Вячеслав Липинський

 

До характеристики Дмитра Донцова

(з книги ’’Листи до братів-хліборобів’’)

 

…І до чого доведе українство — ідею політичної і культурної незалежности України — оця інтелігенція скунксової породи, яка його обсіла?

Ось наприклад як один з них бореться зі мною. ’’Найвидатніщий представник українського провансальства’’— тобто глупого провінціоналізму, вайлуватості, небажання мати свою власну державу — так коротко характеризує він державницьку — ідеологічну і організацийну — працю українську, якій віддав я всі свої сили, все своє життя. ’’Москвофіл, що поборює ідею української самостійности’’ — бреше про мене він і йому подібні на підставі сфальшованих цитат з оцих моїх ’’Листів’’. Инші його брехні поминаю. Кидає він на мене ними вже від ряду літ, хоч перший я його не зачіпав і намагався це смердюче сотворіння обминати. Це не якийсь підрядний гад, якими повно українське болото і на сичання яких не звертається уваги. Це — редактор ’’найповажніщого українського журналу’’. В голові його і тільки його одного мала ’’революцийно зародитись’’, — як він про себе пише — дійсна націоналістична непровансальська Україна. Хто він? Що він зробив для України? Во імя чого він скромну але творчу українську працю своєю скунксовою смердючою течею заливає?

Не в тім біда, що він Москаль. І з Москалів бували і єсть честні Українці. Зрештою, як нема чистокровних Американців — так нема і чистокровних Українців. Колонія єсть колонія: осідок людей ріжних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна Держава Українська. А творцем України єсть той, хто в святе діло унезалежненя української колонії приносить все найкраще, що єсть в ньому, в тій культурі, з якої він до українства прийшов. Наприклад з московської культури принести можна почуття авторитету, організації, дисципліни — як раз те, чого українству так бракує.

Отже біда не в тім, що він Москаль. Навіть не в тім, що він революціонер московський. Бо як-би Україна мала таких, як московські, революціонерів, то вони не допустили-б до панування большовицької Москви на Україні. Біда в тім, що його егоцентрична і труслива вдача не могла перенести сміливости, дисципліни і організації московських революціонерів — єдиного що єсть доброго між ними. І тому він втік від них. Не дух Лєніна для теперішніх проклятих антихристових часів приніс він і йому подібні на Україну, а дух того революцийного сміття, яке Лєнін знищив, щоб зорганізувати і здисциплінувати зло. Власного українського большовизму не потрафили зробити всі оці ’’українські недобольшовики’’. І наш Мітька Щелкопьоров (назвім його так по ним-же в українській публіцистиці заведеному звичаю уживання не прізвищ противників, а прозорих псевдонімів) ніколи ніякої революції на Україні не робив. Він тільки з нахабством революцийного московського сміття шукав легкої карієри серед ’’дурних хохлів’’.

3початку вдавав він із себе ’’просвіщенного’’ петербургського есдека і лаяв ’’хохлів’’ за те, що вони дрібні буржуї, самостійники, націоналісти, не марксісти. Потім рішив спекульнути на націоналізмі і лає їх тепер за те, що вони марксісти, москвофіли, провансальці і не націоналісти. Будучи соціялістом москвофілом поборював він гнилий захід, шляхетську Польщу і буржуазні пересуди католицизму. Але, побачивши, що на цім карієри великої не зробиш, переодягнувся раптом в ’’западницький’’ костюм, став лаяти азіятську Москву і православіє, підшився під родство з кардиналом Мерсіє і став пропагувати орієнтацію зпочатку на Австрію, а тепер на Польщу.

