Олександр Галенко

 

Лук та рушниця в лицарській символіці українського козацтва:

парадокси козацької ідеології і проблема східного впливу

 

Лицарство як військова сила було в Європі явищем мертвонародженим. Однак лицарські інститути та культура, зберігаючи свій прес­тиж з XI по XVIII ст., а можливо, й пізніше, проявили себе як один з найпотужніших двигунів процесу самоусвідомлення середньовічної людини.(1) Реальний занепад лицарства не тільки не знецінив лицарські ідеали, навпаки - вони породили масу вульгаризацій первісної лицарсь­кої ідеї, (2) висунутих станами з сильними соціальними амбіціями. Одним з прикладів цього явища є українське козацтво, чиї претензії на статус окремого стану виросли саме під оболонкою лицарських амбіцій. Ра­зом з ними постала відповідна ідеологія, започаткована метафорою antemurale - козацького передмур'я на межі християнського світу з мусульманським, а впродовж ХУІІ-ХУШ ст. розвинулась ідея козацт­ва як захисника "справжньої руської віри" - православ'я, козацький етноґенетичний міф про "козарське" походження козаччини і т. ін.

На відміну від соціальних змагань і політичної тактики, лицарські ідеали козацтва, як не дивно, досі не стали предметом наукового до­слідження. Певні кроки в цьому напрямі зроблені хіба що істориками літератури, які вже давно звернули увагу на лицарські сюжети в староукраїнській поезії, але до реконструкції лицарського етосу спра­ва не дійшла. Відтак корпоративна ідеологія та ментальність верстви, яка докорінно вплинула на українську історію, залишаються непіз­наними. Замість наукового вивчення базових елементів даної ідеології, їхнього походження й еволюції, а також специфіки у порівнянні з лицарською ідеологією інших ареалів Заходу й Сходу, ця сфера минулого перебуває в полоні старих і нових, як правило, романтично за­барвлених міфів. Іноді, щоправда, згадуються такі реалії козацького життя, які суперечать ідеалізованим уявленням (наприклад, суто добичницькі, читай - розбійні експедиції, союзи з османцями та кримськи­ми татарами, побутування серед козаків певних форм невільництва), проте ці негативні прояви звично відносять до "нетипових". Тож пос­тулати на зразок "Козацтво - це аналог західноєвропейського лицарсь­кого ордену, заслін від турецько-татарського геноциду" залишаються в основному непохитними.

 

Стаття була написана для малотиражного збірника "Наукові записки Національного Уні­верситету "Києво-Могилянська Академія": Історичні студії, вип. З". Передруковується тут з певними редакційними змінами за люб'язною згодою редактора збірника Юрія Мицика. В її основу покладено доповідь автора на конференції "Семантика образу в культурі середньовічної Європи: Схід - Захід" (Київ, 30 вересня - 1 жовтня 1996 р.).

1. Cardini F. Le guerier et le chevalier // L’Homme medieval / Sous le direction de J.Le Goff. - Раris, 1989.-Р.127-128.

2. Див. докладніше: Duby G. La societe chevaleresque. - Раris, 1979. - Р. 194-207.

 

Аналіз комплексу ідей, пов'язаних з козацьким світом, розпочати варто з antemurale - козацького передмур' я від османців і татар, що досі залишається наріжним каменем романтизованої візії минулого. З по­гляду історичних реалій це є чистим парадоксом хоча б тому, що осман­ці, незважаючи на козацьке передмур'я, приблизно з середини XVI ст. перетворили Україну на головне джерело невільників для своєї імпе­рії. (3) Характерно теж, що ідея antemurale занепадає на початку XVIII ст., тобто тоді, коли припиняється вивіз невільників з України, коли запо­розьке козацтво знаходить собі притулок у Кримському ханаті (1709-1734), а Пилип Орлик у своїй "Конституції" проголошує Ханат гаран­том української держави. Тут же можемо знайти пасаж про symphatico amoris nexu [притягальний вузол приязні], що нібито споконвіку зв'язу­вав українців з кримцями. (4) Численні козацько-кримські союзи почи­наючи від 1620-х років нагадують, що Орлик мав вагомі аргументи для такої заяви.

Отже, образ козацтва як європейського лицарського ордену, що протистоїть східному варварству, наштовхується на бар'єр фактів, котрі свідчать про пов'язаність козаків зі Сходом. Постає питання, як ідеологія забезпечувала можливість таких політичних поворотів, тоб­то наскільки сильним був вплив східних та західних ідеологічних течій і моделей. Щоб розв'язати цю проблему, необхідно простежити, як слушно наголосив Ярослав Дашкевич, східні й західні елементи ко­зацької ідеології. (5)

 

3. Іnalcik Н. The servile labour in the Ottoman empire II Тhe Mutual Effects of the Islamic and Judeo-Christian Worlds: The East-European Pattern / Ed. A.Asher, T.Halasi-Kun, B.Kiraly. – Colombia University Press, 1979. - Р.38-40.

4. Рritsak O. Pylyp Orlyk’s concept of Ukrainian present, past and future // The Diariusz Podrozny of Pylyp Orlyk / Наrvard Library of Early Ukrainian Literature. Texts, vol. VII. – Cambridge Mass., 1988.-Р.ХХV.

5. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (ХІVVПІ ст.) // Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка. - Львів, 1991. - Т. ССХХІІ. - С. 28-44.

 

Зброя в системі елементів корпоративної символіки козацтва

 

Важливим індикатором корпоративної ідеології є символіка. Як верства, що орієнтувалася на здобуття лицарського статусу, козаки мусили виробити систему відповідних зовнішніх ознак. Складовими корпоративної, а саме лицарської символіки в Західній Європі, котра мала б служити, як іноді твердять, взірцем для козаків, були герби й родоводи, зброя, одяг, зачіски, житло, церемоніал, коні та їх упряж, їжа - словом усе, з чим пов’язувалося життя лицаря і що вирізняло йо­го з-поміж загалу. Окреме місце належить також статутам, символіці та ідеології менших корпорацій всередині стану - лицарських орденів. Вже з першого погляду видно, що далеко не всі перераховані елементи існували в козаків, а ті, що існували, часто дуже сильно відрізнялися від західних аналогів.

Олексій Толочко в одній зі своїх статей дуже влучно підмітив ме­тафоричність назви Козацької держави - "Військо Запорозьке", (6) яка міцно вкорінилася в українському сприйнятті і, між іншим, промовис­то ілюструє зв'язок лицарської корпоративної ідеології козацтва з йо­го політичними претензіями. Але крім цього, дана метафора є яскра­вим симптомом східного впливу, бо витоки її належить шукати на Близькому Сході. Орду, слово надто відоме в Україні, впродовж XV -XVIII ст. (зрозуміло, без пейоративних коннотацій) служило метафо­рою держави у Кримському Ханаті, Османській Імперії, Сефевідському Ірані, державі Великих Моголів в Індії, у численних ханатах Середньої Азії і навіть у Китаї, під правлінням маньчжурської династії Цинь. У той же самий часині серед північних, ні серед західних сусідів згаданих державних утворень такий спосіб називання держави не фіксується.

