Андреас Каппелер

 

Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії

 

Історики часто схильні розглядати історію власної нації як поодинокий випадок. Нечасто вони вдаються до порівнянь або належним чином враховують широкий контекст поліетнічної імперії. Це можна сказати і про дослідження з історії українців у російській і радянській державі. У цій статті я спробую визначити загальні принципи і структури Російської імперії і з'ясувати місце українців у рамках «етнічної анархії».

У Російській імперії, як і в інших багатонаціональних державах, до новітньої епохи такі етнічні чинники, як мова, культура і, як правило, навіть релігія відігравали підрядну роль (1). Найважливішими елементами легітимації й ор­ганізації були государ і династії, становий порядок суспільства та імперська ідея. Лояльність щодо государя й імперії і станова приналежність мали більше значен­ня, ніж приналежність до етнічної або конфесійної групи.

Проте з погляду імперського центру більше сотні етнічних груп царської імперії, зафіксованих переписом 1897 року, не мали рівних прав. Вони були ви­будовані за ієрархією, що відігравала велику роль у царській політиці.

Я розрізняю три ієрархії. Критерієм однієї є політична лояльність, другої — станово-соціальні чинники, третя вибудовувалася за культурними критеріями, такими як релігія, життєвий устрій та мова. Всі три ієрархії впливали одна на од­ну. Вони не були статичні і змінювалися протягом сторіч. Змінювалося як стано­вище окремих етнічних груп у цих ієрархіях, так і реальне значення самих ієрархічних структур. Ця модель трьох ієрархій не дає конкретної, певної карти­ни, а має ідеально-типовий характер. Мабуть, її можна було б застосувати для вивчення інших багатонаціональних держав, наприклад, імперії Габсбургів або Османської імперії.

 

Ієрархія за політичною ознакою

 

Лояльність підданих щодо держави та правлячої династії — головний стри­жень Російської імперії. Безпека влади і соціально-політична стабільність були пріоритетами для центру. Тому лояльність неросійського населення околиць ма­ла для нього першочергове значення. З погляду царського уряду становище ет­носів у неофіційній ієрархії залежало від ступеня їхньої лояльності (дійсної або гаданої). Так, наприклад, більшість кочівників, а пізніше поляків і євреїв вважа­лися ненадійними підданими, у той час як до прибалтійських німців, фінів та вірменів до середини XIX століття ставилися як до вірних слуг царя.

У XVII столітті українці сприймалися імперським центром як ненадійні коза­ки (черкеси). Козаки, принаймні певна їх частина, були пов'язані зі степом і то­му вважалися бунтівниками й потенційними зрадниками, як і калмики, кримські татари та інші кочівники2. Часті коливання Богдана Хмельницького і його послідовників у політичній орієнтації між Росією, Річчю Посполитою, Кримським ханством і Османською імперією лише посилювали таку недовіру. Починаючи з XVIII століття центр вважав щонайменше частину українців нело­яльними сепаратистами, мазепинцями.

Недовіра центру до української еліти зменшувалася з поступовою інтеграцією козацьких вищих прошарків гетьманства в російське дворянство. Із середини XVIII століття багато хто з її представників — К. Розумовський, О. Безбородько, П. Завадовський і В. Кочубей — був на службі в государинь та государів Росії. Козаки-бунтівники та мазепинці поступово перетворювалися на малоросів, вірних слуг династії. Так, у першій половині XIX століття в громадській свідомості Росії став переважати позитивний образ малоросів, що сприймалися як колоритний варіант російського народу (3). Незважаючи на підвищення статусу вищих прошарків Гетьманщини в ієрархії лояльності завдяки їхній успішній інтеграції у вищі кола російського товариства, наприкінці XIX століття було відроджено об­раз зрадників-мазепинців, щоб скомпрометувати представників українського національного спрямування і поєднати їх у громадській думці з поляками або австро-угорцями.

У середині XIX століття внизу ієрархічної драбини політичної лояльності бу­ли поляки, євреї, кримські татари, народи Північного Кавказу, а нагорі — фіни, прибалтійські німці та вірмени. Три останніх народи в останні чверті століття один за одним втратили репутацію вірних слуг царя і скотилися з піраміди ло­яльності. Це було зв'язано з поширенням національної ідеї й обумовленою цим ієрархізацією етносів імперії за принципом культури. Українці знову спустили­ся по щаблях ієрархічної драбини. Це було наслідком перших політичних вимог, висунутих українським національним рухом. Відіграв роль і той факт, що ук­раїнці часто розглядалися в тісному зв'язку з поляками, з якими після повстан­ня 1863 р. асоціювався образ зрадників. Невипадково помірні вимоги ук­раїнського національного напрямку одержали назву «польської» або «єзуїтської інтриги». Цей зв'язок із поляками пояснюється становою ієрархією.

 

Станова ієрархія

 

Ключовим принципом, що гарантував із XVI століття цілісність Російської імперії, була кооптація неросійських еліт у вищі кола імперії (4). Це відповідало ос­новній становій структурі царської імперії і її найважливішому політичному стрижню — спілці правлячої династії та дворянства. Зразком служило російське дворянство, яке зародилося в Московській державі і зміцнило свої позиції у XVIII столітті.

Тому вирішальне значення для ієрархічного розподілу постійно зростаючої кількості неросійських етносів мали наявність у них власної еліти, її лояльність до царя і відповідність моделі російського дворянства. Якщо ця еліта володіла землею і селянами, мала самобутню визнану високу культуру, вона була рівно­правною з російським дворянством і займала разом із росіянами вищий щабель в ієрархії.

Вже у XVI столітті лояльна мусульманська еліта волзьких татар (які не підда­валися знищенню і не втекли) була кооптована у дворянство імперії, їй навіть бу­ли пожалувані російські селяни-християни. Наступною за нею у XVII столітті стала полонізована шляхта Смоленська, у XVIII столітті — дворяни — при­балтійські німці й польська шляхта, у XIX столітті — фінляндсько-шведське, румуно-бессарабське і грузинське дворянство, а також, із певними обмеженнями, мусульманська аристократія Криму, Закавказзя і деяких етносів Північного Кавказу. У останній же третині XIX століття мусульманська аристократія Серед­ньої Азії більше не кооптувалася в дворянство імперії. Російські дворяни у принципі не мали жодних переваг порівняно з неросійськими інтегрованими народами, ми, так само як і російські городяни і селяни, які порівняно з неросійськими, бу­ли поставлені у правовому і соціальному планах навіть у гірші умови.

