Андреас Каппелер

Українсько-російські стосунки у ХІХ столітті: гіпотези та відкриті питання

1. Із кінцем радянського панування історіографія України звільняється від комуністичних та російсько-національних догм, від однобокості й пересмикувань і починає писати історію наново. Це особливо стосується російсько-українських взаємин, які ще донедавна описувалися аксіомами добровільного возз'єднання з Росією (1654,-1793 і 1939-45) та "вічної дружби" українського народу зі старшим російським братом.

Відхід від догми "дружби народів" може призвести до діаметрально протилежної інтерпретації українсько-російських взаємин, до образу історії, що визначається вічним антагонізмом між українцями й росіянами; тоді науковий аналіз підміняється шаблонами й стереотипами примітивності українського селянського народу, крайнього націоналізму його еліти, зрадницької природи українських козаків, мазепинців і бандерівців з одного боку, а з другого — азіатського варварства росіян, російського колоніалізму чи безперервності російського тоталітаризму.

Молода українська національна держава стоїть перед складним завданням створити нову інтеграційну ідеологію. Саме історії належить центральна роль у творенні ідентичності. Мені здається, що спрощена теза українсько-російського антагонізму тут мало підходить. Вирішенню актуальних політичних проблем більш сприятиме диференційована й наукова розробка історії українсько-російських взаємин, що є поза тезами про "дружбу народів" чи "ворожнечу народів".

2. Догми радянської ідеології призвели до того, що історія українсько-російських взаємин поки що залишається недостатньо вивченою. Це особливо стосується періоду XIX ст. Принаймні у західній історіографії останніми роками з'явилися деякі роботи, що можуть служити вихідним пунктом для подальших досліджень.

Взагалі, це широке коло проблем має бути дослідженим на різних рівнях. Слово "російський" (russisch) означає як російську державу ("российское государство"), так і російський ("русский") народ, російське суспільство, російську культуру і т.д. "Український" може означати народ або територію України, яка населена не тільки українцями. Як найважливіші рівні дослідження я пропоную:
1) царська політика стосовно українців та України й реакція на неї;
2) взаємовідносини суспільств і культур, їхні контакти й конфлікти, їхня взаємна акультурація та диференціація;
3) взаємне сприймання українців і росіян, між іншим — значення іншої сторони у визначенні власної національної ідентичності;
4) стосунки ширших верств населення, їхні міжетнічні контакти та взаємна акультурація у місті й на селі.

Одночасно необхідна хронологічна диференціація. В XIX ст. в Російській імперії відбувся поступовий перехід від донаціональної до національної ери. Отож існує небезпека проекції національних проблем назад у принципово донаціональну епоху. Особливого інтересу заслуговує переломний період 1856-1864 рр.

3. Царська політика XIX ст. стосовно українців знаходиться в центрі більшості досліджень про загальну історію України. Але політика стосовно України у більшості випадків розглядається ізольовано і рідко в загальних рамках царської "політики щодо національностей". Через загальний шаблон "русифікації" навіюється монолітність національної політики в часі і просторі, якої насправді не було.

Царський уряд стосовно України в XVII і XVIII ст. поводився за традиційними зразками: спочатку він не порушував адміністративний, соціальний і культурний status quo, а згодом проводив малими кроками поступову інтеграцію. Він шукав співробітництва з лояльними елітами, які були інтегровані й прийняті до аристократії імперії. Тоді як більшість інших кооптованих неросійських еліт (балтійські німці, поляки, фіни, грузини) зберегла свою етнічну ідентичність, українська еліта зазнавала сильного впливу російської культури. Цьому сприяло те, що держава не дискримінувала православних еліт. Специфічні привілеї, які раніше були їм надані, поступово втрачали значення, і Лівобережна Україна стала звичайним регіоном Росії.

Проте протягом XIX ст. царська політика щодо України набула особливо репресивного характеру в контексті загальної політики щодо національностей. Цей характер проявлявся перш за все у мовній політиці, вираженій в циркулярах 1863 р. і 1876 р. Цією майже абсолютною забороною української мови російська держава пішла навіть далі, ніж у репресивній політиці щодо поляків. Подібні заходи вживались і проти білорусів, литовців та басарабських румунів. Водночас скромні початки українського національного руху зазнавали утисків.

В інтерпретації репресивної політики щодо України потрібно враховувати ряд причинних факторів.