Писання його так, противорічіві, що він давно-би збожеволів, коли-б ставився до них хоч трошечки поважно. На своє щастя він її тільки ’’пише’’. В одному місці пише, що Українці ’’мають жіночу психологію, себ-то логіка пасує у них перед чувством’’ (’’Підстави нашої політики’’); в другому — що вони раціоналісти, тоб-то керуються логікою а не чувством (’’Націоналізм’’). Раз пише, що найгіршою громадською прикметою єсть стадність, чого доказом погані Москалі; другий раз — що нестадність, чого доказом погані Українці (там-же). При цьому маса цитат з ’’західньо-европейських творів’’, яких він ніколи не читав. ’’Дурні провансальці’’ і так все це приймуть за ґеніяльність. Дісно ’’ґеніяльним’’ єсть тільки його скунксовий спосіб робленя собі літературної карієри. Як тільки у когось з Українців він винюхає ідею, з якою можна щось сотворити в Україні, він привласнює її собі. Обертає цю ідею на свої власні, персональні потреби, обливає смородом творчу працю ведену під її прапором, а з того, у кого він її вкрав, робить на підставі фальшованих цитат найбільшого її противника. Маю тверду надію, що — сьогодня ’’провансалець’’ і ’’ворог української державности’’ — завтра в Мітьчиних писаннях про ’’винайдену ним ідею українського класократичного монархізму’’, буду фіґурувати як ’’найвидатніщий представник українського демократичного республиканства’’.

Може Мітьчине фразерське шарлатанство, яке, по московській приказці, ’’для краснаго словца (і себе прославлюваня!) не жалеет ни мать ни отца’’, має оправданя в великих Мітьчиних ділах, в сотворених ним українських організаціях? Може цей ’’геній України’’ потрафив злучити до купи в ’’українську націю’’ принаймні трьох таких як і він українських націоналістів? Може від своїх, взаємно себе заперечуючих, слововиливаній він сам став кращим, благороднішим?

Відповідь на це дасть його коротка біографія. Родився в тій частині України, що її московські колоністи прозвали Новоросією. Син одного з них, зраджує хазяйновитих і заможних батьків, ставши соціяльним проти них революціонером. Потім зраджує московських революціонерів і стає українським есдеком. Прийнявши серед есдеків на свій рахунок назву ’’заржавілого цвяха’’, дану його партийним товаришем Винниченком типові нахабного фразера, зраджує есдеків. Переїхавши невідомо з яких причин до Австрії, стає від 1913 р. крикливим самостійником. Поборює самостійництво ’’української буржуазії’’, як він тоді самостійництво наше висміював, і взагалі самостійництво всіх, крім свого власного. Зробивши таким чином з українського самостійництва справу своєї власної літературної карієри і пропагуючи його з вродженим йому нахабством, він спиняє розвиток цієї ідеї серед найкращої частини соціялістичної інтелігенції, яка мала причини ставитись з обридженям до всього, що од добре їй знаного Мітьки виходило. Коли в початку війни повстала дисциплінована і активна самостійницька організація — ’’Союз Визволеня України’’ — він зраджує її, вирікається самостійництва, переходить на службу до Василька і пропагує прилученя України до Австрії. Далі зраджує Василька, а згодом і Австрію, яку злаяв останніми словами, коли вона упала. Використовуючи революцийну завірюху, вкручується між Гетьманців, одержує призначеня на начальника пресового бюра, яко такий не робить нічогісінько для пропаганди ідеї Гетьманства, а навпаки: де може своїм товаришам по службі і самій справі Гетьманській інтригами шкодить. Врешті зраджує в найпідліщий спосіб Гетьмана, написавши пашквіль, за який удостоюється високої посади в швайцарській місії Директорії. Але вважає, що його ’’ґеніяльність’’ не оцінена як слід і тому де може своїм інтелігентським побратимам підставляє ногу. Коли фонди уенерівщини, одідичені по Гетьманстві, вже в р. 1921-ім були на вичерпаню, пише книгу про ’’підстави української політики’’. В ній лає з одного боку Директорію, а з другого Гетьмана і пропагує.... орієнтацію на Польщу. Одержує розуміється польську візу і їде в Галичину. Там вступає в партію ’’загравистів’’, але з неї зараз-же на другий день, як і з всіх партій, по яких він в українстві кочував, — з допомогою своїх партайманів ’’виступає’’. Опиняється за всі ці заслуги на посаді редактора ’’найповажніщого українського журналу’’, що має витворити ’’сталу і ясну’’ (!) українську думку політичну. Тепер заповідає, що його любов до Польщи стільки-ж варта, що й любов Кавура, до Франції. Зрештою і без цього можна бути певним, що і свою польську союзницю він зрадить, та мабуть буде ще, разом із другим таким-же як і він націоналістом, показувати в большовицьких кінах, як то колись по глупости своїй ’’на кошт польської буржуазії він займався українським бандитизмом’’....