Ймовірним східним запозиченням, на думку частини дослідників, є низка козацько-шляхетських геральдичних фігур, що виросли з там­гових знаків кочових народів Євразійського Степу. (7) Досі спеціально не досліджувалися вбрання і зовнішній вигляд козаків (можливо, тому, що їхній "східний" характер здавався очевидним). Так, Дмитро Яворницький, який уперше приділив увагу козацьким символам у побуті, з приводу одягу писав: "Немає сумніву, що крій одягу запорізьких коза­ків, особливо високих капелюхів, широких шаровар, довгих кафтанів та широких поясів, східного походження й запозичений ними від татар і турків". (8) Водночас Яворницький не надав символічного значення за­чіскам, на які в першу чергу звертали увагу його інформатори. Тим часом саме козацькі чуби й чуприни слід розглядати як спеціальну ознаку доблесті та родовитості, перейняту від степового лицарства. В часи Яворницького, напевне, це вже не розпізнавалося, а от для візан­тійців Пріска та Лева Диякона "оселедці" Аттіли й Святослава слу­жили чіткою прикметою їх високого лицарського статусу. Натомість східне вбрання козаків у якості розпізнавального символу не безспірне, бо насправді запорожці намагалися в одязі копіювати європейців, а східні шати вживалися швидше як звичайна здобич, хіба що їхня роз­кіш мала підкреслювати воєнне щастя.

 

6. Толочко О. Образ держави і культ володаря в давній Русі II // Medievalia Ucrainica: менталь­ність та історія ідей. - К., 1994. - Т. 3. - С. 19-20.

7. Dziadulewicz. List szlachty województwa bracławskiego do króla Stefana Batorego // Misięcznik Heraldyczny. - Lwow, 1936. –R.15. – S. 69-71. Тамга - спочатку власницьке тавро на худобі у кочовиків, пізніше - родовий гербовий знак.

8. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. - К., 1990. - Т. І. - С. 208.

 

Козаки не виробили також спеціального одягу чи ритуалу в одязі, коли не брати до уваги розгульного чепурунства та пристрасті до чер­воного кольору, (9) властивої східним воякам. Яворницький, щоправда, згадує випадок, коли кримський хан нагородив козацьку старшину червоними кафтанами, але тонкощі східного ритуалу, пов'язаного з вбранням, у козацькому середовищі, схоже, не прижилися. Тому вже наприкінці XVII ст. козацькі достойники, наслідуючи європейську мо­ду, давали зображати себе у сталевих обладунках, хоча зрідка тра­пляється портрет козака в кольчузі, що вочевидь не відповідало європейській моді. (10) Рядових же козаків невдовзі без жодних протестів з їх боку взагалі перевдягли в однострої на московський лад. Тим ча­сом мусульманські сусіди козаків - османці та іранці - міцно трималися власного вбрання аж до початку XIX ст., а в героїчну епоху своєї історії взагалі відверто нехтували трофейними латами європейських лицарів, зберігаючи прив'язаність до кольчуг чи пластинчатих доспіхів. Збе­реглися малюнки, на яких вбрані у квітчастий шовк турецькі вершни­ки імпозантно трощать закривавленими мечами закутих у залізо євро­пейських противників ("людей з заліза"), та російських генералів і їхні піхотні каре.

Отже, не схоже, щоб козаки запозичили від турків разом з одягом властиве йому значення "турецької" доблесті. Водночас немає підстав твердити, що вони перейняли від своїх західних колег ту символіку одягу, якою просякнута європейська куртуазно-лицарська література і двірський етикет. (11) Словом, одяг в Україні не став відзнакою лицарст­ва, і козаки ставилися до нього більш-менш байдуже. Те саме можна сказати й про інший символ європейського лицарства, запозичений зі Сходу - розкішні килими та намети, які в епоху розквіту куртуазної культури стали однією з обов’язкових прикмет лицарськості з відпо­відним ритуалом вживання, прикрашання тощо. Вагу цього символу в очах європейця добре ілюструє легенда про Тімура, котрий нібито кольором свого намету показував противнику, обложеному в якомусь місті, що за доля на нього чекає. Сидячи в перший день облоги під білим наметом, він давав знати про свою готовність виявити милосердя; коли намет замінили на червоний — це обіцяло обложеним кров за їхню впертість, а чорний намет означав безумовне спустошення і знищення міста. (12) Європейське походження цієї легенди, переказаної Софоновичем, не підлягає сумніву з огляду на семантику класичної для євро­пейської середньовічної культури тріади кольорів - білого, червоного й чорного, яка була невластива Сходові. (13) Як бачимо, східні запози­чення творчо освоювалися і свідомо вводилися в ритуальну систему західноєвропейського лицарства на тих самих правах, що й питомі, місцеві елементи. Що ж до козаків, то, очевидно, ритуальний бік їх цікавив найменше, коли йшлося про другорядні для невибагливого побуту предмети. Натомість цілком іншим було ставлення до зброї.

 

9. Чепурунство козаків також докладно описав Яворницький (там само, с. 204-208). Проте тема популярності червоного кольору серед запорожців виходить за рамки проблеми ритуалу в одязі, оскільки червоному кольору відводилася особлива роль у козацькому поховально­му обряді вочевидь лицарського забарвлення: козака загортали в червону китайку (а не в білий саван), на горб, насипаний над могилою, встромляли червоний прапорець (а не хрест). На той факт, що культ червоного кольору як лицарського має східне коріння, вказують паралелі в описах поховання першого османського султана Османа (+ 1326 р.) зі згадкою про червоний прапорець, а також неодружених юнаків на Алтаї наприкінці минулого століття.

10. Пор., наприклад, відомий прижиттєвий(?) портрет гетьмана Івана Самойловича.

11. Вumke J. Courtly culture. Literature and society in the High Middle Ages / Transl. from German by Th. Dunlap. – University of California Press, 1991. - Р.136-155.

12 Феодосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх / Вид. Ю. Мицик, В. Кравченко. -К., 1992.-С.210.

13 Цим спостереженням я завдячую професору Мішелю Пастуро з Паризької Школи ви­щих суспільствознавчих студій (ENESS), чиї лекції з європейської середньовічної тео­рії кольорів мені пощастило слухати в 1996 та 1997 роках.

 

Зброя як станова відзнака мала найбільше підстав для освоєння лицарською ідеологією, оскільки лицарський стан виділився з поділу суспільства на збройних та простолюдинів – milites et rustici, що по­тім переросло у відому тріаду oratores, bellatores, laboratores. При цьо­му очевидно, що в процесі свого формування лицарство як панівний стан мусило обрати собі за ознаку найдорожчий вид зброї, яким і на Заході, і на Сході завжди був меч. Тому і там, і там меч (шабля) однако­во належали до справжньої, "чесної", благородної зброї. Навіть поява вогнепальної зброї, яка врешті решт поклала кінець класичному ли­царству, не похитнула ідеологічного значення меча. Навпаки, він під­носився вище рушниці чи пістолета, оголошених, як напише Аріосто, "машинами проклятими й підлими". Не вважалися лицарською збро­єю й дешеві, а через це доступні нижчим станам списи, ножі, келепи й сокири (хоч останні були страшною зброєю, нерідко набагато ефек­тивнішою за меч). Як відомо, козацтво сповна віддало шану мечеві, чи точніше його аналогу - шаблі. (14) З-поміж інших видів холодної зброї виняток практичні козаки зробили лише для келепа та булави: булава стала відзнакою влади, замінивши скипетр або жезл, а келеп належав до улюблених об'єктів козацької симпатії: говорили, що він лише "торкає" ребра ворога.

