Борис Флоря

 

Богдан Хмельницький та турецька протекція

 

У першій половині XIX ст. не бракувало джерельних свідчень про те, що возз'єднанню України з Росією в 1654 р. передувало встановлення турецького протекторату над українським гетьманством. Про це говорилося в польських хроніках, написаних у другій половині XVII ст. за слідами подій. У 20-х рр. XIX ст. завдяки І. Сенковському до наукового обігу бу­ли введені висловлювання османського хроніста XVII ст. Наїми про те, що на про­хання українського гетьмана султан дав йому грамоту на володіння його краєм і вислав знаки влади: бунчук та стяг. Таку ініціативу гетьмана Наїма пояснював тим, що Хмельницький був таємним прихильником ісламу, який він прийняв нібито в молодості, перебуваючи у полоні в Туреччині (1).

Згодом до повідомлень наративних джерел додалися аналогічні повідомлення в листах сучасників подій. Низка таких свідчень збереглася, наприклад, у складі колекції листів, зібраної за слідами подій Я. Михаловським (2). Так, вже в одному із листів цієї збірки, датованому літом 1649 р., говорилося, що Хмельницький звернувся до султана з проханням про прийняття в підданство, обіцяючи, що він і всі козаки приймуть іслам (3). 22 жовтня 1650 р. датоване вміщене в тій же збірці офіційне повідомлення королю від великого коронного гетьмана М. Потоцького, що Хмельницький одержав на територію гетьманства інвеституру від султана й обіцяв виплачувати йому данину (4).

Українська історична наука протягом тривалого часу не надавала значення свідченням цих джерел, вбачаючи в них або свідому обмову (з польського боку), або східне перебільшення (у випадку з Наїмою). Деякі явно неправдоподібні де­талі цих повідомлень (як, наприклад, обіцянка гетьмана та козаків прийняти іслам) змушували сумніватися в істинності й інших деталей. У 70-х рр. XIX ст. становище різко змінилося. У цей час М.І. Костомарову вдалося виявити в складі Коронної метрики — державного архіву Речі Посполитої справжні тексти листу­вання Богдана Хмельницького із султаном і його сановниками, що потрапили до рук польської влади після поразки козацького війська під Берестечком у 1651 році. Серед них був оригінал грамоти султана Мехмеда IV, у якій говорило­ся, що султан відповідає згодою на прохання Хмельницького прийняти його і Військо Запорозьке у своє підданство.

Ознайомивши дослідників у невеличкій статті зі змістом знайдених доку­ментів (5), М.І.Костомаров дійшов на цій підставі висновку про те, що варто пере­глянути ті позитивні оцінки в діяльності Богдана Хмельницького, які він дав у своїх більш ранніх роботах. «Історичне значення діяльності Богдана Хмельниць­кого має уявлятися в іншому світлі. Його спадкоємці — Брюховецькі, Дорошен­ки, Орлики й інші, маючи на меті ідею самобутності України під верховною вла­дою Оттоманської Порти, не діяли врозріз із політикою Богдана Хмельницько­го — навпаки, думали тільки прямувати по вказаному ним кривому шляху» (6). До оцінок Костомарова приєднався згодом інший дослідник, який самостійно звер­нувся до тих же документів, — Б. Буцинський (7). Слід зазначити, що обидва дослідники обмежилися викладом знайдених документів, не розглядаючи їх у загальному контексті зовнішньої політики Богдана Хмельницького, сприймаючи буквально ужиті в них формули і не намагаючись з'ясувати той реальний зміст, що стояв за ними. Ці висловлювання викликали полемічний відгук Г. Карпова, який спробував довести, що свою політику щодо Османської імперії Хмельницький погоджував із російським урядом (8). Проте обґрун­тувати свої твердження Г. Карпову не вдалося, і висунута ним топка зо­ру не одержала визнання.

На новий рівень вивчення питан­ня було піднято в присвячених дослідженню подій часу народно-визвольної війни українського наро­ду VIII і IX томах фундаментальної «Історії України-Руси» М.С. Грушевського (9). Історія російсько-ос­манських відносин 1648—1653 р. розглянута тут у тісному зв'язку з розвитком відносин українського гетьманства з Кримом, Річчю По­сполитою, Росією, Дунайськими князівствами і Трансільванією. Ду­же розширилося до цього часу і коло залучених до розгляду теми ма­теріалів. Тут слід зазначити, що крім документів, використаних М.І. Костомаровим і Б. Буцинським, було залучено ряд текстів українсько-османського листування, виявлених серед матеріалів, що походять із османських архівів, повідомлень австрійського представника у Відні, які містили важливу інформацію про українсько-османські переговори, низку листів російських агентів із Стамбула з повідомленнями на ту ж тему, і, нарешті, деяких невідомих раніше повідомлень російських дипломатів, які побували в Україні у 1653 році. Не поділяючи песимістичних оцінок діяльності Хмельницького у роботах М.І. Костомарова і Б.Буцинського, у змістовій частині М.С. Грушевський виявився досить близький до висновків цих дослідників. На йо­го думку, включення гетьманства «в систему васальних держав, що стояли під зверхністю султана» постійно розглядалося українськими політиками як один із можливих варіантів, а в другій половині 1650 р. цей варіант щодо зовнішньої політики гетьманства висунувся на перший план (10). Значний крок на цьому шляху було зроблено на початку 1651 р., коли, за висновком М.С. Грушевського, був вста­новлений османський протекторат над гетьманством. При цьому вчений цитував свідчення джерел, відповідно до яких ці умови були для козаків дуже вигідними, усі їхні обов'язки щодо султана обмежувалися наданням йому військової допомоги проти ворогів імперії (11). Така залежність зберігалася аж до 1654 р. і, на думку М.С. Грушевського, не була розірвана і з установленням російського протекторату над Україною в 1654 році (12). Відносини між Україною й Османською імперією після встановлення османського протекторату, за оцінкою Грушевського, «зіставалися дуже добрими, навіть сердечними» (13).

У вступі до IX тому своєї праці дослідник зазначив, що ставить своєю метою скоріше ввести до наукового обігу розлогий новий матеріал, виявлений у 20-і ро­ки як самим М.С. Грушевським, так і. археографічною експедицією Української Академії Наук. У зв'язку з цим автор спеціально зазначив, що, зосереджуючи ува­гу на соціальних зрушеннях і розвитку національної самосвідомості, він відмов­ляється поки що до від поглибленого вивчення дипломатичної історії Хмельниччини (14). У позиції, зайнятій авто­ром, слід шукати пояснення, чому побудоване з використанням такого широкого кола джерел досліджен­ня М.С. Грушевського не дає відпо­віді на низку питань, що виника­ють, при вивченні цих джерел.

Так, слідом за своїми попередни­ками. М.С. Грушевський наполягає на тому, що в 1651 р. був встановле­ний османський протекторат над Військом Запорозьким, однак із зібраних ним матеріалів видно, що в 1653 р. питання встановлення ос­манського протекторату над Ук­раїною знову стало предметом обго­ворення, і султан пропонував Війську Запорозькому перейти в йо­го підданство. Протиріччя, що ви­никає при цьому, М.С. Грушев­ський ніяк не пояснює. Постає й інше важливе питання: якщо умови османського протекторату були та­кими вигідними, а відносини Ук­раїни й Османської імперії такими дружніми, то чому, зрештою, Військо Запорозьке віддало перевагу встановленню російського протекторату над Україною? Кинуте автором мимохіть зауваження, що «Порта так невчасно зажадала оформлення васальних відносин», що виклика­ло невдоволення Війська Запорозького, суті справи не пояснює (15).

М.С. Грушевський усвідомлював, що у ставленні до османського протектора­ту гетьмана і його оточення з одного боку, і більш широких кіл населення, з іншого, могла й існувала певна відмінність (16). М.С. Грушевський включив у свою «Історію» низку свідчень, що проливають світло на цей бік справи, але аналізу їхнього не дав і не розглядав питання про то, як могла вплинути позиція цього суспільства на розвиток українсько-османських відносин. Нарешті, сконцентру­вавши свою увагу на політиці Хмельницького, автор зовсім не намагався з'ясува­ти, якими були методи та цілі османської політики у Східній Європі.

Робота М.С. Грушевського виявилася в історіографії XX ст. єдиним дослідженням, у якому спеціально на основі самостійного вивчення джерел було розглянуто питання про встановлення османського протекторату над Військом Запорозьким. З робіт, які вийшли в Україні н наступні десятиліття, лише в біог­рафії Хмельницького, написаній учнем М.С. Грушевського І.П. Крип'якевичем, цьому питанню була приділена певна увага.

У деяких моментах І.П. Крип'якевич не погодився з твердженнями свого по­передника. Так, на його думку, на початку 1651 р. не було встановлено османсь­кого протекторату над Україною. Запропоновані османською владою умови не за­довольнили гетьмана, і він вимагав їх перегляду (17). Водночас вчений вслід за М.С. Грушевським вважав, що надалі османський уряд прийняв українські пропо­зиції. При цьому І.П. Крип'якевич посилався на більш пізні заяви Хмельницько­го російському уряду в 1654 р., що султан, хоча і «бусурманин», погодився на всі умови з українського боку і не вимагав данини з Війська Запорозького (18). Ва­гомість цього свідчення, проте, сильно знижується  тим, що заяви гетьмана були зроблені в ситуації, коли, як справедливо зазначив М.С. Грушевський, гетьман був, до певної міри незадоволений своєю угодою з російським урядом і хотів спонукати його до поступок на свою користь (19). Втім, у тому ж розділі своєї роботи І.П. Крип'якевич у повному про­тиріччі з цими твердженнями писав, що, пропонуючи Україні перейти в підданство султана, османи водно­час вимагали «то гарачу, то передачі Кам'янця-Подільського» (20). Отже, побудова І.П. Крип'якевича вияви­лася не менш суперечливою, ніж по­будова М.С. Грушевського.