Оттакі-то слова і діла цього українського, вживаючи його-ж власного жаргону, обер-скункса. А претензії? Єсть тільки три ґеніяльні Українці: Тарас Шевченко, Леся Українка і він. При чім два перші ґеніяльні тільки тому, що вже померли. Бо як-би жили і своєю присутностю Мітьчиному монополеві на ’’геніяльність українську’’ заважали, то були-б хуторянами, провансальцями та представниками, низчої ніж Мітьчина, буддійської культури. Причаливши до України з московських азіятських берегів, цей скункс зве себе єдиним (оце головне — єдиним!) представником на Україні Заходу і Европи. Він теж єдиний на Україні спадкоємець Орлика і Колєдинського-Мазепи. Мабуть тому, що ці були польські шляхтичі, українські державники, визнавці засад родового аристократизму і соціяльні консерватисти, які всіма силами боролись із тодішніми соціяльно-революційними Мітьками, насиланими на Україну Петром, а він, Мітька, єсть викидень на Україну соціяльної московської революції і всею своєю злобною істоткою ненавидить родовий аристократизм, дідичне Гетьманство, консерватизм і державу в розумінню здержуючої всяких гохштаплерів — організованої сили.

В дійсности генеалогія Мітьки инша і простіша. Походить він в простій лінії не від Мазепи і Орлика, а від Тимошки Акундінова. Цього біглого на Україну московського бунтівника наш Богдан Великий у себе на ланцюху держав і на бояр московських, коли їх треба було залякати, випускав. Була це одна з найбільших помилок Гетьмана Богдана. Бо хоч Акундінови не були для тодішньої, в цілости західньою культурою ще перейнятої України небезпечні, але потурання анархії, хоч-би вона на вивіз і тільки для сусідів призначалась, завжди мститься на тих, хто їй потурає. Не Україна Москву, а Москва бунтівниками залила нашу козацьку Україну. Це вони — московські вихованці — всі бунти проти Гетьманів Українських підюжували. Це вони підняли весь бруд дейнецький, що приліп до українства, проти всього, що на Україні було рицарського, творчого, честного. І це вони, нинішні Мітьки Щелкопьорови, єсть первопричиною і найбільше яскравим виявом провансальства України: єсть тим революцийним сміттям московським, яке українську колонію заливав, і яке своїм нищеням всіх творчих українських сил незалежне державне життя України унеможливляє.

Таким самим революцийним сміттям, що й Москва, заливає українство Польща. Галицьке українство до краю переповнене, вихованими на польській демократичній анархії і на хаотичнім польськім романтичнім революціонізмі, вархоликами - всякими по українськи пишучими ’’малопольськими шмоками’’, поповичами-ренеґатами, підюжуючими народ проти священників, шляхтичами-ренегатами, підюжуючими народ проти шляхти; врешті ріжного рода продажною інтелігенцією і полуінтеліґенцією, якої одна частина вже служить в польській та большовицькій контррозвідках, я друга ще жде своєї черги. Для Мітьок Щелкопьорових я — москвофіл. А для цих — я зненавиджений ’’польський шляхтич’’, що хоче ’’панської України’’, — небезпечної та ненавистної їхньому польському опришківству в українські націоналістичні форми прибраному.

Чи варто з ними полемізувати, усовіщати їх і переконувати? Полемізувати можна з людьми инших поглядів і иншої тактики, але того самого основного хотіння, такої самої доброї волі що до здійснюваня цього хотіння і таких самих основ світогляду.

Хіба Мітьки-дейнеки і галицькі опришки хочуть, як ми, Української Держави, недопускаючої дейнецтва, опришківства? Хіба хочуть вони, як ми, підпорядкувати себе одному проводові, без якого держави здобути неможливо? По власному вислову Мітьки, писати може він тільки в такій часописі, в якім він сам редактором. Скункси не здатні сполучатись в одну завойовницьку дисципліновану громаду. І українські скункси жерують тільки поодинці, обливаючи своїм смородом все, що на обрію свого жеровиська побачать.

