Владислав Філяр

 

Розвиток українського самостійницького руху на Волині у 1939-1944 рр.

Виникнення УПА

 

Після Першої світової війни на території Другої Речіпосполитої вільно розвивалися українські партії та об'єднання різних політичних спектрів - від консервативного до комуністичного. Весь тогочасний політикум стояв на позиціях самостійності України, але окремі партії та об'єднання по-різному ставились як до питання шляхів здійснення цієї мети, так і форми майбутньої української держави. У результаті - в українському самостійницькому русі міжвоєнного періоду ми маємо співіснування кількох течій, які були представлені різними політичними партіями та організаціями. За встановлення модерної демократичної української держави виступало Українське національ­но-демократичне об'єднання (УНДО). Ліберально-демократичну платформу УНДО підтримували невеликі партії та угруповання, близькі до нього за програмою; по суті УНДО - це найважливіша українська партія правоцентристського спрямування у Другій Речіпосполитій.

У Східній Малопольщі та на Волині широку підтримку мали комуністичні угруповання - спершу, заснована у 1919 р., Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ), згодом - Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що виникла в 1923 р. у результаті об'єднання КПСГ та інших комуністичних організацій. КПЗУ підтримувала зв'язки з ВКП(б), наголошувала на необхідності проведення рево­люційних змін та возз'єднання Західної і Радянської України.

На протилежному політичному полюсі стояла заснована у 1929 р. на базі підпільної Української Військової Організації (УВО) та інших менших структур - Групи української націоналістичної молоді у Празі, Легії українських націоналістів у Подебрадах і Союзу української націоналістичної молоді у Львові - Організація Українських Націоналістів (ОУН). ОУН була рішучим прихильником інтеграль­ного націоналізму, головним ідеологом якого був Дмитро Донцов. Український інтегральний націоналізм не спирався на ретельно об­ґрунтовану систему ідей. Він скоріше ґрунтувався на ряді ключових понять, основна мета яких полягала, в першу чергу, у спонуканні людини до цілеспрямованих дій у боротьбі за «соборну самостійну Україну». Проповідував ненависть до всіх, хто виступав проти цього гасла. На думку Донцова, нація - це абсолютна цінність, найвища мета - здобуття незалежної держави, за будь-яку ціну. У брошурі, надрукованій у Львові у 1929 р., читаємо: «Потрібна кров - буде море крові! Потрібний терор - зробім його пекельним! Потрібно присвяти­ти матеріальне майно - не залишмо собі нічого. Не соромимося вбивств, рабунку і підпалювань. У боротьбі немає етики!.. Кожна дорога, що веде до нашої найвищої мети, незважаючи на те, чи зветься вона для інших геройством чи підлістю, це наша дорога» (1). Спочатку ідеологія, засвоєна ОУН, була типовою національно-радикальною ідеологією. Згодом (і також під впливом фашистської ідеї, яка тоді поширювалася в Європі) український самостійницький рух, що його представляла ОУН, набрав фашистського характеру (2).

 

1. W.A. Serczyk. Historia Ukrainy, 1990, s. 416.

2. На думку Й. А. Армстронга, український націоналізм це «екстремістський рух [...], відомий в американській науці як „інтегральний націоналізм", що виник у Західній Європі. [...] В теорії й навчанні націоналісти [українські - В. Ф.] були дуже близькі до фашизму [...], а навіть йшли далі, ніж первісна доктрина фашизму». (J. A. Armstrong. Ukrainian Nationalism, II вид., Соlumbia University, New York 1963, р. 19, 280).

Також у Еncyclopaedia of Ukraine стверджується, що «український інтегральний націоналізм був подібний до тоталітарних рухів» (Еncyclopaedia of Ukraine, Toronto 1993,1. III, р. 553).

 

У нашому рефераті ми представимо саме шляхи розвитку другої із вищезгаданих течій в українському самостійницькому русі в роки Другої світової війни, як такої, що негативно позначилася на польсько-українських відносинах.

Після поразки польської держави у вересні 1939 р., у результаті договору між Ріббентропом і Молотовим вся територія Східних кресів Другої Речіпосполитої опинилася під радянською окупацією. Стано­вище польського населення на Волині стало надзвичайно важким. Поляки трактували Червону Армію й радянську владу, як окупантів. Тим часом значна частина української людності спочатку ставилася до радянської" влади позитивно.

Проте прорадянські настрої серед українського населення тривали недовго, адже репресії радянської влади стосувалися не лише поляків, але й українців. Українських націоналістів, які з задоволенням сприй­няли крах польської держави, зустріли брутальні переслідування. Разом із тим поглиблювалися антирадянські тенденції з виразно націоналістичним відтинком, і вони стали охоплювати дедалі ширші маси українського населення. Все більше прихильників завойовувала Організація Українських Націоналістів.

Радянська влада знищувала будь-які прояви національно-самостійницьких прагнень українців. Була заборонена діяльність укра­їнських партій та організацій, що легальне діяли на Волині у міжвоєн­ний період. Були зроблені рішучі крокі для того, щоб «радянізувати» так звану «Західну Україну» у політичному та соціальному плані, уніфікувати її з «Українською Совітською Республікою». Це спричинило поступове згасання симпатії українців до радянських властей. Разом із тим лідери українського націоналістичного руху, у першу чергу діячі ОУН, залишили землі Східної Малопольщі та Волині і перебралися на територію окуповану німцями.

