Анатолій Момрик

 

Біблійна генеалогія в етногенетичних концепціях польських та українських хроністів

(до постановки проблеми)

 

Історіографи Середньовіччя намагалися писати історію свого народу "від самого початку". Виникнення людства малювалося як безперервне розгалуження генеалогічного дерева, корені котрого започатковуються в біблійній старовині. Релігійно-містичний світогляд середньовічної людини сприймав звернення до біблійних легенд за своєрідну санкцію на існування кожного народу, якому, відповідно, шукалося місце на одній з гілок біблійного дерева.

Спираючись на тезу про походження всіх людей від нащадків Ноя, а також на вавилонському змішанні народів, інтелектуали серед­ньовічної Європи прийняли за аксіому, що європейці є нащадками Яфета (Іафета), сина Ноя, котрому дісталась "у спадок" Північ, Про повагу до нього може свідчити, наприклад, відоме прислівя: Sem ora, Cham labora, Iafet rege et protege [Симе, ори, Хаме, працюй, Яфете, царюй!]. Згідно з Книгою Буття, лінія нащадків Яфета мала вигляда­ти так:

 

Сини Яфетові: Гомер, і Магог, і Мадай, і Яван, і Тувал, і Мешех, і Тирас. А сини Гомерові: Ашкеназ, і Рифат, і Тогарма. А сини Явана: Еліша, і Таршиш, і китти, і додани. Від них відділилися острови народів у їхніх краях, кожний за мовою своєю, за своїми родами, у народах своїх (1М.10,2-5).

 

Перелічені імена справді відповідали більшим етносам, які мешкали на північ від Палестини в І тис. до н. е. Спроби ідентифікації біблійної "таблиці народів" вперше були частково проведені ще в античності Йосифом Флавієм, а багато пізніше, в 1646 р., Самуїлом Бохартом. (1)

 

1. Сучасні дослідники стародавньої історії дотримуються думки про індоєвропейське похо­дження більшості цих етносів: Гомер - кіммерійці, Мадай - мідійці, Яван та Еліша - греки (іонійці й елліни), Тувал - хето-лувійці, Мешех - мушки (предки фрігійців), Ашкеназ -скіфи Північного Кавказу, Тогарма — вірмени. Лише Тирас і Таршиш були семітами (фінікійсько-карфагенського походження), а китти та Магог, хоча етнічно неокреслені, розміщувались, відповідно, на Кіпрі та Передкавказзі (Пор.: История Древнего Востока,- М.,1988, ч.2 , 2; История Древнего мира.- М., 1989, т. 2; Давня історія України. -К., 1994, кн. 1).

 

Ототожнення частини з них із периферією Європи послужило для середньовічних авторів логічним підтвердженням біблійної історії "роз­селення народів". Власне в цьому контексті розвивались і концепції етногенезу слов'ян.

Першою з-поміж них можна вважати так звану "дунайську теорію" (Вавилон -> Дунай -> слов'яни), зафіксовану вже в давньоруських літописах. Що ж до самої вавилонської традиції "розселення народів", то вона, як було зауважено ще Л.Нідерле, прийшла на Русь з візантійсь­ких хронік Йоана Малали та Георгія Амартола. (2) В "переліку народів", запозиченому зі згаданих хронік, тут, проте, з'явилися слов'яни, котрих літописи розміщують між Іллірією та Адріатикою, тобто на Дунаї. Згідно з Іпатським літописом, після вавилонського змішання

 

Яфетові сини захід взяли і північні краї. Від цих ото сімдесяти і двох народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов'янський, так звані норики [тобто мешканці Подунав'я — А. М.], які є слов'янами (3)

 