На тлі збройної символіки західноєвропейського лицарства лук та рушниця як лицарські відзнаки українського козацтва виглядають дещо несподівано. Тим часом саме лук є важливим елементом на порт­ретах козацької старшини, наприклад - на відомому портреті Байди Вишневецького. Лівою рукою Байда тримає шаблю, якої майже не видно, а правою - лук з поставленою на тятиву стрілою. Про невипадковість зображення легендарного Байди з луком свідчить широко знана дума, в якій оповідається, як козацький герой розправився зі своїми катами за допомогою лука та стріл. Присутній лук і на портретах інших лицарів: Петра Сагайдачного (гравюра при вірші Саковича на погреб гетьмана), житомирського старости Семена Дениска, козака на заставках карт України Гійома де Боплана тощо. Чи не найпопулярнішими фігурами української геральдики теж є зображення лука й стріл. (15) Схоже, якби остання розвивалася самостійно, то ці фігури по­сіли б у ній місце таких почесних геральдичних знаків, як меч та шаб­ля. Для порівняння: у західноєвропейській геральдиці лук зустріча­ється нечасто і займає, відповідно, місце "низького" знаку. (16)

Почесне місце у козацькій символіці належить також рушниці. Досить нагадати, що озброєна рушницею постать козака стала офіцій­ним гербом Війська Запорозького. Таке саме зображення є на корогвах сотень, на печатках і портретах. Але найбільш яскраво символічне зна­чення рушниці як лицарської, навіть богатирської зброї проступає в козацьких думах. З класичної думи про козака Голоту, записаної на­прикінці XVII ст., видно, що невід'ємною ознакою козацького лицаря, окрім доброго коня та пишних шат, (17) є його ясна зброя, що включала пищаль семип’ядний. (18) Таким чином, рушниця міцно повязана з обра­зом козака - як символічним, так і реальним.

Проте серед геральдичних знаків рушниця, на відміну від гармат та гарматних ядер, не зустрічається: загальноприйнята геральдика її не визнавала. Це, очевидно, відповідало сприйняттю вогнепальної зброї як "нечесної", "підлої", хоч і дорогої, що було притаманне багатьом народам світу. Численні докази цього можна привести і на українсько­му матеріалі. Так, окрім відомого вислову з порівнянням холодної та вогнепальної зброї ("куля - дура, штик - молодець"), є низка фразео­логізмів, які відносять два згадані типи зброї до різних оціночних площин: з кулею пов'язані негативні коннотації ("дістати кулю в лоб"), а з штиком - позитивні ("здоровий, як штик"). (19) Напрошується пояс­нення, що коли меч як символ лицарства був реально переможений мушкетом, який до того ж за технікою вживання не відповідав прави­лам лицарських поєдинків, то негативне ставлення, ба - навіть зневага до вогнепальної зброї в словесності рекомпенсувала її переможний поступ у реальності. На Сході конкуренція вогнепальної та холодної зброї давала такий самий культурний ефект. Наприклад, кримський хан Мегмед Ґерей IV у 1660 р. писав до московського царя Олексія Михайловича: "Бог не любить хвальків. Якщо ви пишаєтесь своїми рушницями та гарматами, то ми покладаємося на Бога, який створив цей світ з нічого". (20) Ясно, що в цьому випадку рукою Мегмед Ґерея, чингізіда, отже - справжнього східного лицаря-воїна, водила лицарсь­ка пиха.

Отже, можна констатувати очевидну розбіжність знакової систе­ми лицарської символіки в Західній Європі, на яку нібито мусили орієнтуватися козаки, та символіки козацької. Що ж до рушниці, то її місце в козацькій символіці не відповідає ні західному, ні східному лицарському етосу. Це вимагає пояснення: звідки й чому в козацькій етос прийшло надання лукові та рушниці симолічного значення лицарської зброї?

 

14. Це, зокрема, детально розглядає Д. Яворницький (вказ. праця, с. 217-218).

15. Пор., наприклад, відповідні геральдичні знаки у гербівнику: В. К. Лукомский, В, Л. Модзалевский. Малороссийский гербовник, С рисунками Егора Нарбута. - СПб., 1914,

16. Пор. статтю "Gemeine Figur der Heraldik" в енциклопедії: Oswald G. Lexicon der Heraldik. – Leipzig, 1984.

17. У пізніх редакціях козацьких дум семантика одягу стає протилежною: замість пишних шат як ознаки доблесті оспівується зневага козака до одягу, його "бідність", що відпові­дало розбійницькому (гайдамацькому?) ідеалові.

18. Холодна зброя часто не згадується взагалі: козак розправлявся з противником саме за допомогою пищалі.

19. Фразеологічний словник української мови, У 2-х книгах. - К., 1993. Лише раз куля виступає в якості позитивного порівняння, коли йдеться про моторну "як куля" людину.

20. Цит. за: Іnalcik Н. Роwer relationship between Russia: The Crimea and the Ottoman Empire as reflected in titulature // Іnalcik Н. The Middle East and the Balkans under the Ottoman Empire. Essays on economy and society. – Bloomington, 1993. – P.381.

 

Лук як зброя і символ східного лицарства

 

Hemes-i tir u kerman cikmadi dilden asla

Nevek-i gamze-i dilduz ile ebru yerine (21)

 

(Ґазі Ґерей II Бора)

 

Ой, цюро ж мій молодесенький,

Подай мені лучок тугесенький.

Подай мені тугий лучок

І стрілочок цілий пучок.

 

(Дума про Байду)

 

Визнаючи, що лук прийшов в Україну зі Сходу, ми неминуче сти­каємося з питанням: що ж таке Схід для України в широкому кон­тексті? (22) В стосунку до нашої вузької проблеми це питання теж є до­волі гострим, бо історичні факти (принаймні, відомі сьогодні) став­лять нас перед реальністю, що так зване східне лицарство в образі стріляючих з лука вершників зародилося на теренах прадавньої Украї­ни. Нині загальноприйнятною вважається гіпотеза, що український степ, де було вперше приручено коня і розвинулася верхова їзда, (23) став одним з тих ареалів, на яких зародилося кочове скотарство і звідки, вірогідно, воно поширилося по всій степовій Євразії. В усякому разі перші - завдяки Геродотові - відомі історії кочові скотарські спільно­ти кімерійців та скіфів мешкали саме тут. (24) Відповідно, український степ став одним з центрів розвитку культури степового воїнства з йо­го двома основними бойовими засобами-конем та луком, що послужи­ло взірцем для воєнних революцій в усіх кутках ойкумени, куди сягали виправи кочових скотарів. Зокрема, приблизно у XVIII ст. до н.е. луч­ники на колісницях з'явилися у Передній Азії, у XVII ст., до н.е. гіксоси ("пастуші царі", як їх називали єгиптяни) завойовують Єгипет, з XVI ст. до н.е. починається завоювання Індії аріями, з XIII ст. до н.е. колісниці з лучниками з'являються в Китаї.

