Андрій Окара

Преподобний Паїсій (Величковський) та Григорій Сковорода в культурному оточенні XVIII століття

Величковський та Сковорода з'явилися на світ одного року - 1722, на Україні, на Полтавській землі.

Величковський, названий при хрещенні Петром, народився 21 грудня у самій Полтаві, у сім'ї потомствених священиків - прадід, дід, батько та старший брат послідовно були настоятелями Полтавського Успенського собору. Якби Величковський скінчив курс Києво-Могилянської Академії та повернувся у Полтаву, то також став би настоятелем цього собору. Григорій Сковорода народився рівно за місяць до Величковського: 3 грудня (20 листопада ст.ст.) 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині, в сім'ї простого козака.

Величковський і Сковорода навчалися в найстарішому на Україні (та всіх інших східнослов'янських землях) вищому навчальному закладі - Києво-Могилянській Академії. Одночасно вони перебували в її стінах протягом 1738-1739 навчального року, але відомостей про їхнє можливе знайомство не збереглося. У неповних сімнадцять років св. Паїсій втікає з Академії та вирушає у мандри українськими, молдавськими та грецькими монастирями в пошуках духовного наставника.

Григорій Сковорода, як відомо, повністю закінчив курс Академії, декілька разів подорожував до Європи, викладав у різних духовних навчальних закладах. Останні три десятиліття свого життя Сковорода мандрував по Україні, чому і увійшов до історії саме як мандрівний філософ. Але мандри Величковського та Сковороди відрізняються. Якщо піше шевствіє Величковського спочатку, до Афону, обумовлювалося виключно внутрішніми чинниками - пошуком духовного наставника, то згодом, коли він сам став на чолі чернечої братії, переїзд до Молдавії та мандрівки братії молдавськими монастирями були викликані лише зовнішньою необхідністю (тиском з боку турецької адміністрації). мандрівництво Сковороди - явище дещо іншого роду, воно не обумовлюється причинно-наслідковим зв'язком, у ньому виявляється певна надмірність буття, ото саме "веселіє сердечноє". С

почили Величковський та Сковорода 1794 році, трохи не доживши до 72: 9 листопада Сковорода, 15 листопада - Величковський. На могилі Величковського в Нямецькому монастирі (у Румунії) зроблено напис: "Зде почиваетъ блаженный отец нашъ иеросхимонахъ и архимандритъ старецъ Паисий..." та вибито "Надгробное рыдание Старцу Паїсію от всех чад его духовных" у 72 рядка - за числом його земних літ. На могилі Сковороди у селі Іванівка (під Харковом) відтворено автоепітафію філософа, що надзвичайно точно відображає його духовні шукання: "Світ ловив мене, та не спіймав".

XVIII століття почалося західницькими реформами Петра I і стали воістину переломним для доль України, Білорусі та Росії. Московське царство, ідеологічна та національна за своїм типом держава, що жила міфологемами Святої Русі й Москви - Третього Риму - останнього притулку й оплоту православної віри, перетворилося у наднаціональну Російську імперію, державу прагматичного типу, що існувала ніби для "загального блага" підданих. І в цій державі вже не залишалося певної культурно-політичної ніші для українського начала. Якщо в Московській Русі ідеалом соціального устрою вважалася "симфонія" (співробітництво) церкви й держави, те Петро I ліквідував патріаршество і підпорядкував церковний апарат державі, намагаючись абсолютизувати останню й звільнити її від будь-яких релігійно-моральних норм. У XVIII столітті відбуваються процеси секуляризації культури: новий світогляд приніс нові цінності й інше ставлення до церкви, особливо у вищих шарах суспільства. Церква, церковне богослужіння стали сприйматися не як містичний факт і сакральне дійство, але як театр. В такому контексті навіть православне богослов'я, православна культура та ширше - все "офіційне" церковне життя втрачає містичну повноту православної традиції. Соціально-культурна модернізація Петра I орієнтувалася насамперед на протестантські країни - Голландію та Німеччину. Цим обумовлюються й гоніння на православні монастирі, що розпочалися за Петра й тривали все XVIII століття. Тому й подвижництво Паісія Величковського пов'язане з Молдавією та Афоном, що знаходились поза Російською імперією.

Може через це постаті Величковського й Сковороди нетипові для "галантного" XVIII століття. Проте, й у XVIII столітті історія українського та російського духовного життя давала цікаві приклади подвижництва й духовної заглибленості - свт. Димитрій Ростовський (Туптало), св. Георгій (Кониський), свт. Тихон (Задонський), митрополити Платон (Левшин), Гавриїл (Петров), свт. Іоасаф (Горленко), блаженна Ксенія (Петербурзька), ціла когорта духовних пастирів - вихідців з України, що були митрополитами й простими священиками в Сибіру та на Півночі Росії.