У той час в ОУН існували дві фракції: перша, яку очолював полковник Андрій Мельник, об'єднувала діячів т.зв. «старої гене­рації», друга, під проводом Степана Бандери, гуртувала членів т.зв. «молодої генерації» - безкомпромісних самостійників. Обидві вище­названі фракції стояли на різко антипольських позиціях.

На території Третього Рейху діячі ОУН знайшли пристановище та захист. В Німеччині під керівництвом абверу проводився вишкіл кадрів ОУН для майбутніх диверсійних та розвідувальних операцій. З допомогою абверу керівництво ОУН-Бандери стало засновувати власні, підпільні організації, які готувалися для перебрання влади на території України після приходу німців. Вишколені кадри, які вийшли з обох тих угруповань, уже з грудня 1940 р., під керівництвом абверу, здійснювали на території радянської України активну терористичну і розвідувально-диверсійну діяльність, у якій допомагали ті діячі ОУН, що перебували на даній території у глибокому підпіллі. Започаткову­ючи цю діяльність, ОУН розраховувала на те, що під протекторатом Німеччини стане реальним встановлення «соборної самостійної» України. Українські політики, які представляли пропольське крило правоцентристського Українського національно-демократичного об'єднання та петлюрівці залишались у тіні і спочатку не впливали на перебіг подій.

Спалах радянсько-німецької війни українці вітали з ентузіазмом, оскільки вони пов'язували з нею сподівання на самостійну Україну. Після вступу німців до Львова вони сформували український уряд. Проте швидко прийшло розчарування. Німці розпустили цей уряд, згодом - приєднали Малопольщу до Генерального Губернаторства, віддали Одесу та Поділля румунам, а з решти української території створили Рейхскомісаріат з дуже обмеженим українським само­управлінням — сукупність цих фактів повністю перекреслювала надії на встановлення самостійної української держави. Німці в апогеї успіхів у війні з Радянським Союзом не виконали обітниць, не погодилися на створення самостійної української держави, проте з послідовністю стали втілювати в життя основні положення східної політики Гітлера, метою якої була економічна експлуатація укра­їнських земель. І так, не розпустили колгоспів, встановили високі контингенти на сільськогосподарську продукцію, яку вилучали у селян з неймовірною жорстокістю, знищували всякі прояви самостійниць­ких та національних стремлінь. Україна стала тереном грабіжницької економічної експлуатації для потреб воєнної економіки та джерелом дешевої робочої сили для промисловості та сільського господарства Третього Рейху. В умовах окупаційної системи тиск і терор стосувався не лише поляків, але й українців. Єдине, що німецький окупант залишив в українських руках, це достатньо широкий простір для боротьби з поляками.

У своїй міжнаціональній політиці на Волині німці використовували постійно зростаюче протистояння між поляками й українцями. З цією метою розпалювали ворожнечу й антагонізми, щоб згодом, застосо­вуючи принцип divide et impera, викликати конфлікти між поляками і українцями, і таким чином, нейтралізувати визвольну боротьбу обох народів. Фашистські окупанти вважали українців особливо придат­ними для того, щоб вони стали противагою для поляків (3). Залучаючи українців до формованих поліцейських структур, задумували з їхньою допомогою забезпечити собі відносний спокій на окупованій тери­торії.

На початку німецько-радянської війни слідом за німецькою армією пересувалися т.зв. похідні групи ОУН-Бандери, яких готували ще напередодні війни. Вони налічували від 3-х до 5-ти тис. чоловік. З них було сформовано три більші з'єднання: «Північ», «Центр» та «Південь», що мали у своєму складі 7-12-особові оперативні групи (4). Оперативна група «Північ» під проводом Миколи Климишина повин­на була досягти Києва та області, з'єднання «Центр», яким керував Микола Лемик (Сенишин) - дійти на Харківщину, оперативні групи з'єднання «Південь» під проводом Зіновія Матла і М. Річки мали на меті Одесу і Крим (5). Крім того виділено спеціальну оперативну групу у складі 15-ти чоловік, завданням якої було якомога швидше дійти до Львова і проголосити там незалежність української держави. На схід марширували також три групи ОУН-Мельника. Перша, яка пряму­вала до Дубна, Житомира, Києва, Полтави і Харкова - вимарширувала з Холмщини у двох частинах: з Грубешова під проводом Ігоря Шумського та Євгена Шульги просувалася через південну Волинь на прикордонні з Галичиною, друга - з Володави, якою керував Федір Польовий, за маршрутом, що вів через південну Волинь на прикор­донні з Поліссям. Маршрут другої (середньої) групи, яку очолював Д. Сампара, вів через Проскурів, Вінницю, Умань, Кіровоград, Дніпропетровськ, Донбас. Третя група - південна, на чолі з Богданом Сірецьким, пішла з Вінниці у напрямі Балти, Одеси, Миколаєва, де об'єдналася з прибулою з Румунії групою Ореста Масікевича, щоб далі по плану пересуватися вздовж узбережжя Чорного моря на Кубань (6). Деякі з-поміж похідних груп вимарширували вже 22 червня 1941 р., тобто у перші дні війни, інші дещо пізніше, залежно від того, як просувалися німецькі війська. Члени похідних груп одержали підроб­лені документи або перепустки служби пропаганди Вермахту. На осягнутому терені вони організовували українську міліцію і місцеве управління, а також здійснювали широку агітацію, закликаючи українців займати управлінські посади та працювати для побудови самостійної України.