Друга воєнна революція (25) настала у VIII ст. до н.е., з вторгненням кімерійців та скіфів з Надчорномор'я у Закавказзя. Цього разу степо­вики вже прибули верхи на конях. Першими оцінили переваги такого війська асірійці, які завели в себе за часів правління Тіглатпаласара III (745-727 рр. до н.е.) кавалерію. І хоч асірійці виглядали незграбно у своєму довгополому вбранні верхи на конях порівняно з розслабленою посадкою в сідлі скіфів, але навіть така кавалерія зробила їх непере­можними й дала змогу провести широкі завоювання, створивши пер­шу в історії імперію. Ця друга воєнна революція, спричинена степо­виками, так само набула світового масштабу. З Передньої Азії кочові скотарі наприкінці IV ст. до н.е. принесли кавалерію в Китай. Ву-лінь, що правив у 325-398 р. до н.е. як правитель царства Хао, був першим з китайців, хто завів у себе кінноту.

Наступні два з половиною тисячоліття - аж по громадянську війну в Росії - на полях битв Євразії, крім Західної Європи, беззаперечне лі­дерство утримувала легка кавалерія степовиків та великі кавалерійсь­кі з'єднання. Як можна легко переконатися, з-поміж усіх видів зброї саме лук був основною й найефективнішою зброєю степових вершни­ків. Важка кіннота брала в Азії гору лише за гетайрів Олександра Ма­кедонського та парфянських катафрактаріїв. Монголи і турки, особ­ливо османці, хоч і мали часом важку кавалерію, але функції її, на відміну від Західної Європи, були дуже обмеженими - головно для зни­щення противника, що вже відступає. Верхові лучники ще й у XVIII ст. продовжували дошкуляти озброєним вогнепальною зброєю військам європейських держав. Так, кримсько-татарська кіннота аж до завою­вання Криму Російською імперією у 1771 р. успішно обороняла не тільки кордони Ханату з Україною, але й придунайське пограниччя свого сюзерена, Османської імперії, проти першокласних європейсь­ких армій.

 

21. Палку пристрасть до стріл і лука нізащо не витіснять із серця / Стріли бистрих оцей чепурної красуні та її лукуватії брови (3 газелі кримського хана 1588-1608 рр. Ґазі Ґерея Бо­ри [Вихора]. Цит. за: Еrtaylan I.H. Gazi Gerai Han: Hayati ve Eserleri. – Istanbul, 1958. – S. 137. Віршований переклад цієї газелі в редакції А. Кримського див.: О. Акчокракли. Невеличка антологія з кримсько-татарських поетів // Студії з Криму. - К., 1930. - С. 192.

22. Останнім часом тема співвідношення України і Сходу привертає все більшу увагу дослідни­ків, їй же на Перших Сходознавчих Читаннях Агатангела Кримського (Звенигородка, травень 1997 р.) було присвячено доповіді Віктора Остапчука "Українське сходознавство в контексті проблеми орієнталізму" і моя доповідь "Східний цикл в історії України". На семінарі про семантику образу в середньовічній культурі прозвучала доповідь Мирослава Поповича "Євразійська гіпотеза в світлі культурної історії середньовіччя", яка висуває тезу про "слов'янський Схід", що типологічно належить до європейського цивілізаційного кола.

23. Antony D.W., Brown D.K. The origins of horseback riding // Antiquity. – 1996, N 65. – P. 22-38.

24. Barfield Th. The Perilous frontier. Nomadic empires and China, 221 BC to Ad 1757. – Cambridge Mass., Oxford, 1992. - Р. 28-29; МсNeill W. The rise of the West. – University of Chicago Press, 1991 (repr. 1963). - Р. 104-109.

25. Про воєнні революції та роль кочових скотарів у світовій iсторії ширше див.: МсNeill W. Ор.сіt. - Р. 104-109, 234-239; Веntley J. Cross-cultural interaction and periodization in world history // American Historical Review. – 1996, June. - Р. 756-757.

 

У Західній Європі воєнний розвиток завжди тримався іншого на­пряму, ніж в Степу чи на Близькому Сході. Ліси, які не становили інтересу для кочовиків у сенсі поширення на них влади, звільнили Європу від загрози завоювання степовими кіннотами і залишили не­заперечний пріоритет за ближнім боєм, отже — і за холодною зброєю. Тому в Європі кавалерія від самих початків, що пов'язуються з гальштатською культурою, обрала своєю головною зброєю спис та меч у доповненні з важким захисним обладунком. Щоправда, знайомство з луком внаслідок контактів з Близьким Сходом та його широке воєнне застосування мало місце і в Європі. Римляни вживали його проти вар­варів, англійці - проти французів у Столітній війні (і з тим самим результатом, що й на Сході). Проте ні римляни з їхньою дивною технікою стрільби з лука (вони натягали тятиву до грудей, а не до плеча), ні англійці з їхнім простим, а тому довгим і незручним, а не досконалішим складним луком, відомим на Близькому Сході принайм­ні з середини II тис. до н.е., так і не здобули над своїми суперниками беззаперечної переваги. Арбалети, запозичені прямо зі Сходу, теж ши­роко вживалися в Європі, але завжди сприймалися як "підла" зброя. Отже, в цілому холодна зброя та важке озброєння, а з ним і західно­європейське лицарство, панували в Європі весь той час, доки в Азії па­нував лук та легка кіннота.

Відповідно до способу ведення битви, символи військових станів та воєнної доблесті були різними. Який би ми не взяли сюжет - битву, облогу фортеці, полювання, скрізь різниця східного й західного ки­дається у вічі з першого погляду. За добрий приклад може послужити іконографія битв Олександра Македонського - воїна, що правив за взірець непереможного лицаря як на Заході, так і на Сході. Наприклад, на мініатюрі кінця XV ст. з книги Жана Воклена "Історія Олександра" битва показана як фронтальна атака закутих у панцирі лицарів, що орудують важкими списами та мечами. (26) А на мініатюрі 1689 р. з "Іскандер-наме" ("Історії Олександра", поеми турецького поета Агмеді кінця XIV - початку XV ст.) бачимо битву в типово степовому стилі: одні нападають, а інші відступають, на скаку вражаючи противника стрілами (27) в спосіб, описаний ще Геродотом. (28) Сцени полювання та­кож зображають європейських лицарів з мечами: навіть св. Георгій вражає дракона не списом, а мечем (східний аналог св. Георгія - Баграм-Ґур - на мініатюрах принаймні до XVI ст. забиває дракона стрілами). (29) При штурмах міст східні лицарі не зсідали з коней, обстрілюючи обложених з луків, немов на звичайному полі бою, а от дертися на стіни належало простим пішим воїнам, як і в Європі. (30)

 

26. Muller H. Kolling. Europaische Hieh- und Stiechwaffen. – S.31.

27. Ibidem. – S.57.

28. Пор.: Геродот. Історія. У 9-ти книгах / Підг. А. О. Білецький. - К., 1993. - С. 120, 128.

