Термін ’’Україна’’ в XII-XVI століттях

 

Назва Україна – єдина тепер назва території, заселеної українським народом. – слов’янського походження й означала первісно ’’пограниччя’’, ’’окраїну’’, ’’пограничну країну’’ (індоєвропейський корінь наймовірніший (s)krei –’’відокремлюватися, різати’’.)

Назва України та українців належить генетично до того самого типу географічно-етнічних назв, що, наприклад назва балтійського племені галіндів (’’пограничників, пор. литовське galas – кінець, край, межа) чи германських маркоманів (’’люди з пограниччя’’), пор. німецьке Mark – кордон, прикордоння). В такому значенні ця назва засвідчена в чужій іранській формі з VI-VII ст. по Хр. назвою анти (’’пограничне плем’я, краяни’’), що з історичних, географічних, ономастично-філологічних і інших міркувань тотожня з назвою українців – останнім, крайнім плем’ям тодішньої слов’янщини на південному Сході від сторони іранців. Від відповідного слова загального значення назва ця відрізняється наголосом на наростку (УкраЇна). Накореневий наголос, нерідкий ще у першій половині ХІХ ст. (наприклад у Шевченка зустрічаються обидва наголоси), тепер у власній формі вийшов з ужитку.

В названих значеннях зустрічаємо назву Україна в найстаріших літописах і інших джерелах ХІІ-ХІІІ ст. Так під 1187 р. Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що ’’плакашеся по немь вси переяславци’’, бо він був князем ’’всякими добродътельми наполнен – о нем же Украина много постона’’. Під 1189 р. в тому самому літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав ’’ко Украйні Галичькой’’ (на означення подністрянського Пониззя). В літописі Галицько-Волинському під 1213 р. є запис ’’Данилу же возвратившуся к домови и ъеха с братом и прия Берестий, и Угровеск і Верещин, Столпе, Комов и всю Украину’’, себто всю забужанську Україну. в тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів ’’украйняни’’, під 1280 – ’’на Вкраинъ’’, під 1282 р. – ’’на Вкрайницъ’’. В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти державного центру в Києві.

І в кінці XV ст. і на початку XVI ст. широко вживали слова Україна на означення пограниччя, а мешканців тих ’’україн’’ (як, наприклад, подільської, волинської чи брацлавської) називали ’’українниками’’ або ’’україніянами’’.

З XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні ’’країни або держави, заселеної українцями’’. В дальшому значенні взагалі як країна (=латинському regio), ’’далекий край’’, в народних піснях теж як ’’вільна земля’’.

З розвитком Козаччини назва Україна поволі втрачає значення пограниччя й стає географічною назвою, спершу для Центральних Українських Земель (півд. Частин Київщини й Брацлавщини), а в часи воєн Б.Хмельницького і для Західньоукраїнських Земель і всієї української території, зокрема ж (як і в XVIІІ ст.) для земель Козацької держави по обох боках Дніпра. Так у листі турецького султана Солімана до короля польського Жигмонта Август, датованому 3 листопада 1564 р., іде мова про Кам’янець Подільський як замок, що лежить на Україні. В універсалі 1580 р. король Стефан Баторій звертається ’’к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській’’; Жигмонт ІІІ в листі до українських козаків з 1618 р. писав, що ’’погани спустошили вже майже всі області України’’. Офіційні записки польського сойму з 1585 р. вживають назви ’’Ukraina Podolska’’. В меморіялі, поданім до польського уряду, київський католицький єпископ Йозеф Верещинський вживає назви Україна, як уживають цієї назви в своїх щоденниках С.Бельський (1609 р.), Ш.Окольський (’’Козаки вже розподілили Україну між провідниками…’’ – 1638 р.) та ін.

Державні українські діячі XVIІ ст. часто вживають цієї назви в офіційних документах. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний в листі до короля польського з 15 лютого 1622 р. пише про ’’Україну, власну, предковічну, вітчизну нашу’’, згадуючи ’’городи українські’’, ’’народ український’’. Запорожці в листі з 3 січня 1654 р. підписуються: ’’Зо всім войском і Україною отзизною нашою’’. Виговський (в 1657 р.) домагався від шведів ’’права цілої старовинної України або Руси, де бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Висли’’. В інструкції гетьмана П.Дорошенка для послів Запорізького війська читаємо ’’…всі духовнії і свіцькіє руского Православного Українського Народу стани з гетманом і войском запорозким волною елекцією оберут Пастирем’’. Гетьмани І.Мазепа, П.Орлик, козацькі літописи XVIІІ ст. широко користуються назвами Україна, український. Зокрема, в літописі Самійла Величка (пом. 1728 р.) знаходимо також назви: Україна обох сторон Дніпра, обої України, Україна сегобічна, Україна тогобічна, Козацька Україна, Козако-руська Україна Малоросійська, а також відомий вираз: ’’Зо всею Україною і Войском Запорожским’’. Користаються цією назвою і літературні твори, як драма ’’Милість божа’’ (1728 р.) та ін.

 

Енциклопедія України під ред. В.Кубійовича. Збережений правопис оригіналу. Текст відсканований автором сайту.

Повний текст статті викладено на сайті Літопис руський