 

3.В  R. Torzecki, Polacy i Ukraincy, Warszawa 1993, s. 121.

4. В.Косик, Україна і Німеччина у Другій світовій війні, 1993, с. 113 (за іншими даними чисельність похідних груп оцінювалася у межах 5-8 тис. чоловік).

5.Я. Стецько, 30 червня 1941 р., сс. 75-76; М. С. Чарториський, Від Сяну до Дону, Нью-Йорк 1951, с. 5.

6. Н.Полікарпенко. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни, доп. вид., під редакцією В. Михайлюка, 1951, с. 75; 3. Книш, Б'є двадцята, с. 177.

 

В діяльності похідних груп дійшло до різкого суперництва між групами ОУН-Бандери та ОУН-Мельника. ОУН-Бандери намагалася оволодіти українським націоналістичним рухом. З метою не до­пустити членів похідних груп ОУН-Мельника на терени України вони припускалися таких методів як терор та вбивства. Для прикладу, під Сокалем бандерівці ліквідували цілу похідну групу ОУН-Мельника, котра під проводом Ігоря Шумського та Євгена Шульги йшла з Грубе­шова на Волинь (7). Похідні групи ОУН-Бандери закріпилися у Львові та Рівному, кадри ОУН-Мельника захопили ключові позиції в Жито­мирі, Києві та Харкові. Активність похідних груп постійно зростала, їхня діяльність поширювалася, у тому числі, й на територію підрадянської України. 17 вересня 1941 р. штаб-квартира німецької групи ар­мії «Південь» дала наказ арештувати і передати у розпоряджен­ня львівського СД усіх агентів Бандери, діючих у похідних групах (8). Проте не всіх членів похідних груп було заарештовано. Багато з-поміж них продовжувало діяти, засновуючи нелегальні ланки ОУН. Вони відіграли визначну роль у формуванні націоналістичного підпілля й збройних відділів УПА. На першому році німецько-радянської війни українські націоналісти підтримували німців. На початку 1942 р. бандерівці стали розповсюджувати летючки, в яких закликали населення Волині матеріально і морально підтримувати німців у війні з більшовиками (9). Лідери українських націоналістів послідовно до­тримувалися німецької орієнтації, вважаючи таку позицію наказом найвищих українських інтересів. Засвідчує про те висловлювання доктора права Володимира Горбового, який відповідаючи на запи­тання, чи беручи до уваги наявність фактів, що вказують на негативне ставлення німців до питання української самостійності, є намір переосмислити своє ставлення до німців, категорично й з тиском відповів, що «[...] українське населення надалі буде послідовно підтри­мувати німців і зберігати німецьку орієнтацію, хоч би навіть [...] після завоювання радянської України дійшло до серйозних репресій та переслідування українського самостійницького руху. [...] Симптомів нехіті й розчарування, зрозуміло, не вдасться уникнути, проте обов'яз­ком відповідальних лідерів буде впливати на суспільство з метою не допустити до неприязних щодо німців виступів» (10). Незадоволення національних та самостійницьких аспірацій українців, нещадна еконо­мічна політика, що призвела населення до злиднів та кривавий терор, до якого вдавалися німецькі адміністративна влада і структури безпеки супроти непримирених, призвели до того, що з 1942 р. ставлення українців до німців ставало дедалі більш неприхильним. Проте це аж ніяк не призвело до зменшення антипольських настроїв з боку українського населення. Для більшості українців поляки були їхніми найбільшими і найбільш небезпечними ворогами на шляху до самостійної України.

 

7.  Н. Полікарпенко, там само, с. 59-60.

8.  Вundesarchiv – Militararchiv Freiburg RH 20-11/333 Fernschreiben 29735,18.09.1941.

9. Г. Стецюк, Чорні дні Волині. Спогади колишнього зв'язкового обласного проводу ОУН, Володимир-Волинський 1992, с. 40.

10. Розмова з адвокатом Володимиром Гербовим, членом розпущеного німцями українського уряду, проведена 10 серпня 1941 р. (Додаток № 1 до рапорту 89 від 15.ХІ.1941 р., АК w dokumentach 1939-1945, t. II, s. 13).