З часом темі, яка нас цікавить, приділялося усе менше уваги навіть у загальних роботах з історії народ­но-визвольної війни. Якщо М.Н. Петровський у своїй роботі 1940 р. ще згадував (слідом за М.С. Грушевським) про встановлення османського протекторату над Україною в 1651 р., хоча вважав це формальним актом, що не мав жодних практичних наслідків («український народ про цей акт не оповіща­ли і по суті він про нього й не знав») (21), то у виданій на початку 60-х рр. роботі В.А. Голобуцького, спеціально присвяченій зовнішній політиці гетьманства, го­ворилося лише про те, що Україна й Османська імперія вели між собою перегово­ри про військовий союз (22). Таке становище було, безсумнівно, значною мірою ре­зультатом дії цензурних заборон.

Останнім часом у випущеній у Києві біографії Богдана Хмельницького історія українсько-османських відносин у роки його гетьманства знову стала предметом наукового розгляду. Багато в чому автори роботи пішли слідами М.С. Грушев­ського, єдиного серйозного дослідника теми. Автори підтримали тезу М.С. Гру­шевського про встановлення в 1651 р. османського протекторату над Україною (23), хоча відзначили й складнощі, які існували в українсько-османських відносинах, що спонукали Б. Хмельницького відмовитися від обіцяної йому султаном військової допомоги (24). Слідом за М.С. Грушевським дослідники впали в ана­логічні з ним протиріччя, тому що в наступному викладі знову говорять про про­позиції османського уряду прийняти османський протекторат, про те, що «ту­рецький уряд вирішив також домагатися прийняття гетьманом протекції Пор­ти» (25). За оцінкою дослідників, умови, що пропонувалися османським урядом Україні, були дуже сприятливими: вона повинна була користуватися дуже широ­кою автономією, залежність обмежувалася б сплатою визначеної суми грошей у скарбницю султана (26). Дослідники зазначають, що військова рада відмовилася прийняти османські пропозиції, але ніяк не пояснюють, чому це відбулося. Та­ким чином, доводиться констатувати, що жодного істотного прогресу у вивченні теми з часу виходу дослідження М.С. Грушевського не відбулося і немає відповіді на питання, що виникли при вивченні цього дослідження. Тим самим стає ви­правданим повторне звернення до теми. При цьому є можливість для з'ясування ряду моментів використовувати новий матеріал — повідомлення російських агентів на Сході, які стежили за ходом османо-українських переговорів. Деякі матеріали такого роду були введені в обіг ще М.С. Грушевським, але ряд важливих документів залишився поза його увагою.

На висвітлення історії турецько-українських відносин у початковий період повстання Хмельницького сильний вплив справили побудови О. Пріцака, який, аналізуючи повідомлення османського хроніста XVII ст. — Наїми, дійшов висновку, що уже влітку 1648 р. була укладена угода між Османською імперією та Україною (27).

Вивчення такого достовірного, су­часного подіям джерела, як відписки російських послів з Криму, не дозво­ляє погодитися з висновком дослід­ника. Уже А.А. Новосельський пока­зав, що рішення хана і кримської знаті допомогти Хмельницькому су­перечило планам уряду в Стамбулі, що вимагав від хана вислати війська для участі у війні із Венецією, яка невдало склалася для Османської імперії. Чауш із відповідним наказом султана прибув у Крим 30 березня 1648 року (28).

За таких умов виступ хана в похід в Україну був явним актом непокори і, крім того, у перспективі виникала можливість великого конфлікту з Річчю Посполи­тою, дужо небажаного в умовах, коли основні сили імперії були пов'язані Кандійською війною. Не дивно, що в Стамбулі зробили спробу запобігти втручанню хана в конфлікт між польським урядом і козаками. 2 травня, коли хан уже висту­пив у похід, у Бахчисарай прибув і відправився за ним навздогін новий гінець султана з наказом, «чтоб Ислам-Гирей царь на Литовскою землю войною не ходил» (29).

Ці повідомлення російських посланників знаходять повну відповідність у до­кументах, які виходили від самого уряду в Стамбулі. У листах великого візиря Ахмеда-паші коронному канцлеру Ю. Оссолинському і каймакаму Ахмеду-паші коронному гетьману М. Потоцькому підкреслювалось, що візир і диван вважають найважливішою справою збереження миру, хану надіслано суворий наказ при­пинити військові дії, і якщо він знову проявить непокору, його спіткає доля Мехмед-Гірея і Шагин-Гірея (30), вигнаних із Криму за непокору султану.

Позиція Стамбула не змінилася і після того, як похід завершився повним успіхом, польська армія була розбита під Корсунем, а її командувачі потрапили у полон до татар. У червні 1648 р. до Бахчисараю прибув новий посланець султа­на Ібрагіма. Констатувавши, що хан «литовскую землю воевал без его ведома», султан повідомляв, що про це він повідомив владу Речі Посполитої і вимагав при­пинити військові дії, а знатних бранців вислати в Стамбул (31). На зборах кримсь­кої знаті було прийнято рішення розпорядженням султана не підпорядковувати­ся і бранців не віддавати (32). Про ступінь невдоволення Стамбула діями татар гово­рить встановлена султаном заборона продавати на невільничих ринках привезе­ний татарами «литовський полон» (33). Як уявляється, ці повідомлення російських посланників дають необхідний коментар до звісток Наїми про суворий прийом, виявлений влітку 1648 р. кримським послам у Стамбулі, і про «догану», послану в цьому зв'язку хану (34). У світлі цих повідомлень стає зрозуміло, що «договір» з Османською імперією, який порушив своїми діями хан, — це мирний договір між Османською імперією і Річчю Посполитою, як і думав, полемізуючи з О. Пріцаком, 3. Абрахамович (35).

Згідно розповіді Наїми, позиція Стамбула змінилася після усунення в серпні 1648 р. султана Ібрагіма і страти великого візиря і ряду інших вельмож. Відправ­лені в Константинополь татарські посли привезли хану від нового візиря Суфі-Махаммед-паші шаблю і халат і наказ йти війною на «невірних» (36). Це повідо­млення Наїми про зміни позицій Стамбула знаходить підтвердження у свідчен­нях низки інших джерел. Так, збереглося докладне повідомлення одного з голо­вних російських агентів у Стамбулі, архімандрита Амфілохія, про прийом, вчи­нений тут посольству Речі Посполитої, що прибуло наприкінці серпня 1648 р. із скаргами на дії хана. Посли не одержали аудієнції в султана, ні «кафтана», ні грошей на дорогу. Відповідальність за це великий візир поклав на владу Речі По­сполитої, що не виплачувала хану призначених «поминок» (37). Про це ж говорило­ся в листі великого візиря Ю. Оссолиньському (38). Як повідомляли в Москву російські посланники в Криму, у лютому 1049 р. у Бахчисараї з'явився новий по­сланець султана «и привез крымскому царю кафтан золотной да саблю да турской же царь к крымскому писал, чтоб шол войною на Литовскую землю» (39).

Все сказане дає підставу вважати, що на початковому етапі повстання не було жодних серйозних переговорів між запорозькими козаками і Стамбулом, ні яко­гось договору між ними. До цього варто додати, що на ранньому етапі повстання Військо Запорозьке розраховувало досягти для себе широкої автономії в рамках Речі Посполитої спочатку за допомогою короля Владислава IV, а потім — його спадкоємця, який повинен посісти трон за допомогою Війська Запорозького (цар або трансільванський князь, або брат покійного Ян Казимир). Отже, на цьому етапі у Війська Запорозького не було стимулів шукати протекції султана.

Якщо восени 1648 р. Хмельницький усе ж відправив своїх послів до Констан­тинополя, то, очевидно, що негативне ставлення Стамбула могло перешкоджати здійсненню кримсько-козацького союзу. Це було посольство на чолі з полковни­ком Філоном Джалалієм, хрещеним татарином. Найраніше повідомлення про нього збереглося в рукописі історичного змісту, складеному дуже інформованим сучасником. Розповідаючи про урочистий в'їзд Хмельницького до Києва на­прикінці 1648 р., він зазначав, що в цей час повернувся із Стамбула відправлений туди Джалалій із добрим результатом — султан обіцяв своє заступництво запо­розьким козакам (40). Важливе свідчення про зміст переговорів, які вів Джалалій у Стамбулі, дає лист подільського шляхтича Л. М’ясковського, який відвідав у 1640 р. з важливою дипломатичною місією Стамбул і з тих пір постійно цікавив­ся османськими справами. Повідомлення свої він одержував від такої зацікавле­ної й добре поінформованої особи, як молдавський господар Василь Лупу (41).

Згідно з його розповіддю, козацькі посли спочатку були погано прийняті. Ве­ликий візир заявив: «Изменники господам вашим и присяге и нам измените». Ця деталь ясно свідчить, що до цього часу якихось стосунків між козаками і Стамбу­лом не було. Водночас очевидно, що з самого початку цих стоянків постало пи­тання про встановлення «протекції» султана над козаками.

Зміст листа не залишає сумнівів, що козацькі посли домагалися в Стамбулі схвалення козацько-татарського союзу і досягли своєї цілі («ich lige z Tatarami approbowano). Очевидно, саме домагаючись такого результату, посли просили султана про «протекцію». За словами Л. М’ясковського, вони обіцяли виплачува­ти данину як Молдавія і Валахія, давати рабів на галери, надавати Османській імперії військову допомогу проти її ворогів і передати султану Кам'янець-Подільський. Повідомлення Л. М’ясковського — не офіційний звіт про перегово­ри, а повідомлення з третіх рук, до того ж — від вороже налаштованого до козаків інформатора. До тверджень цього джерела, що такі умови запропонували самі ко­зацькі посли, слід ставитися обережно. Набагато вірогідніше, що такі умови ви­сунула влада в Стамбулі у відповідь на прохання козаків про «протекцію». Хоч би як там було, уже на самому початку козацько-османських переговорів було чітко поставлено питання про ціну, яку українській стороні доведеться заплатити за заступництво султана. Готовність козацьких послів погодитися на такі умови го­ворить насамперед про їхню зацікавленість у схваленні Стамбулом їхнього союзу з татарами. Коли ж ця ціль була досягнута, гетьман і козацька старшина не поча­ли якихось нових кроків для одержання турецької «протекції». На переговорах на початку 1649 р. це питання, очевидно, не обговорювалося, а потім у стосунках між Османською імперією та Військом Запорозьким настала тривала пауза. Нові серйозні переговори між гетьманством і Туреччиною почалися в 1650 році. Ініціатором виступив Хмельницький. Причини нового звернення в Стамбул до­статньо очевидні для дослідників. Розвиток відносин між гетьманством і Річчю Посполитою після укладення Зборовського миру давало Хмельницкому усе нові докази, що досить швидко гетьманству доведеться відстоювати завойовану за цією угодою автономію зброєю. Тим часом Російська держава ухилялася від на­дання військової допомоги Хмельницькому, ненадійність кримського союзника виявилася при укладенні Зборовського миру (42).

