Вячеслав Липинський

Неусталеність раси в Україні (з книги ’’Листи до братів-хліборобів’’)

Споконвічний брак расової єдности тієї людської громади, що живе на Українській Землі, сполучений з невиховуваням її в напрямі розвитку єдности політично спричинився до того, що основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків. Оця основна прикмета приймала в історії ріжні форми: князівської, магнатської, шляхетської, козацької і врешті сучасної отаманської та інтелігентської ’’партийної’’ гризні та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії – боротьби села з селом. Кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємного недовіря - серед українських низів.

Вже в самих початках нашої сучасної історії, і самих зародках нашого сучасного громадянства, ми бачимо на україні життя окремими дворищами, а не родами – життя звязаними тільки спільністю території, а не спільністю крови, племенами. Расової єдности (за вийнятком може найбільш глухих кутів північно-західної лісово-болотяної полоси) вже тоді не було на нашій землі між Полянами, Сіверянами, Деревлянами, Дулібами, Тиверцями; все це були назви територіяльні, а не родові: назви, випливаючи з місця осідку людей, а не з їх кровного спорідненя та спільного походженя. Що-ж допіру казати про часи пізніщі, коли всі ці племена були залиті страшною лавіною кочових орд зі сходу і все новими хвилями осілої колонізації з північного заходу. Для найбільшої частини України остається типовою характеристика німецького літописця, дана в початку ХІ століття київській землі, як країні ’’біглих рабів і метких Данців’’. Пасивні маси, втікаючі ’’на свободу’’ від економічного і державного примусу на більше родючі і менше цьому примусові підлеглі, ’’окраїнні’’, укарїнські землі – і ріжні, між собою не обєднані, войовничі та авантюристичні елементи (’’Данці’’) з цілого сусіднього европейського та азійського світу – це предки тих, що сьогодні живуть на Україні.

(Нема мабуть більше безглуздого і більше позбавленого всякого змісту виразу, як ’’чистокровний Українець’’ – в противоставленю до инших місцевих людей – ’’нечистокровних’’. Хто знає історичну та географічну етимологію наших прізвищ, той з гірким сміхом міг дивитися, як наприклад ’’чистокровний Українець’’ п. Петлюра поборював п. Лизогуба за українську ’’нечистокровність’’ (російський, мовляв, поміщик). Бо всі наші Петлюри, Падури, Стахури, Мадури і т.д. – це, судячи по прізвищам, нащадки польських селян і всі ці ’’чистокровні українські’’ прізвища можна знайти в найбільшому числі там, де вони повстали: по селах цієї частини корінної Польщі, де живуть Мазури. Розуміється. З цього не виходить, що п. Петлюра не Українець. Він Українець тому, що виріс і живе на Українській Землі. Але смішне і національно руїнницьке єсть монополізовання неістнуючої ’’української чистокровности’’ якимись поодинокими групами місцевих – найріжнорідніщих по своєму походженню - українських людей).

Єдности расової не було у нас ані між нашими завойовниками, ані між тими масами, які вони завойовували і якими правили. Звідци расова неодноцільність на Україні трьох основних політичних типів: - войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника – та стихийний нахил цілого нашого громадянства до роєднаности та взаємної ворожнечі. Звідци теж катастрофічні наслідки ріжнородности цього гетерогенного громадянства, які особливо проявляються в момент заколотів соціяльних. Чим більше якась громада ріжнородна по своєму походженю, тим тяжче вона себе розуміє і тим низчий загальний рівень її здатності до організованої акції. Легко собі уявити, як буде заховуватись в момент, скажім, пожару, толпа в якомусь інтернаціональному готелі, або як можуть виглядати ’’парламентарні дискусії’’ між людьми, що розуміють себе так, як той анегдотичний Француз і російський солдат. Великого напруженя і організованости провідної верстви вимагає сотвореня загально-зрозумілих ідей для такої громади.

Але пам’ятаймо, що в такім самім положеню були наприклад і Англійці. Проте, завдяки відповідному методові політичної організації і громадського самовиховуваня, вони стали наймогутніщою в світі нацією. Тільки-ж вони не ділили себе на ’’справжніх’’ і ’’не справжніх’’, на ’’свідомих’’ і ’’не свідомих’’; не казали, що хто не ’’енко’’, чи не ’’юк’’, не православний, не уніят, чи не соціаліст – той не Англієць, а казали: ’’Англійці, Данці, Нормани – це ми!’’. І не будували вони ніколи республик, а затримали й досі необхідну для їх єдности монархію. Отже коли і ми усвідомимо, що основною причиною нашої взаємної антипатії не єсть самі тільки ’’ріжниці програм’’, а одідичена нами по предках наших ріжнорідність рас, то нам легче буде цю органічну хибу нашу, в імя такої самої органічної нашої спільної потреби людського а не звірячого життя на спільній землі, видповідним методом організації і вихованя невтралізувати. Коли-ж цієї нашої органічної хиби ми собі не усвідомимо, і її відповідними методами лічити не будемо, то, ставши навіть всі до одного комуністами чи не комуністами, православними чи католиками, ’’Українцями’’, ’’Русскими’’ чи ’’Поляками’’, ми знов поділимося зараз в поглядах, наприклад на правопись або астрономію, і будем між собою битися тим завзятіще, чим більше будем переконані, що одинока причина наших непорозумінь лежить власне в правописи або астрономії.

Цитується за книгою ’’Листи до братів-хліборобів’’, Нью-Йорк. 1954, с. 424-426. Збережено правопис оригіналу.