Сергій Плохій

 

Крила протекції: до визначення правового змісту Переяславської угоди 1654 року

 

Історико-правові за своєю суттю дискусії навколо змісту і значення Переяславського договору тривають фактично від часу його укладення (1). Склалося кілька точок зору на природу Переяславського трактату, що оцінюють його як персональну або реальну унію, прийняття Україною російського протекторату, або укладення рівноправного військового союзу (2). Хоча ідея прийняття Україною російського протекторату, підтримана свого часу і популяризована Михайлом Грушевським, набула на сьогодні найбільше прихильників, перемога даної концепції не є до цього часу повною, і питання про юридичну природу Переяславської угоди залишається відкритим.

Складність проблеми поглиблюється у зв'язку з тим, що ніколи не існувало тексту Переяславського договору як такого. В Переяславі відбувся тільки церемоніальний акт прийняття Війська Запорозького під "високу царську руку", сам же договір було укладено пізніше, і то у формі, далеко не традиційній для тодішньої центральноєвропейської дипломатичної практики. Дослідник угоди Андрій Яковлів уникав звороту "Переяславський договір", говорячи швидше про "договір 1654 року"; під останнім він розумів статті Богдана Хмельницького від 17 лютого та царські резолюції на них від 27 березня 1654 р. На думку дослідника, "пропозиції Б.Хмельницького- це проект договору, царські ж резолюції та жалована грамота - це відповідь царя, ратифікаційний акт царської влади. Взяті разом, статті проекту, резолюції й грамота становлять повний текст договору 1654 року" (3).

 

1. Огляд історичних студій про Переяславську угоду див.: Ваsarab J. Pereiaslav 1654: A Historiographical study. – Edmonton, 1982.

2.Виклад головних Історико-юридичних підходів до проблеми подають О.Субтельний та Г-Й.Торке: Subtel’nyj O. Ukraine. A History. – Toronto-Buffalo-London, 1988. –P.135; Torke H.-J. The Unloved Alliance: Political Relations between Muscovy and Ukraine in the Seventeen Century // Ukraine and Russia in Their Historical Encounter. – Edmonton, 1992.

3. Яковлів А. Договір Богдана Хмельницького з Москвою 1654 р. (Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р.). Історико-правнича студія з нагоди 300-ліття договору (1654-1954).- Нью-Йорк, 1954.-С.34. Див. також: Його ж. Українсько-Московські договори в ХУП-ХУШ віках // Праці Українського наукового інституту. Варшава, 1934.-Т. 19, кн. З (Серія правнича).

 

У цій статті робиться спроба подивитися на проблему договору 1654 р. в контексті розвитку державно-політичної та правничої свідомості як у тогочасній Україні, так і в Росії. Свідомість ця не була однаковою, і кожна зі сторін часто вбачала у тій самій формулі угоди різний зміст. Ця різниця стала очевидною вже під час Переяславської ради, коли гетьман і старшина вимагали від московського боярина Василя Бутурліна, щоб він присягнув на умовах поєднання від імені царя, а той відмовився це зробити. Конфлікти і суперечності подібного характеру, що мали своїм підґрунтям різне розуміння норм державно-правової практики, мали місце в українсько-російських взаєминах і надалі.

Підходячи до проблеми реконструкції уявлень української та російської політичних еліт про правовий зміст Переяславської угоди, варто відзначити, що деякі з офіційних формулювань російських дипломатів не мали чітко визначеного, дефінітивного характеру і легко могли породжувати різнотлумачення. До таких, зокрема, належить і відома формула про прийняття Війська Запорозького "під високу царську руку".

Наприкінці січня 1651 р., під час перебування козацького посольства в Москві, цар просив запитати посланців Хмельницького: какими мерами и как тому быть, что гетману Богдану Хмельницкому и всему Войску Запорожскому быти под его государевою високою рукою? И где им жить: там ли в своих городах, иле где инде? Посли відповіли, що ... о том они не ведают. И от гетмана с ними о том ничего не наказано, а ведает то гетман. (4)

Пізніше в офіційних російських документах, і зокрема царських грамотах, з'явилося уточнення формули про "царську руку" в розумінні поширення царської влади не тільки на мешканців, але й на територію: быти им под нашею государскою високою рукою з городами и з землями навеки неотступными (5), проте в трактуванні цієї формули залишалося чимало розбіжностей з обох боків.