29. Адамова А., Грек Т. Миниатюры кашмирских рукописей. - Л., 1976. - С. 229; Веймарн Б. В.

Искусство арабских стран и Ирана VІІ-ХVІІ веков. - М., 1974. - Репр. 82.

30. Lewis B. (ed.) The world of Islam. Faith, people, culture. – London, New York, 1992. – P. 213.

 

Відповідно до основної зброї й тактики бою, східне лицарство ви­найшло свої види воєнних вправ, серед яких найпоширенішими були стріляння з лука та метання дротиків. Так звана рамі аль кабак (стріль­ба в кабак) користувалася великою популярністю і серед османців, і серед єгипетських мамлюків, за походженням - надчорноморських степовиків, які дали цій грі таку гібридну арабо-турецьку назву. (31)

Тип східного лицаря в образі вершника з луком надовго затримав­ся навіть у тих країнах, що, по суті, вже не мали нічого спільного зі степовими імперіями - в Османській державі, Сефевідському Ірані, в Єгипті. Так, сіпагів (тобто, з певним спрощенням - феодалів) Османсь­кої імперії, яка створила чи не найпотужнішу в історії світу армію, європейці традиційно зображали з луком та стрілами, хоча вже на початку XVII ст. турки почали нехтувати мистецтвом стрільби з лука. Щоправда, ревнителі добрих старих звичаїв вперто вважали за потріб­не тренувати елітне яничарське воїнство, що мало шанс поповнювати лави сіпагів, у стрільбі з лука. Так, автор трактату про яничарський корпус (початок XVII ст.) нарікає, що через казнокрадство команди­рів, які привласнюють гроші на утримання тирів, зникає покладистість у стрільбі з лука. (32) Аргумент його досить цікавий: той, хто завів такий тир, зробив це задля того, щоб яничари стали добрими лучниками. (33) Ці слова звучать дещо невпевнено і свідчать, що автор нарікає немовби по інерції, віддаючи данину стійким ідеалам старого лицарства. Ще одним цікавим доказом живучості лицарської романтики серед турецьких командирів є міркування відомого османського історика Кятіба Челебі про те, як недоречно командирам флоту поводити себе так, наче вони -зухвалі лицарі-герої, що б'ються з луком-стрілами в гущі кавале­рійського бою: адже під час абордажу можна наразитися на ворожу кулю. Він пише:

 

І капудан-паша не виходить з галери і, щоб вести війська, посилає своїх командирів. А щоб самому, сівши на човен, тинятися з луком-стрілами — це протирічить канону. І крім того, небезпечно, коли під час бою команди­ра немає на місці. Скільки поразок було від цього на землі і на морі. (34)

 

Залишаючи без коментаря драматизованість османської риторики, можемо констатувати, що дух степового лицарства довго не вивітрю­вався в Османській імперії.

31. Слово кабак, відоме і в Україні, запозичене з тюркських мов.

32. Мебде-и канун-и йеничери оджагы тарихи (История происхождения законов янычарского корпуса) Изд. и перевод И. Е. Петросян. - М.,1987. - С. 191 (лист рукопису 142 а).

33. Там само.

34. Цит. за: Остапчук В., Галенко О. Козацькі чорноморські походи у морській історії Кятіба Челебі "Дар великих мужів у воюванні морів" // Марра Мundi, Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя.-Львів, Київ, Нью-Йорк, 1996.-С. 396.

 

Натомість у Європі спостерігаємо протилежне ставлення до лука. Всяка метальна зброя була не в пошані ще з античності, де лучників і пращників набирали, як правило, з-поміж союзників чи конфедератів (згадаймо хоча б балеарських пращників у Карфагені й Давньому Римі).

Так званий "скіфський" спосіб стрільби з лука, як і тактика ведення бою, коли степова кіннота удавано відступає, а потім зненацька напа­дає, від часів Геродота викликали презирство у греків та римлян, а згодом і європейців. "Скіфський" постріл Ксенофонта (пізніше його інколи ще називали парфянським) служив синонімом підступності, а середньовічні зображення "нечистих істот" кентаврів, що стріляли з лука, обернувшись назад, також були інспіровані виглядом кінноти кочовиків. Що ж стосується репрезентацій східного воїнства, то серед­ньовічні мінатюристи при великій подібності в манері зображення воюючих сторін, коли нерідко з першого погляду не встановиш, хто є хто, послуговувались двома розпізнавальними ознаками для людей Сходу: обличчям маврів і луком. Іконографія перемог над східним воїнством містить також приклади погордливого зображення лука. Так, на гравюрі кінця XVI ст., що представляє перемогу війська Велико­го князівства Литовського над московитами у битві під Оршею (1514), показано, як останні втікають, покидавши на землю луки, що їх топ­чуть коні переможців. Зброя противника, кинута на землю, завжди символізувала тріумф переможців, але в даному випадку особливо виопуклюється ще й "сарматське" презирство по відношенню до московитів - "скіфів".

Ідеологія сарматизму була широко засвоєна не лише в шляхетсько­му середовищі Речі Посполитої, але і в козацькому, (35) однак у лицарсь­кій символіці козаків лук здобув, як ми вже бачили, почесне місце. Це, серед іншого, могло диктуватися і прямими військовими реаліями, однак важливішим здається те, що тип воїна-верхівця, що стріляє з лука, сприймався у цьому географічному ареалі як питомий, власний. Умови степового життя (включно з часом української колонізації, коли до культури кочовиків прилучилися й козаки), зробили цю тра­диційність особливо тривалою.

Лицарська романтика північно-причорноморського Степу вабила й польських співців лицарства ХУІ-ХУП ст., тобто ще "справжніх сарматів", (36) а з плином часу - навіть їхніх далеких нащадків. Так, навіть Генрик Сенкевич для підкреслення різнобічності лицарських талантів своїх героїв наділяв їх умінням вправно стріляти з лука: згадаймо хоча б пана Мушальського та Басю з "Пана Володийовського". Козаки тим більше не могли уникнути поетизації лука як лицарської зброї. Степові війни примушували переймати бойовий досвід та зброю противника. Особливо актуальним це ставало тоді, коли рейд у Поле здійснювався за приватною ініціативою, отже - годі було мріяти про самозахист дорогою вогнепальною зброєю. Лук-стріли в умовах степу виступали найвигіднішою зброєю і з тактичного боку. Про глибоку традиційність лука в Україні свідчить згадана вище частотність його зображення на гербах та печатках, а також те, що серед українців дуже довго побуту­вала східна назва лука та арбалета – куша (37) (до речі, саме куша була гербовим символом київського магістрату, хоча опікуном міста як столиці воєводства вважався зображуваний на земській корогві Архан­гел Михаїл).

 

35. Пор. спостереження: Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К. 1997. - С. 248-251.

36. Пор. відповідні героїко-поетичні нюанси тогочасної поезії, проаналізовані в праці: Radyszewski R. Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku. - Krakow, 1996.

37. Це слово вперше фіксується у формі кауш в написах Тіглатпаласара ПІ (за правління якого асїрійці запровадили в себе кінноту на зразок скіфської), Асаргаддона і Ашшурбаніпала.