Сьогодня Мітька наприклад ще націоналіст. Допустім, що сьогодня-же появляється поважна націоналістична організація, яка каже: ходи, Мітька, працюй як дисциплінований член разом з нами. Мітька напевно відповість: націоналізм це найбільша провансальська глупота; в моїй голові зародилась сьогодня не націоналістична, а правдива Україна!

Хіба такі і їм подібні боліють душею над тим, що ми, мовляв, ’’помиляємось’’. Хіба вони мають добру волю нас до себе притягнути так, як ми не раз намагались їх притягувати, кажучи, що без едности ми, як Українці, не переможемо, згинемо всі і не сотворимо ніколи України? Їм-же власне треба, щоб ми були не такі як вони. Мітьки власне своєю ’’ґеніяльностю’’ — своєю иншостю од всіх — серед ’’глупих провансальців’’ промишляють.

І хіба кочовник, що стратив серед осілого українського громадянства всі свої добрі стадні прикмети, заховав найгірші, і не придбав прикмет осілих, може зрозуміти патріотизм, любов до Землі, основну силу динамічну, як української, так і всіх осілих націй? Для нього це смішна утопія. Так само і труд — в розумінню продуктивної праці — і устрій Трудової Монархії, на продукуючих трудових осілих елементах, а не на кочових дервішах і чрезвичайщиках опертий. ’’Не утопійною’’ силою, здатною порушувати таких, як він, єсть на його думку, соціялізм або націоналізм кочової орди, викликуючої в собі виттям дервішів зненависть до тих, на кого вона хоче нападати. Але чи має він при цім політичну моральність кочової орди? Чи зненависть і розбишацтво обмежені у нього послухом вождеві і загально обовязуючими орду нормами? Ні! такий бродячий поодинці серед осілого громадянства звироднілий кочовник не має ніякої моралі. Щоб переконатись, досить почитати твори рабів чрезвичайки, українських так званих комуністів — цих здичавілих домашніх котів, що відпадками московських комуністичних тигрів живляться. І Мітька теж не тільки політичну аморальність пропагує, але її і практикує. ’’3наю что я подлец, і горжусь тем, что я подлец’’, — може він — як один з типів Достоєвського — відповісти всім, хто доказав йому (наприклад в ’’Хліборобській Україні’’ і в ’’Старій Україні’’) фальшованя цитат. Навіть теоретично милої йому ’’прямої акції’’ не можна до нього в боротьбі прикласти. Бо коли один з наших Гетьманців, доведений до одчаю його підлими брехнями, хотів Мітьчині базіканя про ’’творче насильство’’ на Мітьці випробувати, то цей пропагатор ’’українського націоналістичного конквістадорства’’, побачивши шпіцруту....за жінчину спідницю заховався.

Не для полеміки з українськими скунксами, а для оборони від них оцієї книги, показав я Вам, читаче-вороже, на прикладі одного з них, які вони. Їм можу лиш сказати: геть од чистої справи і не займай, коли тебе не зачіпають! Все инше було-б таким-же безнадійним, як, наприклад доказуваня честности перед бандою злодіїв.

Запевняю, що ані скунксової вонючої їді розбирати, ані своїм згадуваням про Мітьок бажаної їм реклами робити, більше вже не буду. Можете всі Мітьки писати собі спокіійно дальше все до схочу. Нічого з того не читатиму. Будьте спокійні: до одної з Вами ’’нації української’’ не належу і в жеровиськах та пантеонах Ваших місця Вам не відберу. Коли-б була можлива Ваша Україна, то це була-б смерть моєї України. Але ніякої України Ви ніколи не сотворите. Ви Українці тільки тому і на те, щоб не давати творити Україну!

 

Цитується за книгою ’’Листи до братів-хліборобів’’, Нью-Йорк. 1954, с. XX-XXIV. Збережено правопис оригіналу. Текст відсканований автором сайту.