Досить повне уявлення про розуміння змісту російсько-українського договору московською політичною елітою дають матеріали Земського собору 1653 р., де розглядалося українське питання. З правничої точки зору в очах російських політиків воно поділялось на дві частини. Першою (і головною) була проблема розриву "вічного докончання" з Річчю Посполитою, укладеного в 1634 р., другою - прийняття в підданство Війська Запорозького. Саме так це питання формулювалося в царській грамоті від 19 лютого 1651 р. про скликання Земського Собору, так воно розглядалося і під час його засідань (6). Соборні рішення у цих двох пунктах були такими: 1) стояти "за честь" покійного царя Михайла Федоровича та правлячого Олексія Михайловича і розпочати війну з "литовським королем"; 2) гетьмана, заради православної віри та Божих церков, прийняти під високу царську руку (7).

При ознайомленні з матеріалами Собору впадає у вічі, що питанням, яке найбільше тривожило московських політиків з державно-правової точки зору, був розрив мирної угоди між Росією і Річчю Посполитою. Вирішувалося воно в рамках захисту "честі" царя. Натомість юридичні аргументи на користь поширення його влади на територію України (вона фігурує тут як "міста і землі Війська Запорозького" без докладнішого окреслення кордонів) шукалися в сфері церковно-релігійній.

Причиною розриву "вічного докончання" з московського боку висувалися: неточності в царських титулах, допущені польськими урядовцями, які писали до Москви (в царській грамоті про скликання Собору таких випадків нараховано 186, у тому числі - іменування Михайла Федоровича Михайлом Філаретовичем, тобто за чернечим іменем царського батька Федора Романова); видання в Польщі книжок, де Владислава IV титуловано великим князем московським; відмова короля покарати (і то на горло) винних за вищезгадане; пропуск кримського посла в Швецію через територію Речі Посполитої, що заборонялося умовами мирного договору; конфлікти в прикордонних районах. Характерно, що головний "юридичний" аргумент російської сторони - про помилки в царському титулі та про вимогу покарати винних - викликав сміх з боку польських урядовців під час перебування у Варшаві московського посольства Рєпніна-Оболенского (що з докором відзначено у матеріалах Собору), але надзвичайно серйозно сприймався у Москві. Цей аргумент і ліг в основу рішення Собору: стояти "за честь государів" (8).

 

4. Воссоединение Украины с Россией. Сб. док. и мат-лов.- М., 1953.- Т.2.- С. 492.

5. Там само. -Т.З.-С 521.

6. Там само. - С. 7-11; 406-414.

7. Там само. -С. 414.

8. Там само. - С.406-414. Теж див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией,- СПб.,1878.- Т 10. (дополнение к 3-му тому под ред. Г.Р.Карпова).- С. 3-19.

 

Проблема прийняття "під високу царську руку" Війська Запорозького вирішувалася Собором у двох площинах. По-перше, належало розв'язати питання про те, чи може цар прийняти в своє підданство підданих іншого монарха. Ця проблема була усунута посиланням на те, що Ян Казимир, вступаючи на престол, давав клятву не порушувати релігійні права своїх підданих, а оскільки стосовно козаків він порушив свою клятву - останні можуть вважатися вільними і перейти в підданство московського царя (9). Аргумент цей в матеріалах Собору особливо не наголошувався, але також мав внести свою частку в процес правничого обгрунтування важливого зовнішньополітичного акту Москви, тож російські посли в Польщі активно збирали факти порушення королівською владою релігійних прав православних.

Релігійної сфери стосувалась і юридична аргументація наступного рішення собору: гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское з городами и з землями принять. Робилося це для православные християнские веры и святых божих церквей (10). Польський король у даному випадку виступав як порушник релігійних прав своїх підданих, а російський цар - як захисник православ'я та православних церков, у тому числі й за межами державної території Росії.

Характерно, що серед трьох правничих аргументів, на які спиралося рішення Земського собору, тільки в одному, останньому, знаходимо сліди традиційної московської ідеології, що сягають своїми витоками ідеї Москви як третього Риму та московських князів як протекторів світового православ'я (11). Матеріали Собору не згадують про жодні династичні права царів на руські землі, що було характерним для офіційної російської ідеології кінця XV - початку XVI ст. Поклики на ці права будуть використані в розлогому комплексі російських дипломатичних документів, пов'язаних з Переяславською угодою, але пізніше - вже після закінчення Земського собору.