Неросійській аристократії було гарантовано збереження її привілеїв, віри і зе­мельних володінь (разом із селянами), а з часом її статус став відповідним стату­сові російського дворянства. У відповідь вона, як і російське дворянство, була на царській службі, військовій або цивільній, і забезпечувала соціально-політичну стабільність у своїх регіонах. Принцип кооптації зберігався до середини XIX століття. Той факт, що серед кооптованої верхівки були неправославні і навіть нехристияни, свідчив про те, що автократія більшого значення надавала станово­му чиннику, ніж православ'ю і народності

Якщо кооптована знать виявляла нелояльність до царя або підозрювалася в цьому, уряд, зрозуміло, відкликав частину привілеїв. Насамперед, це стосується поляків після повстань 1830—1831 і 1863 років. Така реакція була логічною, оскільки лояльність щодо государя і правлячої династії була необхідною умовою спілки з елітами. Таким чином, ієрархія, заснована на станових критеріях, і ієрархія за ступенем лояльності були тісно пов'язані.

На наступному щаблі соціальної ієрархії стояли етнічні групи, вищий проша­рок яких не відповідав моделі російського дворянства. І цим вищим прошаркам було гарантовано привілеї і певні права самоврядування, проте вони не визнава­лися повноцінними, рівноправними з російськими дворянами і тому, за винят­ком деяких високопоставлених вельмож, не були кооптовані у дворянство Імперії. У XVII і XVIII століттях до цієї групи насамперед зараховувалися етноси периферійних регіонів Сходу та Півдня Імперії, кочівників — башкирів, кал­миків, бурятів і у XIX столітті — казахів.

У XVII столітті українці Гетьманщини та їхні козацькі старшини розглядали­ся Москвою безпосередньо у їхньому зв'язку зі степом і могли в цю епоху вияви­тися на другій ієрархічній сходинці (5). Еліти етносів цієї категорії по суті мали дві перспективи: або вони домагалися визнання як дворяни, або опускалися до стану державних селян чи інородців. У той час, як українські козацькі вищі кола йшли першим шляхом і поступово ставали малоросами, імперський центр дедалі мен­ше схилявся в XIX столітті до визнання рівноправними партнерами кочових еліт. І цей другий щабель поступово зникав з ієрархії.

Етнічні групи, які не мали власної еліти, як правило, не могли стати партне­рами царської імперії. Це, правда, лише почасти стосувалося до мобілізованих діаспорних груп євреїв, вірменів і греків, у XIX столітті — волзьких татар; усі во­ни становили середній міський прошарок і мали самостійні церковні ор­ганізації (6). Царська імперія довго була змушена орієнтуватися на специфічні здібності цих груп і тому співробітничала з ними. 3 цієї причини їхні еліти були інтегровані у вищі міські стани. Багаті купці, високопоставлене духовенство пев­ною мірою могло взяти на себе виконання ролі дворянської еліти, виступивши як співробітник і партнер імперії. Тому од групи можна поставити на третій щабель станової піраміди

На четвертому рівні знаходилися деякі етноси, що мешкали на сході. Вони не мали власного дворянства і складалися переважно із селян, незалежних, проте, від землевласників інших етносів. Це стосувалося чувашів, мордви, черемисів, вотяків, комі-зирянів, якутів та Інших етнічних груп Сибіру, а також деяких гірських народів Кавказу, наприклад, чеченців.

Нижній щабель імперської ієрархії займали етнічні групи, що знаходилися в залежності від еліт Інших народів їхню значну частину становили селяни. Окрім вищезгаданих етносів четвертого щабля, йдеться ще і про групи, які описуються дослідниками націоналізму як «малі» або «молоді» народи, що не мають ні власної еліти, ні безперервної державної традиції, ні розвиненої мови, ні високорозвиненої культури (7). У Російській імперії до цієї категорії належали фіни, естонці, латиші, литовці, білоруси й українці, які до розділів належали до Речі Посполитої. Ці се­лянські народи протягом тривалого часу не розглядалися центром як самостійні етнічні групи і суб'єкти політики, а сприймалися тільки в контексті відносин із дворянством, яке володіло ними. Така опосередкованість призвела до того, що імперський центр тривалий час поєднував естонців і латишів із прибалтійськими німцями, а литовців, білорусів і правобережних українців — із поляками.

Станова ієрархія — від етносів із помісним дворянством до землеробських на­родів, що не мали власного середнього і вищого прошарку, являла собою важли­вий структурний елемент царської імперії. Вона насамперед визначала ієрархію культур і мов. У зв'язку з цим вважалося, що високорозвинутою культурою і мо­вою могли володіти тільки етноси з власною аристократією — поляки, шведські фіни, прибалтійські німці і татари, із деякими застереженнями — євреї, вірмени й грузини. Мови Інших народів, які часто-густо довго не мали писемних стан­дартів, серед них і український, офіційно не визнавалися.

Характерно, що українці первісне розташовувалися на двох різних щаблях етнічної ієрархії: українці козацького Гетьманату — на другій, а інші українці, які лише наприкінці XVIII століття потрапили під російське володарювання, на останньому. Вищі кола козацтва наприкінці XVIII століття домоглися кооптації у дворянство імперії і тим самим теоретично створили передумови для сходжен­ня на перший щабель піраміди (8). Поступова акультурація козацького дворянст­ва, що відбулася одночасно, призвела, проте, до того, що малороси перестали сприйматися центром як самостійна етнічна група. Але оскільки до рівноправно­го тепер із російським малороського дворянства усе частіше стали ставитися як до російського, всі українці колишнього гетьманства сприймалися як регіональ­ний варіант росіян, що взагалі позбавило їх власного місця в етнічній ієрархії. Якби їх визнали самостійною етнічною групою, вони скотилися б на нижній ща­бель як селянський народ, підкорений чужою (російською) елітою. Цьому сприя­ло те, що з поділами Польщі велика кількість українців потрапила під російське панування, українців, що колись здебільшого перебували в залежності від польського дворянства і тому стояли на останньому щаблі, який займали се­лянські народи. У такий спосіб у XIX столітті в очах росіян маси українців стали хохлами, прототипом нецивілізованного селянина. Вони перестали бути безпосе­реднім об'єктом царської політики і сприймалися як функція домінантної у регіоні польської або, відповідно, російської або русифікованої еліти.