"Дунайська теорія" в ХШ-ХIV ст. була популярною в усій сло­в'янській історіографії, в тому числі польській та чеській. (4) Її західним варіантом стала легенда про прихід слов'ян з-за Дунаю, з Балкан, під проводом батьків-засновників Чехії та Польщі - Чеха і Леха. Вперше ця легенда викладена в чеських хроніках (Козьми Празького, доведеній до 1125 р., і монаха Далиміла початку XIV ст.) та польських (Вінцентія Кадлубка 1200 р. і Хроніці Великопольській кінця XIII ст.). (5)

Наприкінці XV - впродовж XVI ст. "дунайська теорія" поступово витісняється "сарматською теорією", згідно з якою слов'яни перемі­щалися до Європи за схемою: Вавилон -> Кавказ -> Дон -> Сарматія -> слов'янські землі. Остання мала своє коріння в "вандальському" родо­воді західноєвропейських народів. Проміжний крок на цьому шляху належав польському хроністові другої половини XV ст. Яну Длугошу: згідно з його викладом, слов'яни досягли Дунаю, пройшовши навколо Чорного моря (саме тут ми вперше натрапляємо на ототожнення сарматів зі слов'янами). Прабатьком останніх Длугош вважає Явана - біблійного предка греків, та його нащадків у такій генеалогічній по­слідовності: Алан -> Негно -> Вандал з братами. Від цих не зафіксо­ваних у Біблії постатей і виводились європейські, а зокрема - й сло­в'янські народи. (6)

 

2. Ulewicz T. Sarmacja: studium y problematzki słowiańskiej XV i XVI w. – Кraków 1950. - S. 156.

3. Літопис руський / Перекл. Леонід Махновець.- К., 1989.- С. 1-2 (Те саме: ПСРЛ.- Т. 1: Лаврентиевская летопись, - М, 1962.- С. 3-4). Принагідне варто зауважити, що згадка про 72 народи в самій Біблії відсутня.

4. Пор.: Робинсон А.Н. Историография Славянского Возрождения и Паисий Хилендарский,- М., 1963.

5. Otwinowska В. Język-naród-kultura. - Wroclaw-Warszawa- Кraków, 1974. Авторка вважає, що брати Лех і Чех з'явилися внаслідок неправильного прочитання середньовічними авторами Далиміла, котрі iдентифікували як власні імена слово lech [начальник] та етнонім сесh.

6. Polska Jana Długosza. Рraca zbiorowa.- Warszawa 1984.- S. 63, 472.

 

Варто зауважити, що подібні концепції фіксуються і в Грузії та Передній і Середній Азії, але вже тоді вони шокували освічених європейців. Так, Е. С. Піколоміні (майбутній папа Пій II), коментуючи такі схеми в чеських хроніках, у 1458 p. в своїй Historia Bohemica називав це нісенітницею, бо, як він пише, так можна всі народи починати просто з раю, з лона Єви. (7)

Тези про походження слов'ян від Яванових нащадків дотримувався і польський історик Мацей Меховіта (Tractatus de duabus Sarmatiae. ..1517 р.). Водночас він називає сарматів гілкою Асармота, нащадка Сима - другого сина Ноя, хоча й ототожнює їх, всупереч логіці, зі слов'янами. Мартін Бєльський у своїй праці, датованій 1551р., загалом тримається балканської концепції, хоча й модифікує її під впливом популярного на ті часи Псевдо-Берозуса (фальсифікат 1498 р.), тобто виводить слов'ян з Азії, а їхнім прабатьком оголошує міфічного вандальського короля Твіскона - буцімто нащадка біблійних Гомера та Ашкеназа (через хроніку Мартіна Бєльського, до речі, потрапив на Русь і міфічний "привілей" Олександра Македонського слов'янам, запозичений Бєльським у чеських хроністів).

