Український хозаризм

Хозаризм (козаризм) український – теорія походження українців від хозар. Виникла на початку XVIII ст.

Xозаризм мав деяке уявне підґрунтя в історіографії, починаючи від «Повісті временних літ»: ’’А хозари брали дань з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці — стільки від диму’’. На наслідування саме від цієї фрази вказує така цитата з літопису Г. Грабянки: ’’І (хозари) продовжували владарювати над Києвом та іншими руськими землями, щедру данину в них збираючи: по шкірці білки від кожної хати та по шелягу з плуга’’.

Теоретичний ґрунт хозаризму — втілення поняття нації у певних соціальних верствах. У цьому відношенні він спадкоємний від соціальної версії сарматизму, за якою нація ототожнювалася із шляхтою. Історичною передумовою мовою появи хозарського міфу виступила серія повстань, починаючи з повстання К. Косинського (1591 —1593 рр.) і до Визвольної війни 1648 — 1654 рр. включно. Результатом цього стало утвердження ролі козацтва як оборонця православ’я, носія національної ідеї та чинника державотворення. Усвідомлення цього на ментально-психологічному рівні втілилося в ідею ’’козацької нації’’.

Державно-ідеологічна передумова хозаризму — потреба легітимізації нового політичного організму — Гетьманщини. Українську державність неможливо було легітимізувати, пов’язуючи з якоюсь династією, як, певною мірою, історію Московщини-Росії. Династична історія, що ширилась релігійними колами (’’Кройніка Софоновича’’) будувала приблизно такий ланцюжок: руські князі — русько-литовські князі — династичне поєднання польського королівського та литовсько-руського князівського домів. Але будь-яка династичність переривалася з Визвольною війною. Релігійна ж історія, на яку теж певною мірою спиралася легітимізація російської державності могла пояснити лише входження під протекторат московського православного царя, але не державного прагнення козацької старшини. Виходячи з цього, легітимізувати Гетьманщину можна було, лише довівши тяглість козацького стану.

Ще одна важлива передумова появи хозаризму — секулярізація української історіографії XVIII ст., її ’’окозачення’’. Це пов’язано з витворенням нацією власної української високоінтелектуальної еліти, що сконцентрувалася у чиновництві — полковому і генеральному, що було одним з найбільш автономістично настроєних прошарків українського суспільства. Воно не було обмежене традиціями та формами православної історіографії, як чернецтво. Незважаючи на різне соціальне походження, всі чиновники були представниками козацького стану.

Соціальна передумова появи хозаризму криється у розвитку суспільних процесів на Гетьманщині. У другій половині XVII — на поч. XVIII ст. проходить нове масове обмеження свободи селянства. Одночасно з цим почин поступовий, але невпинний процес замкнення козацького стану. Це уможливило розуміння козаків у широкому (всі українці) та вузькому (службово-політична верства) смислі.

Поява хозаризму мала і формальний поштовх. Для історіографії XVII ст. характерне термінологічне розмаїття, відсутність єдиної концепції історії нації. Свобода від стереотипів дала можливість ототожнити ’’козацьку націю’’ з хозарами. Тут відіграла першорядну роль фонетична подібність слів ’’козаки’’ і ’’хозари’’ (варіант назви ’’козари’’).

Хозарська теорія мала протистояти теорії всеруського єднання під скіпетром царя, висунутої московськими літописами та ’’Синопсісом’’. Аргументацією останньої було те, що: 1) православ’я — спільна релігія (’’єдиновірнсть’’; 2) спільне походження (’’єдиноплемінність’’) і єдина державність — Київська Русь (’’Російське царство’’) для східного слов'янства, від правителів якої вели династичну лінію московські царі.

Xозаризм спростовує ці аргументи. Його головними постулатами, на нашу думку, є: 1) Українська держава — Хозарський Каганат — давніша від Київської Русі. Україна мала власну династію Каганів — ще до появи Рюриковичів; 2) Християнство в Українській державі було прийнято ще до Володимира хозарськими каганами від «Константинопольського Апостольського престолу». У цих тезах головне ідеологічне значення хозаризму: 1) Україна має право на власну державність; 2) Українська церква є автокефальною.

Xозаризм першого десятиліття XVIII ст. мав дві основні версії. Перша — за ’’Дъйствіями презъльной і оть начала въковь крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого...» Г. Грабянки. Друга — за «Пактами і Конституціями законів та вольностей Війська Запорозького» П. Орлика.

Обидва твори написані 1710 р. І Грабянка, і Орлик були вихованцями Києво-Могилянської академії. Обидва - представники державного апарату Гетьманщини: Орлик — генеральний писар; Грабянка — полковий осавул. Обидва представляли серед старшини автономістсько-державницький напрямок: Орлик — радикальний, Грабянка — поміркований. У головних постулатах концепції П. Орлика і Г. Грабянки тотожні, але, виклад Орлика є схематичним і коротким, а у Грабянки — повнішим. Подібність деяких фраз наводить на думку про пов’язаність цих творів. Оскільки взаємозапозичення виключаються (одночасне написання в різних країнах: Конституція — у Молдавії, Літопис Грабянки — на Гетьманщині, то можемо припустити якесь спільне джерело. Можливо, це літопис, який ще не знайдено або вже втрачено.