Позиція уряду, що розглядав українців у їх залежності від поляків, вплинула на царську політику ще у другій половині XIX століття. З іншого боку, у цей час царський уряд уперше відступив від принципу кооперації з неросійським дво­рянством і спробував земельними реформами 1863 і 1864 р. протиставити польсь­ких, литовських, білоруських і українських селян їхнім польським панам. У вся­кому разі так було зроблено на Правобережній Україні, причому достатньо непослідовно (9). Пізніше, під час революції 1905 р. , уряду стало зрозумілим, що тим самим він підірвав основи самодержавства.

 

Кола культури

 

В етнічній ієрархії Російської імперії домінували станові категорії. Починаю­чи з XVIII століття, однак, з ними починають змагатися фактори культури й частково їх перекривають. Спочатку йшлося про конфесійно-релігійний фактор, що завжди був офіційним критерієм розмежувань, але підпорядковувався стано­вому принципу. Певний час на початку XVIII століття нехристияни виділялися як іновірці. Освічений абсолютизм Катерини II зменшив значення релігії і висунув на перший план еволюційно зрозумілий критерій життєвого устрою, насам­перед розмежування прогресивного осілого способу життя та відсталого кочового побуту інородців. За Миколи І та Олександра III знову зросло значення право­слав'я як опори державної політики.

У міру поширення концепції нації як такої, що подолала станові кордони се­куляризованої політичної вольової спільноти та етнічної культурної спільноти, протягом XIX століття поступово проявилися й російські етнонацюнальні еле­менти. Вони змішувалися з принципами династії, станів, цивілізації та релігії, не подолавши цілком традиційні інтеграційні та розмежувальні фактори в царській політиці. Набагато сильніше, ніж на політику уряду, нові фактори впливали на російське суспільство, що дедалі більше й більше охоплювалося національним рухом (10).

Культурна ієрархія етносів Російської імперії визначала ступінь інакшості, alterite, що ґрунтувалася на відмінності життєвих устроїв, релігії та мови/культу­ри. У XIX столітті її можна уявити у вигляді системи концентричних кіл, що роз­ходяться від «свого» центрального кола росіян назовні до все більш чужого. Вся система підданих Імперії була відділена від зовнішнього своєю опозицією до чужинців (іноземних підданих).

Піддані государя спочатку були юридично поділені на дві групи: природних («на­туральних») та інородців (іноплемінників, алогенів) (11). Від часу реформ Сперанського до інородців зараховували неосіле населення імперії, тобто кочівників — кал­миків, казахів, бурятів та інші етноси Сибіру. Критерієм розмежувань тут був життєвий устрій. Кочівники-інородці не були повноправними громадянами Російської Імперії, права їх були обмежені, але, з іншого боку, їхні обов'язки були також незначними, до того ж вони мали певні права самоуправління.

Цей принцип згодом було порушено, коли до юридичної категорії інородців було віднесено євреїв, які не одержали при цьому звільнення ні від податків, ні від несення служби, наприклад, відбування рекрутської повинності. Якщо і не формально, то на практиці інородцями вважалися й осілі мусульмани Туркменістану; їх статус туземців багато в чому відповідав статусу кочівників Середньої Азії. Таким чином, у другій половині XIX століття оцінка кочового способу жит­тя як відсталого з погляду цивілізації перестала бути основним критерієм, що визначав належність до інородців. Таким критерієм стала інша раса. Інородці, що становили зовнішнє коло культурної ієрархії Російської імперії, були етноса­ми держави, які вважалися нездатними до інтеграції у зв'язку зі своєрідністю культури і раси. Тому їх було виділено із маси природних громадян і дискриміно­вано. З іншого боку, й інтеграційний тиск на них був незначний.

Наступне коло від краю до центру визначався протиставленням: християни — нехристияни. Релігійний критерій в ієрархії етносів давно вже став відігравати певну роль. У першій половині XVIII століття проводилася навіть насильницька християнізація, однак у часи царювання Катерини II нехристиян, які прожива­ли в Російській Імперії (за винятком євреїв) у широких масштабах більше не чіпали. Була гарантована відправа нехристиянських віросповідань, неправославним було заборонено лише місіонерську діяльність. Держава намагалась контро­лювати іновірців, створюючи офіційні заклади. Коло осілих нехристиян, не зара­хованих до інородців, складалося із деяких мусульманських етносів — волзьких татарів, башкирів кримських татарів і мусульманів Кавказького регіону. В той час залишки народів Півночі і Сибіру, які сповідували анімістичні вірування, а також буддисти і євреї, належали до зовнішнього кола інородців. Отже, друге коло значною мірою охоплювало етноси, верхні шари яких були частково інтегровані в дворянство Російської імперії У другій половині XIX століття царська держава майже не докладала зусиль, щоб навернути мусульман імперії до християн ства або русифікувати їх у мовному аспекті.

Наступне ближче до центру коло утворювали православні християни. Європеїзована офіційна Росія гарантувала відправу інших християнських сповідань і визнавала їхні церковні організації. Заборонялася лише місіонерська діяльність. Православна церква лише спорадично намагалася проводити місіонерську діяльність серед неправославних християн. Все це насамперед стосується етносів з власною землеробською або міською елітою — до грегоріанців (вірменів), католиків (поляків) і лютеран (фінів та прибалтійських німців). Навпаки, серед на­родів, що складалися переважно із селянських нижчих шарів, — естонців, латвійців, литовців та білоруських католиків, у XIX столітті православна церква неодноразово проповідувала. Уніати білоруси та українці взагалі не визнавалися католиками, а вважалися єретиками, що відпали від православ'я. Тому їхню церковну організацію було розпущено в 1839 р. і остаточно заборонено в 1875 році.