Політико-правова, історична та ідеологічна аргументація Переяславської угоди, яку подає статейний список російського посольства на чолі з Василем Бутурліним, кардинально відрізняється від аргументації Земського собору. Деякі з цих відмінностей можна пояснити різними завданнями, що стояли перед Собором та посольством. У матеріалах посольства, наприклад, практично немає мови про "вічне докончання" між Річчю Посполитою і Росією - питання надзвичайно важливе для Собору. Натомість те, що привертає особливу увагу при вивченні статейного списку - це нові важливі елементи, які з'явилися у трактуванні російською стороною акту прийняття Війська Запорозького "під високу царську руку".

 

9. "А как Ян Казимер король обран на королевство и на коронованье присягал, и в присяге ево написано меж иных дел, что ему меж разнствующими в вере християнской острегати, и защищати, и никакими мерами для веры самому не теснити, и никово на то не попущати. А будет он тое своей присяги не здержит, и он подданных своих от всякия верности и послушания чинит свободными и разрешения о той клятве своей ни у ково просити не будет и не примет" (Воссоединение Украины с Россией.- Т.З.- С. 412).

10. Там само. -С. 414.

11. Про політичну ідеологію Московської Русі див. праці: Сherniavsky M. Tsar and People. Studies in Russian Myths.. – New-York, 1969; Utechin S.V. Russian Political Thought. A Concise History. – New-York-London, 1964. – P. 19-36.

 

Аргументи церковно-релігійного характеру, єдині при розгляді цього питання під час роботи Земського собору, в матеріалах посольства відступають дещо в тінь. Ця зміна помітна найбільш рельєфно у відмінностях між двома промовами, виголошеними Бутурліним під час урочистостей 8 січня 1654 р. в Переяславі. Перша була прочитана царським боярином зразу ж після Переяславської ради і містила виклад аргументів на користь прийняття України в царське підданство, сформульованих Земським собором (12). Другу Бутурлін виголосив уже після присяги Хмельницького та старшини, вручаючи гетьманові царський прапор, булаву і символічний одяг. Головною ознакою другої промови було введення до числа аргументів на користь російсько-української угоди нових елементів історичного та правничого характеру, а саме: пов'язання влади московських царів з владою св. Володимира; представлення Києва як колишньої царської/князівської столиці; підкреслення покровительства і протекції з боку царя як основного елементу російсько-українського поєднання (13). Остання ідея була фактично провідною в промові. Передаючи гетьманові одяг (ферезію), Бутурлін відзначав символізм цієї частини царського пожалування: "В знамение таковыя своея царские милости тебе одежду сию даруєт, сею показу я, яко всегда непременною своєю государскою милостию тебе же и всех православних под его пресветлую царскую державу подкланяющихся изволи покрывати" (14). Схожа думка звучить і в тій частині промови, де йдеться про дарування гетьманові шапки: "сию шапку пресветлое царское величество в покрытие даруєт" (15).

Найбільшого ж притиску ідея протекції і покровительства набула в тому місці промови, де згадується Богородиця. Бутурлін, зазначивши, що на царському прапорі зображено пресвятую Богородицу в покров, прямо послався до Влахернську легенду, з якою пов'язується виникнення покровського культу на Русі: "яко ж пречистая богородиця некогда верных в Цареграде покрывающи чюдним своим покровом, врат на верных вооружившиеся всесильным своим заступлением, от иконы ея чудотворные бываемым, иния чюдотворно изби, другия же со стыдом прогна, тако да и посреде полков ваших в царском сем знамени написана носима, вас от иноверных оружия покривает и победу на них даруя, тебе со всем православным воинством и со всеми верными соблюдает невредимих" (16).

 

12. Воссоединение Украины с Россией. Т.З.- С. 462-463.

13. Там само. -С. 467-468.

14. Там само. -С. 468.

15. Там само.

16. Там само. -С. 467.

 

Треба зазначити, що сама стилістика і увесь дух другої промови Бутурліка, до якої були введені нові елементи історично-правничого характеру, значно відрізняються від стилістики та духу російських офіційних документів того часу, проте знаходять безліч паралелей серед відомих нині промов українських державних і навіть релігійних діячів, починаючи з промови Адама Киселя перед російським царем у посольстві 1646 р.