Натомість Мартін Кромер у 1555 р. рішуче виступив проти "дунай­ської теорії", не тільки заперечивши її біблійну складову, але й резонно вказавши на відсутність у римський період на Балканах топонімів і власних назв слов'янського походження. Розвиваючи "сарматську" ідею Длугоша, Кромер наводить свідчення ідентичності роксоланів та русів і згадки античних авторів про болгар і сербів у Сарматії. Однак логічний вивід слов'ян зі Сходу вимагав ще й підтвердження в біблійній генеалогії, для чого був використаний Ассармот (Хасар-Мавет), син Йоктана, Симового нащадка (1М. 10, 22-26).

Використовуючи традиційну середньовічну методологію, що базу­валась на пошукові співзвучних імен, син Мартіна Бєльського Йоахим в доповненому виданні батькової хроніки "виводить" на арену сло­в'янської історії Мосоха (Мешеха) - шостого сина Яфета (1 М. 10,2), чиї нащадки генети, на думку Йосифа Флавія, мешкали в Малій Азії (Каппадокія, Пафлагонія). (8) На підтримку гіпотези про ідентичність етнонімів Мосох-Москва використано репліку пророка Єзекіїла (Сину людський, зверни своє обличчя до Гога, краю Магога, князя Рошу, Мешеху та Тувалу...Єз. 38, 2), а також співзвучність слів генети й венеди.

 

7. Ulewicz T. Op.cit. - 5. 3.

8 Флавий И. Древности иудейские. - СПб., 1795. -С. 15.

 

Думку Кромера про відсутність слов'ян на Балканах та "неслов'янськість" вандалів Йоахим Бєльський та його молодші сучасники Мацей Стрийковський і Алессандро Гваньїні рішуче відкинули, на­голосивши на спільному - сарматському - походженні східноєвро­пейських народів. Для польської думки другої половини XVI ст. з її антинімецькою спрямованістю виявився також неприйнятним вивід слов'ян від Гомера - предка "німецьких володарів Сарматії" (як, втім, і від "грека-схизматика" Явана). У такий спосіб стрімку "кар'єру" робить Мосох-Мешех - гіпотетичний предок усіх слов'ян, що детально виклав Стрийковський, зробивши тим самим велику послугу зародженій у XVIII ст. новій українській історіографії.

Згідно зі схемою, опрацьованою у Бєльського-молодшого та у Стрийковського, генети прийшли на Балкани та через Кавказ - у Сарматію, де перетворилися на венедів, вандалів, роксоланів, антів та слов'ян. На­зва ж сарматів виводилася від імені Асармота (Хасар-Мавета), чиїм стриєчним дідом був Яфетів син Мосох. (9) Легенда про Леха, Чеха та Руса в цій концепції, як і різниця між сучасними авторам слов'янсь­кими народами, пояснювалися вторинними міграціями з Дунаю та Азії на вже заселені сарматськими співплемінниками землі. Що ж до во­йовничих нащадків Яфетового сина Мосоха, то ними оголошувались народи сарматські, болгарські, руські, готські, польські, волинські, ван­дальські, чеські. (10)

Автор першої нової "синтези" історії України - Густинського літо­пису, створеного в середині 1620-х років, повертаючись до концепції Мартіна Бєльського, визнає за предка слов'ян Рифата, Гомерового сина:

 

Другий син Гомерів Рифат. Од сього Рифата народились пафлагони, венети, генети, венеди, венединці, анти, алани, роксани, роксолани, од яких начебто пішла русь і алани, русь-москва, ляхи, слов'яни, болгари, серби. Сесі всі одного суть народу і язика, а саме слов'янського. (11)

 

Згадуючи про Мосоха і про спроби попередніх істориків поєднати його нащадків з Гомеровими нащадками, автор літопису зауважує сум­нівність цього співставлення:

 

Проте, наскільки нам відомо, всі народи слов'янські суть одного отця сини, бо єдиноголося мови їхньої показує, що вони є єдиним народом. (12)

 

Остання фраза запозичена у М. та Й. Бєльських, але, на відміну від першоджерела, автор Густинського літопису викинув згадки про Москву і Мосоха, що виразно змінило зміст. Не виключено, що ним керувала особиста антипатія до Московської держави.