На жаль, листи, направлені Хмельницьким у Стамбул, невідомі, і їхній зміст варто реконструювати за листами, надісланими османськими сановниками, пе­реклади яких зумів добути російський посол В. Унковський. З цих листів очевид­но, що Хмельницький не направив свою грамоту прямо в Стамбул, а звернувся за посередництвом до очаківського бея Мурад-паші (43), а сама грамота була адресова­на не султану, а азі яничару Бекташу (44), можливо, тому, що за його протекцією Мурад-паша одержав бейство в Очакові. Всі ці деталі свідчать не тільки про те, що ніякої угоди між Османською імперією і гетьманством до цього часу не було, але і про наявність певної паузи в контактах між ними.

Судячи з відповідного листа Бекташ-аги, Хмельницький обіцяв Османській імперії військову допомогу і зі свого боку просив у султана військової допомоги проти ворогів. Таким чином, мова йшла про взаємовигідну військову спілку. У листі гетьман порушував питання про можливість поїздки козацьких послів у Стамбул, що також говорить про відсутність налагодженого механізму відносин між сторонами.

У Стамбулі пішли назустріч побажанням гетьмана. Відповідаючи на його гра­моту, Бекташ-ага обіцяв гетьману з боку султана допомогу проти його ворогів, якщо козаки не будуть нападати на територію Османської імперії. Послам геть­мана у випадку, якщо вони приїдуть у Стамбул, був обіцяний гарний прийом і по­дарунки з боку султана.

Осман-чауш, який доставив Хмельницькому грамоту Бекташ-аги, був прий­нятий гетьманом 30 липня 1650 р. і вже 5 серпня повернувся назад (45). З Османом-чаушем Хмельницький направив грамоту султану Мехмеду IV (46). У цьому доку­менті розглядалися ті ж питання, що й у більш ранньому листі на ім'я Бекташ-аги. Гетьман обіцяв султану допомогу проти «кождому нєприятелю», повідо­мляв, що козакам заборонено нападати на османські володіння, обіцяв, що «если неприятель што с послеми московського мыслил», то «ани полем, ани морем не бу­дем вступовати», тобто не підтримувати російський уряд у випадку його виступу проти Османської імперії (47). Хоча в документі гетьман називає себе і козаків «слу­гами» султана і просить, щоб султан «на нас, слуг своих был ласков», ніякого прохання про прийняття Війська Запорозького під опіку султана документ не містив. Про це говорилося лише в листах Хмельницького великому візирю й азі яничару Бекташу (48). Проте варто звернути увагу на те, у якій формі це було зроблено. У листі великому візирю водночас говориться і про «дружбу», яку гетьман­ство пропонує Високій Порті, і про намір козаків «засвідчити своє підданство» султану. Очевидно, гетьман не мав на меті у той момент проводити якісь серйозні переговори про прийняття українського гетьманства під владу султана. Характерна деталь — гетьман просив великого візиря сприяти тому, щоб його посол був прийнятий султаном. При переговорах про встановлення османського протекто­рату таке прохання було б явно зайвим.

Йшлося на цьому етапі, швидше, про встановлення добрих, дружніх відносин зі Стамбулом, що могло б стати додатковою гарантією тривалого союзу між Військом Запорозьким і Кримом. Очевидно, саме з цією метою в Стамбул і було направлено разом із чаушем Османом посольство на чолі з київським полковни­ком Антоном Ждановичем.

Про зовнішній бік переговорів достатньо докладні відомості містять повідо­млення російських агентів із Стамбула (49). Посли перебували в Стамбулі з 3 по 30 вересня 1650 р., власне переговори з великим візиром мали місце з 7 по 20 верес­ня. Посли були прийняті з «великою честю» і одержали багаті дарунки, гетьману великий візир відправив у подарунок «булаву дорогоцінну». Проте про зміст пе­реговорів російські агенти нічого не повідомляли. Найзагальніші відомості про переговори містить і повідомлення австрійського резидента Рейнигера (50). Важ­ливі відомості щодо предмету переговорів містить виявлений в одному з османсь­ких збірників копій документів текст грамоти султана Хмельницькому, датова­ний 10 серпня 1650 року (51). В грамоті переказувалось послання Хмельницького, у якому виражалося бажання козаків бути «підданими» султана і належати до його «слуг». Султан у відповідь на це прохання давав свою згоду і приймав ко­заків у підданство. У зв'язку з цим текстом виникає ряд питань. По-перше, чітко вираженого прохання про прийняття Війська Запорозького під турецький про­текторат лист гетьмана не містив, хоча деякі його вирази можна було витлумачи­ти в цьому розумінні. По-друге, викликає подив поставлена на документі дата — у серпні козацьке посольство ще не прибуло в Стамбул, і султан не міг ознайоми­тися з адресованим йому листом гетьмана. До цього варто додати зауваження ви­давця, що в помітці на копії документ позначений як проект грамоти. Хоч би як, але саме існування подібного документа дає змогу підтвердити, що звернення ге­тьмана в Стамбул (відоме нам або інше, дотепер не виявлене) було витлумачене тут як прохання про «протекцію», на яку султан дав згоду. Відповідно і питання про умови, на котрих ця «протекція» могла бути надана, повинно було стати предметом переговорів.

Деякі непрямі, але переконливі докази того, що справа була саме такою, навів у своїй праці М.С. Грушевський: один із членів посольства Ждановича, Грицько Канівець, повернувшись додому, розповідав, що султан готовий прийняти в підданство Військо Запорозьке і хоче обдарувати його «великою платнею» (52). Хоча є підстави гадати, що Грицько неправильно виклав зміст османських пропозиції, але очевид­но, що на переговорах було порушено питання про встановлення османського про­текторату над Військом Запорозьким. Очевидно для завершення переговорів з цього питання разом із козацьким посольством в Україну відправився Осман-чауш. 6 грудня посол разом з А. Ждановичем був на обіді в гетьмана в Чигирині (53).

Про зміст переговорів знову нічого не відомо, але збереглося свідчення про те, що влада в Стамбулі була розчарована їхніми результатами. Як повідомляв у Москву архімандрит Амфілохій, у Стамбулі очікували приїзду «великого посла» від гетьмана, але такий посол не приїхав. Від цього «визирю и всем вельможним людем гораздо досадно стало и больно им. А Асану (помилково замість Осману. — Б.Ф.) чаушу никакой чести не дали для того, что без послов приехал во Царь-град» (54). Розчарування, безсумнівно, було пов'язане з тим, що «великий посол», на думку політиків із Стамбула, повинен був очевидно, оформити васальні сто­сунки Війська Запорозького щодо Османської імперії, а замість цього питання за­лишилося відкритим.

У грамоті гетьмана Бекташ азі (55) містилися прохання наказати кримському ха­ну допомагати козакам, а молдавському воєводі — не допомагати полякам, і щоб султан, якщо почнеться війна, надіслав до нього на поміч очаківського бея Ромодана з військом. Він повідомляв також, нібито відправив послів у Москву, вимага­ючи, «чтоб морем ни полем не врывались в государство цесаря его милости».

Нарешті, у грамоті говорилося від імені гетьмана і війська: «мы обеими рука­ми за полу цесаря его милости взялися, пусть нас не отдаляет от милости своей». Проте ці слова ніяк не відміняли того важливого факту, що посли, яких очікува­ли від гетьмана, так і не прибули.

Домагаючись військової допомоги від Османської імперії, Хмельницький вод­ночас не поспішав з оформленням васальної залежності від цієї держави. Для та­кої поведінки в гетьмана були дуже серйозні причини.

Гетьман Хмельницький не був самодержавним монархом і при прийнятті важ­ливих політичних рішень повинен був спиратися на підтримку не тільки козацької старшини, але й досить широких верств козацтва. У цьому середовищі, що сформу­валося і функціонувало в умовах безупинної війни з «бусурманами» як на суші, так і на морі (заслугами в цій війні козаки обґрунтовували своє право на особливе привілейоване становище в суспільстві), ідея переходу під опіку «бусурманської» держави і, отже, включення до складу «іншого», чужого світу не могла не зустріти протидії. Це не означає, що така протидія була принципово непереборною і що се­ред козаків взагалі не було прихильників османської орієнтації. Знайдений М.С. Грушевським запис розмов із Грицьком Канівцем говорить про зворотнє. У цьому випадку очевидно, що симпатії до султана підігрівалися надіями на одер­жання «великої платні». Можна допустити, що, якби Османська імперія зважила­ся на істотні матеріальні жертви на користь козацтва, вона могла б розраховувати на відомий успіх у своїх спробах встановлення протекторату над українськими землями. Проте Османська імперія не могла піти на це не тільки тому, що Османська скарбниця в роки Кандійської війни була хронічно порожньою. Такий характер відносин узагалі не вписувався в систему османської політики, заснованої на ек­сплуатації підкорених територій. Вже на початку українсько-османських перего­ворів, як очевидно з наведених вище повідомлень Л. М’ясковського, османські політики точно дали зрозуміти, що за опіку і захист із боку султана доведеться сплатити високу ціну. За таких умов навряд чи проосманська орієнтація могла одержати підтримку українського козацтва.