Із шістдесятих років XIX століття царський уряд поступово запроваджував обмеження щодо церков та духовенства деяких неправославних християнських етносів, після чого частково перейшов до мовної асиміляційної політики. Насамперед це заторкнуло поляків (а з ними й литовців), що стало реакцією на січневе повстання 1863 року. І лише наприкінці XIX — на початку XX століття були вжиті обмежувальні заходи щодо лютеранської церкви та німецької мови у при­балтійських провінціях і до вірменської церкви та її шкіл. Русифікація та поши­рення православ'я були викликані не тільки культурно-релігійними міркуван­нями, тут відіграв роль і критерій політичної лояльності. Уявлення про недостат­ню лояльність деяких неросійських етносів, яких підозрювали до того ж у підривних контактах з іноземними державами, породило запровадження обме­жень націоналістичного характеру.

Православні етноси імперії становили три внутрішніх кола. Конфесійно вони були тісніше зв'язані з государем, правлячою династією та імперією, що офіційно було втілено у православ'ї, одному з трьох ключових принципів. Православну церкву було визнано «провідною й правлячою» в Російській імперії. Тільки вона мала право на місіонерську діяльність, а відхід від православної віри до 1905 р. су­воро заборонявся під загрозою кримінально-правового переслідування.

У зовнішньому колі православних знаходилися православні неслов'яни —грузини, румуни Бессарабії, християнізовані анімісти Середньої Волги, Уралу, Крайньої Півночі й Сибіру В Росії православ'я нерідко ототожнювалося з російськістю, а в XIX столітті православні етноси держави піддавалися сильнішому тиску з метою русифікації, ніж неправославні Уже з середини XIX століття для православних неслов'ян — грузинів та румунів — було створено російські школи, а в останній третині XIX століття мовна політика русифікації щодо цих етносів посилилася. У християнізованих анімістів у той же час, однак, заохочувався розвиток шкіл з викладанням рідною мовою, щоб спочатку зміцни ти їх у вірі. У грузинів асиміляційна політика не мала тривалого успіху, в той час як румунська еліта Бессарабії частково була русифікована, завдяки чому так звані молдавани потрапили на край внутрішнього кола східних слов'ян.

Коло православних слов'ян було центром системи концентричних кіл. Офіційно поняття російський народ об'єднувало усіх східних слов'ян, а велико­росам, малоросам та білорусам відводилася лише категорія племені Українська та білоруська вважалися говірками, а не мовами, як російська (12). Тому ні пи­семність, ні високорозвинута культура українців та білорусів, як і їхньої еліти, не визнавалися самобутніми

Протиставлення росіян та українців стало проблемою з початком українсько­го національного руху, в епоху продовження формування російської нації і виникнення у другій половині XIX століття сучасного російського націоналізму Якщо російська нація об'єднувала усіх східних слов'ян, то формування нації та національний рух українців, найбільшої за чисельністю після росіян етнічної групи імперії, безпосередньо загрожувала цілісності російської нації (13). Це стало причиною особливо жорстокого переслідування діяльності українців у сфері мо­ви і культури, що знайшло своє відображення у заборонах мови 1863 та 1876 років. До того ж у першому указі насамперед простежувалась його антипольська спрямованість. Як зазначалося вище, правобережні українці, білоруси й литовці з давніх часів розглядалися у їх функціональному зв'язку з польською елітою; їхні культурні прагнення трактувалися як «польська інтрига», а мовні заборони мали заторкнути і бунтівливих поляків. Антипольська спрямованість удару підкреслювалась тим, що обмеження стосувалися не тільки української та біло­руської мов, але й литовської, наприклад, заборона «латинське-польських шрифтів» у творах литовською мовою.

Незважаючи на репресивну мовну політику, до початку XX століття українці не перебували у центрі уваги. Найчастіше уряд та громадськість ставилися до них як до лояльних малоросів або нехитрих селян, хохлів Російський уряд не вірив, що українці здатні власними силами сформувати націю, йому здавалося, що вони можуть стати знаряддям у руках ворогів Роси. Якщо з Малоросії виходила небез­пека, то винними в цьому були насамперед не українці, а Польща та пізніше Австрія, що, як вважалося, мали на меті перетворити малоросів на мазепинців (14).

Українці та білоруси, які піддавалися жорстоким репресіям як етноси, водно­час набагато меншою мірою дискримінувалися як окремі особи якщо порівняти з етносами зовнішнього кола. Українцям та білорусам, які офіційно вважалися росіянами, у принципі була відкрита будь-яка кар'єра — за умови, що вони во­лодіють російською мовою. Не було перешкод і у дітей від змішаних шлюбів росіян та українців. Отже, українці не виділялися і не ущемлялися ні з кон­фесійних, ні з расових мотивів. Це, однак, не означало, що українська мова та культура й український етнос як спільнота мали глибоку повагу, навпаки, їх са­мобутність не визнавалася, а їхні протагоністи висміювали їх як хохлів або боро­лися з ними як з мазепинцями.

Межа між центральним колом великоросів і другим колом інших православ­них східних слов'ян у XIX столітті була нечіткою. Як говорилося вище, з офіційного погляду мали місце відмінності між племенами й говірками, які, од­нак ставали настільки значимими, що питання про це задавалося під час перепи­су населення 1897 року.

Система концентричних кіл, таким чином, була амбівалентною Чим відда­ленішою була етнічна група від православного російського центру, тим більшою, з одного боку, була правова, соціальна і політична дискримінація її членів. І тим меншою, з іншого боку, була загроза етнічній субстанції як спільноті. Найслабшою була асимілююча дія російської мови і культури на інородців (які не служили в армії, за винятком євреїв) та інші нехристиянські етноси. Дещо сильнішою вона була на неправославних християн, особливо тих із них, які жили в центрі імперії, ще більш значною — на православних неслов'ян, таких як карели, мордва або ру­муни, і найсильнішою — на православних східних слов'ян. Все це стосується як за­охочуваної урядом русифікації, так і природної асиміляції переселенців у російські області або міста з переважним російським населенням.

