбіжність поглядів, оту відсутність певних консолідуючих ідей, як в соціальному, так і в політичному чи релігійному плані, характерну для цілого XVII і  середини XVIII ст., до ліквідації залишків української автономії.

Я маю на увазі наступне. Останнє століття існування Візантійської імперії дало православному світові надзвичайно цікаві імпульси, які, правда, були замішані на космополітичних ідеях, що отримали назву ісихазму.

Через балканське; переважно сербсько-болгарське, посередництво до­ходили до України і почасти Росії богословсько-філософські ідеї, які базувалися на концепції повернення до єдиної християнської віри, тобто до первісного християнства, до єдиного тіла Христового - Церкви. Найкращим регіоном для втілення таких ідей, своєрідним плацдармом їх реалізації вважалися землі, населені православними у Великому князівстві Литовському. Відомий факт, що, прагнучи реалізувати такі ідеї, князь Витовт відправив обраного на синоді українсько-білоруської ієрархії без згоди Царгорода - київського митро­полита на собор у Констанці (1415) якраз з цією метою - пошуку шляхів повернення до єдиної християнської віри. З огляду на цілий ряд причин, переважно політичного характеру, цей задум тоді не вдався.

Інша справа, так би мовити, польський транзит (вживаючи трохи метафоричне порівняння) зіграв немалу роль уже в XVI ст. напе­редодні Люблінської унії, а особливо після її укладення - до Берестейської унії. Я маю на увазі розповсюдження ідей Реформації, протестантства в українсько-білоруських землях. У політиці польських урядових кіл цього часу визначальну роль відігравали два мо­менти: 1) прагнення заручитися підтримкою німецьких протестант­ських князів, даючи дозвіл поселятися на новоприєднаних до Поль­ської корони східних землях протестантським громадам; 2) пере­селення на ці території євреїв, які створювали зайві «клопоти» у Центральній та Західній Європі.

Ще один важливий момент, ідея об'єднання Церков на основі католицької догматики і збереження православної обрядовості, з точки зору богословсько-теософської, була дуже складною. Для її усвідомлення необхідна була певна підготовленість церковної ієрархії. На превеликий жаль православне духовенство в основній своїй масі в українсько-білоруських землях до сприйняття цих ідей не було готове. Звиси й пізніші конфлікти навколо Берестейської унії.

 

С. Плохій. Готуючись до виступу в рідному Дніпропетровську, я вважав що можу трохи легше дихати, бо Львів уже позаду, а дома, як кажуть, і стіни допомагають. Але тут я зрозумів, що небезпека не проминула... Я маю. на увазі виступ мого шановного вчителя Юрія Андрійовича Мицика.

Проблеми, які він порушив і зауваження, які він зробив, ми обговорювали з ним і раніше, їх причиною і основою є два різних підходи до аналізу джерел та їх оцінки в історіографії, і не лише до цієї конкретної теми. На мою думку, о. проф. Мицик виходить з тієї засади, що не всі джерела збереглися до нашого часу (і це правда, що не можна вимагати від джерел якоїсь «абсолютно повної» інформації). Далі він доводить, що Хмельницький мав державницьку програму, а ми не маємо достатньої кількості джерел, щоб наочно це підтвердити. Те, що я намагаюся робити - не виходити поза дані джерел, не проектувати на ті чи інші події минулого думок, які належать мені. Тому багато тих ідей, які сформувалися у XX ст., які є відображенням наших сьогоднішніх інтересів, чи наших сьогоднішніх проблем, не могли жити в головах людей XVII ст. Так приблизно я окреслив би принципову відмінність наших підходів, що пояснює різне трактування кон­кретних питань: коли у Хмельницького виникла державницька про­грама, наскільки важлива легітимація права на повстання посиланням на шляхетські права самого гетьмана, чи права козаць­кого стану?

Наскільки я зрозумів, о. проф. Юрій Мицик вважає, що Хмельницький спершу мав державницьку програму, лише певні умови не давали йому змоги відкрити її відразу. Моя точка зору полягає в тому, що ця програма з'явилася пізніше, а крім того, вона постійно розвивалася.

Я погоджуюся з характеристикою періоду «золотого спокою», що радше був «миром на кладовищі» після придушення селянсько-козацьких повстань. Але також очевидно, що в цей період, з тих чи інших причин, не було якихось серйозних міжконфесійних конфліктів.