Але "знакові" постаті XVIII століття - це все ж таки Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Татищев, Ломоносов, Державін, Радищев. Їх дуже мало що ріднить із Сковородою чи Величковським. В Російській імперії у ті часи домінували естетичні та світоглядні настанови бароко, класицизму, просвітництва, сентименталізму, а також відповідні до тих стилів образи буття, типи ставлення до трансцендентної реальності, до екзистенційних питань. Цікаво буде співставити їх з провідними ідеями раба Божого Григорія та ієросхимонаха Паїсія…

У філософських текстах Сковороди реальність інтерпретується не як моністичне буття, а як гармонійна взаємодія трьох світів: макрокосму або великого, тварного світу, мікрокосму або людини - малого світу, який може навіть охоплювати собою великий світ, і символічного світу - Біблії. У свою чергу, кожен світ складається з двох натур, що знаходяться в "неслитном соединении": видимої, зовнішньої (Сковорода ще називає її "тіньовою"), і невидимої, внутрішньої, світлої. Він пояснює, що макрокосм у своїй видимій іпостасі виглядає як емпірична реальність, однак насправді він є лише порожньою видимістю, тінню дійсної, але невидимої його натури - Бога: "Весь мір состоит из двух натур: одна видимая, другая невидима. Видима называется тварь, а невидимая - Бог. Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит, везде и всегда был, есть и будет".Часто це положення вчення Сковороди помилково розглядають як прояв пантеїзму . Але в пантеїстичних вченнях Бог розчиняється у світі і не є Особою.

За аналогією з макрокосмом трактується й мікрокосм - тобто людина розглядається як єдність двох натур: емпіричної (тілесної) та "внутрішньої" (істинної). Між макрокосмом і мікрокосмом існує посередник - третій світ, світ Біблії, "видиму" натуру якої складає предметна образність символу, а "невидиму" - зміст і розшифрування цього змісту: «Библиа есть симболичный мір, затем что в ней собранныя небесных, земных и преисподних тварей фигуры, дабы они были монументами, ведущими мысль нашу в понятие вечныя натуры, утаенныя в тленной так, как рисунок в красках своих».Для доби Бароко, яскравим представником якої є Сковорода, характерно саме символічне, а не буквальне розуміння Біблії (що сягає олександрійської герменевтичної традиції, тоді як буквальне розуміння - антиохійської).

Як Отці Православної Церкви, як Діонісій Ареопагіт Сковорода бачить призначення людини в її обоженні, уподібненні Богу. Завдання людини - досягти "чистого серця".

Преображення людини, досягнення нею стану праведності й святості або, як говорить Сковорода, "друге народження" - це головна тема поетичного циклу "Сад божественных песней, прозябший из зерен Священного Писания". За жанром його можна визначити як містерію бароко: людська душа, долаючи власну гріховність, знаходить божественну мудрість і людську досконалість.

Для Величковського антропологічний ідеал - Христос, Боголюдина. Обожнення, богоуподібнення, стяжання божественної благодаті, божественних енергій - от вищий зміст людського існування. Однак, на відміну од Сковороди, у прп. Паїсія це вчення суто церковне, пов'язане з церковним обрядом, Літургією й молитовною практикою. Своєю просвітительською, перекладацькою і пастирською діяльністю св. Паїсій Величковський відроджує ісихастське вчення й культурний дискурс, що існував у Московщині та Україні в період "другого південнослов'янського впливу". Саме цим пояснюється його любов до особистості й вчення св. Ніла Сорського чи до Григорія Палами; про останнього він пише так: "батько наш Григорій, Архієпископ Фесалонікійський, Палама, який у досконалому послухові й безнастанних священних вправах умної молитви, як сонце, просяяв на святій Афонській горі даруваннями Святого Духа" . Тим же пояснюються й прокльони на адресу опонента Палами - вчителя Петрарки й Боккаччо, агностициста за своїм світоглядом Варлаама Калабрійського: "Знайшов диявол в Італійських країнах Калабрійського змія, предтечу антихристова, гордістю в усім подібного дияволу, єретика Варлаама, й поселившись у ньому з усією своєю силою, подвиг його хулити нашу Православну віру".

"Молитва й піст, - пише прп. Паїсій, - відганяє усілякі гріховні помисли, зупиняє разгорячення мозку, зберігає розум від заколоту, збирає його від розсіяності і просвіщає… Молитва й піст є зброю, що загороджує усякий вхід у нас бісів… Молитва з тверезенням серця - охорона розуму, гасить забуття його, як вода вогонь". Завдяки тому, що Ісус Христос зробився людиною, тобто в одній Особі поєдналися Божественна і людська природа, людина може зробитися причасником божественної благодаті, стяжати божественні енергії. Одній із головних умов цього перетворення преподобний Паїсій (Величковський), слідом за Отцями Церкви, Григорієм Синаїтом і Симеоном Новим Богословом, навчає «умній" молитві» (згадуємо "божественне веселіє"): "Господи, Іисусе Христе, Сыне Божий, помилуй мя грішнаго!". Постійне повторення її в глибині серця очищає думки й почуття людини, наставляє її сповняти Божі заповіді, відкриває шлях до Горнього світу. Але користуватися цією молитвою св. Паїсій рекомендує лише тим, хто досяг вже певного рівню духовної досконалості, інакше можна і "ушкодитися": "Молитва ця меч є духовний на заклання ворога від Бога нам дарований, але хто немайстерно вправляється ним, хай не буде тому самого себе на заклання".