Проаналізуємо концепцію історії України «Літопису’’ Г. Грабянки. Хозарсько-козацькому народові приписується походження від онука Ноя, першого сина Яфета — Гомера. Від нього вони дістали найдавнішу назву — Гомери (Кімери, Цимброви — Кімерійці). Їх прабатьківщина — землі понад Азовським (Кімерійським) морем. Звідти вони вирушили на північ і на захід і розпалися на багато народів — Литву, Жмудь, Гофів (Готів), Швеонів (Шведів) та ін., посіли широку територію, основа якої — Подоння. Звідти поширилися у Подніпров’я, Тавріку, Причорномор’я, дійшли до Паннонії і дали початок аварам, гунам (чи підкорили їх?), оселилися аж за Волгу, де мали назву ’’Болгари’’ (звідти болгари-хозари переселилися на Дунай). Вони жили і в Малій Азії, де потурчилися. Були народом могутнім, якого боялися сусідні держави, навіть Візантія. Візантійський імператор (’’цар грецький’’) Лев Ісавранин (Лев III Ісавр (717 — 741), засновник Ісаврійської династії) в 630 р. ’’шукаючи замирення’’ з хозарами, ’’повелів своєму синові Левку Копроніму взяти за жінку Ірину, дочку каганову’’. Хозари споконвічно були поганами, але поступово переймали християнську віру від херсонеських греків (’’херсонесян’’). Часто чинили напади на Французьку (Франкську) державу, грабуючи її. Тому 888 р. Карл Великий (768 — 814) розв’язав війну проти Паннонських хозарів. Він взяв їх столицю, пограбував її, вбив багато хозар. Після цього ’’народ славенський або хозари’’ значно послабився.

У 900 р. цісар Отто (Оттон) підкорив західних слов’ян – ’’веляботів’’, сербів, оботритів, богемів. Після ’’знищення’’ слов'ян Карлом Великим і Оттоном ’’залишилися тільки ті хозари, що віддавна проживали понад Чорним морем у Таврії, поблизу Азовського моря та вод кімерійських аж до Анатолії’’. Вони продовжували владарювати над Києвом та іншими руськими землями. Після приходу Рюрикових воєвод Аскольда і Дира з Новгорода у Київ ці землі перестали платити данину хозарам. Олег, що правив після них, відвоював у хозарів Радомич (можливо, Радомичів) та Північ. Святослав Ігоревич відвоював у хозар вятичів, здобув хозарську столицю Білу Вежу і на ’’самих хозарів данину наклав’’. Але ті хозари, що жили за Доном, так і залишилися вільними. Сюди, у відкриті степи, прийшли половці та печеніги і, ’’воюючи з хозарами, заледве до ноги їх не винищили, а самі на їхніх землях повелися: печеніги там, де зараз Поганські татари, а половці у Таврії’’. Нащадками, спадкоємцями хозар є козаки.

Наведена теорія багато в чому запозичена, напевно, з Густинського літопису. Вона досить зрозуміло ілюструє перехід від хозарів як панівного етносу в Хозарському Каганаті до козаків як панівної верстви в Україні — Гетьманщині.

Конституція П. Орлика відтворює практично ту ж концепцію. Єдина розбіжність — ’’Літопис’’ визнає готів як частину хозарів, що відособилися, а ’’Конституція’’ твердить, навпаки, що ’’своє походження колишнє Хозарське плем’я... веде і виводить від відважних і непереможних готів’’ (у поданій версії це — татари). У цілому концепція ’’Конституції’’ впритул підходить до суто національної ідеології, а концепція ’’Літопису’’ ще має елементи панславізму.

Пізніший хозаризм мав вже зовсім іншу форму і зміст. Наступною його пам'яткою є ’’Літопис’’ С. Величка (1670 — 1788 (?)). Вихованець Києво-Могилянської академії, чиновник при В. Кочубеї, пізніше в Генеральній канцелярії, він описує події XVII ст. (літопис написаний у 1715 — 1720 рр.). Отже, Величко не займається дослідженнями походження українців, а наводить у літописі лише пам'ятки сарматизму і хозаризму. Зокрема, так звану ’’Сатирову повість’’, датовану 1676 р., цей народний переказ, за словами Величка, був ним доповнений відомостями з поеми Т. Тассо (’’Звільнення Єрусалиму’’). Легенда оповідає про те, як в подільському лісі Недоборі 1676 р. збиралася нечиста сила на чолі з сатаною і розмірковувала, як з допомогою турків знищити український (’’русо-хозарський’’) народ. ’’Сатирова повість’’ гнівно таврує Руїну, внутрішні чвари і війни в Україні, порівнюючи з часами князівської роздрібненості Русі. Певно, хозаризм тут не має окремого ідеологічного значення. Він, очевидно, був нав’язаний легенді самим С. Величком і є у його розумінні не більше, ніж однією з давніх назв українців.

Пам’яткою хозаризму є також ’’Разговор Великороссии с Малоросиею’’, написаний перекладачем Генеральної канцелярії й архіваріусом, вихованцем Києво-Могилянської академії та Петербурзького академічного університету С. Дівовичем 1762 р. При написанні своєї пращ С. Дівович користувався ’’Літописом’’ Г. Грабянки. Тому поява тут хозаризму не є випадковою. За концепцією С. Дівовича українці походять від хозарів (’’козарів’’), мали багато назв, зокрема готи і жмудь. Малоросія, або Мала Русь, піддалася московському цареві добровільно як християнському (не одноплемінному) володарю. На нашу думку, тут іноплемінне походження українців мало підкреслити, то 1654 р. відбулося не возз’єднання одного народу, а з’єднання двох різних під владою однієї монархії. З цього випливало, що Мала Русь має право на автономний республіканський устрій, будучи рівноправною частиною Російської імперії.

Певно, останньою пам'яткою хозаризму є «Історія русів», написана невідомим автором наприкінці XVIII ст. Хозари у ній — це одвічна служила верства України, яку утримували інші стани. Вони були перейменовані «царем грецьким» Константином Мономахом (Константин IX Мономах (1042 — 1055)) «з хозарів на козаків». Тут хозаризм виступає як доказ давності козацького стану — уособлення української державності.

Мала енциклопедія етнодержавознавства, с. 166-167