 

Один з яскравих прикладів піднесення лука як символу лицарської доблесті подає поема "Ерісеdіоn" - погребовий панегірик черкаському старості, князю Михайлові Вишневецькому, виданий у Кракові 1585 р. (за гіпотезою Наталі Яковенко, його автором був служебник князя, волинський боярин Ждан Білицький). (38) В цілому панегірист намага­ється провести чітку межу між лицарями Вишневецького і татарським чи турецько-татарським військом. Лицарська сміливість, хоробрість, вправність, стійкість і навіть дисциплінованість перших протистав­ляються хитрим, злим, ницим, а ще буйним, грізним, рухливим (коли йдеться про тактику) зайдам-грабіжникам. Щоправда, в поемі досить об'єктивно оцінюється боєздатність ворога і неодноразово підкреслю­ється, що військове щастя однакове для всіх, тому в боях гине чимало "наших", Буквалістично описані місця битв, персонали учасників, тактика. Однак коли автор пробує протиставити війська мовою симво­лів, а саме - за видами озброєння (рушниці княжих лицарів з одного боку, татарський лук - з іншого), він впадає у перебільшення. Згідно з повторюваною метафорою поеми (татарські стріли "падають, мов град", а княжі вояки пускають "рясні кулі"), люди Вишневецького луками нібито не користувалися, винищуючи противника лише за допомогою рушничних залпів, як ось тут:

 

Naszy ya nimi śmiele prąc ich następują

Szablami się już sieką, a z rusznic strelają  [...]

Oni łuków a naszy z rusznic zaś pukają,

Kurzy się proch ku niebu, gęste lecą strały  [...]

Tatarzy gęstą strzelbą na naszych puszczają,

S krzywych łuków swiszczące ich stralz latają.

Naszy też z długich rusznic w Tatarzy pukają  [...] (39)

 

Частотність сцен такого роду була б переконливою, якби автор не допускав обмовок на зразок цієї:

 

Skaczą żartko ku siebie, mężnie się potkają.

Turcy długie kopije na naszych składają,

Naszy z rusznic i z łuków Turków nagrzewają [...] (40)

 

38. Jakowenko N. Szlachcic "lасіnski" сzy "latynizujący" (uwagi o polskojęzycznym poemacie z Wołynia z 1585 roku) // Łacina w Polsce. Zeszyt 1-2. Między Slavia Latina i Slavia Orthodoxa / Red. J.Axer. - Warszawa, 1995. - S. 55 –56.

39. Цит. за передруком Стороженка в кн.: А. В. Стороженко. Стефан Баторий и днепровские козаки. - К., 1904.-С. 186,198.

40. Там само. - С. 185. Підкреслено мною - О. Г.

 

Лук і тактика степового бою знову присутні в епізодах, де панегі­рист описує дозвілля вояків Вишневецького, з похвалою відгукую­чись про їхні військові вправи:

 

Iż się nigdy prożnością sprosna nie bawili,

Lecz w rzemieśle rycerskim młodość swą ćwiczyli

Na swych rącznych hromakoch strzelając pohońcem [...] (41)

 

Характерно, що стріляння з рушниці як тренувальна вправа в описі лицарського дозвілля не згадується. Ще виразніше ця особливість українського військового побуту проступає зі щоденника Миколая Калусовського, слуги князя Яреми Вишневецького, який у 1669 р. описував улюблені розваги в лубенській резиденції свого покійного пана так:

 

Zabawy jego domu były lubo bez gości, lubo przy gościach żolnierskich, jako tego codzień siła było: dano kilka łuków i kilka tuzinów strzał, strzelano do czapek, do świec, do kieliszków [...]. Віеgano z pogończą z kopiami, z łukami, goniono do pierścienia z kopiami, konie ujeżdżano, piechoty monstrowano, do wojny ludzie sposabiano cały dzień, w czym sam Xiąże Jego Mość zawsze był primus motor rej wodząc z łukiem albo z kopią. (42)

 

Наведені приклади не залишають сумніву втому, що лук в українсь­кому сприйнятті, причому не лише на козацькому, але й на княжому рівні, належав до лицарської зброї. Причину цього явища слід шукати не лише в регіональній специфіці. Як уже зазначалося, серед осман­ців теж довго затрималася лицарська символічність лука, хоча це ба­гато в чому суперечило реаліям. Так, вирішальні для імперії перемоги над персами у 1514 р. та єгипетськими мамлюками у 1516 р. були здобуті завдяки масованому застосуванню вогнепальної зброї. Поразка класичного східного лицарства, чий воїнський авторитет вважався за­гальновизнаним на Сході, перетворювала амбітних османців на спадкоєм­ців лицарської слави мамлюцьких султанів, воїни яких відзначалися блискучою підготовкою за степовим стандартом: у верховій їзді і стрільбі з лука. Саме тому власне в XVI ст. в османській мініатюрі настає епо­ха нестримного пошанування лука. Зокрема, на багатьох мініатюрах можна побачити, як султан провадить своє військо - людей при гарма­тах і озброєних рушницями яничар, але сам він при цьому зображаєть­ся в оточенні джур, які несуть луки; трапляються також зображення султана за вправою у стрільбі з лука.

В жодній з сусідніх країн козаки не могли побачити чогось подібно­го. Симптоматично, що як військо вони зажили собі слави насамперед в якості піхоти, озброєної вогнепальною зброєю, тобто при тіснішому порівнянні виглядають аналогом османських яничарів. Козаки на­слідували не лише тип озброєння, але й бойову тактику яничарів, яка полягала в гарматному та рушничному обстрілі противника з-за возів (саме це, до речі, принесло османцям перемогу над Іраном та Єгиптом). Давня ж українська назва рушниці - яничарка - взагалі знімає питання коли не про джерело запозичення вогнепальної зброї, то, принаймні, про те, хто послужив козакам за взірець її використання. Не виклика­ють підозри і можливі канали запозичень. Сам Байда Вишневецький у 1553 р. пропонував свої послуги османському трону, (43) а один з його попередників, Предслав Лянцкоронський, також воював на Сході. (44) Бойові якості козацької піхоти визнавали й кримські хани. Не маючи на озброєнні вогнепальної зброї, вони змушені були під час антиосманських виступів (наприклад, після Хотинської війни 1621 р.) шукати на Запоріжжі такого союзника, який би зміг нейтралізувати загрозу від яничарів та султанової артилерії. Однак попри все, не рушниця, а лук служили за головний символ козацької доблесті та лицарства - як і в османців. Отже, джерелом запозичення цього символу в лицарській ко­зацькій ідеології була, швидше за все, Османська імперія.

 

41. Там само. - С. 182.

42. Цитату з цього недрукованого щоденника мені підказала Наталя Яковенко за одним з його списків, що зберігається у відділі рукописів Львівської Наукової бібліотеки НАН України, ф. 5 (Оссол.), оп. 1, од. зб. II. 2286.

43. Lemercier-Quelquejaj Ch. Un condotierre Lithuanien du XVIe siecle Dimitri Visneveckij et l’origine de la Sec Zaporogue d’apres les archives Ottomanes // Cahiers du monde russe et sovetique. V.X., 2e Cahier. – P. 265-266.

47. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків, - Т. 2. - С. 9.