 

В поміркованих колах українських політиків помічалося бажання започаткувати серйозну розмову на тему узгодження - у якомусь обсязі - спільної політики щодо німців. Засвідчує про це приїзд до Варшави українського політичного письменника, доктора Бориса Левицького, як офіційного представника ОУН для проведення перего­ворів з представниками польських самостійницьких організацій. Він уболівав, що українські політики повністю прийняли німецькі концепції. Не володіючи надто широкими повноваженнями, обіцяв, насамперед, відмінити аптипольські настрої серед українського насе­лення, змінити його вороже ставлення до поляків - за умов, що буде припинено антиукраїнську кампанію, а майбутні переговори виходи­тимуть з цього, що має постати самостійна Україна. На жаль, у цій справі не було досягнуто жодних серйозних рішень... (11).

Часи німецької окупації стали періодом бурхливого розвитку укра­їнського націоналістичного руху на Волині. Провід ОУН повністю спрямовує свою діяльність на побудову «Соборної самостійної Укра­їни» під протекторатом Німеччини. Члени ОУН, які були у глибокому підпіллі на теренах Західної України пройшли вишкіл в німецьких військових школах розвідки, активно здійснювали диверсійну та терористичну діяльність на території Радянської України. Наприкінці червня 1941 р., не чекаючи розпоряджень німецької військової влади, українські націоналісти встановили своє місцеве управління і міліцію. За короткий час виникають районне та повітове управління, і навіть воєвідське управління у Рівному. Проте з жовтня 1941 р. німецька адміністрація підпорядкувала собі місцеву адміністрацію, а з 1942 року повністю перебрала владу в свої руки (12), одночасно розпустивши українську міліцію. Частина діячів ОУН вступає на посади у формова­ному німцями управлінні. Члени ОУН, що були функціонерами розпущеної міліції, вступають до лав української міліції, зоргані­зованої під німецьким командуванням. З-поміж різних політичних течій найширшу діяльність на Волині розгортає ОУН-Бандери. Під сильним впливом цього руху була насамперед українська міліція, потім - українська міліція у німецькій службі. Група ОУН-Мельника ставила собі на Волині ті ж самі цілі та наміри, що ОУН-Бандери, проте з огляду на відсутність ініціативи, діяльність її та впливи були за масштабами значно менші. Активну роботу розгортає група УНР (Українська Народна Республіка) під проводом Лівицького, проте її підтримували лише нечисленні колишні офіцери Української Народної Армії 1918-1920 рр. Петлюри та частина православного духовен­ства. Українське населення з байдужістю ставиться до цього руху. Натомість право-консервативна партія пов'язана з колишнім гетьма­ном Скоропадським одержує підтримку в першу чергу людей старших за віком та місцеву інтелігенцію. Оскільки цим рухом не цікавилося молоде покоління українців, згодом він зійшов з політичної арени. Єдиною силою на Волині, спроможною діяти, була ОУН-Бандери. В групи ОУН-Мельника, що була пов'язана з німцями, не було таких можливостей, а крім цього була вона символом розколу в українсько­му самостійницькому русі. Решта українських угруповань не могла розраховувати на те, що відіграє помітну роль у боротьбі за само­стійну Україну. Подібну оцінку ми можемо прочитати у донесенні німецької влади від 14 листопада 1941 р. про становище на Волині та настрої серед населення цього краю (13).

 

11. Додаток № 1 до рапорту 89 від 15.ХІ.1941 р., АК w dokumentach 1939-1945, t. II, s. 145.

12. Літопис УПА, т. 5.; С. Новицький, У змаганнях за волю волинської землі, с. 165.

13.  Bundesarchiv - Koblenz, І/R 58/219 F. 87 FF. Також: В. Косик, там само, с. 540-541.

 

Після запровадження на Волині німецького управління і розпущен­ня українських управлінських структур, настрої українського населен­ня продовжують мінятися. Дедалі більш очевидним стає прагнення до самостійної України. ОУН-Бандери йде в підпілля та започатковує підготовку повстання. У окремих частинах Волині з'являються оз­броєні групи українських націоналістів - хоч і спочатку нечисельні, згодом вони розростаються у більші відділи.

Перші збройні відділи українських націоналістів виникають уже на початку німецько-радянської війни у 1941 р. їх на лісисто-багнистих теренах північно-східної Волині та Поліссі організував Тарас Боровець пс. «Бульба». Після переходу фронту у великому трикутнику Бобруйськ - Гомель - Коростень залишилося багато покинутої зброї та різних за чисельністю відділів Червоної Армії. Значні сили розбитої дивізії опинилися у великому масиві лісів біля м. Олевськ та Звягель. Загони Тараса Бульби узялися поборювати залишки радянського війська на цій території і після довготривалої боротьби 21 серпня 1941 р. здобули Олевськ. У ньому було запроваджено українське управлін­ня, зорганізовано міліцію, сформовано Українську Повстанську Армію - «Поліську січ». З середини серпня до середини листопада 1941 р. Олевськ був справжньою столицею вільної української «республі­ки». Німців там ще не було.

До «Поліської січі» зголошувалось багато добровольців. З них сформовано п'ять куренів: гарнізонний в Олевську, олевський (летю­чий), рокитнівський і людвипольський, і також відділи міліції. У той час сили «Поліської січі» налічували (разом з відділами міліції) приблизно 10 тисяч озброєних чоловік (14). Тими силами переборювали солдатів Червоної Армії, що залишилися на тих теренах. А німці спокійно придивлялися до цієї боротьби. Адже знищення сил Червоної Армії, що залишилися в тилу фронту, їм було на руку.