Твори Григорія Сковороди, та й самий філософ - явище досить показове для доби українського бароко. Паїсій Величковський тікав з Києво-Могилянської Академії саме тому, що тікав од світу, од всіляких марнот. Сковорода ж має визначену надмірність буття, "веселіе сердечное". Він не біжить од світу, не пов'язує свого життя з чернечою оселею (йому часто пропонували залишитися в якомусь з українських монастирів), він грається зі світом. Звідси його знаменита автоепітафія: "Мір ловил меня, но не поймал".Гра, сумніви, відчуття невимовних душевних глибин - це характерні ознаки "людини бароко". До такого, крім Сковороди, ще можна віднести українського гетьмана Івана Мазепу, деяких героїв Достоєвського. Проявом надмірності буття якраз і стали для Сковороди мандри, які не мали мотивації у зовнішній необхідності.

Преподобний Паїсій - людина іншого стилю. Його життя, діяльність, світогляд і сприйняття буття укладається в парадигми так називаного "візантійського" або середньовічного православного стилю епохи "другого південнослов'янського впливу", що Д.С. Лихачов невдало назвав "восточноевропейским Предвозрождением" . Ренесансній культурі властиві секулярні тенденції, у той час як для періоду "другого південнослов'янського впливу" є показним "воцерковлення" культури та пошук художніх форм для найбільш адекватного відображення містико-аскетичних прозрінь. У літературі цьому стилю й світовідчуттю відповідає "плетіння словес", в іконописі для нього обов'язкова "зворотня перспектива". Новаторство преподобного для XVIII та XIX століть полягало також і в тому, що в епоху панування в культурі й суспільній свідомості класицизму з його почуттєвою й духовною ущербністю, сентименталізму з його духовною нетверезістю й екзальтованістю, романтизму з його відверто нехристиянськими настановами, вчення ченця Паїсія, що у XIX столітті поширювалося через Оптину пустинь, відкривало християнину можливість стати причасником Горнього світу й побачити дійсність в іншому, перетвореному й одухотвореному виді.

Проте, прп. Паїсій (Величковський) також має відношення й до культури українського бароко, але не стільки до барочної естетики (таку розробляв його дід Іоанн Величковський), скільки до відповідного світовідчування. Світоглядна основа бароко: усе земне - лише тінь вічного, реальні предмети - лише неясний відбиток божественної Істини. Деякі паралелі виявляються й у Книзі Еклезіаста.

Східнослов'янське бароко (ХVІІ-XVIIIст.), що виникнуло автохтонно, тобто без зовнішнього впливу, має багато типологічно подібних рис із західно-європейським бароко (драматургія Кальдерона, сонети про смерть Кеведо). Насамперед, це трагічне, іноді навіть есхатологічне світовідчуття (мотиви "Memento mori", "Vanitas", "Carpe diem") за ідейної та догматичної незалежності - на ньому не лежить відбиток "латинства". До автохтонного східнослов'янського бароко варто віднести Іоанна Вишенського та деяких інших діячів. Схоже світовідчуття зустрічається й у приписуваній прп. Паїсію книзі "Крины сельныя": "Не продолжителен путь земной жизни; на малое время является и вскорі проходит. Воистину суета и тліние все сладостное, прекрасное и славное в мірі сем; ибо как тінь перемінчивая все проходит, и как во сні на сем світі пребывает; сейчас кто-либо есть; немного потом уходит; сегодня с нами, а по утру гробу предается… Всі измінимся, всі умрем: цари и князи, судіи и сильные, богатые и нищіе и всякое естество человеческое: сего дне с ними ликует, веселится и красуется иной человік, а по утру по нем плачем, сетуем и рыдаем. О, человік! Приди же ко гробу, посмотри там лежащего мертвеца: не славен, не виден, не красив; как он пухнет, и смрад испускает; плоть гниет и истлівает и червями поядается, кости обнажаются и весь состав рассыпается… Горе, горе! Воістину напрасно мятется всякій земнородный! - Смотрю на тебя во гробі и ужасаюся твоего вида; смотрю на тебя и трепещу и от сердца слезы проливаю" . Прототекстом можна вважати "Умовляння до покаяння і содіїванню спасіння" св. Єфрема Сирина. Подібне сприйняття буття присутнє й у текстах полтавського земляка Величковського та Сковороди М.В. Гоголя, чия творчість, особливо зріла, стала ніби завершенням культури українського бароко: "Непонятной тоской уже загорелася земля; черствей и черствей становится жизнь; все мельчает и мелеет, и возрастает только в виду всех один исполинский образ скуки, достигая с каждым днем неизмеримейшего роста. Все глухо, могила повсюду. Боже! пусто и страшно становится в Твоем мире!" . Про вплив на Гоголя святоотецької літератури, у тому числі в перекладах преподобного Паїсія і його братії (що їх наприкінці 1840-х в Оптиній пустині перевидавав Іван Киреєвський), варто говорити окремо.