 

Рушниця - зброя не лева, а лисиці

 

Становлення козацтва припало на час так званої воєнної революції, що охопила насамперед Європу після 1500 р. і була повязана з масовим поширенням та застосуванням вогнепальної зброї. (45) Це клало кінець лицарству як воєнній силі, тож, зрозуміло, ні пістолет, ні рушниця не мали шансу здобути собі престиж в очах лицарів. Тавро "підлості" й "нечесності" залишилося на вогнепальній зброї навіть тоді, коли ли­царство засвоїло навички володіння нею. На одній з гравюр 1616р. ба­чимо характерне зображення поєдинку: вибитий списом із сідла ли­цар тягнеться до "підлого" пістолета, аби все-таки здобути перемогу. Невправність у володінні списом тут пропонується нейтралізувати спритністю в стрільбі з пістолета, тобто відмовою дотримуватися старих правил чесного бою.

Цей малюнок добре персоніфікує процес соціальних та етичних зрушень в європейському військовому класі, викликаний воєнною ре­волюцією. Європейське лицарство продовжувало існувати як соціаль­ний стан, але мусило пристосувати свій світогляд до нових воєнних реалій. Це було не простою справою, бо, з одного боку, війна була, згідно з лицарським ідеалом, єдиним почесним видом занять (зрештою, за його рахунок лицарство існувало), а з іншого - через поширення вогнепальної зброї війна ставала все менш і менш славною. Відповідь врешті вдалося сформулювати: з привілею, наданого народженням (як в часи класичного лицарства), військове заняття перетворилося на професією. Одним з перших граничне ясно цю думку висловив у 1630 р. Ніколя Фаре в популярній книжці "Благородна людина, або мистецт­во подобатися при дворі":

 

Оскільки кожна людина мусить обрати собі професію, то мені здаєть­ся, що немає нічого почеснішого чи важливішого для благородної лю­дини, ніж професія військового [...]. Благородство здобувається зброєю, тож лише зброєю його належить утримувати. (46)

 

Це була ідеологія нового стану - служилої аристократії. Хоча давній пієтет перед мечем залишався й надалі дуже сильним, а образи королівських мушкетерів, змальовані у ХIХ ст. Дюма, не викликають жодних асоціацій з мушкетами, справжні ідеали знаті тепер по­в'язувалися з реаліями Й практичними потребами ведення війни в нових умовах. Пістолети вже на початку ХVII ст. стали витісняти меч чи шпагу навіть у такій суто лицарській сфері, як дуель.  (47)

Переміна в практичному ставленні до вогнепальної зброї викликала зміну етичних норм поведінки на війні. Французький маршал Монлюк (1502-1570), що прославився перемогами та жорстокостями в гуге­нотських війнах, писав у своїх "Коментарях":

 

Не соромся ховатися вночі. Це зовсім не ганебно, а почесна жартува­ти з ворогом, який шукає тебе, а знаходить на світанку лише твій табір. Набагато безчесніше та ганебніше бути розбитим під час відступу, коли ти вже такий цнотливий. (48)

 

Геройська смерть Роланда втрачала ореол слави, хитрість лиса почала цінуватися більше, ніж доблесть лева.

 

45. Докладніше про воєнну революцію в Європі див.: Раrker J. The military revolution: Military innovation and the rise of the West. 1500-1800. – Cambridge University Press, 1988; Downing B. The military revolution and the political change: Origins of democracy and aristocracy in early modern Europe. – Princeton University Press, 1993. Вплив воєнної революції на світогляд європейської аристократії добре показаний у праці: Dewald J. Aristocratic experience and the origins of modern culture: France 1570-1715. – University of California Press, 1993.

46.  Nicolas Faret. L’honnete homme, mou l’art de plaire a la court / Ed.M.Magendie. – Geneva, 1970. – P. 12.

47. Lugs ja. Strelci a carostrelci. – Praha, 1973. – S. 117.

48. Ibidem. – S. 64

 

На цьому тлі козацьке вшанування рушниці збігалося з еволюцією європейської традиції. З козацького епосу добре видно, яке значення надавалося рушниці як символічній зброї: підноситься вправне володіння нею, любовно описуються багатий вигляд чи дальнобійність. Навіть коли сам козак у пізніх переробках дум набуває жалю­гідного вигляду (пор. прим. 17), його зброя залишається об'єктом оспі­вування. Богатирський характер вогнепальної зброї підкреслюється епітетом семипядний стосовно пищалі. В козацькому епосі можемо також натрапити на епізоди, де показано "жарти" козаків зі своїми суперниками за посередництвом рушниці, як, наприклад, у думі, за­писаній 1684 р.:

 

До річки до Вітки примикає,

Навколішки припадав,

Семипядний пищаль з плечий здіймав,

Двома кульками набивав,

З татарином жартовав:

З обох коний позбивав (49)

 

З іншого боку, рушниця в якості емблематичного символу вжи­вається лише спорадично: це гербовий знак усього Війська Запорозь­кого чи окремих полків або сотень, тоді як в особистих гербах старши­ни домінують східні тамгоподібні знаки та лук із стрілами. Це прозоро перегукується з такою самою відданістю поняттю символічно "чесної" зброї, яку зберігала європейська знать. Слід думати, свою роль тут мало відіграти й те, що Річ Посполита, в рамках якої постало українське козацтво, випала з загальноєвропейського процесу воєнної революції, залишаючись чи не єдиною країною, де спостерігався сильний опір мо­дернізації війська з боку старого лицарського класу. Тутешня шляхта зуміла утримати суспільство в стандартах старих ідеалів, тож тяжка гусарська кавалерія ледь не до кінця XVII ст. вважалася головною силою річпосполитської армії, хоча насправді не гусари рятували Річ Посполиту, а передовсім найманці, в тому числі й козаки. Навіть сла­ветна перемога Яна Собеського над османцями під Віднем у 1683 р. бу­ла досягнута чималою мірою завдяки імперським загонам та найман­цям, яких король завербував на австрійський кошт. (50) Проте в самій Речі Посполитій зберігалася ілюзія ефективності шляхетської кінноти, консервуючи пієтет перед лицарською старовиною "справжніх сарматів".

Отже, припускаючи можливість запозичення символічного спри­йняття рушниці з Західної Європи, треба врахувати, що це відбулося (якщо відбулося) без посередництва Польщі. Теоретично це могло мати місце завдяки участі козаків у П'ятнадцятилітній (1593-1606) і Тридцятилітній (1618-1648) війнах, але здається малоймовірним, щоб так було насправді. Тому варто знову звернути погляд на Схід, де ця сама доба породила таких порохових монстрів, як Османська імперія чи Сефевідський Іран, (51) з якими козаки так чи інакше мали справу. Став­лення османців до вогнепальної зброї, яке простежується в першу чер­гу в іконографії батальних сцен, має риси типологічної близькості з козацьким підходом. Османці буквально захаращують зображення битв гарматними батареями та яничарами, що з мушкетами крокують в ата­ку. Ця грізна зброя, схоже, уособлювала потужність розлогої Османсь­кої держави, перетворившись на об'єкт естетичного замилування.