Матеріали статейного списку виразно свідчать на користь того, що і перша й друга промови Бутурліна не були його власним експромтом, а зачитувалися з наперед заготовлених текстів. Проте коли текст першої промови був, очевидно, складений разом із загальною інструкцією посольству (про це свідчить його стилістична і фразеологічна близькість до матеріалів Земського собору), то текст другої члени посольства отримали значно пізніше, ймовірно - напередодні його в'їзду на українську територію наприкінці грудня 1653 р.

Земський собор прийняв рішення розпочати війну з Річчю Посполитою та прийняти в підданство "гетьмана з усім Військом Запорозьким" 1 жовтня, а вже 9 жовтня до Хмельницького було виряджене повноважне посольство. Виправяли його поспіхом, тож записки, по чему гетмана й Войско Запорожское к вере привести и в городы, послати, и знамя, и булова, и фрезея, и шапка були послані з Москви вже навздогін посольству. 17 грудня посли отримали повідомлення, що надіслані їм прапор та лист з текстом промови, яку Бутурлін мав виголосити під час передачі прапора та інших владних інсигній і царських подарунків, в дорозі виявилися пошкодженими, тому цар наказав виготовити новий прапор (17). Царський гонець з новим прапором та, судячи з усього, новим листом-промовою, наздогнав посольство вже на українській території 1 січня 1654 р. (18) Таким чином, 8 січня в Переяславі Бутурлін вручав Хмельницькому саме цей, новий прапор і виголосив текст згаданої промови: говорил гетману речь против государева указу (19).

Власне, це й була та промова, яка виразно відрізнялася стилем і характером історично-правової аргументації від першої промови Бутурліна та інших матеріалів посольства, маючи багато спільного з промовами українських діячів. Загадкова історія з заміною прапора й тексту промови, хоча й може пояснюватися цілком тривіальними причинами - пошкодженням одного й другого в дорозі, в цілому привертає увагу до того, що сталося в Москві в жовтні - грудні 1653 р., призвівши до формулювання проблеми російсько-українського поєднання в цілком новому контексті, не акцентованому на Земському соборі.

 

17. Там само. - С. 442.

18. Там само. - С. 454.

19. Там само. - С. 467.

 

Подібність другої промови Бутурліна до пам'яток такого роду українського походження дозволяє припускати участь у її складанні українців, присутніх восени та взимку 1653 р. в Москві. Особлива увага, яку Бутурлін приділив найбільш шанованим у Києві святим - Антонію і Феодосію та великомучениці Варварі, звужує коло пошуків до гостей з числа київського духовенства. Характерно, що шанобливість перед київськими святими виглядала досить чужорідною в устах московського боярина, який, згідно з тим самим статейним списком, приписував успіх своєї місії заступництву великих чудотворцев Петра, и Алексия, и Ионы, и Филлипа Московских и всеа Русии (20) (мова йшла про канонізованих московських митрополитів; прах останнього в цьому переліку, Філіпа, був перенесений до Москви за патріаршества Никона, тож згадка Бутурліним культу святих-митрополитів відбивала роль у тодішніх московських справах амбітного Никона). Святі Антоній, Феодосій та Варвара перебували далеко за колом тодішньої московської "моди", виразно належачи Києву, їх зображення на царському прапорі і відповідні акценти в промові, що підкреслювали право першості Києва у поширенні православ'я на Русі, були не тільки розраховані на українців, але, судячи зі стилю промови, і заініційовані кимось з представників київського духовенства.

Серед ймовірних кандидатів на цю роль можна назвати присутніх на той час у Москві київських монахів Єпифанія Славинецького і Арсенія Сатановського, які прибули туди на запрошення царя ще влітку 1649 р. Відомо також, що взимку 1653/1654 р. (можливо, й раніше) в Москві мешкала людина, яка свого часу рекомендувала царському дворові Славинецького і Сатановського - Феодосій Софонович, до речі, автор написаної пізніше "Повісті о преславних чудах святої великомучениці Варвари" (21). В липні 1654 р. він писав до царя, згадуючи своє перебування в Москві і висловлюючись про російсько-українське поєднання в термінах, надзвичайно подібних до тих, що їх містила друга переяславська промова Бутурліна: "егда еще во царствующем граде Москве сея зимы... видех своими очима тамо, яко... под крыле царския своея печати, орла глаголю, нашу Малую Росию в защищение своє приемлеши и крепкую десницу от упадающей гонения подаеши, зело радовахся й благодарих Бога" (22). Що ж до Бутурліна, то під час вручення Хмельницькому царського "пожалування" він говорив: "орла носяй печать, яко орел покрыти гнездо своє и на птенца своє вожделе, град Киев с прочими гради цар государско покрыти, с ним же и птенца своя верныя, некогда под благочестивых царей державою сущия в защищение своє прияти" (23)

 

20. Там само.- С. 466.