Щодо зауваження про жертви серед уніатів, зокрема про те, що їх не виділяли з-поміж всіх католиків. Моє особисте враження і навіть переконання полягає у тому, що ми на події Хмельнич­чини накладаємо образ Коліївщини, сформований у нашій свідомості навіть не під впливом історичних знань, а літературних творів, головно - «Гайдамаків» Т. Шевченка. Сам автор, прекрасно розуміючи різницю між католиками, уніатами і православними, передав у поемі настрої, світогляд населення Правобережної України кінця XVIII ст. Це був час коли Уніатська Церква після Замойського синоду (1720) зазнала значної латинізації: змінився обряд і навіть зовнішній вигляд священика, частина василіан навіть не говорила українською мовою, бо це були поляки за походженням.

Отже, відбулися значні зміни, які досить сильно відрізняли одну Українську Церкву від іншої. Очевидно, що ця ситуація була зовсім відмінною від часів Хмельниччини, коли уніат за обрядовістю, за культурою, за етнічним та соціальним статусом і навіть за зовнішнім виглядом нічим не відрізнявся від православного.

І останнє - про політику інших гетьманів. Вона не була виключно православною. Унія повстала і мала привабливість як компромісна Церква в умовах польського панування: зберігався обряд, надавалися певні юридичні права ієрархії. Це було наприкінці XVI ст. На різних історичних етапах функція унії була абсолютно різною. Коли козаки повстали проти польського панування, то закономірно, що унія відкидається. У компромісі не було потреби, бо йшла боротьба. Релігія повинна була підкреслювати відмінність протилежних сторін і такою релігією, для повста­лих було православ'я. Але в др. пол. XVII ст., коли починається польсько-російська війна, коли Україна ділиться по Дніпру, правобережні гетьмани звертають свою увагу на унію, бо це можливість зберегти свою окремішність в умовах польського панування. Є інформація, що Павло Тетеря вважав своїм митрополитом греко-католицького архиєрея. Отже, ставлення гетьманів до унії не було однозначним, а залежало від ситуації, від політичних умов.

 

Запитання із залу. Як на Вашу думку, чи не зачинила Хмельниччина для України двері європейської цивілізації, зокрема, чи не перешкодила вона активному розповсюдженню протестантизму з його капіталістичною етикою, що, за Максом Вебером, сприяло розвиткові сучасного індустріального суспільства Заходу?

 

С. Плохій. Певною мірою дуже легко відповісти на це запитання, бо ми можемо порівняти розвиток двох частин Укра­їни - Правобережної і Лівобережної, які потрапили відповідно під польське і російське панування, і лише в одній частині певний час зберігався козацький устрій. Якихось великих відмінностей у розвитку капіталістичних відносин, духу підприємництва ми не спостерігаємо, якогось суттєвого впливу Хмельниччини тут важко добачити. Але у XVIII ст. козаччина, яку ми так ідеалізуємо й боготворимо, практично знищила верству торговців і міщан. Козацька старшина прагнула до дворянського статусу, обкладала податками населення міст, закріпачувала селянство і козацьку голоту. Козаччина дала багато позитивного для української мен­тальності, але й тут були негативні моменти. Ще до сьогодні для нас займатися торгівлею, підприємництвом є справою аморальною. Отже, я би  не абсолютизував позитивного впливу козаччини, але й не варто перебільшувати її негативних   наслідків.

 

Запитання із залу. Чи були серед «князів світу» того часу щиро релігійні люди?

 

С. Плохій. Я не маю сумнівів, що були справді глибоко віру­ючі люди. Але коли вони ставали «князями світу», то це було і могло бути можливим (як колись, так і тепер) лише тоді, коли вони ставили практичні, прагматичні завдання на перше місце. Бо коли на передньому плані виступають духовні елементи, то дуже важко бути «князем світу» чи політичним провідником.

 

Запитання із залу. 3 Вашої доповіді виходить, що релігійний фактор не дуже хвилював Богдана Хмельницького. Проте на козацьких сокирах-бердишах можна побачити викарбувані написи: «Цим бердишем попам-супостатам заграю по товстих шиях». Чому напис звернений не проти поляків, ксьондзів, а проти православних священиків? Як це пояснити?