 

49. Цит. за: Ф. Колеса. Українська усна словесність. - Едмонтон, 1993. - С, 315.

50. Детальний аналіз положення Речі Посполитої у військовій революції див.: В. Downing. Op. cit. – P. 140-156.

51. Класичною узагальнюючою роботою, присвяченою "пороховим імперіям", залишається останній том тритомової праці Годжсона: V. G.S. Hodgson. The venture of Islam. – University of Chicago Press, 1974.

 

Проте при ближчому вивченні ставлення до рушниці бачимо разючу подібність європейських та азіатських стереотипів. Османці випускали на адресу вогнепальної зброї не менше зневажливих випадів, ніж європейці. Так, у турецькій народній пісні про бравого юнака Османа оспі­вуються його подвиги під стінами Багдада, під хмарами іранських куль, обмащених свинячим салом. (52) Йдеться, зрозуміло, не про технічне нововведення персів. Свинина в ісламі виступала символом безвір'я і нечистоти (53) (наприклад, Агатангел Кримський згадує численні свід­чення джерел про те, як іранський шах Ісмаїл, аби дошкулити ос­манському султанові Баєзиду, тримав на своєму подвір'ї свиню на кличку Баєзид). (54) Сало на кулях, випущених з ворожих мушкетів, символізувало якнайвищу підступність і підлість, тому не дивно, що османські сіпаги не поспішали озброюватися пістолетами й руш­ницями, (55) а султани зображалися, як уже згадувалося, з луками й стрілами. Що ж до військової символіки, то османці залишалися в ній так само консервативними, як і їхні європейські колеги. На військових прапорах та емблемах продовжували побутувати старі геральдичні фігури й знаки. Навіть яничари не використовували рушницю в якості символу свого війська: на прапорі яничарського корпусу красувався традиційний символ ісламського воїнства - дволезий меч Зу-л-Фікар. Лише на прапорах корпусів гармашів та бомбардирів, заведених з до­помогою європейців, були зображені, відповідно, гармата та мортира. (56)

Загалом же слід відзначити, що розвиток нововведень, які супро­воджували воєнну революцію у Європі, не обходився без запозичень зі Сходу. Як уже згадувалося, козаки називали рушниці яничарками, а їхні північні сусіди теж довго позначали рушницю за допомогою слова тюфяк (від персидського тюфенк, тюфек, що означало буквально те саме, що й пищаль). Чи не перша відома тактика масованого застосуван­ня вогнепальної зброї у Західній Європі не тільки разюче нагадує скіфський спосіб ведення бою, але й сама назва прямо вказує на дже­рело запозичення. Йдеться про відомий з другої половини XVI ст. в гугенотських війнах прийом, коли кіннота, озброєна рушницями, об­стрілювала противника і швидко відступала. Цей прийом мав турецьку назву каракол, (51) що в тогочасній турецькій мові значило патруль. Не варто забувати й того, що яничари були першим в історії регулярним військом, озброєним вогнепальною зброєю. Його добре знали по всій Європі і напевно використовували як взірець, причому ще на самому початку воєнної революції. Так що в постаті яничарів козаки мали гідний еталон, на який варто було рівнятися.

 

52. Песни крьмских турок: текст, перевод и музыка / Подг. А. Олесницкий. - М„ 1922. - С. 48.

53. Chabel M. Dictionnaire des symbols musulmans: Rites, mistiques et civilization. – Paris, 1995. – P. 346-347.

54. Кримський А. Історія Туреччини. - К., 1996, - С. 126.

55. В Османській імперії у XVII ст. вогнепальна зброя для війська, в тому числі й для загонів, набраних з-поміж сіпагів, постачалася з державних арсеналів. Хоча панувала загальна нехіть до військової служби, однак на її тлі не можна не помітити випадків, коли сіпаги не хотіли воювати власне з рушницями, а щоб уникнути цього — посилали замість себе до війська інших людей, серед яких часом траплялися не те, що не-лицарі, а навіть немусульмани! Тому державним службовцям наказувалося бути уважними при роздаванні рушниць, аби не дати цю зброю тим, кому заборонялося її вживати.

56. Пор.: Кurtoglu F. Turk bayragi ve ay yildiz. – Ankara, 1992.

57. Lugs Ja. Op. cit. – S. 117.

 

Підсумовуючи, можна ствердити, що піднесення ролі вогнепальної зброї серед козацтва стало логічним проявом загального процесу роз­витку технології війни, що охопив як Схід, так і Захід. Однак ма­лоймовірно, щоб символічне пошанування козаками рушниці брало початок з Заходу. Цьому б мала стати на перешкоді прив'язаність до старих лицарських символів консервативної шляхти Речі Посполитої, а саме до урівняння з шляхетським станом прагнуло в своїх соціальних претензіях козацтво, використовуючи шляхетський етос як взірець власних лицарських аспірацій. Натомість успіх, з яким українські ко­заки скопіювали яничарську піхоту як воєнну силу, грізну власне рушницями, створив вагомі підстави піднесення рушниці до символу козацького війська і ширше - привілейованого збройного стану, чого десятиліттями добивалося козацтво. Втім, у зв'язку з недослідженістю витоків козацької геральдики залишається неясним, чи не по­в'язується відома печатка Війська Запорозького - козак з мушкетом -із геральдичним колом Трансільванії, батьківщини короля Стефана Баторія, теж достатньо щільно поєднаної з османською традицією.

На завершення вважаю за доцільне ще раз наголосити на складнос­ті проблеми потужного впливу Сходу на українське козацтво. Жива донині ідея козацького antemurale - передмур'я від мусульманського світу - не повинна затуляти факт проникнення східної традиції в ко­зацьке середовище. Як показано вище, навіть ті ідеологічні символи козацтва, які мали безсумнівно європейські витоки, зазнавали певної трансформації під впливом Сходу. На простеженому тут прикладі використання в лицарській символіці лука й рушниці видно, що сама ідея цих образів та їх конкретні функції інспірувалися традиціями Сходу, засвоєними внаслідок різнобічних контактів козацтва з близькосхідніми державами, насамперед Кримським ханатом і Османською імперією. Вражає, що ці запозичення були не механічним копіюванням, а глибоко вкоріненим фактором козацької ідеології, про що свідчать творчі модифікації. Це, своєю чергою, промовляє на користь того, що козацтво засвоювало східну культуру не лише на рівні образів, але й на рівні ідей. Тож напрошується гіпотеза про взаєморозуміння між ко­заками та їхніми мусульманськими сусідами, але чи приводило воно до притягального вузла приязні (як висловився Пилип Орлик) - ось черго­ве питання, відповідь на яке стане можливою лише після дослідження всієї гами взаємин козацтва зі Сходом. Врешті, останнє: яким би мік­роскопічним не здавався сюжет, розглянутий у цій статті, навіть він потребує спеціального дослідження, бо необхідно провести чималу підготовчу роботу, аби сьогоднішнє українознавство перестало вважа­ти Схід "чужим" чи, принаймні, далеким і екзотичним світом. Очевид­но, ще більше зусиль належить докласти, аби довести, що Україна ве­ликою мірою сама належить цьому Сходові.

 

Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історя ідей, № 5. Текст відсканований автором сайту