21. Див.: Феодосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх / Вид. Ю. Мицик, В.Крюченко. - К. 1992. - С. 260-264.

22. Акты ЮЗР. - Т.10. - С. 729; Мицик Ю. Передмова, історія створення "Хроніки" Феодосія Софоновича // Феодосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх  - С. 10.

23. Воссоединение Украины с Россией.- Т.З.- С. 468.

 

 

Мотив орла, орлиних крил і покрова як протекції над Україною (Малою Руссю) був надзвичайно популярний у церковних, а до певної міри - й політичних колах України в часи Переяслава. Зокрема, він широко обігрувався тут у руслі традиції гербового віршування, де відправною точкою поетичних фантазій служило зображення в царському гербі двоголового орла з розпростаними крилами (24). Алегорією на цю тему привітав російських послів на в'їзді до Переяслава і місцевий протопоп Григорій: под его цар скою пресветлого величества тихо осеняющими крилы почиет и наше Малыя Росии православие (25). Цей самий мотив звучав і в промові митрополита Сильвестра Косова під час з'їзду Бутурліна в Київ: ...яко да вашим пришествием обновитца, яко орлу юность, наследия великих благочестивых, князей руских (26). Згідно зі статейним списком, тема орла використана і в зверненні Богдана Хмельницького та Івана Виговського до Бутурліна в Переяславі: Яко орел покривает гнездо своє, тако и он, государь, изволил нас приняти под свою царского величества высокую руку (27).

Навіть коли прийняти до уваги, що тексти привітань редагувалися московськими писцями (а без цього просто не могло обійтися), слід визнати, що метафора царського орла з його покриваючими крилами була виразно популярною у зверненнях до російського посольства з боку української сторони.

Поєднання теми протекторату з мотивом крил зустрічаємо також у турецьких документах того часу. Наприклад, султан Мехмед IV писав у листі до Богдана Хмельницького: "відкривши [нам] усю вірну щирість, цілком піддаєтесь під крила і протекцію нашої неосяжної Порти" (28).

 

24. Про відображення "переяславської" тематики в українській іконографії див.: Жолтовський П.М. Визвольна боротьба українського народу в пам'ятках мистецтва XVI-XVІІ ст. - К., 1958. - С. 53. Вважається, що "іконологічна" поезія в Росії набула поширення тільки з приїздом туди Симеона Полоцького: Українське бароко. Матеріали 1-го Конгресу Міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 серпня - 3 вересня 1990 р.).- К., 1993.- С. 144-153.

25. Воссоединение Украины с Россией.- Т. 3.- С. 455.

26. Там само.-С. 478.

27. Там само.- С, 460.

28. Документи об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг.: Сб. док.—К., 1965. - С.374 (Лист датований груднем 1650 р.). В 1649 р. монахи Мгарського монастиря просили царя прийняти їх під крила царства свого (Воссоединение Украины с Россией.- т. 2.- С. 202).

 

З польського боку відносини козаків з Москвою, так само як і їхні можливі поєднання з іншими сусідніми державами, також трактувалися переважно в термінах протекції та протекторату. Так, познанський воєвода Лещинський писав у лютому 1658 р.: "Козаки живуть у такій країні, що самі собою, без сторонньої опіки обстати не можуть, а кому б не піддалися під протекцію, кожному будуть підозріливі (29). В рамках протекторату бачили свої відносини з Річчю Посполитою на момент підписання Гадяцької угоди і представники козацької старшини. Поновлення влади польського короля над Військом Запорозьким, згідно з поданою ними під Гадячем декларацією, теж розумілося як встановлення протекторату: ...найясніший Ян Казимир ...милостиве декляровал, же нас, Військо Запорожское, хотячи міти яко рицерских людей под протекцією своєю і под оную тепер берет.. (30). Текст Гадяцької угоди 1658 р. стверджував, що гетьман з Військом Запорозьким вирікаються заграничних протекцій (31).