В епоху реформ російський уряд намагався модернізувати всю імперію, що означало систематизувати і гомогенізувати її за західним зразком. Мовна політика Росії в другій половині XIX ст. принципово не відрізнялася від політики західноєвропейських держав і русифікаційні заходи щодо української мови мають паралелі, наприклад у Франції (щодо окситанців) чи у Великобританії (щодо ірландців). Проте здавалося, що в Російській імперії заходи були більш репресивними, бо в протилежності до західноєвропейських держав вони були породжені політичною системою, що не гарантувала основних громадянських прав, не мала конституції та політичної партиципації й була втіленням економічної відсталості.

Політика щодо українців, яка була особливо репресивною в порівнянні з політикою щодо інших народів Російської імперії, потребує додаткового пояснення. Порівняння з політикою щодо білорусів і литовців вказує на зв'язок із польським питанням. Із польським повстанням 1863 р. відбувся вирішальний поворот в "політиці щодо національностей" на заході Російської імперії. Традиційна політика співпраці з чужими елітами тут зазнала поразки і була замінена політикою насильної інтеграції. Українці, білоруси й литовці, що протягом багатьох років жили під польським пануванням, не мали "власної" еліти, але частково все ще знаходились під впливом польської аристократії, сприймалися як частина польського питання. Через це антиукраїнські заходи були також спрямовані проти поляків.

Спочатку Росія була толерантною щодо культурного відродження українців і навіть симпатизувала йому, тепер національний рух набув політичного значення. Оскільки "малороссияне" сприймалися як частина російської нації, будь-яке віддалення від російської мови й культури означало небезпеку для єдності російської нації (до цього я ще повернусь). До того ж велику роль відігравала і релігійна спільність. Царська мовна та культурна політика щодо православних народів (як румунів та грузинів) була більш репресивною, ніж до неправосланих. Це проявлялося в забороні уніатської церкви, тоді як вірменська й лютеранська церкви зберегли свої привілеї. Російська церковна політика в Україні XIX ст., а також роль частково російського чи зрусифікованого духовенства України науково майже не досліджені.

Україна мала для російської держави особливу стратегічну й економічну вагу. Через те кожна навіть найменша можливість відокремлення від Росії придушувалася в зародку. Питання про характер царської економічної політики щодо України є спірним. Через спрямованість на вичерпання натуральних ресурсів на користь центру ця політика мала колоніальні риси; тож українсько-радянські історики 1920-х рр. називали Україну "європейською колонією" царської імперії. З іншого боку, розвиток Південної України, заснування портів і створення важкої промисловості теж сприяли модернізації регіону, який став соціоекономічно більше розвиненим, ніж Росія. Проте українці лише частково брали в цьому участь.

Тоді як русифікаційна політика ще більше мобілізувала поляків проти царської держави, стосовно українців вона мала успіх: національний рух, що робив перші кроки до політизації у 1840-х рр. і пізніше біля 1860 р. й 1875 р., зазнав значного послаблення, посилю-валася асиміляція через перехід до вищих соціальних щаблів, процес творення нації зазнав невдачі.

4. На рівні освіченого суспільства в XIX ст. існували тісні стосунки між українцями й росіянами. У великих містах України, де ці контакти в основному і відбувалися, домінували російська мова й культура, а частка російського населення поступово зростала. Девід Сондерс зробив значний внесок в історію акультурації української знаті та великої частини українців, що піднялися в соціальному ранзі, й описав їхню роль в суспільстві й культурі Росії. Цей прошарок українців національно орієнтована українська історіографія часто називала "малоросами", тобто майже колабораціоністами. Проте це не відповідає донаціональному характеру тієї епохи. Багато "малоросів" поєднували свою лояльність до царя і держави та прив'язаність до російської культури з лояльністю до України та її традицій. В 1917-1920 рр. виявилось, що вони всупереч частковій русифікації становили одне з джерел творення української нації. У цьому відношенні заслуговує уваги питання про український регіоналізм (тобто регіональну ідентичність), який протистояв російському центру, але прояв-лявся, здебільшого, не в етнічних формах.

Навіть ті люди, які брали участь в українському національному русі (серед них також і деякі росіяни як, наприклад, Александр і Софія Русови), одержували освіту в російських гімназіях та університетах і були в тісному контакті з російською культурою, дехто з них надовго залишався вірним подвійній українсько-російській ідентичності. Суто національне-українська лояльність поширювалася досить повільно. Ще тіснішого зв'язку з Росією шукала русофільська гілка українського руху на Західній Україні.