Те, що українці, на відміну від більшості представників несхіднослов'янських, відповідно неправославних етносів (наприклад, поляків та євреїв), визнава­лися урядом і суспільством як такі, що належать до російської еліти, збільшува­ло привабливість сходження по лінії асиміляції. Тим більше, що у XIX столітті українці перебували на нижній сходинці ієрархії і на них дивилися як на хохлів. Образ неосвіченого, неповноцінного селянського народу був прийнятий і деяки­ми українцями. Вони могли подолати свій комплекс неповноцінності, тільки увійшовши до російської спільноти і сприйнявши її високу культуру.

Усе це було фоном, на якому частина українців, яких з українського національного боку також зневажливо називали хохлами, переходила до вищого соціального класу. Вони робили кар'єру в Роси і поєднували лояльність щодо імператора й держави і прихильність до російської розвинутої культури з ло­яльністю до України та її традицій. Цю важливу групу, що важко піддається аналізові за джерелами і тому систематично майже не вивчалася, становили більшою або меншою мірою русифіковані українці. З української національної точки зору вони анахронічно вважалися колабораціоністами. При цьому часто забували, що царська імперія навіть в останні десятиліття свого існування не бу­ла мононаціональною державою, що все ще живі були традиційні критерії династичної станової багатонаціональної держав. В цих умовах не було нічого незвич­ного у багатонаціональній приналежності та лояльності. Не було необхідності в ототожненні себе винятково з росіянами чи поляками, чи українцями; достатнь­ою була лояльність до держави, що в будь-якому випадку означало і відмову від нелегальної діяльності, такої як українофільська агітація. Інша можливість соціального сходження полягала в належності до «контреліти» революційного руху, що знову ж приводило до часткової русифікації.

Не всі із тих, хто частково русифікувався і перейшов на вищий соціальний щабель, зрозуміло, ставали росіянами, їхню ідентифікацію можна позначити як ситуативну: ситуація в царській імперії в останні роки її існування вимагала прийняття російської мови й розвинутої культури. Коли після 1917 р. ситуація змінилася, багато малоросів згадало про приховану під русифікованою поверх­нею свою українську сутність і стали прихильниками і навіть міністрами Ук­раїнської Народної Республіки, а згодом — українізованої у мовному відношенні Української Радянської республіки.

Близько 1900 р. критерії політичної лояльності й культури зблизилися. За прикладом європейських мононаціональних держав і в Росії поширюється точка зору, що визнання держави має бути конгруентним віросповіданню. Неправославні та неросіяни, кількість яких зростала не тільки за рахунок поляків і євреїв, але й вірменів, російських німців, вважалися а priori ненадійними і виділялися із російського суспільства поняттям (у даному випадку не юридичним, а політико-ідеологічним) інородці із кола «натурального» населення імперії. Уряд три­мався цього націоналістичного напрямку, що набирав силу через внутрішньо­політичну напруженість, щоб використати його для стабілізації влади. Він робив це, однак, непослідовно і досяг своєї мети лише частково й ціною відчуження більшої частини неросійського населення, що становило в 1897 р. не менше 57 відсотків загального населення.

 

Резюме

 

Становище українців у сошально-політичній системі Російської держави у XIX столітті було неоднозначним. Царський уряд і російське суспільство вважали їх хохлами, малоросами або мазепинцями Українські селяни, які продовжували жи­ти у традиційному україномовному світі, залишалися доброзичливими, сумирни­ми, навіть колоритними у своїх танцях і піснях, але в цілому некультурними, дур­ними хохлами. Українці, що ступили на шлях соціального сходження і певної інте­грації в російське суспільство, малороси вважалися, незважаючи на деякі мовні й культурні особливості, частиною російського народу. Небагато українців, які хотіли розвивати власну самобутню культуру і до того ж створювали національні спілки і партії, зустрічалися з нерозумінням в російському суспільстві: чому вони хочуть відділитися від великої російської культури і нації, віддаючи перевагу провінційній селянській культурі? Як правило, небезпечними нелояльними мазепинцями українці ставали лише у зв'язку з польським національним рухом або з австрійською зовнішньою політикою. Напередодні Першої світової війни вислов­лювалась думка, зокрема Петром Струве, що «українофіли» можуть створити не­безпеку для цілісності імперії та російської нації (15).

Які ж загальні висновки можна зробити, характеризуючи царську імперію й російсько-українську взаємодію?

Ієрархії політичної лояльності і станів буяй визначальними структурними еле­ментами Російської імперії і не втратили значення до самого кінця її існування. Во­ни були доповнені і певною мірою навіть перекриті культурною ієрархією етносів, роль якої зросла у другій половині XIX століття. Враховуючи взаємовплив усіх трьох ієрархій, що постійно змінювалися, можна сказати, що складна структура ба­гатонаціональної держави і традиційна політика уряду, поєднана з новими елемен­тами, аж ніяк не цілісна, не піддається одномірним визначенням. Царська держава не була просто тюрмою народів, як вважали Ленін та національні історики. Ключо­ве поняття «русифікація» неадекватно описує різноманітну національну політику. Російська імперія не була класичною колоніальною державою, як часто говорять. Українці — зовсім не народ, об'єднаний вічною дружбою з росіянами, але й не дис­кримінований в усіх відношеннях, пригноблений колоніальний народ. Але й росіяни також не були типовим імперським «народом-паном».

Спроба дати всеохоплюючу характеристику царської національної політики за допомогою поняття «русифікація» віднедавна піддається сумнівам у наукових дослідженнях (16). Необхідно, правда, відзначити демонстроване протягом трива­лого часу прагнення російського уряду до поступальної адміністративної, еко­номічної, соціальної і, частково, культурної інтеграції неросійських етносів. Од­нак поняття русифікації, на мою думку, має бути обмеженим культурно-мовною сферою і застосовуватися до політики, пріоритетною метою якої є мовна культур­на асиміляція неросійських етносів російським (17). У цьому сенсі русифікації як такої не було в донаціональну епоху, до середини XIX століття. Численні спроби адміністративного й правового об'єднання держави, спрямовані на оновлення Росії, які робилися починаючи з XVIII століття, включали і просування російської мови як державної і lingua franca, не можуть розглядатися як русифікація у вузькому значенні слова. Коли в джерелах йдеться про русифікацію, необхідно переконатися, чи використовується поняття російський в етнічному значенні, чи стосується імперій, її цінностей та норм.