Погляд на Переяславську угоду як на акт встановлення царської протекції над Україною, що фіксується в листах та зверненнях представників українського духовенства і старшини під час посольства в Україну Василя Бутурліна, а також у промові останнього під час вручення гетьманові царського "пожалування", підкреслював у російсько-українському сполученні елементи захисту й протекції з боку православного царя. Аргументація церковно-релігійного характеру займала важливе місце в обгрунтуванні українсько-російського союзу з боку козацької адміністрації. Щоб уявити значення релігійного фактора в українській інтерпретації Переяславської угоди, варто звернути увагу на православно-конфесійну забарвленість більшості листів Богдана Хмельницького до царя, починаючи з червня 1648 р. і закінчуючи листуванням стосовно реалізації Переяславської угоди. Релігійний аргумент виступає головним і в промові Хмельницького нараді в Переяславі, де гетьман спершу пояснив причини повстання гоніннями на церкву Божу, а далі протиставив російському цареві турецького султана і кримського хана, яких називає бусурманами, а також польського короля (Хмельницький не підкреслює його католицтва, але говорить про нещадное пролитие крови христианские). Цар же в згаданій промові зображений як монарх єдиного [з нами] благочестия греческого закони, єдиного исповедания. Реакція на цю промову зібраних на раді виглядає також вмотивованою релігійним фактором: "Волим под царя восточного, православного, крепкою рукою в нашей благочестивий вере умирати, нежели ненавистнику Христову поганину достати" (32).

Подорож Василя Бутурліна до Переяслава по території України в грудні 1653 - січні 1654 р. перетворилася на похід тріумфуючого православ'я. У кожному більшому населеному пункті посольство в першу чергу прямувало до церкви і брало участь в урочистій службі, що відправлялася на його честь. Варто підкреслити, що дорога українських політиків до Переяслава не меншою мірою, ніж російських, нагадувала вторований шлях релігійно-політичних альянсів і союзів часів Тридцятилітньої війни (1618-1648) в Європі, де роль релігійного фактора важко, якщо не неможливо, переоцінити.

Український погляд на Переяславську угоду як релігійний акт був продуктом інтелектуальної творчості в першу чергу київського духівництва. Для нього пошук протекторів і положення церкви під опікою певної світської сили були справами цілком природніми. Багато ідей, що в середині ХУП ст. фігурують у писаннях київських монахів, висловлювалися ще Київським митрополитом Йовом Борецьким. Зокрема, у 1624 р., в чолобитній до тодішнього російського царя Михайла Федоровича він, апелюючи до засад світської протекції над церквою, вжив образ захисних крил (на той час для Київської митрополії таким заступником-протектором виступало Військо Запорозьке). "Тем же мы, - писав митрополит цареві, - помняще реченое: укрыйтеся в мале, дондеже мимо идет гнев, се зде, крыющесь под крыле христолюбивого воинства черкаских молодцов, восхотехом посещати и великодержавнеє владычество ти" (33). Царський уряд у Переяславській угоді бачив і наголошував переважно інші моменти: скріплене присягою прийняття підданства з боку гетьмана і Війська Запорозького та їхній обов'язок служити цареві. Хоча в реальній політиці Москва не відмовлялася від функцій протекції - захисту від зовнішніх ворогів -і намагалася якнайшвидше послати в Україну воєвод з військом, Хмельницький вочевидь намагався обмежити царську опіку здебільшого участю російських збройних сил у війні проти Польщі, і саме в ній бачив головний доказ свого служіння цареві. Коли 1656 р. Росія уклала у Вільні сепаратний мир з королем, гетьман, всупереч волі царя, продовжив ведення військових дій на польському фронті, фактично зводячи зміст Переяславської угоди до рамок військового союзу. Як можна судити з гетьманських листів, його канцелярія на чолі з Виговським і він сам легко переходили від однієї системи юридичних аргументів і релігійних образів до іншої залежно від того, кому адресувався черговий лист - царю, королю чи султану.

 

29. Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.-Т. 10.-С. ЗОЇ.

30. Там само. - С. 345.

31. Там само.- С. 337.

32. Воссоединение Украины с Россией.- Т. З,- С. 460-461.

33. Там само.- Т. 1,- С. 47-

 

Mediaevalia Ukrainiсa, T. 5. Текст відсканований автором сайту.