Крім того, гетьман повинен був враховувати, що спроба переходу під османсь­кий протекторат могла зіткнутися з опором з боку не тільки місцевого православ­ного духовенства, але і вселенської церкви. Відомо, що повертаючись із Стамбу­ла, посольство Ждановича привезло Хмельницкому послання константино­польського патріарха Парфенія II, у якому висловлювалося побажання встанови­ти контакти з гетьманом. Це дало підставу М.С. Грушевському вважати, що патріарх був певним чином замішаний у українсько-османських переговорах і Хмельницький «під його протекторат віддавав свої відносини до Порти» (56). Зовсім в іншому світлі зображує позицію патріарха зроблений Амфілохієм запис розмови патріарха Парфенія II із Ждановичем, яка відбулася 15 вересня (Амфілохій брав участь у ній як перекладач) (57). Патріарх не тільки закликав Військо Запорозьке прийняти російський протекторат, обіцяючи своїм авторите­том підтримати відповідне звернення запорожців до царя, але й недвозначно про­понував, «чтоб гетман и все великое Запорожское войско поменули на тесноту и мучение и разорение церкви и порабощение и невольное творение всех православных християн» (58). Про зміст цієї розмови Жданович, звичайно ж, повинен був інформувати Хмельницького.

Очевидно, з огляду на все це. гетьман, домагаючись необхідного в умовах війни з Річчю Посполитою військового співробітництва з Османською імперією, одно­часно прагнув не форсувати переговори про прийняття турецької «протекції».

Що було головною причиною труднощів, які виникли на переговорах, дозво­ляє з'ясувати донесення І.Р. Шміда, головного експерта австрійських Габсбургів з османських справ, який навесні 1651 р. перебував у Стамбулі зі спеціальною дипломатичною місією. 10 березня 1651 р. Шмід повідомляв у Відень, що козаки бажають бути вільними від данини, погоджуючись нести лише військову службу на користь султана (59). Як показує це свідчення, каменем спотикання на перегово­рах стало питання про сплату данини султану. Тут зіткнулися цілком різні уяв­лення сторін про можливий характер залежності. Для османської сторони сплата данини з боку християнської держави була головним проявом залежності і свого роду платою за меценатство (60). З точки ж зору козаків, вони, як військові — «лю­ди рицарські», вже в силу цього були вільні від будь-яких податків, крім подат­ку кров'ю. Тому вони погоджувалися лише на військову службу султану, катего­рично відмовляючись від сплати данини.

До весни 1651 р., як випливає з повідомлень І.Р. Шміда, зацікавленість у встановленні своєї влади над Україною спонукала стамбульську владу відмови­тися від своєї вимоги про сплату данини. За новими умовами козаки повинні бу­ли брати участь у військових походах султана і не допускати нападів на його землі по Чорному морю. Для укладення відповідної угоди гетьман повинен надіслати в Стамбул «велике» посольство. Як головний мотив, що визначав дії османських сановників, Шмід відзначив їхнє бажання розширити межі своєї дер­жави за рахунок Речі Посполитої. З османськими пропозиціями 3 березня 1651 р. до Хмельницького знову направився Осман-чауш (61).

Чауш віз Хмельницькому нову грамоту султана Мехмеда IV. Цей документ, що зберігся як в оригіналі, так і в копіях у збірках копій османських доку­ментів (62), послужив для М.С. Грушевського, а потім і для ряду інших дослідників, підставою для важливих висновків про характер відносин між Ос­манською імперією і гетьманством.

У грамоті говорилося, що султан, задовольнивши прохання козаків взяти їх у підданство, бере їх під свій захист і посилає Хмельницькому свій золототканий халат. На цій підставі М.С. Грушевський зробив висновок, що на початку 1651 р. українсько-османські переговори «закінчились формальним признаннєм Ук­раїни васальною державою Отаманської імперії й інвестицією гетьмана знаками сього васальства» (63). Такий висновок є, проте, явно передчасним, тому що в за­ключній частині грамоти виражалося наполегливе побажання, щоб гетьман надіслав у Стамбул послів для упорядкування документа, який би докладно виз­начив умови відносин між Османською імперією і гетьманством. Очевидно, лише після вироблення і прийняття такої угоди обома сторонами можна було б говори­ти про встановлення османського протекторату над Військом Запорозьким.

Правильніше відтак говорити про нову спробу османського уряду домогтися досягнення тієї мети, якої не вдалося досягти в попередньому 1650 році. Оскільки вимогу про сплату данини було тепер знято, османський уряд мав певні підстави розраховувати на успіх.

У тій же грамоті Мехмед IV повідомляв, що кримському хану надіслано наказ стежити за діями поляків і у випадку початку війни здійснити напад на Річ По­сполиту. Зберігся і текст відповідного «повеління» кримському хану, де наказ про захист козаків прямо обґрунтовувався тим. що вони віддалися під захист сул­тана (64). Більш докладно питання про військову допомогу Хмельницькому було порушено у листі великого візиря Мелек-Ахмед-паші (65). Великий візир повідо­мляв, що не тільки татарському хану, але і паші Акермана і начальникам інших прикордонних місць буде надіслано накази надати військову допомогу козакам у випадку війни. Діючи таким чином, османські власті нібито виходили з того, що угода про встановлення османського протекторату над Військом Запорозьким уже досягнута. Втім, для надсилання війська на поміч Хмельницькому в ос­манських політиків були й інші мотиви, які сталі відомі на наступному етапі українсько-османських переговорів.

Судячи з повідомлень у Москву греків з оточення гетьмана, Осман-чауш зустрівся з Хмельницьким у Животові наприкінці березня 1651 року (66). Проте і цього разу ніякого «великого» посольства в Стамбул не було відправлено — усе об­межилося відправкою сотника Павла Колодницького (67). Вже сам цей факт говорить про те, що не всі труднощі на шляху до османсько-української угоди були усунуті. Важливі повідомлення  про характер  цих труднощів містить лист,  який відправив у Москву в травні 1651 р. із молдавської столиці — Яс — Іван Петров. При оцінці цих повідомлень варто враховувати, що Іван Петров (або Іоанн Тафралі), грек на службі Хмельницького, користувався довірою гетьмана, який по­силав його з дипломатичними місіями в Москву. Молдавію і Валахію (68). Водночас із кінця 30-х рр. Іван Петров був одним із головних російських агентів у Стам­булі (69). До османсько-українських переговорів він мав найпряміше відношення. Як повідомляв у Москву інший грек, коринфський митрополит Іоасаф, котрий грав роль своєрідного особистого священика Хмельницького, Іван Петров прибув у резиденцію гетьмана разом з османським послом і разом із ним відправився на­зад (70). За повідомленнями Івана Петрова, османський посол обіцяв, що на допомо­гу гетьману прийде військо на чолі з пашою Силистрії Дервіш Мехмедом і госпо­дарі Дунайських князівств, але гетьман, дякуючи за «любов» до нього султана і завіряючи у вірності («и мы будем раби и друзі царевы»), відмовився від запропо­нованої допомоги, посилаючись на те, що в розорених війною місцях «войску не­чем кормитца» (71). Про те, що гетьман відмовився від військової допомоги османів, повідомляли навесні 1651 р. і наближені митрополита Іоасафа (72). Проте лише в грамоті Івана Петрова є повідомлення, що дозволяють розкрити причини стриманої поведінки гетьмана: Осман-чауш повідомив про бажання османів, «чтоб им у Каменец посадить своего человека». Це повідомлення добре поінфор­мованого учасника подій змушує ставитись з довірою до того, про що повідомив пізніше про османські пропозиції козацький сотник Борис Кільдеєв російському гінцю Г. Богданову: «а как он, гетман, с ево ратными людьми поляков побьет, и он, гетман, уступит ему за те, что ему помочь учинит, польських городов Каменца-Подольского и иных» (73). Інформований польський сучасник, повідомляючи про переговори Осман-аги з Хмельницьким, також писав, що османський посол домагався передачі гетьманом Кам'янця османам «na dowod wiernosci» (74). Таким чином Османська імперія спробувала використати конфлікт між Річчю Посполи­тою і Військом Запорозьким, щоб зайняти територію Подолії. що не викликало схвальної реакції з боку гетьмана (75). Османи не могли бути обрадувані таким ре­зультатом переговорів. Австрійський резидент у Стамбулі зазначив, що козаць­ких послів, які прибули в червні 1651 р., прийняли тут далеко не так тепло, як раніше (76). У Стамбулі знову обговорювали питання про відправлення посланця, який би домігся приходу «великого» посольства від Хмельницького (77).

Проте те співвідношення сил, що дозволяло Хмельницкому домагатися підтримки Османської імперії, не приймаючи стосовно неї яких-небудь формаль­них зобов'язань, різко змінилося, коли в червні 1651 р. козацька армія потерпіла поразку під Берестечком. Виникла гостра необхідність в османській підтримці хоча б для того, щоб домогтися повернення кримської орди на поле бою. Про те, якого характеру набули в цьому новому становищі українсько-османські відносини, важливі відомості містяться є в «распросных» промовах Федора Іванова, посланця одного з російських інформаторів у Стамбулі — халкидонського митро­полита Даниїла (78).

Козацький посол Павло (очевидно, Павло Колодницький, затриманий ос­манською владою в Константинополі) (79) просив, щоб султан «велел крымским людем учинить... помочь» гетьману, а гетьман «учнет салтану давать дань, как ему дань дают мутьянской и волоской воеводы». Ясно, що питання про сплату да­нини за зразком Молдавії і Валахії було піднято зовсім не з ініціативи козацького посольства. Очевидно, так реагував на погіршення становища козаків османсь­кий уряд, який повернувся до своїх старих умов і потребував знову данини. У тій критичній ситуації, у якій опинилося після Берестечка Військо Запорозьке, ко­зацькі посли змушені були погодитися на ці умови; Цією ціною вони домоглися того, що кримському хану був відправлений наказ надати допомогу козакам. 6-го серпня посли покинули Стамбул (80). З ними, очевидно для завершення перего­ворів про встановлення османського протекторату над Військом Запорозьким, знову відправився Осман-чауш. За повідомленнями російського гінця Івана Юденкова, який знаходився в козацькому «обозі» під Білою Церквою у вересні 1651 р. одночасно з османським дипломатом, Осман-чауш домагався від імені султана, «чтоб гетьман учинился у него в подданстве и учинил бы ему, турскому, помочь на виницеян» (81). Таким чином, запропоновані султаном умови включали й зобов'язання козаків брати участь у війні з Венецією.