Наступна оповідь про переселення однієї частини генетів після зруйнування Трої до Іллірії, де вони стали "венедами", а другої - на місце кіммерійців, де вони отримали назву "сармати", а також про вигнання слов'ян римлянами з Балкан та наступне їх повернення назад і про лист Олександра Македонського та завоювання "руським князем" Одонацером Риму є скороченним викладом праці М. і Й. Бєльських.

 

9. Strzjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. - Warszawa 1846.- Т. 1.- S.93.

10. Ibidem. -S. 107.

11. Цит. за перекладом в: Українська література XVII століття. — К., 1987. - С. 147.

12.Там само. - С. 149.

 

Своєрідною рисою Густинського літопису є те, що, на відміну від польських першовзірців, його автор з більшою повагою ставиться до свідчень Нестора, зокрема - пов'язаних з етнонімом Русь, під котрою автор розумів власне Русь-Україну, що добре помітно в кінцевому нарисі літопису "Про початок козаків":

 

[Батий] землю нашу руську спустошив, а народ наш умалив і смирив, до того ж ще і од ляхів, і литви, і москви, та й од міжусобних воєн зіло озлоблені й умалені сталий

 

Хроніка з літописців стародавніх Феодосія Софоновича (1670-ті роки) стала першою значною історичною працею, що віддзеркалювала зміну в політичних орієнтаціях українських інтелектуалів. На відміну від автора Густинського літопису, Софонович, спираючись на хроніку Стрийковського і чітко розмежовуючи нащадків Гомера й Мосоха, вважає Русь гілкою останнього. Мотивації і обгрунтування він вважає зайвими, подаючи як аксіоматичну данність те, що нащадки Мосоха

 

пошли особно й шероко, розсіялися на полночних краях, на всходних, на полуденних і к заходу засіли почавши от Каппадоцких краинъ и царствъ Колхинскихъ, около Черного моря и около рекъ Дунаю, Оки, Волги, Камы, Днепра, Богу, Десни, Днестря, Дуная ажъ до Двиньї и Немна, всі береги и краины осіли. (14)

 

Як бачимо, перед нами - знайома сарматська концепція, хоча й зі своєрідним "ухилом на схід". Окрім того, цілком проігноровано легенду про братів Руса, Чеха і Леха (бо Русь, за Нестором, виводиться від варя­гів), а Мосох виступає як предок Кия, Щека і Хорива. Таким чином, акцент на спільному походженні від Мосоха робить очевидні для автора відмінності між Руссю-Україною та Московією річчю другорядною.

Анонімний автор створеного в 1674 р. у києво-печерському середо­вищі Синопсису - праці виразно промосковської орієнтації, також спирається на концепцію "Мосох-Москва", вибираючи у хроніці Стрий­ковського інформацію саме про Москву і стверджуючи, що її назва

 

искони вестно древним летописцом бе, обаче на мнозе и в молчании пребьіваше, але потім град Москва прославися и прародительное въ нем имя Мосоха въ народе росийськом отновися. (15)

 

Використання автором визначень на кшталт москва, россы, поляки, литва, поморяне, волынци и прочии, (16) не токмо Москва, народ великий, но и вся Русь, или Россия (17) і подібних свідчать про усвідомлення ним нетотожності росіян (москва, московити) та українців (русь).

 

13. ПСРЛ. - СПб., 1843. - Т. 2. - С. 367.

14. Феодосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх / Підг. Ю.А. Мицик, В.М. Кравченко. - К., 1992.- С. 56.

15. Синопсис или краткое описание о начале славенского нарада ... - СПб., 1746. - С. 14.

16. Там само.-  С. 10.

17. Там само.- С. 10,13.