Цілеспрямована культурно-мовна політика русифікації визначилася лише з 1860-х рр., але й тоді вона не оформилась у всеохоплюючу концепцію, яка могла б цілком витіснити традиційну наднаціональну основну модель. Так, більшість етносів Азії, які ми зараховуємо до зовнішніх кіл культурної ієрархії, майже не було зачеп­лено русифікаторськими заходами. А щодо неправославних етносів Заходу, дворян­ство й високорозвинута мова яких традиційно знаходилися у рівноправному стано­вищі, навпаки, розпочиналися агресивні заходи, спрямовані на мовну русифікацію. Найважливішою причиною стало виникнення національних рухів: як неросійських, так і російського. Вони підривали традиційну легітимацію царської держави і дава­ли уряду привід в умовах політичної й соціальної кризи, що посилювалась, спочатку ставити на національну карту, намагаючись інтегрувати російське суспільство, що дрейфувало в різні боки. Правда, і ця політика просувалася дрібними кроками й про­водилась непослідовно — спочатку проти бунтівних поляків, а лише потім і менш інтенсивно, проти прибалтійських німців та вірменів, і лише ледь заторкнула Фінляндію. Результати були зворотними, і агресивна русифікація етносів, що вже усвідомили себе в національному плані, істотніше активізувала національні рухи.

Щодо православних етносів внутрішніх кіл культурно-мовна русифікація поча­лася ще раніше й мала певні успіхи, особливо, якщо ці етноси не мали власних еліт або асимілювалися в російське суспільство. Для центрального кола східних слов'ян, навпаки, на думку центру, русифікація була непотрібною, оскільки українці та білоруси і так вважалися росіянами. У зв'язку з цим мовні заборони були спрямо­вані проти тих небагатьох інтелектуалів, підбурюваних із Польщі, а потім із Австрії, які намагалися із російських діалектів та регіональних культур штучно створити писемні мови й розвинуті культури, щоб роздробити російську націю й де­стабілізувати царську імперію. З погляду національне активних українців в цьому випадку йшлося про агресивну політику русифікації. Ця політика щодо східних слов'ян та окремих православних неслов'ян мала значно більший успіх, ніж щодо віддалених від російських і консолідованіших у національному плані етносів.

Так само диференційовано, на моє переконання, слід застосовувати до царсь­кої імперії поняття “колоніалізм”. Більшість азіатських областей імперії була безсумнівно колоніями — або економічними, як Туркестан, або політичними, як Сибір. Етноси, які проживали там, були на нижніх сходинках станової та куль­турної ієрархій, на великій територіальній, соціальній та расовій дистанції від російського імперського центру. 3 іншого боку, північно-західні окраїни імперії — Фінляндія, прибалтійські провінції та Польща, що знаходилися під владою центру і щонайменше частково керовані зовні — в економічному та куль­турному плані були набагато розвиненішими, ніж російський центр, і тому не могли називатися колоніями (18).

Важлива відмінність від колоніальних країн Заходу полягає в тому, що у структурованій за становим принципом Російській імперії не було поділу на імперський російський панівний шар та неросійські нижні шари. Правда, більшість політичної та військової еліти була російською або русифікованою, але перевага, що надавалася росіянам як народу, не була системою. Навпаки, порівняно з неросіянами їх нерідко утискали. Так, російські кріпаки та їхні на­щадки були в гіршій правовій, економічній та соціальній ситуації порівняно з не­російськими державними селянами на сході або з фінськими, естонськими і польськими селянами на заході імперії. Ще в 1897 р. ступінь урбанізації і освіченості росіян був на середньому рівні, якщо зіставити їх з іншими етносами держави. Таким чином, у державного народу не було правових, економічних і соціальних привілеїв, що мало місце в західних колоніальних імперіях.

Україна також не була класичною колонією Російської імперії. Не існувало як просторової, культурної та расової дистанції, так і правової дискримінації українців порівняно з росіянами. Українські історики тим часом знову ставлять питання, чи була Україна колонією європейського типу, чи внутрішньою колонією царської держави. Застосоване ще Леніним визначення «внутрішня колонія» підхопили ук­раїнські економісти 20 х рр. М. Волобуєв, М. Слабченко та М. Яворський, а згодом вчений соціолог Михаель Хехтер (19). Аргументи їх мають переважно економічний характер, вони підкреслюють економічну залежність, експлуатацію й перетворення периферійних етносів на інструмент центру, який домінував політичне.

Поняття внутрішньої колоші не видається мені адекватним для характерне тики російсько-українських відносин в Російській імперії (20). Незважаючи на те, що у відносинах російського центру і української периферії очевидні елементи економічної залежності, експлуатації та ущемлення культури, існує надто бага­то аргументів проти застосування поняття колонія. Наприклад, те, що царський центр вбачав в Україні частину матінки-Росії і, як було сказано вище, не дис­кримінував українців як громадян порівняно з росіянами. Щоб уникнути деваль­вації понять, використання термінів колоніалізм, колоніальний, колонія повинно обмежитися класичним колоніалізмом, якого в Україні не було.

Модель станово-соціальної та культурної ієрархії етносів може бути перенесе­ною і на регіон України, на її етнічні групи. У становій ієрархії України росіяни та поляки знаходилися разом, будучи протиставленими в соціальному плані іншим етносам, насамперед основному шару українського селянства. Те, що ця коаліція значною мірою збереглася, незважаючи на численні політичні конфлікти на Правобережній Україні, що мали місце до кінця існування царсь­кої імперії, показав Даніель Бовуа (21). Той факт, що зі згоди царського уряду пра­вославні «малороси» продовжували жити за соціальної, економічної і частково навіть культурної гегемонії польського дворянства, також свідчить про незмінну силу станової ієрархії.

В ієрархіях культур і лояльності росіяни і українці, навпаки, були природними союзниками проти чужинців. В останні десятиліття існування царської імперії це були євреї, поляки та німці. Російські націоналісти і частково навіть сама російська держава намагалися (і не завжди без успішно) використовувати анти­семітизм, антипольські та антинімецькі кампанії для інтеграції всіх православних східних слов'ян в «єдину й неділиму Росію» (22). У всякому разі близькість культур могла обернутися і конфліктами, коли охоплені національною ідеєю українці ста­ли протистояти процесу поглинання своєї культури і мови російськими мовою і культурою. Союзниками українського національного руху, спрямованого насампе­ред проти російської держави, могли стати в цій ситуації євреї, поляки та німці.