Однак значення філософа Григорія Сковороди і подвижника Паїсія (Величковського) для української та російської духовної культури XVIII-XX століть (а говорячи про останнього треба назвати ще й молдавсько-румунську культуру) величезне. Завдяки і їхній діяльності змінився загальний напрямок інтелектуального розвитку в Російській імперії: раціоналізм, деїзм, вольтеріанство поступово перестали бути домінуючими явищами в інтелігентській свідомості.

Преподобний Паїсій безпосередньо або через своїх учнів та послідовників, що відродили в XIX столітті Оптину пустинь, вплинув на творчість багатьох філософів і письменників - Жуковського, Гоголя, Івана Киреєвського, Достоєвського, Памфіла Юркевича, Костянтина Леонтьєва, Володимира Соловйова. Воцерковлення світської культури у XIX столітті, звичайно, не відбувається, але під впливом св. Паїсія та відродженого ним вчення успішно вдається спроба долучити світську культуру до цінностей Православ'я, спроба синтезу світської культури й християнського дискурсу,

Григорію Сковороді призначено було стати першим оригінальним українським філософом. Його творчість також уплинула на багатьох видатних людей.

Наприкінці наведемо два віршовані тексти, що досить точно й образно передають світогляди їхніх авторів. Пісня друга "Сада божественных песней" (1757) Григорія Сковороди чи не найкраще показує структуру гностичного дискурсу та деяким чином наближає його до вчення прп. Паїсія. У ній можна побачити також елементи "барокового сприйняття ісихазму":

Оставь, о дух мой, вскорi всі земляныи места!
Взойди, дух мой, на горы, гді правда живет свята,
Гді покой, тишина от вічных царствует літъ,
Гді блещит та страна, в коей неприступный світъ.

Оставь земны печали и суетность мирских ділъ!
Будь чист, хоть на час малый, дабы выспрь возлетілъ,
Гді Іаковль Господь, гді невечерня заря,
Гді весь ангельский род лице Его выну зрятъ.

Се силоамскія воды! омый скверну от очесъ,
Омый всі члены роды, дабы возлетіть до небесъ,
Ибо сердцем нечист не может Бога узріть,
И нелзя до сихъ міст земленному долетіть.

Душа наша тілесным не может довольна быть;
Она только небесным горит скуку насытить.
Как поток к морю скор, такъ сталь к магниту грядетъ,
Пламень дрожит до гор, такъ дух наш к Богу взор рветъ.

Кинь весь міръ сей прескверный. Он-то вточь есть темный адъ.
Пусть летит невіж враг черный; ты в горный возвысись градъ.
И, по землі ходя, вселися на небесахъ,
Как учит Павел тя в своих чистых словесахъ.

Спіши жъ во вічну радость крыльми умными отсель,
Ты там обновиш младость, как быстропарный орелъ.
О треблаженна стать, всего паче словесі!
Кто в свой ум может взять, разве сшедый с небесі?

Наступний текст - це Слово 45, заключне в приписуваній св. Паісію книзі "Крины сельные". Проповідницький пафос тут має не повчальний, а значно більш м'який - увіщальний характер. Авторське звернення до читачів і опис блаженств вічного життя поєднано з молитовним зверненням до Бога: обоження, ісихастська практика мисляться саме як "синергія" - співтворчість людини й Бога, що залежить і від Божої благодаті, і від людської волі.

Днесь крины и прекрасныя цвіты, о любимцы, собирайте,
И все благое о Господі Бозі житие составляйте.
От написанных же, южиков и ближних научайте.
Молю же и вас: ділы сія творите;
Сихъ бо ради, вічных благ улучите;
Да в немерцающем світі со ангелы
выну вічную жизнь получите.
Яко тамо сущіе Бога выну славят,
Троицу со ангельскими лики присно славословят.
О, каково дарованіе земным дарует Бог в небі,
Во еже угодите Ему пріимут Его к своей потребі !
Любезный о Христе, всіх Царю,
сподоби нас человіколюбия Своего
,

Опубліковано в газеті Віра і культура, №6, січень 2001 р.