 

Починаючи з ХУШ ст. біблійно-міфологічна частина етногенетичних розвідок починає помітно скорочуватись, що пояснюється витіс­ненням історіографії, писаної людьми церковного кола, для кого Москва являла собою центр православного світу, працями представників козацької старшини. Мета цих творів не вимагала розлогих екскурсів у стародавню історію, а їх автори відчували значно менший духовний пієтет перед Москвою, ніж, скажімо, Феодосій Софонович чи автор Синопсису. Відтак ідея Мосох-Москва у таких найпомітніших утворах козацької історичної публіцистики першої половини - середини ХУШ ст., як праці Григорія Граб'янки (1710 р.), Самійла Величка (1722 р.) чи Петра Симоновського (1765 р.), взагалі цілком ігнорується. Водночас на зміну сарматській ідеї "народу-шляхти" приходить козарський міф "козацько-руського народу", покликаний утвердити авторитет влади, здобутої през шаблю. (18) Безпосередніми предками козаків оголошуються войовничі козари, а вся етногенетична конструкція повертається до ідей Густинського літопису, виводячи "козацький народ" не від Мосоха, а від більш "престижного", першого Яфетового сина - Гомера. Харак­терно, що в цій моделі знаходить місце і підтверджене війнами другої половини XVII ст. козацько-татарське побратимство:

 

Народ малоросійський, прозваний козаками, має щонайдавніше походження від скіфського роду.., від хозар, що своєю спорідненністю сягають племені першого Яфетового сина Гомера [підкреслено мною - А.М.]. (19)

 

На противагу занепаду в Україні ідеї "Мосох-Москва", російські інтелектуали (для прикладу, Михайло Ломоносов) продовжували пе­ребувати під впливом Синопсису, що майже півтора століття служив за підручник історії. (20) В. М. Татіщев, який уже виразно іронізував над біблійними етногенезами, пишучи, що Библию, равно как, ковер Милитрисы, употребляют и на что токмо хотят натягивают (21) все одно провів слов'ян через Кавказ до Сарматії. Мосох під його пером, щоправда, втратив славу прабатька слов'ян, перетворившись на предка одного з "сарматських племен" - мокшів (субетнос мордви). Слід відзначити, що сармати для Татіщева - це вже не слов'яни, а автохтонне населення Східної Європи, тобто балти та фіно-угри.

Щодо України, то тут останнім значним твором, де Мосох згадується як достовірний персонаж, є анонімна История Руссовъ, датування якої в оцінках різних дослідників, як відомо, коливається від 1780-х до 1820-х років, її автор, оповідаючи про етногенез українців, загалом перепові­дає згадану вище козарську концепцію Граб'янки й Величка. Тут же, в короткому вступі, міститься принагідна згадка про Мосоха - прабать­ка московитів, які ведуть ім'я:

 

...по князю Мосоху, кочевавшему при реке Москве и давшему ей сие название, Москвитами и Мосхами, от чего впоследствии и царство их получило название Московского. (22)

 

Однак показово, що в декотрих списках Истории Русов при пере­писуванні опускалися власне ті місця, де викладалась біблійна гене­алогія українського народу. (23) Наступила нова епоха: згадки про Ноя, Яфета, Мосоха в історичних працях вже не сприймались читаючою публікою як варті уваги.

 

18. Ширше про це див.: Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУШ ст. - К., 1997. - С. 247-251.

19. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки / Перекл. Р. Г. Іванченка. — К., 1992.-С. 15.

20. Пор. для прикладу, висловлювання Ломоносова: Ломоносов  М.  В.  Собрание сочинений. - М., 1968. - Т. 6. - С. 13-23.

21. Татищев В. Н. Собрание сочиненш. - М., 1963. - С. 70.

22. История Русов или Малой России. - М.,1846. - С.2.

23. Возняк М. Псевдо-Кониський і Псевдо-Полетика: "История Русов" у літературі й науці. -Львів-Київ, 1939. - С. 258.

 

Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історя ідей, № 5. Текст відсканований автором сайту.