 

С. Плохій. Релігійний фактор був дуже важливий в ідеології, в гаслах повстань, що відобразилося в різних письмових пам'ятках, у т. ч. написах на зброї. Я вже говорив, що Хмельницький не був релігійним фанатиком, борцем за торжество православ'я, а в першу чергу прагматичним політиком, для якого найважливіше значення мав козацький реєстр і територія. Щодо другої частини Вашого питання, то ми за традицією останніх десятиліть звикли мислити, що повстання, революції є великим благом. Але вже на досвіді нашого сьогодення ми можемо переконатися, як важко жити в переломні революційні часи. Повстання окрім благородних ідеалів неминуче несе з собою насилля, злочинність тощо. Для озброєної неорганізованої групи людей в обстановці загального хаосу байдуже що грабувати: римо-католицькій костел чи православну церкву.

 

Запитання із залу. Чи збереглися документи про перехід полковників Хмельницького - Кричевського, Мрозовицького та ін. на православ'я?

 

С. Плохій. Документів не збереглося, але цілком доведеним є факт, що Станіслав Кричевський з переходом на православ'я прийняв ім'я Михайло. Подібно і Юрій Немирич перейшов на православ'я з протестантизму, бо тільки так він міг займати відповідну посаду в козацькому війську. Полковницький рід Маркевичів у XVII ст. мав єврейське походження. Отже якоїсь толеранції у цьому вішалку не було. Можна було мати будь-яке походження, але, щоб зайняти місце серед козацької старшини, необхідно було стати православним.

 

Запитання із залу. Та аргументація православних, яку Ви наводите, повністю співпадає з аргументацією англійських пуритан. Збігаються навіть етапи її еволюції. Чи не є це зайвим доказом твердження Поршнева, що події в різних регіонах Європи пов'язані між собою більше, аніж це відображено в офіційних документах?

 

С. Плохій. Дякую за цікаве питання. У мене склалося враження, що на рівні легалістичного думання, на рівні відносин між державами розмежування між Західною і Східною Європою, між Європою і Азією майже не існувало. Бо цей простір міждержавних взаємин, легальності чи нелегальності того чи іншого вчинку формувався всіма учасниками світової політики. Чи ми візьмемо договір Богдана Хмельницького з кримським ханом, чи з польським королем, завжди він скріплювався присягою перед Богом, незалежно від віросповідання сторін.

На різні соціальних процесів якісь зміни були більш відчутними. Але й вони згладжувалися під впливом взаємних контактів у межах цього простору.

 

Запитання із залу. Подовжуючи Вашу дискусію з о. проф. Ю. Мициком щодо джерел, я хочу запитати, чи не вважаєте Ви, що кинуті керівниками гасла, навіть якщо вони самі не вважають їх важливими, можуть в народі бути сприйняті як основні в умовах піднесення масового визвольного руху?

 

С. Плохій. Я повністю поділяю Вашу думку. Навіть більше, можна сказати, що практично, все якраз так і відбувається. Тому дуже часто керівників звинувачують у цинізмі. А це є лише ознакою їх високої професійності. У випадку з релігійними гаслами в повстанні під проводом Хмельницького ми бачимо чи не найкраще підтвердження Ваших слів. Хмельницький мав у своїй програмі дуже прагматичні речі, а з другого боку - йому потрібна була якась загальна ідея, міф, щоб згуртувати суспільство і повести за собою. І ця ідея сприймалася народом як реалія. Політики мусили мислити в інших категоріях; для того, щоб бути політиками.

 

Запитання із залу. Коли Ви говорите про прагматичні речі, то чи враховуєте, що «прагматик» Хмельницький мав певні релігійні уявлення, як і кожна віруюча людина?

 

С. Плохій. Я погоджуюся, що релігія, православ'я було природною частиною світогляду Хмельницького. Він не був нейтральним у справах віри. Але коли я веду мову про прагматичні речі, то маю насамперед на увазі те, що свої релігійні симпатії чи антипатії – хоча вони й проявлялися - він змушений був чи вмів підпорядковувати важливішим державним інтересам. Зборівська угода є прикладом, коли можна було йти до кінця з ліквідації унії, що відповідало б релігійним уявленням Хмель­ницького, але він поставив на перший план інші  питання, питання конкретної політики.

 

(продовження)