Наприкінці 1941 р. німці встановили на цій території своє правління і 15 листопада 1941 р. розпустили «Поліську січ». Замість неї було утворене Окружне управління української поліції, зорганізовані відділи УПА увійшли до складу офіційної поліції. У службу до німецько-української поліції вступили й командири куренів «Поліської січі». Головним командиром окружної коменди української поліції став Тарас Боровець, його заступником - сотник Дуткевич. У Сарнах зорганізовано сержантську школу, яка насправді готувала кадри для УПА.

Відділи міліції представляли собою єдину організацію, офіційно підпорядковану Окружній коменді у Сарнах, фактично - Головній комендантурі «Поліської січі» УПА, яка не припинила діяльність, а лише пішла в підпілля.

Влітку 1942 р. становище на Волині загострилось. Німці стали силою стягати встановлені високі контингенти і здійснювати облави на людей з метою відправки їх на роботу до Німеччини. Супроти непокірних застосовувались жорстокі репресії, включно з нищенням цілих сіл. Окупант став здійснювати безпощадний економічний грабу­нок Волині. Це все викликало спротив з боку населення та активізу­вало діяльність підпільних організацій українських націоналістів. Значна частина української поліції, підпорядкована Окружній коменді в Сарнах, разом з її командиром Тарасом Боровцем, перейшла до «Поліської січі» УПА і збройно виступила проти німецької влади. У цьому періоді мали місце численні напади та вбивства, у тому числі й поодиноких польських сімей.

В середині серпня 1942 р. в трикутнику: Олевськ, Рокитно, Городни­ця з'явився відділ радянської партизанки Мєдвєдєва, що налічував близько 200 чоловік. У вересні 1942 р. в Старій Гуті дійшло до зустрічі представників відділу Мєдвєдєва і Тараса Бульби. Однак у ході переговорів не було досягнуто серйозних домовленостей, і їх припинено у грудні 1942 р. Сторонам вдалося лише узгодити нейтралітет і устійнити гасла (15).

 

14. Тарас Бульба-Боровець, Армія без держави, Львів 1993, с. 97. За неповними і неперевіреними даними, окремими куренями командирували: гарнізонним у Олевську - Омелянів; клесовським - Раєвський; олевським - Ковальчук; рокитнівським - Дуб; людвипольським - Адам Володик «Граб». У складі людвипольського куреня були три сотні піхоти, одна сотня цкм, кінний плютон; він мав у своєму розпорядженні 1 гармату та один танк Т-34.

15. Тарас Бульба-Боровець, вк. праця, с. 137-141.

 

Німці занепокоєні контактами та розмовами представників УПА і радянської партизанки також хотіли встановити контакти з УПА. До першої такої зустрічі дійшло 21 листопада 1942 р. в селі Москвиня (район Березне). Німецьку сторону в цих переговорах представляли керівник Служби безпеки на Волинь і Полісся - Пютц та гебітскомісар Рівного - Баєр. Іхньою метою було добитися компромісу з укра­їнською стороною. Для того вони намагалися використовувати факт політичної «неодностайності» самих українців, і водночас вміло підштовхувати наявну ворожість у польсько-німецьких відносинах. Однак порозуміння досягнути не вдалося і наприкінці грудня 1942 року переговори припинилися (16).

Усередині 1942 р. провід «Поліської січі» зробив спробу налагодити контакти з польськими підпільними організаціями Волині з метою внормалізувати польсько-українські відносини у час війни. Посеред­ником між УПА і польською підпільною організацією в Рівному виступив відомий діяч волинського Полісся Бронислав Ходоровський. Однак переговори не відбулися.

Взимку 1941/1942 р. діяльність ОУН-Бандери в основному полягала в інформуванні українського населення про події та поширенні ідеї боротьби за вільну й незалежну Україну. З цією метою було створено спеціальну інформаційну службу, що доходила до всіх прошарків населення, з найменшим селом включно. І це виявилося ефективним - кількість членів ОУН постійно зростала. Інформаційно-пропагандистська діяльність ОУН-Бандери мала особливий відгук серед мо­лоді. Саме для неї організація здійснювала таємну політичну і військо­ву підготовку.

Члени ОУН-Бандери одержали наказ збирати, покинену солдатами Червоної Армії, зброю і боєприпаси та зносити їх у схованки. У справах, пов'язаних з організацією місцевого правління, зусилля спрямовувались на усунення працівників, які не подобалися ОУН, щоб на їх місце влаштувати довірених собі людей (17).

 

16. Там само, с. 141-150.

17. Р’Рђ Р†/R 58/219 f/ 253 ff.

 

Невдоволення населення Волині політикою окупантів зростало. Воно мало різні форми: від простого пасивного спротиву як, для прикладу, відмова виконувати настанови окупантів по збройні напади на адміністрацію і маєтки, якими управляли німці і т. п. У березні 1942 року німці здійснили задуману у великому масштабі акцію проти ОУН-Бандери. У Рівному, Кременці та інших містах Волині було заарештовано багато членів організації. Проте ОУН-Бандери не призупинила своєї діяльності - вона перейшла на терени поза більші міста Волині.