Ця ескізна модель, можливо, допоможе пояснити російсько-українські відно­сини не тільки в царській імперії, але й у Радянському Союзі. Дуже схематично змальована тут ієрархія національностей перейшла і через революцію. Правда, в Радянському Союзі соціальна ієрархія була перетворена, а категорії станів і дво­рянства зникли. Однак принцип кооптації неросійських еліт все ж залишався чинним, так само як і вимога політичної лояльності. Для нової соціальної ієрархії етносів важливу роль відігравали сила промислового пролетаріату і зміцнення позицій Комуністичної партії.

Змінилася і система концентричних кіл, вишикуваних з урахуванням куль­турних аспектів. Так, євреї (секуляризовані й русифіковані) у 20-і роки змогли залишити межу осілості. Однак дистанція між центром та азіатськими етносами, навпаки, збереглася. У часи Сталіна росіяни знову стали відігравати провідну роль у культурній ієрархії, право на яку піддавалося сумнівам у 20-і роки. Умо­ва збереження політичної лояльності залишалася вирішальною, і заснована на ній ієрархія сталінської імперії, зв'язана з царськими ціннісними орієнтирами, перейняла певний порядок дореволюційної епохи

Українці зі своїми сильними селянськими засадами в епоху між війнами так са­мо стояли в соціальній ієрархії набагато нижче від росіян та іших більш урбанізованих етносів, які мали свою промисловість. Культурне розмежування між ук­раїнцями й росіянами виразніше виявилося спершу внаслідок зростання національного усвідомлення революційного часу та українізації 20-х років. Внаслідок індустріалізації та урбанізації України становище українців у соціальній ієрархії поліпшилося, а культурні межі з росіянами знову були розмиті.

Традиційна амбівалентність становища українців знову проявилася, коли у часи Сталіна пожвавилися російські національні та імперські елементи. З одного боку, їхня близькість до російського ядра зумовлювала особливо чутливу ре­акцію на (гадану) лояльність або рух до національного відокремлення. Це вияв­лялося в особливо репресивній радянській політиці щодо України в 30-і рр. і зно­ву у 70-і роки. З погляду центру й російського суспільства українські націоналісти петлюрівці та бандерівці стали наступниками мазепинців. «Удар ножем у спину», завданий Радянському Союзу українським керівництвом у грудні 1991 року, знову підтвердив образ зрадників-мазепинців. З іншого боку, у тих українців, які пристосувалися до російської культури, і в Радянському Союзі були хороші шанси для кар'єри. Хрущов відвів на час малоросам навіть роль молодших партнерів в уряді і партії; політичне керівництво сприймалося в той час неслов'янами як російсько-українське. Ще сьогодні в Роси серед інших етносів «ближнього зарубіжжя» білоруси й українці вважаються особливо близькими родичами, з якими охоче співробітничають і яким ладні йти на певні поступки, їх, однак, не ставлять на один рівень із собою ні в соціальному, ні в культурному плані і досі не визнають самостійними націями зі своїми національними держа­вами. Більшість росіян все ще дивиться на українців як на малоросів, частину російської нації, і не розуміє, чому українці намагаються утвердити свою мову, свою культуру і власну державу. Незважаючи на урбанізацію та індустріалізацію, українці все ще вважаються нерозвинутим селянським наро­дом, хохлами. Правда, мовна, культурна та історична близькість зумовила те, що між росіянами та українцями майже немає етнічних антагонізмів. Справжня «дружба народів» можлива лише тоді, коли росіяни визнають українців рівноцінною нацією.

 

Література

 

1.        Див.: Raeff M. Patterns of Russian Imperial Policy Toward the Nationalities // Soviet Nationalities Problems. - New York; London, 1971. - P. 22—42; Starr S.F. Tsarist Government: The Imperial Dimention // Soviet Nationaly Policies and Practices. — New York, 1978. — P. 3—3g; Thaden E.C. Russia's Western Borderlands, 1710—1870. — Princeton, 1984; Цимбаев Н.И. Россия и русские (наци­ональный вопрос в Российской империи) // Русский народ: Историческая судьба в XX веке. — М., 1993. — С. 39—50; Lieven D. The Russian Empire and the Soviet Union as Imperial Polities // Journal of Contemporary History. - 30 (1995). — P, 607-636; KappelerA. Rusland als Vielvolkeireich. Entstehung, Geschichte, Zerfall. — Munchen, 1992 (російське видання: Каппелер А. Россия — многонациональная имерия. Возникновение, история, распад. — М.: Прогресс, 1996). Я відсилаю у зв'язку зі статтею в цілому до останньої книги, в якій наведено головні джерела й дослідження, надруковані до 1991 року.

2.        Див.: Torke H.-J. The Unloved Alliance: Political Relations between Muscovy and Ukraine in the Seventeenth Century // Ukraine and Russia in their Historical Encounter. — Edmonton, 1992. — P. 39— 66: Kappeler A. Das Moskauer Reich des 17. Jahrhunderts und seine nichtrussischen Untertanen // Forschungen sur ostеuropaischеn Geschichte. — 50 (1995). — P. 185—198.

3.        Див.: Sounders D. The Ukrainian impact on Russian Culture. 1750—1850. — Edmonton, 1985; Bushkovitch P. The Ukraine in Russian Culture 1790-1860: The Evidence of the Journals // Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas. - 39 (1191). - P. 339—363; Raeff M. Ukraine and Imperial Russia: Intellectual and Political Encounters from the Seventeenth to the Nineteenth Century // Ukraine and Russia. — P. 69—85.

4.        Див. літературу, зазначену в посиланні 1. Коротке резюме: Каппелер А. Включение нерусских элит в российское дворянство XVI—XIX вв.: Краткий обзор проблемы // Сословия и государственная власть в России. XVI — середина XIX вв.: Чтения памяти акад. Л.В. Черепнина: Тезисы докладов — М., 1994. —С. 215—225.

5.        Див.: Kappeler A. Das Moskauer Reich des 17. Jahrhunderts und seine niеhtrussischen Untertanen.