У цьому козацькому таборі Осман-чауш став свідком укладення у вересні 1651 р. Білоцерківського мирного договору між Річчю Посполитою і Військом Запорозь­ким. Як повідомляв пізніше один із російських агентів у Стамбулі, коли османська влада дізналася про укладення Хмельницьким мирної угоди, «и им то стало нелю­бо, что он помирился» (82). Така реакція зрозуміла, тому що з укладенням миру зник­ла та критична ситуація, що змушувала Хмельницького погоджуватися на вироб­лені в Стамбулі умови протекторату. В результаті допомога проти Венеції не була надіслана, велике посольство в Стамбул не було відправлено і взагалі в контактах між обома сторонами настала нова пауза, очевидно, тому що від продовження пере­говорів обидві сторони не очікували якихось позитивних результатів для себе.

Вивчення нового етапу українсько-османських відносин, які почались на ру­бежі 1652—1653 р., являє собою значні труднощі для дослідника, тому що для цього етапу про найбільш істотні моменти переговорів можна судити, в основно­му, за свідченнями із других рук. Проте їхнє дослідження з урахуванням контек­сту попередньої історії українсько-османських відносин дозволяє усе ж виявити характерні риси їхнього розвитку на новому етапі.

Наскільки можна судити за наявними джерелами, поштовхом до поновлення контактів стали напади донських козаків на причорноморські володіння Ос­манської імперії. Влада в Стамбулі звернулася до Хмельницького, сподіваючись, що він допоможе припинити такі напади або, принаймні, перешкодить участі в них запорожців (83). Ця ініціатива була використана Хмельницьким, який на по­чатку 1653 р. направив у Стамбул посольство, щоб почати нові серйозні перегово­ри з владою Османської імперії (84).

Про зміст переговорів, які велися в Стамбулі в березні 1653 р., порівняно до­кладна розповідь збереглася лише у творах османського хроніста XVII ст. Наїми (85). Судячи з розповіді Наїми, предмет переговорів був дуже серйозним. Повідомляючи про свій намір разом із ханом почати війну проти Речі Посполитої, гетьман просив на знак схвалення походу надіслати йому «стяг» і барабан. Диван, за словами Наїми, задовольнив побажання гетьмана і вислав йому «стяг» і барабан, а також грамоту, яка підтверджує його права на ті землі, де живуть козаки.

Повідомлення Наїми в окремих подробицях дозволяють підтвердити і допов­нити повідомлення австрійського резидента і російських агентів у Стамбулі. Так, повідомлення одного з російських агентів у Стамбулі проливає додаткове світло на ту частину розповіді Наїми, де повідомляється про прохання козаків надісла­ти їм стяг: «места своего поступаютца ему ти просять у него знамя владетельное» (86). Ця частина розповіді Наїми одержує також підтвердження в повідомленні грека, який зустрічався в Корсуні з людьми прибулого потім в Україну ос­манського посла: «а послано, де, с послом от салтана к гетману 4 лошади простые с великим нарядом да 4 знамяни» (87). Істотно доповнює повідомлення Наїми доне­сення австрійського резидента. Виявляється, козаки просили не тільки «стяга», але й військової допомоги проти Речі Посполитої (88). Нарешті, у написаному на­весні 1653 р. посланні великого візиря Мехмед-паші наступним чином резюмується більш раннє послання гетьмана: «в грамоте вашей написано, что вы учи­нилися благочеснаго и великого государя нашего под его високою рукою в прямом холопстве безотступно» (89).

Відправлення в Стамбул такого посольства говорить про помітні зміни в ос­манській політиці Хмельницького, пов'язані із переоцінкою як міжнародної си­туації в цілому, так і сил і можливостей гетьманства. У 1650—1651 р. Хмель­ницький вважав за можливе відстоювати автономію гетьманства в межах Речі Посполитої, спираючись на підтримку союзників — Криму, Трансільванії, Ду­найських князівств, держав, що лежали в сфері османського впливу. Вибір такої лінії поведінки потребував встановлення добрих відносин зі Стамбулом, пошуків «заступництва» з боку султана, але відсутність зацікавленості і необхідності в прямій підтримці з боку Османської імперії дозволяла затягувати переговори про встановлення османського протекторату, тим більше, що пропоновані з османсь­кого боку умови не влаштовували козацтво.

Ці плани виявилися нереальними, розрахунки на союзників не виправдалися. Затяжний конфлікт із Річчю Посполитою не мав перспектив близького закінчен­ня. В розореній війною країні наростало невдоволення політикою гетьмана і ши­роких верств населення, і козацького війська. На сприятливе закінчення війни можна було розраховувати лише в тому випадку, якби гетьманству надала підтримку одна з «великих держав» — сусід Речі Посполитої. Звідси виступ ук­раїнської дипломатії з ініціативою встановлення османського протекторату над гетьманством: саме це означало надсилання гетьману «стяга» як знака влади, грамоти, яка підтверджувала його право на володіння землями, що входять до складу гетьманства. Після здійснення відповідних актів гетьманство повинно бу­ло розглядатися як частина Османської імперії, а напад на гетьманство мав розцінюватися як напад на саму Османську імперію. Тому, зрозуміло, що прохан­ня про надсилання «стяга» закономірно сполучилися з проханням про надання збройної допомоги проти Польщі. У останньому козацькі дипломати, втім, досягли не багато. Як повідомляв у Відень австрійський резидент, османська влада дозволила добровольцям із прикордонних округів йти на поміч козакам, але відмовилася дати наказ про виступ паші Силістрії (90).

Така стриманість османської влади лише почасти була пов'язана з тим, що Кандійська війна тривала і зв'язувала головні османські сили (91). Не менше значен­ня мала і та обставина, що переговори в березні 1653 р. лише поклали початок вста­новлення османського протекторату над Україною й у Стамбулі ставили, судячи з усього, надання помочі в залежність від наступних кроків козацької старшини.

Для завершення переговорів про встановлення османського протекторату в Україну було направлено з «стягами» посольство на чолі з Мехмед-агою.

У записах російських дипломатів, які відвідували Хмельницького, збереглося досить багато повідомлень про перебування цього посольства в Україні. Головним джерелом є тут статейний список посольства А. Матвеєва та І. Фоміна. За даними, які одержали дипломати, посольство прибуло в Україну в середині травня і було тут до кінця червня (92). Посол привіз для гетьмана великий набір знаків влади — «коруну, и саблю, и булаву, и бунчюк, и кафтан». У грамоті, привезеній послом, пропонувалося, «чтобы бы был гетман в подданных султана» (93). Крім того, посол обіцяв від імені султана військову допомогу у майбутній війні з Річчю Посполи­тою (94). Більш конкретні дані про зміст османських пропозицій знаходяться в повідомленні намісника Густинського монастиря Євфимія. За його словами, геть­ману була обіцяна допомога 10-тисячного війська на чолі із силістрийським пашою, якщо він підкориться султану і передасть йому Кам'янець (95). Нова поява Кам'янця в контексті османсько-українських переговорів показує, що османський уряд, спостерігаючи ріст зацікавленості гетьмана в османській протекції, став по­вертатися до тих умов, які намагався нав'язати гетьманству в 1650—1651 роках.

Ряд важливих повідомлень про російсько-османські переговори надав у липні 1653 р. російським «великим» послам, які направились до Речі Посполитої, ігу­мен православного монастиря в Любліні Сава Попель (96). Відповідно до його інфор­мації, султан зажадав, щоб Хмельницький, якщо він хоче прийняти підданство султана, присягнув йому разом із військом. Саме висунення цієї вимоги змусило гетьмана скликати військову раду. Водночас чауш виклав ті умови, на яких султан погоджувався прийняти Військо Запорозьке під свій захист. Гетьман пови­нен був взяти і передати султану Кам'янець-Подільський. Крім того, Запорозьке військо повинно було зобов'язатися сплачувати данину султану, «дать на то письмо» і зібрати й надіслати данину за перший рік у розмірі 10 тисяч золотих, тисячі волів і 10 тисяч овець.

Якщо в козацької старшини напередодні вирішальних переговорів із Моск­вою були всі стимули для того, щоб приховати конкретний зміст османських про­позицій від російських політиків, яким повідомлялося лише про готовність сул­тана прийняти під захист Військо Запорозьке, то в ігумена православного монас­тиря в Любліні таких стимулів не було. Тому є підстави думати, що його повідо­млення найбільш адекватно відбивають стан справ.

Повідомлення Попеля дають додаткові дані на користь висновка, що, бачачи зацікавленість козацької сторони у військовій допомозі османів, османські політики знову повернулися до тих умов, які вони пропонували гетьману в 1650—1651 рр. Позиція османських політиків не була позбавлена певної логіки: якщо козаки бажають, щоб султан їх захистив, вони повинні за цей захист запла­тити. Частина повідомлень Попеля, що стосується цілей посольства, знаходить підтвердження у листі, відправленому з польського табору на початку вересня 1653 року. У ньому говорилося, що посол повинен був прийняти присягу вірності Хмельницького і полковників від імені усього населення гетьманства (97). Така по­становка питання османською стороною спонукала гетьмана скликати раду для обговорення питання про встановлення османського протекторату. Вже саме скликання такої ради говорить про те, що переговори про прийняття османсько­го протекторату зайшли в 1653 р. набагато далі, ніж у 1650—1651 рр.