Велика частина тих українців, що були в опозиції до царського самодержавства, обрала не шлях національної емансипації, а революційний рух. Таким чином значною була частка українців та України в народницькому русі, а особливо їхня роль у появі тероризму кінця 1870-х рр. Більшість цих українських революціонерів була асимільована переважно російським середовищем.

5. Взаємне сприймання українців і росіян є не лише темою історії культури, а також має значення для з'ясування політичного й соціального розвитку. Одна грань українського образу Росії XIX ст. відображена в небагатьох політичних текстах національного руху, таких, як "Історія Русов", окремих творах Шевченка, "Книгах битія українського народу" Кирило-Мефодіївського братства, програмній статті Костомарова "Две русския народности" і в творчості Драгоманова. У цих текстах сформульовано такі українсько-російські протилежності, як індивідуалізм — колективізм, приватна власність - община, демократія — автократія, федералізм — централізм, прив'язаність до природи — ксенофобія, орієнтація на Західну Європу — орієнтація на Азію. Національний рух визначив українську ідентичність, відмежовуючись від росіян та Росії (і від поляків). Важко визначити, наскільки репрезентативним був цей образ Росії, відображений небагатьма національними активістами, проте він зберігся досьогодні в національних стереотипах.

Останніми роками більше звертають увагу на образ України серед росіян, оскільки прийшло усвідомлення того, що цей образ є важливим не лише як фактор царської політики, але й як елемент російської національної ідентичності. Нові роботи Пола Бушкович і Девіда Сондерса уточнюють, що російська суспільна думка всіх політичних таборів першої половини XIX ст. ставилася здебільшого позитивно до України й українців. Інтерес до української мови, літератури та історії був великим, і загальновизнаним був внесок України в загальноросійську чи слов'янську культури.

Аж поки українська мова й народна культура сприймалися як додатковий мальовничий периферійний феномен російської культурі було можливим підтримувати їх із доброзичливістю. Тільки коли російському суспільстві гостріше піднялося питання про російську ідентичність, актуальною стала й проблема України. Тоді як до середини XIX ст. домінувала державна соборність, імперіальна, наднаціональна ідентичність, то після Кримської війни і, особливо, після польського повстання 1863 р. виник етнічно визначений російський націоналізм. Нерідко він виступав і проти династично-корпоративної держави, що залишалася прив'язаною до національних категорій.

У цій етнічно визначеній російській нації не залишалось більше місця для української мови й культури. Національно-культурні прагнення українців тепер відкидалися переважною більшістю російського суспільства, оскільки здавалося, що ці прагнення ставили під сумнів єдність російської нації, яка охоплювала велико-, мало- та білорусів. Таким чином українське питання стало ключовою проблемою російської національної ідентичності. Тоді як російсько-українське спілкування на початку XX ст. детально досліджено останнім часом, поки що майже немає робіт про образ України серед росіян другої половини XIX ст.

6. Міжетнічні контакти українців і росіян у місті й на селі є пред-метом історичної етнографії, яка розгорнула плідну діяльність з XIX ст. в Україні й Росії. Можливими питаннями дослідження могли б бути такі, як: прикордонні та змішані місцевості, змішані шлюби, взаємна акультурація українців і росіян у мові, культурі, обрядах та звичаях. Потребує дослідження й роль російської армії як русифікаційного "плавильного котла" національностей. Особливого інтересу заслуговують українці поза Україною та їхні контакти з росіянами. Першим підґрунтям такого дослідження можуть бути матеріали перепису населення 1897 р.

7. Коротке резюме:

Українсько-російські стосунки в XIX ст. не визначаються ні лише дружбою народів, ані антагонізмом; проте існувала множинність різних контактів на рівнях держави, освіченого суспільства й широких верств населення. Численні аспекти цих взаємовідносин залишаються цілком недослідженими.

Царська імперія у своєму самоусвідомленні не була "русской", а "российской" державою, яка базувалася на династичності, а не на національності. З середини XIX ст. посилювалися національні течії в російському (слабше в українському) суспільстві й впливали на політику уряду. Проте протягом всього XIX ст. в українських і російських елітах зберігалися донаціональні цінності і способи мислення. Анахронічна проекція назад національних критеріїв не спроможна достатньо прояснити історію російсько-українських стосунків. Таким чином, не хотілося б ідеалізувати самодержавну, соціально-економічно відсталу Російську імперію. Я пропоную диференційований погляд на історію як адекватну основу для відповідальної політичної діяльності сьогодення.

Доповіді на ІІ Міжнародному конгресі україністів, Ч.1, Львів, 1994 р., с.208-214