6.        Про концепцію див.: Armstrong JA. Mobilized and Proletarian Diasporas // The American Political Science Review. 70 (1976). — P. 393—406.

7.        Hroch M. Social Preconditions of National Revival in Europe. A. Comparative Analysis of the Social Composition of Patriotic Groups among the Smaller European Nations. — Cambridge, 1985; Chleboutczyk J. On Small and Young Nations in Europe. — Wroclaw, etc., 1980. Про українців див. Rudnytsky I.L. Observations on the Problem of «Historical» and «Non-historical» Nations // Harvard Ukrainian Studies. - 5 (1981). - P. 358-368; Grabowicz G.G. Some Further Observations on «Non-historical» Nations and «Incomplete» Literatures. A Reply// Ibid. - P. 369-388; Kappeler A. Ein «kleines Volk» von 25 Millionen: Die Ukrainer urn 1900 // Kleine Volkеr in der Geschichte Osteuropas: Festschrift fur Gunther Stokl zum 75. Geburtstag. - Stuttgart 1991. - P. 33—42; скорочений переклад див.: Journal of Ukrainian Studies. — 18(1993). — P. 85—92.

8.        Kohut Z.E. Russian Centralism and Ukrainian Autonomy. Imperial Absorption of the Hetmanate 1760s—1830s. - Cambridge, Mass., 1988; Saunders D. The Ukrainian Impact..; Raeff M. Some Observations on Russo-Ukrainian Relations in the 18th and Early 19th Centuries: (Primarily Cultural from a Russian Perspective) // Miеdzy wschodem a zachodem: Rzeczpospolita XVI—XVIII w. Studia ofiarowane Zb. Wojcikowi... — Warszawa, 1993. — P. 179—186.

9.        Beauvois D. La bataille de la terre en Ukraine 1863—1914.: Les Polonais et les conflits socio-ethniques. - Lille, 1993.

10.     Загальні роботи з цього питання: Russification in the Baltic Provinces and Finland, 1855- 1914. — Princeton, 1981; Die Russen. Ihr Nationalbewubtsein in Geschichte und Gegenwart. — Koln, 1990; Weeks Th.R. The National World of Imperial Russia: Policy in the Kingdom of Poland and Western Provinces, 1894—1914. Ph.D. Diss. University of California, Berkeley 1992; Дякин B.C. Национальный вопрос во внутренней политике царизма (XI в.) // Вопросы истории. - 1995. — N- 9. - С. 130-142.

11.     Die Nationalitaten des Russіschen Reiches in der Volkszahlung von 1897. - Stuttgart, 1991. - Vol. A—B. — P. 416—428. Термін інородці у XIX столітті зі зневажливим відтинком застосовувався також щодо інших неросійських та православних етносів.

12.     Die Nationalitaten... Vol. A. - P. 166-171,

13.     Про більш ранню фазу див.: Andriewsky О. The Politics of National Identity. The Ukrainian Question in Russia, 1904-1912. Ph. D. Diss. Harvard, 1991; а в цілому: Szporluk R. The Ukraine and Russia // The Last Empire: Nationality and the Soviet Future. — Stanford 1986. — P. 151—182.

14.     » Див наприклад: Щеголев С Л. Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма. - К., 1912; Reshetar J.S., Jr. Ukrainian and Russian Perceptions of the Ukrainian Revolution // Ukraine and Russia... — P. 140—164.

15.     Див • Andriewsky O. The Politics of National Identity.

16.     Russification in the Baltic Provinces...; Weeks ThJR. 1) The National World..; 2) Defining Us and Them. Poles and Russians in the «Western Provinces», 1863-1914 // Slavic Review. - 53 (1994). -P. 26-40; von Pistohlkors G. «Russifizierung» in den baltischen Provinzen und in Fmnland im 19. und beginnenden 20. Jahrhundert // Zeitscrift fur Ostforschung. — 33 (1984). — P. 592-606.

17.     Елі Вейнерман, навпаки, нещодавно виступив за розширене трактування дефініцій Bin розрізняє політичну, мовну, релігійну, культурну та етнічну русифікацію й підкреслює, що всі варіанти були спрямовані на подальшу асиміляцію (Russification in Imperial Russia: The Search for Ethnic Homogeneity in the Multinational State, unpubl, manuscript).

18.     Див.: Hind RJ. The Internal Colonial Concept // Comparative Studies in Society and History. — 26 (1984). — P 543-568. Юрген Остерхаммель справедливо нарікає, що концепція колоніалізму щодо Росії та Радянського Союзу «до цього часу не дискутувалася з необхідною ретельністю»: Kolonialismus. Geschichte—Formen—Folgen. — Munchen, 1995. — S. 122.

19.     Волобуєв М. До проблеми української економіки // Більшовик України. - 1928. — № 2—3 (Цит. за; Документи українського комунізму. - New York, 1962. - P. 132-230); Heehter M. Internal Colonialism: The Celtic Fringe in British National Development. 1536-1966. - London, 1975; M ace J. 5. Communisn and the Dilemmas of National Liberation. - National Communism in Ukraine. 1918-1933. Cambridge, Mass, 1983. - P. 161—190; Hind RJ. The Internal...

20.     Taкi ж аргументи наводив уже Rudnytsky I.L. The Role of the Ukraine in Modern History // Slavic Review — 22 (1963). — P. 204—205. Навпаки, за застосування колоніальної парадигми до історії України нещодавно висловився Grabowicz G.G. Framing the Contexts // Slavic. - Review. - 54 (1995). -P. 676—679.

21.     21 Beauvois D. La bataille de la terre,..

22.     22 Див.: Wynn Ch. Workers, Strikes and Pogroms: The Donbass-Dnepr—Bend in Late Imperial Russia 1870-1905. - Princeton, 1992; Weeks Th. Ukrainians and Official Russia: A Deatening Silence. Discussion Paper Conference. - New York, 1994; Kappeler A. Ukrainians and Germans m Southern Ukraine, 1870s to 1914 // German-Ukrainian Relations in Historical Perspective. Edmonton; Toronto, 1994. p. 60—61.

 

Київська старовина”, № 5/2001. Текст отсканирован автором сайта.