Про велику зацікавленість Хмельницького в союзі з Османською імперією го­ворить і той факт, що ще до приїзду Мехмед-аги він відправив у Стамбул ще одне посольство (98). Переговори, які посольство вело в Стамбулі в червні 1653 р., кида­ють додаткове світло на політику Хмельницького. Посли, за повідомленням австрійського резидента, домагалися того, щоб султан заявив владі Речі Поспо­литої, що козаки — піддані султана, і, якщо їхня земля зазнає нападів, їх буде за­хищати Османська імперія. Крім того, вони просили, щоб султан заборонив хану розоряти українські землі (99). Очевидно, що цього разу йшлося про серйозну уго­ду з Османською імперією, яка б захистила землі гетьманства від нападу з боку Речі Посполитої і Криму і призвела до припинення тривалої, кровопролитної війни. Таке втручання Османської імперії на користь козаків було можливим ли­ше після встановлення османського протекторату над гетьманством, і. гетьман, і. мабуть, частина старшини, за певних умов були готові піти на це.

У російських і польських джерелах збереглися свідчення про раду, яку скли­кав Хмельницький наприкінці червня — на початку липня 1653 року (100). Всі джерела змальовують ту саму картину (розходження стосуються лише окремих деталей). На раді відбулися сутички прихильників і супротивників османського протекторату, і останні звернулися за підтримкою до «черні» — козацького війська. Відповідно до одного із джерел, проти підпорядкування османам висту­пило і православне духовенство. В результаті пропозиція про прийняття османсь­кого протекторату була відхилена.

Наслідок рішень ради значною мірою був обумовлений тієї ціною, яку османи зажадали за свою «протекцію». Повідомлення духовних співрозмовників російських дипломатів в Україні про розміри цієї ціни знаходять підтвердження у повідомленнях, які надходили в цей час із Стамбула. Одне з таких повідомлень було від Хоми Іванова — одного з російських агентів у Стамбулі. «И ныне, — пи­сав він, — опять послали (османи. — Б.Ф.) посла с таким делом, чтоб взять Каменца и отдати салтану и еще просят у него, чтоб уложить дань давати. А гетман им отвечал: яз, де, города не могу дать ни инаи никакои дани, я не имею государства богатого... только, есми люди воинские, егда понадобитца салтану, быть мне готову на его службу» (101).

У найважливішій частині повідомлення Хоми Іванова знаходить своє підтвер­дження в розповіді австрійського резидента про османо-українські переговори в Стамбулі у червні 1653 року. Як зазначив резидент, послів прийняли погано і вдягнули на них каптани лише при від'їзді. Причина невдоволення османів, як з'ясував резидент, полягала в тому, що османи хочуть одержати від козаків дани­ну, а ті не хочуть її давати (102).

Таким чином, спостерігаючи все більшу зацікавленість козацької верхівки у зближенні зі Стамбулом, османський уряд знову спробував примусити її прийня­ти османський протекторат на умовах, які вже виставлялися в 1650—1651 рр.: сплата данини, передача османам опорних пунктів на території України. Вису­вання вимоги про сплату данини знову вело до такої сутички двох різних ментальностей, про яку вже говорилося вище. Не дивно, що нова спроба встановлен­ня османського протекторату над Україною закінчилася настільки ж безрезуль­татно, як і перша (103).

При оцінці цього, заключного етапу переговорів між Османською імперією і гетьманством, варто враховувати, що українсько-османські переговори протіка­ли в умовах, коли з кінця 1652 р. різко активізувалися контакти з Росією, у ході яких було знову порушене питання про встановлення російського протекторату над Військом Запорозьким. Вже ця обставина свідчить, що османський протек­торат над Україною розглядався як одне з можливих рішень проблеми, як свого роду запасний варіант на випадок, якщо російський уряд і цього разу не захоче відмовитися від своєї політики збереження миру з Річчю Посполитою.

Для позиції, зайнятої в цей час козацькою верхівкою, варто визнати показо­вим, що розпочаті з Османською імперією переговори зовсім не приховувалися від російського уряду (104), а, навпаки, усіляко намагалися довести до відома російської сторони, що на переговорах йдеться саме про встановлення османсько­го протекторату над Військом Запорозьким. Так, вже в квітні 1653 р. посли Війська Запорозького К. Бурляй і С. Мужиловський заявили російським пред­ставникам на переговорах, що «к ним, де присылали многажды турской салтан и крымской хан, зовучи к себе в подданство» (105). Пізніше, 3 червня, приймаючи посланців путивльського воєводи, Хмельницький демонстративно заявив, що оскільки цар не хоче прийняти Україну під своє заступництво, «не отойтить мне бесурменских неверных рук... приводит мене бог обладану быти и слугою неверному царю» (106). Звертає на себе увагу і те, що з весни 1653 р. генеральний писар Запорозького Війська Іван Виговський став таємно передавати російським дип­ломатам тексти османських грамот (107). Зрозуміло, і раніше російським диплома­там (як, наприклад, Вас. Унковському) вдавалося діставати з гетьманської кан­целярії «списки с турских листов», але цього разу писар передавав російським дипломатам оригінали турецьких документів, які іноді знаходилися в Москві по декілька місяців. Як уявляється, писар міг дозволити собі таку «необережність», тому що відповідні дії були заздалегідь узгоджені із самим гетьманом. Передача в Москву оригіналів грамот повинна була переконати російський уряд у серйоз­ності намірів османів і серйозності переговорів, які вони ведуть із гетьманом.

Таким чином, ці переговори можна розглядати також як своєрідну форму ти­ску на російський уряд, щоб домогтися, нарешті, втручання російського уряду у війну між Росією і Річчю Посполитою. Немає підстав думати, що побоювання встановлення османського протекторату над Україною були головною причиною, яка спонукала російський уряд змінити ту позицію, яку він займав протягом по­передніх років. Значення мало те, що визначена стабілізація внутрішньополітич­ного становища в країні після припинення Псковського повстання 1650 р. дала можливість нагромадити сили і засоби для майбутньої війни з Річчю Посполитою за володіння східнослов'янськими землями в межах цієї держави.

Проте дані про українсько-османські переговори змусили російський уряд ак­тивізувати свої дії. Саме звістка про те, що в Україну прибув «повноважний по­сол» султана, щоб прийняти присягу від гетьмана і полковників, спонукала Олексія Михайловича 22 червня 1653 р., ще до прийняття остаточних рішень Земського собору, повідомити Богданові Хмельницькому, що він приймає Військо Запорозьке під свою «високу руку» і вишле в Україну свої війська (108). Аргумент, що Військо Запорозьке не можна «отпустить в подданство турскому салтану или крымскому хану», зайняв своє важливе місце й у рішеннях Земсько­го собору 1653 року (109). Таким чином, і російський уряд використовував цей ар­гумент, щоб переконати стани прийняти рішення про встановлення російського протекторату над гетьманством.

Хоча джерела різного походження досить одностайно говорять про те, що ко­зацька рада вже в середині літа 1653 р. ухвалила не приймати підданства султа­на, це не припинило османо-українських переговорів, які з високою інтен­сивністю продовжувалися аж до кінця 1653 року. Так, відповідно до повідомлень австрійського резидента, 8 червня 1653 р. у Стамбул прибуло нове козацьке по­сольство, яке знаходилося тут до кінця місяця (110), а на початку вересня в Стамбул повернувся османський посол, який їздив до Хмельницького (111). Відомості про перебування в гетьмана османських послів зустрічаються неодноразово в повідо­мленнях, що виходили від українських політиків у другій половині 1653 року. Так, 9 серпня про перебування в гетьмана османських послів повідомляв думно­му дяку Л. Лопухіну Іван Виговський (112). Посол Хмельницького Лаврін Капуста, який приїхав у вересні (судячи із запису в рішеннях Земського собору 1653 р.), також повідомив, що «к гетману ж, де, присылал турской салтан в обоз в Борки посланца своего, зовучи ево к собе в подданство» (113).

Низка важливих роздумів схиляла гетьмана до того, щоб не ставити владу в Стамбулі до відома про рішення козацької ради і продовжувати переговори про прийняття османської «протекції». До літа 1653 р. було ясно, що гетьманство очікує нова війна з Річчю Посполитою, її інтенсивні приготування до нового по­ходу в Україну не були секретом. Водночас було не менш ясно, що, незважаючи на принципове рішення про прийняття України під російський протекторат, російські війська прийдуть в Україну не раніше наступного, 1654 року.

За цих умов гетьману треба було вести війну, спираючись на підтримку Кри­му й інших татарських утворень на території Східної Європи (Буджацька орда, Ногаї й ін.), а це потребувало збереження добрих відносин із Стамбулом. Розра­ховував гетьман, як побачимо далі, і на можливість втручання на його користь і самої Османської імперії. Зрозуміло, що домогтися допомоги Османської імперії і її васалів гетьман міг, лише підтримуючи в османських політиків надії на вста­новлення османського протекторату над Україною. Не дивно, що, судячи з повідомлення австрійського резидента, козацькі посли, що прибули в Стамбул на початку червня 1653 р., не тільки не говорили нічого про відмову козацької ради прийняти османський протекторат, але навпаки заявили про згоду козацької сто­рони щорічно виплачувати данину султану в розмірі 40 тис. талерів на рік. При цьому була зроблена обмовка, що данина буде виплачуватися по закінченні війни з Річчю Посполитою. Козацькі посли просили султана вислати для їхнього захи­сту «загони зі стягами», тобто, по суті, вступити у війну з Річчю Посполитою (114).

Повідомлення австрійського резидента дозволяє розкрити особливості дипло­матичної гри, затіяної Хмельницьким у Стамбулі. Гетьман намагався забезпечити допомогу султана і його васалів у війні, що насувалася, із Річчю Посполитою до то­го часу, коли з установленням російського протекторату над Україною всі розмови про сплату данини османам стануть безпредметними. Реалізувати свій план по­вною мірою Хмельницькому не вдалося. Вислати проти Речі Посполитої «загони зі стягами» уряд султана не захотів. Тут зрозуміло, не на останньому місці стояло те, що головні сили османів, як завжди, були пов'язані Кандійською війною. Проте мав значення і той факт, що Хмельницький і його полковники так і не принесли по­ки тієї присяги, якої вимагав султан. Проте, розраховуючи на встановлення свого протекторату над Україною, Османська імперія не могла надати гетьманство само­му собі в його війні з Річчю Посполитою, і хану було надіслано наказ допомагати козакам. 10 листопада 1653 р. один із наближених гетьмана, полковник Герасим Яцкєвич, говорив російським послам: «писал, де, турской к крымскому царю в войско: покаместа гетман станет стоять в войске, чтоб крымской царь к себе не ходил, и гетману б помагал, а будет, де, крымсской царь от гетмана прочь пойдет и помогать не станет, и тут, де, царь велит его переменить» (115).