Навесні 1942 р. в лісисто-багнистих районах північної Волині почали з'являтися озброєні групи самооборони ОУН-Бандери. Спершу всту­пали до них переслідовані німцями українські націоналісти - втікачі. Формуванням цих груп займалося обласне керівництво ОУН-Бан­дери, очолюване Остапом Тимощуком. І, оскільки, керівництво було попереджене про заплановану німцями операцію, то напередодні арештів перебралося з Рівного в болотистий район між Сарнами і Пінськом (18).

У квітні 1942 р. під час Другої конференції ОУН-Бандери була прийнята низка рішень, метою яких була активізація революційної діяльності і створення повстанської армії. Схвалені резолюції виходи­ли з акту проголошення Української держави 30 червня 1941 р., оціненого як волевиявлення української нації до самостійності. Підчас конференції було визнано необхідним прямувати до об'єднання всіх військовиків та політичних сил, що діяли в Україні. Центральний провід ОУН-Бандери направив на Волинь свого члена Василя Сидора із завданням сформувати там більші збройні загони. На початку жовтня 1942 р. на території Сарненського повіту виникли два перші відділи УПА: «Остапа» - Сергія Качинського і «Довбешки - Коробки» - Івана Перебійняка. Наступними тижнями утворились чергові відділи в районі Колок, Пустомитів і Кременця (19). Таким чином, восени 1942 р. ОУН-Бандери мала у своєму розпорядженні озброєні відділи, що налічували більше 600-от чоловік. Вони стали зачатком майбутньої повстанської армії. Утворені відділи УПА отримали наказ вести боротьбу з німцями лише за необхідних умов. Спочатку їхня діяльність зводилася до нападів на німецькі харчові склади і фільвар­ки, що були під німецьким управлінням та інші продовольчі об'єкти.

 

18. Р’Рђ Р†/R 58/697 F/ 61 FF.

19. ВА МА ІІ/RH 22/175.

 

Наприкінці 1942 р. як ОУН-Бандери, так і ОУН-Мельника значно активізували свою діяльність. Під час Третьої конференції ОУН, що відбулася 17-21 лютого 1943 р., ОУН-Бандери різко виступила проти участі українців у німецьких збройних силах. Крім цього постанови конференції визначили ставлення до радянської влади. І так, у випадку повернення совітів на українські землі, ОУН-Бандери вирішила продовжувати боротьбу за самостійну Україну. Це вже означає перехід до відвертої опозиції супроти німецьких та радянських властей, а також перехід від підпільного спротиву окупантам до відвертої збройної боротьби. Уже взимку 1942/1943 р. ОУН-Бандери виразно готувалася до широкомасштабного збройного виступу. Всі зусилля спрямовува­лись на військову боротьбу. Найважливішими осередками, де прово­дилась робота по нагромадженню зброї, підготовці мобілізаційних планів і вишколу військових кадрів, стали такі центри, як: Луцьк, Дубно, Рівне, Володимир-Волинський та Кременець. Робота здійсню­валась з великим розмахом. Слід відзначити, що лише на території двох повітів - Дубнівського та Кременецького, лише з липня по грудень 1942 р. зорганізовано 15 центрів військового вишколу, в кож­ному з яких нерідко брало участь більше ста осіб (20). По селах таємно розповсюджувався хліб з молитвою й закликом «Слава Україні». Ця акція почалася у східних повітах, а у березні вона захопила й західні повіти краю. Враховуючи перебіг подій .на початку 1943 р., а ОУН--Бандери змушена була започаткувати велику за масштабами військо­ву повстанську операцію. В основу цього рішення лягли щонайменше дві причини. Перша вона переставала контролювати ситуацію на даній території, оскільки, з одного боку, зростали сили отамана Тараса Бульби, з іншого - територію продовжувала захоплювати радянська партизанка, і друга - це нищення сіл каральними німець­кими експедиціями (надмірні контингенти, вивіз на примусову роботу до Німеччини), що призвело до того, що молодь стала утікати в ліс і згодом приєднуватися до відділів Тараса Бульби або радянської партизанки. З огляду па те, наприкінці березня 1943 р. керівництво центрального Проводу ОУН на чолі з Миколою Лебедем схвалило рішення (яке було прийнято у ході останньої конференції) про утворен­ня збройних сил під назвою «Українська визвольна армія».

 

О. Шуляк. В ім'я правди, вид. „Dorrego", Buenos Aires, 1948, с. 16-17.

