Омелян Пріцак

Передмова до книги ’’Походження Русі’’

Всі теорії відмирають. Відімре і моя. Однак я вірю, що принаймні зробив один крок до істини.

Анрі Піренн (1913)

Авторові, який береться до написання чергової праці про походження Русі, потрібна не лише сміливість, але й належне виправдання.

Протягом останніх двохсот п'ятдесяти років була створена величезна бібліотека наукових монографій на цю тему. Чи є потреба додавати ще щось до такого численного зібрання? П'ятдесят років роботи й розмірковування над цим питанням переконали мене, що відповідь має бути позитивною, оскільки проблема ще зовсім не розв'язана. Натомість, як буде показано нижче, протягом цих років виникли дві суперечливі й догматичні школи.

У такій безрадісній ситуації мені спало на думку, що єдиний правильний шлях полягатиме в дослідженні всієї теми абсолютно по-новому, відкинувши спеціальну наукову літературу з її застарілими суперечками. Я вирішив виробити новий підхід і нову методологію, звернувшись безпосередньо до першоджерел.

Нова праця спирається на п'ять принципів. По-перше, необхідно було звільнити законну наукову проблему походження Русі від усіх емоційних “патріотичних” виливань та хуторянський вимог типу “ad maiorem nationis gloriam” або “ad usum Delphini”, в даному випадку, доказів про “спроможність слов'янських народів створити державу” (термін “слов'янський” є лінгвістичним, а не політичним — О.П.). Тобто назріла потреба вилучити проблему походження Русі з хуторянської східноєвропейської установки (з часів слов'янофілів — концепція “відокремленості російського історичного розвитку”) і підвести її до належного рівня — в контексті й перспективі всесвітньої історії.

По-друге, слід було усвідомити, що держава, зокрема Русь не могла народитися зненацька, начебто з голови Зевса. І тому не може пояснюватись якимось одним чинником або явищем. Для автора “Повісті минулих літ” ця держава виникла в 6370 році від сотворіння світу (862 р. н. е.) після приходу на Русь трьох братів-варягів. “Розв'язання проблеми”, прийнятне для автора XII ст., не може задовольняти сучасного історика.

Процес виникнення розвинутої цивілізації у Східній Європії подібно до інших територій був тривалим і складним. Його не можна зводити до діяльності якоїсь жменьки героїв. Згідно з нашим поясненням всієї праці, поданим нижче, цей процес тривав, як мінімум, від 770 до 1072 року і був сповнений несподіванок і випадковостей, таких, як, скажімо, вибір саме слов'янської мови знаряддям культурної діяльності нової політичної структури.

Останнє слід розглянути окремо. Будучи новгородським князем (до 980 року), Володимир (Великий) цікавився щонайперше підтриманням добрих торговельних зв'язків з мусульманським купецтвом Волзької Булгарії, яка, у свою чергу, економічно була провінцією ісламського Хорезму, а культурно — колонією центральноазіатського тюркського ісламу. Їхній культурний вплив проявився в мовній асиміляції (тюркізації) волзьких булгар, теперішніх казанських татар.

Достовірне арабське джерело (аль-Марвазі, прибл. 1120 рік) повідомляє, що Володимир сам прийняв іслам (під час новгородського правління). Якби він залишився в Новгороді, то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу і таким чином північна частина східних слов'ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши “півмісяць” на “сонце” Константинополя, де змушений був замінити іслам на грецьке християнство. Його син і послідовник Ярослав (Мудрий) замінив грецький обряд на слов'янський, поклавши початок слов'янізації всієї Східної Європи. Якби правителі Русі не прийняли однієї із світових релігій і не заснували осідлої культури з началами історичної свідомості, Русь могла б залишитися такою ж загадковою і позаісторичною, як анти в джерелах VI—VII ст. Вирішальним фактором для народження Русі як історичної цілісності у Східній Європі був не 862-й чи будь-який інший рік, а тривалий відтинок часу, починаючи прибл. від 770 року і закінчуючи християнізацією в 988—1072 роках.

Третім принципом моєї методології є усвідомлення синкретичного характеру державного устрою Русі. Це найвиразніше проступає в потрійному титулі, який руси давали своєму правителю, називаючи його германським кънязь (>kuning), тюркським каганом (qayan) і візантійським (у готській вимові) цъсарь>царь (kaisar).

Частина цієї праці присвячена подіям останньої чверті XIII ст. Це не випадково, адже про VIII—Х ст. у Східній Європі та Скандинавії є набагато менше вартісної інформації, ніж про три наступні століття. Вивчення пізнішого періоду цінне тим, що дає змогу простежити наслідки більш ранніх подій. Таке “читання історії навспак”, користуючись висловом Фредеріка Вільяма Мейтленда, або “свідомо ретрогресивний метод”, за визначенням Марка Блока, є четвертим принципом цієї праці.

Держава є однією з найзначніших ідей і найвищих досягнень розвинутої урбаністичної цивілізації. Вона виникає не спонтанно, а запозичується у народів, у яких уже існує. Переймання такої ідеї народами, які не витворили власної держави, обумовлене зрозумінням її важливості й доцільності, тому ті народи добровільно віддаються під провід досвідчених іноземних навчителів.

Мій п'ятий принцип полягає в тому, що так само, як для більшості людей неможливо здобути Нобелівську премію з фізики, так і для співтериторіальних, погано організованих, язичницьких, неписьменних селянських громад Східної Європи у VIII-X ст. було неможливо створити державу. Навіть через тисячу років, у 1917—1920 рр. більш освічені селянські громади, що жили на споконвічній території Київської Русі, українські селяни так і не відчули необхідності й не знайшли шляхів створення власної держави.

Цитується за О.Пріцак. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг), Т.1., К., 1997, с. 29-31