Незважаючи на труднощі, османські правителі продовжували покладати надії на те, що їм усе ж удасться домогтися своїх цілей в Україні. Як писав восе­ни 1653 р. один із російських агентів у Стамбулі, архімандрит Варфоломій, ко­зацьких послів, які приїжджають сюди, «почитают их зело золотыми кафтанами и собольими шубами, и кормами и иными дарами, чтобы их под салтанову руку приклонити» (116). Завдяки обраній Хмельницьким тактиці надії на встановлення протекторату над Україною зберігалися в османських політиків ще і на початку наступного, 1654 року. Характеризуючи настрій у Стамбулі, один із російських агентів, Іван Ніколаєв, писав у цей час: «Да у них же, де, слух был, что идет к сал­тану Хмельницкого посланец, и они, де, его ожидали с радостью, чая того, любо тот посланец придет с тем, чтоб салтан принял их черкас, к себе в подданство. И то, де, пролгалося» (117).

Виконане дослідження показує, що про жодне встановлення османського про­текторату над Україною в 1650—1653 рр. не може бути й мови. Незважаючи на численні заяви про те, що козаки є «підданими» султана, які гетьман робив, ба­жаючи, щоб Османська імперія підтримала ті або інші його дії, протягом цих років справа так і не дійшла до встановлення і схвалення сторонами якоїсь виз­наченої моделі відносин між Османською імперією і гетьманством (відповідно не може бути і мови про спроби здійснення такої моделі на практиці). Є всі підстави погодитися з висновком українського дослідника Ю. Мицика, що Хмельницький ніколи не був васалом Османської імперії (118).

Водночас варто констатувати, що питання про встановлення османського про­текторату над Україною зайняло значне місце у відносинах Османської імперії і Війська Запорозького в ці роки і були предметом тривалих обговорень представ­ників обох сторін. Аналіз наявних свідчень дозволяє говорити про принципово різний підхід сторін до цього питання, про сутичку при його обговоренні двох різних ментальностей: ментальності козацького середовища, що формувалася під впливом шляхетської дворянської ідеології Речі Посполитої, і ментальності османської імперської бюрократії. Цих розбіжностей уже було б достатньо для кінцевої невдачі переговорів, навіть якщо не брати до уваги культурні й кон­фесійні бар'єри між двома суспільствами.

Захоплений вивченням нових матеріалів. М.С. Грушевський схильний був ду­мати, що переговори зазнали невдачі тому, що Османська імперія не до часу («не­вчасно») зажадала «якогось харачу, можливо що й передачі їй Камінця» (119). Дослідник, як уявляється, не зрозумів своєрідної логіки в діях османів. Вивчен­ня матеріалів про всю сукупність османо-українських контактів приводить до висновку, що до кінця 40-х рр. склалася чітка концепція османської політики стосовно України, найважливішою частиною якої було одержання стратегічно важливих опорних пунктів на її території. Ця політика була активною: як тільки виявлялася зацікавленість гетьманства в османській підтримці, османські політики починали нав'язувати гетьманству протекторат на бажаних для них умовах. У середині XVII в. обмежувалися дипломатичними методами, у другій половині сторіччя перейшли до військового. Мистецтво Хмельницького, як політика, у даному випадку полягало в тому, що, використавши переговори про протекцію для одержання дипломатичної і військової (в обмежених розмірах) підтримки з боку османів, гетьман зумів уникнути встановлення залежності від Османської імперії.

 

Література

 

1. Sekowski J. Collectanea z dziejopisow tureckich rzeczy do historii poilskiej sluzacych. – Warszawa, 1824. — Т. 1. — s. 201—202, 205.

2. Jakuba Michailowskiego wojskiego lubelskiego a pozniej kasztelana bieckiego ksiega pamietnicza (далі — Michailowski J.). - Krakow, 1870.

3. Ibid. — № 120. — s. 408.

4. Ibid. — № 194. — s. 578.

5.Опублікована спочатку в «Вестнике Европы» за 1878 р. стаття «Богдан Хмельницкий данник Оттоманской Порты» була перевидана потім у зібранні творів М.І. Костомарова. — Костомаров И.И. Собрание сочинений. — Кн. V. — Т. XII—XIV. — СПб., 1905. — с. 003—015.

6. Там же. — С.615.

7. Буцинский П. О Богдане Хмельницком. — Харьков, 1882. —  с. 114—115, 122-127.

8. Карпов Г. В защиту Богдана Хмельницкого. — М., 1890.

9. Грушевський М.С. Історія України-Русн. — Т. VIII. — Ч. 3. — Київ; Відень, 1922. — Т. IX. — Ч. 1. — Київ, 1928.

10. Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. IX. — Ч. 1. — с. 54.

11. Там же. — с. 134—136.

12. Там же. — Ч. 2. — К., 1931. — с. 781, 784. Про Хмельницького Грушевський у цьому зв'язку писав: «Я думаю, що він зовсім щіро вважав можливим сполучити такі відносини до царя з раніше зав'язаними відносинами до султана: поскількі Порта і Московщина не стояли у ворожнечі між собою, і яка тут могла бути перешкода на його погляд?» (Там же. — с. 608).

13. Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. IX. — Ч. 1. — с. 468.

14. Там же. — с. 7.

15. Там же. — с. 558.

16. Див. у цьому зв'язку його зауваження, що «становище гетьмана й його окруження супроти турецьких домагань, зовсім не було таким здержливим, як се вони представляли українським громадським кругам» (Там же. — с. 537).

17. Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. Львів. 1990 (перше видання роботи у зміненому на вимогу цензури вигляді вийшло у світ в 1954 р.), с.151-152.

18. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. Т. X. СПб., І 878. — с. 554.

19. Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. IX. — Ч 2. — с. 836-839.

20. Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. с. 153.

21. Петровський М.Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648 — 1651). К., 1940., — с. 140.

22. Голобуцкий В.А. Дипломатична історія освободительной войны украинского народа, К., 1962. — с. 266. Дослідник навіть написав, що «ретельний аналіз грамот, якими обмінювалися Хмельницький і султан, показує, що в них не було й мови про васальну або іншу залежність України від Туреччини».

23. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. К., 1995. с. 273—288.

24. Там же. — с. 299.

25. Там же. —  с. 368, 399.

26. Там же. — с. 401.

27.Гіпотеза розроблялася вченим у низці робіт, результати вивчення питання наведено у статті: Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною // Український археографічний щорічник. —  Вип. 2. — К., 1993.

28.  Новосельский Л.Л. Борьба Московского государства с татарами в первой половине XVII в. — М.; Л., 1948. — с. 395. Российский государственный архив древних актов (далее — РГАДА). — Ф. 123 (Сношения России с Крымом). — 1648 г. — № 1. — ЛЛ. 56 — 57.

29. РГАДА. — Ф.123 — 1648 г. — № 1. — Лл. 56-57.

30. Katalog dokumentow tureckich. Dokumenty do dziejow Polski I krajow osciennych w latach 1455-1672. Opr. Z. Abrachamowicz. — Warszawa, 1959 — №№ 339-340. — s. 326-327.

31. РГАДА — Ф.123 — 1648 г. — № 1. — Лл. 201; 1647 г. — № 13. — Лл. 220-221.

32. РГАДА — Ф.123 — 1648 г. — № 1. — Лл. 202; 1647 г. — № 13. — Л. 221. Див. і аналогічні повідомлення російських агентів із Стамбула. — РГАДА. — Ф. 52 (Сношения Россни со странами Балканского полуострова) 1649 г., № 10. Лл. 7—8. На ці вимоги хан нібито відповідав: «мы де, люди бедные, где, де, нам взять только не за саблею, где добудем».

33. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі — АЮЗР). — Т. 8. — СПб., 1875. — № 7. — С. 280 (повідомлення «полоняников», вихідців з Туреччини).

34. Переклад відповідних текстів див.: Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною // Український археографічний щорічник. —  Вип. 2. — К., 1993.

35. Abrachamowicz Z. Comments on three letters by khan Islam Girey III to the Porte (1651) // Harvard Ukrainian Studies. – Vol. 14. – 1990.

36. Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною. — С. 191.

37. РГАДА. — Ф. 52. — 1649 г. — № 17. — ЛЛ. 11—16.

38. Katalog dokumentow tureckich. Dokumenty do dziejow Polski I krajow osciennych w latach 1455-1672. Opr. Z. Abrachamowicz. — Warszawa, 1959 — № 341. — s. 328.

39. РГАДА. — Ф. 123. — 1649 г. — № 1. — Л. 8.

40. Pamietniki do panowania Zygmunta III, Wladyslawa IV, Jana Kazimierza / Wyd. K.W.Wojcicki. – T. II. – Warszawa, 1846. – s. 49.

41. Michalowski J. Op. cit. – № 93 (27 жовтня 1648 р.)

42. Грушевський М.С. Історія... — Т. IX. — Ч. 1. — с. 54—55.

43. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы... — Т. II. — М., 1954. — С. 437.

44. Там же. — С. 436.

45. Michalowski J. Op. cit. s. 554-555.

46. Документи Богдана Хмельницького. — К., 1962.— № 107 (дефектний переклад документа).

47. Цікаво, що в цьому випадку йдеться не про виступ на підтримку султана, а про нейтралітет.

48. Бутич І. Два невідомі листи Богдана Хмельницького // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — Т. ССХХІІ. Праці історико-філософської секції. — Львів, 1991. — с. 321-325.

49. Распросные речи Ивана Мануйлова (РГАДА. — Ф. 52. — 1651 г. — № 25. ЛЛ.2-3); грамота архимандрита Амфилохия (РГАДА. — Ф. 52. 1651 г. — № 29. — ЛЛ. 21—22, 27).

