Олексій Кресін

 

Український сарматизм

 

САРМАТИЗМ УКРАЇНСЬКИЙ - концепція похо­дження українців від сарматів. За своїм характером — етнічно-культурна, нерідко з політичним забарвленням.

Теорія сарматизму існувала і в інших народів (напр., поляків). Зародилася в епоху Відродження й проіснувала в літературі до кінця XVIII ст. З'явилася через роман­тичне захоплення гуманістів античним світом, спроби повернути застарілу ономастику. За «Географією» Птолемея, Сарматією називали Польщу, Литву (з Україною), «Татарію»; поділяли на Європейську та Азійську (кор­дон — р. Дон). Термін «Сарматія» завжди був географічно розпливчастим, але надзвичайно стійким. Сарматизм в європейській літературі, заснований на античній тра­диції, нічим її не збагатив у середні віки. Він був викли­каний браком знань про Східну Європу, а тому з появою нової інформації просто зник. Але став одним із чинни­ків формування теорії сарматизму в Україні.

Зростання національної самосвідомості українців зу­мовлене, з одного боку, етнічним розвитком, зіткненням з іноетнічним населенням Речі Посполитої, а з іншого — знайомством з гуманістичними концепціями, греко-римськими державами, в свою чергу, викликало інтерес до свого походження представників різних верств укра­їнського населення. В античних джерелах, вивчення кот­рих було основою навчальної системи ренесансних уч­бових закладів, наводилися відомості про сарматів — на­род чи союз племен, які жили колись на території Східної Європи. Звідси народилася концепція сарматизму, за якою населення відповідної території Середньої та Схід­ної Європи є безпосереднім нащадком сарматів.

Чи не вперше фіксуємо С. у. у більш широкому ро­зумінні в українського мислителя С. Оріховського-Роксолана (1513—1566). Для нього, Сарматія — це Річ Пос­полита, а сармати — народи, що її населяють. Причому поляки є ядром сарматських племен і об'єднують їх.

Цікавою пам'яткою С. у. є Густинський літопис (1623 — 1627). Як давнє населення України літопис нази­ває цимбрів (кіммерійців), що жили «над... Меотійським болотом». Енети (венеди — сармати) — давнє населення Трої (пішли нібито від Гомера). В результаті міграції троянці-енети зайняли місце цимбрів у Сармати. «Енети... із Азії Меншої вийшли і, прийшовши до Сарматії, сарматами нареклися...» Згодом вони поширилися по всій Сарматії. В своїх даних автор літопису посилається на Страбона та інших античних і середньовічних авторів. Межі європейської Сарматії він описує так: «Од заходу — ріка Вісла, од півдня — гори Угорські (Карпати).., од півночі — море Венедицьке (Балтійське), а од сходу — ріка Дон...» А це етнічні території Русі і литовців. Тобто автор усвідомлює Русь нащадками грецької цивілізації.

Одним з найцікавіших моментів розвитку С. у. є його серйозна трансформація під час Визвольної війни. Зок­рема, у Білоцерковському універсалі (1648) Б. Хмель­ницького (за С. Величком) відтворюється теорія, згідно з якою сармати, що знаходилися на території України, розкололися, й певна частина їх (поляки) переселилася на землі сучасної західної Польщі.

Тут вже не йдеться про споконвічну першість поляків (як у Оріховського), а лише наголошується, що поляки в силу “пожадності” захопили Русь – своїх братів.

Цей варіант сарматизму відтворюється й у промові Зорки на погреб Б.Хмельницького (за С. Величком). Дуже важливий   факт,   що    1677   р.,   разом   із   призначенням Ю.Хмельницького гетьманом у Немирові, султан надав йому титул князя (володаря) Сарматійського, що мало підкреслити автономність його країни.

Теорія С. у. залишалася зрозумілою для українського населення. Як видно з листа Досифея, патріарха Єрусалима (за С. Величком, 1692), до сану Київського і Галицького митрополита додавалося «пане всієї Сарматії Польської та Подільської». Тобто прослідковується ідея єдності українського (сарматського) народу від розділяючих його кордонів.

У XVIII ст. С. у. остаточно занепадає, поступаючись хозаризму та іншим теоріям. В останній раз фіксуємо його у «Історії русів». Але за нею, сармати — південні степові племена з азійськими фізичними особливостями. Сарматизм, на що претендували й поляки, який вказував на прийдешність українців, вже не вдовольняв етнос.

С. у. прислужився нації у період піднесення її самосвідомості як символ емансипації. Зокрема, він підкреслював давність нації, історичну велич, багату культуру й право на свою державність.

 

Мала енциклопедія етнодержавознавства, с. 136. Текст відсканований автором сайту.