 

Весною 1943 р. на Волині починають множитися партизанські відділи українських націоналістів. Крім діючих ще з 1942 р. поблизу міст Олевськ, Сарни, Костопіль, Рівне, відділів Тараса Бульби, форму­ються військові відділи ОУН Степана Бандери та військові відділи ОУН Андрія Мельника. До збройних загонів масово вступає молодь. У лютому 1943 р. в Сарненському повіті, окрім відділів «Остапа» і «Коробки», виникають три нові сотні: «Дороша», «Крука» і «Ґонти». Кількісне зростання збройних загонів особливо прискорюється у бе­резні 1943 р., коли кілька тисяч українських поліцаїв з німецької служби пішли в ліси у повному озброєнні (21). Формуються нові сотні й курені, у тому числі курінь «Голобеньки» (з трьома сотнями: «Байди», «Кубіка» і «Залізняка»), курінь «Щуки» та курінь «Яреми» (22). Зрештою це був ріст як у чисельному, так і якісному відношеннях, адже на бік ОУН ставали люди, які раніше пройшли відповідний військовий вишкіл.

29 травня 1943 р. в районі між Заболоттям і Літовежом виникав партизанський відділ мельниківців у складі 150 чоловік (23). У Свинятиш формується бандерівський відділ під проводом Порфіра Антонюи псевдонім «Сосенко», другий відділ бандерівців виникає неподалік місцевості Білічі (командир - Похмурний). Обидва командири бан­дерівських відділів були комендантами української поліції у Володимирі-Волинському. В Завідовському лісі сформовано дві бандерівські сотні під проводом «Славка» й «Голуба» (24).

У ніч на 20 березня 1943 р. до лісу переходить цілий господарський батальйон з Луцька у складі 320 осіб. Головним організатором виходу був Степан Коваль «Рубащенко». Батальйон виведено в Садівський ліс, де після реорганізації та озброєння став куренем УПА і згодом був направлений в село Журавичі (15 км на південь від Колок) (25).

 

21. Українська поліція перейшла у ліс в період 15.III- 10.IV.1943 р. з наказу керівництва ОУН (Літопис УПА, т. 5, с. 19). У спеціальному донесенні шефа Українського штабу партизанського руху - Строкача - ми читаємо: «...Штаб українських націоналістів (Бандери) 20 березня 1943 р. дав вказівку про формування УПА з-поміж поліцаїв, козаків, бандерівців і бульбівців». (Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації ф. 1, оп. 23, д. 523, с. 43).

22. П.Мірчук, Українська Повстанська Армія. 1942-1952, Документи і матеріали, Мюнхен 1953, с. 36- 4.

23. Г.Стецюк, вк. праця, с. 58. Зброя, якою володів організований партизанський відділ це: 20 цкм, 5 ркм (Дегтярова), 5 кб, 4 кольти, 12 пістолетів, 120 штук амуніції, 50 штук стрічки для цкм по 250 набоїв кожна, 59 ручних гранатів, 1 гармата, 80 боєприпасів для гармат.

24. Г. Стецюк, вк. праця, с. 59.

25. У липні 1941 р. тимчасова українська адміністрація у Луцьку зорганізувала військовий курінь, який було названо Відділом окремого призначення ім. Євгена Коновальця. Командиром куреня став пор. М. Мелешко псевдонім «Вірлик», який прибув до Луцька як провідник однієї з похідних груп ОУН. Його заступником був Степан Коваль. Курінь мав  чотири сотні й розміщався у передмісті Луцька - Красне. Після встановлення в Луцьку німецької адміністрації німці розпустили цей відділ і перетворили його на господарську школу, зорганізовану на військовий лад. У ній проводилось навчання агрономів та інших працівників адміністрації державних німецьких маєтків. Курсанти мали військові однострої. Вишкіл провадили українські й німецькі старшини, крім цього викладалися у ній невійськові предмети. Командиром куреня став майор Кайзер, його заступниками «зондерфюрер» Зайдель і оберльойтант Баснер. Курінь містився у приміщеннях колишньої католицької семінарії (Літопис УПА, т. 5, с. 98-103).

 

Сили збройних відділів ОУН-Бандери зростали швидкими темпами і вже влітку 1943 р. вони сконцентрувались у північній частині Волині: в районі Висоцька, Домбровиці, Воронок та в масиві Скулинських лісів (півн.-сх. Ковелі); центральній частині Волині - в районі Дерманя, Антонівських лісів (півн.-схід. від Кременця); в південно-західній частині Волині - в масиві Свинарських лісів (на схід від. Володимира-Волинського) і в масиві Мосурських та Землицьких лісів (півд. Любомль), а також в районі Літовеж, Заболоття, Грибовиця.

Усередині 1943 р. найбільшими за чисельністю були відділи ОУН-Бандери. Якщо у квітні 1943 р. вони налічували прибл. 8-10 тис. озброєних людей, то вже у червні 1943 - їхній особовий склад збільшився удвічі й далі продовжував зростати. Процес творення збройних загонів ОУН-Бандери спирався на кадри української поліції у німецькій службі, кадри розформованого у Білорусі українського шуцманшафтбатальйону, особовий склад 103-го батальйону укра­їнської поліції в Мацієві (що теж пішов у ліс зі зброєю), особовий склад відділу захисту Ковельського залізничного вузла, який сформували німці з членів ОУН та шляхом призову чоловіків 1895-1926 рр. народження.