50. Жерела до історії України-Руси. — Т. XII. —  Львів, 1911. — № 128. — с. 139.

51. Грушевський М.С. Історія... — Т. 9. — Ч. 2. — К., 1931. — с. 1539-1540.

52. Грушевський М.С. Історія... Т. 9. — Ч. 1. — К., 1928. — с. 131.

53. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. — Т. 2. — с. 185.

54. РГАДА. — Ф. 52. — 1651. — № 29. — Л. 32.

55. Документи Богдана Хмельницького. — 127. С. 204, 205. Текст грамоти зуміли дістати польські власті, ті у травні 1651 р. його передали дякам Посольського приказу, щоб скомпрометувати гетьмана в очах російського уряду.

56. Грушевський М.С. Історія... Т. 9. — Ч. 1. — К., 1928. — с. 137.

57. РГАДА. Ф. 52. 1651г.29.   ЛЛ. 23-26.

58. Це свідчення дає пояснення повідомленню більш пізніх джерел, що патріарх Парфеній ІІ страчений османами 15 травня 1651 р. за те, що «Хмельницкого послов к себе к благословению призвал» Николаевский Н. Из истории сношений России с Востоком в половине XVII столетия (Спб., 1882. с. 22-23.

59. Жерела до історії України-Руси. — Т. ХІІІ. — № 167. — с. 161.

60. Як пояснював у 1617 р. стамбульський муфтій російським послам «по нашей мусульманской вере крестьяном вспоможенье чинити даром не велено». — РГАДА. — Ф. 89. (Сношения России с Турцией). 1615 г. — Д. 4. Л. 199.

61. Жерела до історії України-Руси. — Т. ХІІ. — № 167. — с. 164-165.

62. Про тексти і публікації документів див. Katalog dokumentow tureckich. Dokumenty do dziejow Polski I krajow osciennych w latach 1455-1672. Opr. Z. Abrachamowicz. — Warszawa, 1959 — № 341. — s. 331.

63. Грушевський М.С. Історія... — Т. 9. — Ч. 1. — К., 1928. — с. 54.

64. Публ. документу: Rypka J. Weitere Beitrage zur Korrespondenz der Hohen Phorte mit Bohdan Chmel’nickyj // Archiv orientalni, 1930. Т. II. — 2. s. 282-283.

65. Rypka J. Weitere Beitrage... — s. 270—278. Каtalog... № 345.

66. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы... — Т.ІІІ — М., 1954. — с. 65, 80.

67. Там же. — с. 80.

68. Про поїздку Івана Петрова в Москву див.: Воссоединение... — Т. ІІ.— с. 24, 383, 452. РГАДА. — Ф. 52. — 1650 г. — № 25. Про поїздку в Молдавію та Валахію див.: Воссоединение... — Т. ІІІ. — С. 05, 80, Грушевський М.С. Історія... — Т. 9. — Ч..1. — с. 250-251.

69. Флоря Б.Н. Россия и стамбульские греки в годы борьбы за Азов (1637-1642) // Славяне и их соседи. — Вип. 4. Османская империя и народы Центральной, Восточной, Юго-Восточной Европы и Кавказа в XV —XVII вв. — М., 1992. — с. 112, 116-118.

70. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы... — Т. III. — с. 61-62.

71. РГАДА. — Ф. 52, 1651 г. — № 36. — ЛЛ. 11-12.

72. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы... — Т. III. — с. 65, 80.

73. Там же. — с. 116.

74. Pamietniki do panowania Zygmunta III, Wladyslawa IV, Jana Kazimierza / Wyd. K.W.Wojcicki. – T. II. – Warszawa, 1846. – s. 130.

75. Як випливає зі знайденого Грушевським повідомлення старця Кирилівського монастиря Гурія, чутки про очікуваний прихід османських військ в Україну викликали велику тривогу населення Києва. — Грушевський М. С. Історія. — Т. 9. — Ч. 1. — С. 137-138.

76. Жерела до історії України-Руси. — Т. XII. — № 172. с. 168.

77. Там же.

78. РГАДА. — Ф. 52. — 1652 г. — № 3. — Л. 14-15.

79. 27 липня Рейнигер писав, що прибуле в червні козацьке посольство ще не відправлене (Жерела до історії України-Руси. — Т. XII. — № 175. — с. 169). Втім, у повідомленні російського агента говориться про двох послів — Павла та Савелія. Савелій міг бути тим послом Хмельницького, якого гетьман, за свідченням польського сучасника відправив у Стамбул після Берестечка «upraszajac ginaczym kozakom ratunku». В джерелі наводилося лише прізвисько посла — «Коtarzny», тобто той, хто побував у турецькому полоні на каторгах — турецьких галерах — Pamietniki do panowania Zygmunta III, Wladyslawa IV, Jana Kazimierza / Wyd. K.W.Wojcicki. — T. II. — Warszawa, 1846. — s. 199.

80. Про такий наказ повідомляли хану із Стамбула і молдавському господарю Василю Лупу (Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. 9. — Ч. 1. — c. 315-316). У цих повідомленнях вказувалась інша дата від'їзду послів — 28 серпня.

81. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы... — Т. III. — с. 143.

82. РГАДА. — Ф. 52. — 1652 г. — 8. — Л. 13.

83. РГАДА. — Ф. 52. — 1653 г. — 26. — Л. 5-6. Гінець, який їздив з цим до Хмельницького, у середині лютого 1653 р. був уже на зворотньому шляху в Ясах. Про зацікавленість османів в успіху місії говорить така деталь: візир наказав викупити з полону трьох «добрих» запорізьких козаків «и одежу на них положил и лошади дал» і відправив із гінцем до Хмельницького. — Там же. — № 31. — Л. 6.

84. Sekowski J. Collectanea z dziejopisow tureckich rzeczy do historii poilskiej sluzacych. – Warszawa, 1824. — Т. 1. — s. 204-205. Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. 9. — Ч. 2. — К., 1931. — с. 1545.

86. РГАДА. — Ф. 52. — 1653 г. — № 31. — Л. 6-7.

87.РГАДА. — Ф. 52. — 1653 г. — № 20. — Л. 22.

88. Жерела до історії України-Руси. — Т. XII. — № 231. — с. 194-195.

89. Архив Юго-Западной России. — Ч. 3. — Т. 4. — К., 1914 — NССХС. — c. 799 (у грамоті висловлюється невдоволення втручанням Тимофія Хмельницького в молдавські справи).

90. Жерела до історії України-Руси. — Т. XII. — № 231. — с. 194-195. Пізніше, за деякими свідченнями, паша надіслав Хмельницькому загін із 400 (РГАДА. — Ф. 52. — 1653 г. — № 4. — Л. 3).

91. Варто мати на увазі, що на початку 1653 р. почалися мирні переговори з Венецією за посередництвом Франції і позначилися перспективи закінчення війни, що, мабуть, також справило свій вплив па політику Хмельницького.

92. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы... — Т. III. — с. 289, 302.

93. Там же. — с. 303.

94. Там же. — с. 289.

95. Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. 9. — Ч. 1. — С. 535.

96. РГАДА. — Ф. 79 (Сношения России с Польшей). — Кн. 84. — Л. 96-97. Це свідчення ввів до наукового обігу М.С. Грушевський (Історія України-Руси. — Т. 9. — Ч. 1. — с. 558-559), але не піддав його науковому аналізу.

97. Michalowski J. Op. cit.   255. — s.605.

98. Як повідомляв пізніше російським дипломатам учасник посольства військовий товмач Яско, посольство було відправлено в квітні (АЮЗР. — Т. 10. — СПб., 1878. — Стб. 56).

99. Жерела до історії України-Руси. — Т. XII. — № 265. — С. 229.

100. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы... — Т. III. — с. 306-307, 324, 329. Pamietniki. — Т. II. — s. 211-212. Michalowski J. Op. cit.  — № 255. — s. 666. Див. також повідомлення з польського табору: Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. 9. — Ч. 1. — с. 550.

101. РГАДА. — Ф. 89 (Сношения России с Турцией), 1653 г. — № 1. — Л. 2.

102. Жерела до історії України-Руси. — Т. XII. — № 270. — с. 232.

103. Порівняно з ним явно другорядне значення мали розбіжності, пов'язані зі втручанням гетьмана Хмельницького в молдавські справи.

104. Як це було в 1650 р., коли восени цього року гетьман пояснював російському посланцю В. Унковському, що веде переговори про укладення миру з Османською імперією (Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы... — Т. II. — № 181. — с. 433).

105. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы... — Т. III. — № 153. — С. 263.

Там же. — с. 320.

107. Такі грамоти були ним передані Якову Лихарьову (навесні 1653 р.), Андрію Матвеєву (у червні 1653 р.), Івану Фоміну (у серпні 1653 р.) Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы...  — Т. III. — с. 302, 353, 360, 363.

108. Там же. — №  170. — с.322-323. Зв'язок подій вірно відзначений М.С. Грушевським (Грушевський М.С. Історія України-Руси. —  Т. 9. — Ч. 1. — с. 569).

109. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы... — Т. III. — № 197. — с. 414.

110. Жерела до історії України-Руси. — Т. XII. — № 273. — с. 238. — № 288. — с. 247.

111. Там же. — № 313. — с. 266.

112. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы... — Т. III. — № 185. — с. 366.

113. Там же. — с. 312.

114. Жерела до історії України-Руси. — Т. XII. — № 273. — с. 238.

115. АЮЗР. — Т. Ю. — №3. — Стб. 66.

116. РГАДА. — Ф. 52. — 1654 г. —  № 2. — Л. 8-9.

117. АЮЗР. — Т. 8. — № 42. — С. 380.

118. Мицик ЮА. Дипломатичне листування Османської імперії як джерело до історії Визвольної війни українського народу середини XVII. ст. // Международные отношения и государственные структуры в Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европе в IV-XVIII вв. Запорожье, 1993. — с. 45.

119. Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. 9. — Ч. 1. — с. 558.

 

Журнал “Київська старовина”, № 3/2001. Текст відсканований автором сайту