Другим за чисельністю партизанським угрупованням українських націоналістів були відділи УПА «Тараса Бульби». У квітні 1943 р. вони налічували близько 4 тис. озброєних чоловік, до того за приблизними даними їхня мобілізаційна спроможність складала ще прибл. 10 тис. (26)

У березні-квітні 1943 р. виникають військові відділи ОУН А. Мель­ника, які поставали шляхом об'єднання невеликих груп цієї органі­зації. Чисельність військових відділів ОУН-Мельника збільшилась після переходу до «лісу» української поліції. Весною 1943 р. у них було прибл. 2-3 тис. озброєних людей (27).

 

26. У донесенні командира з'єднань радянських партизанських відділів Рівненської області Фйодорова за 28 травня 1943 р. написано, що  з'єднання Т. Бульби налічувало близько 6 тис. чоловік і повністю охоплювало своїми діями Костопільський, Рокитнівський, Степанський і Березнівський райони (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 75, арк. 37-43).

27. В.Косик, вк. праця, с. 330-331.

 

Починаючи з середини 1943 р. перевага військових відділів ОУН--Бандери стає дедалі більш очевидною. Настає період поступової ліквідації інших загонів. Підступними й силовими методами були роззброєні сотні інших угруповань, члени яких після розформування ввійшли до складу окремих бандерівських відділів. Сформована Служба безпеки ліквідувала супротивників.

Проте «Тарас Бульба» не погодився підпорядкувати свої загони проводові ОУН-Бандери. Але у липні-серпні 1943 р., під час операції по об'єднанню українських націоналістичних збройних сил, майже всі відділи «Тараса Бульби» були насильно включені до лав УПА, контрольованих ОУН-Бандери. Не підпорядкувалося лише одне з'єднання під проводом «Тараса Бульби», що з 20 липня 1943 р. стало називатися «Українська народна революційна армія» (УНРА), зали­шаючись, таким чином, незалежним партизанським з'єднанням. 19 серпня 1943 р. відділи бандерівців та Служби безпеки напали на штаб «Тараса Бульби» і заарештували плк. Совенка, Новицького, Трейко, пор. Гудимчука та дружину «Тараса Бульби» Ганну Боровець; після тортур вона була страчена (28). ОУН-УПА-Бандери «поглинула» також відділи ОУН-Мельника. Наприкінці червня 1943 р. з'явилися листівки, які закликали всі повстанські відділи Волині та Полісся підпорядкуватися Головному штабові УПА. Листівку підписав ко­мандир штабу -«Тур» (Роман Шухевич -«Тарас Чупринка»). Відділи ОУН-Мельника, що мали свій табір в Антонівських лісах, ігнорували цю відозву. 7 липня 1943 р. відділи бандерівців під проводом «Крука» й «Енея» напали на мельниківців, зруйнували їхній табір, забрали майно і коней, а командирів: «Хріна», «Орлика», «Чорноту», «Лисенка», «Гаркавенка», «Вусатого», «Прута», «Жарина», «М-к» й «Бурлаченка» та рядових - роззброїли. Згодом рядових втілено до окремих бандерівських відділів, а командирів розстріляно (29). Таким чином під назвою УПА відбулося об'єднання дотеперішніх відділів ОУН-Бан­дери, відділів УПА Т.Бульби, відділів ОУН-Мельника та загонів, що мали інші назви і діяли по всій території Волині й Полісся. З цього моменту провід над сформованою єдиною УПА перебрало у свої руки найбільш агресивне крило ОУН, що представляли його, саме, бан­дерівці.

 

28. Г.Стецюк, вк. праця, с. 10-12 [насправді ж Г.Боровець була страчена німецькими окупантами. - Ред.]

29. К.Смовський, Спогади учасника бандерівської УПА, Нью-Йорк 1982, с. 13. Також було роззброєно мельниківські відділи, що стояли у трикутнику Літовеж, Заболоття, Зджари (Г. Стецюк, вк. праця, с. 67).

 

Разом із об'єднавчим процесом, наявних на Волині відділів укра­їнських націоналістів, продовжувала формуватися й організаційна структура УПА, яка організувалась на засадах регулярного війська. Полковник Дмитро Клячківський -«Клим Савур», який на той час був командиром військових формацій підпорядкованих ОУН-Бандери, не діждавшися офіційного схвалення запропонованої назви Українська визвольна армія, прийняв назву Українська Повстанська Армія (УПА), що її раніше вживали відділи «Тараса Бульби». 27 серпня 1943 року Клячківський видає три постанови: № 1 - про створення УПА «Північ», № 2 - про структуру УПА «Північ» та № 3 - про призначення командирів Військових округів.

На підставі наказу № 3 від 27 серпня 1943 р. були сформовані три Військові округи: ВО «Заграва» (кодовий шифр № 01) під командуван­ням Івана Литвинчука (30)- «Дубового», який охоплював Сарненський, Костопільський, Столинський та Пінський повіти (Полісся); ВО «Бо-гун» (кодовий шифр № 02) під проводом Петра Олійника - «Енея», що охоплював Рівненський, Здолбунівський, Дублінський та Кременець­кий повіти; ВО «Турів» (кодовий шифр № 03) під командуванням Юрія Стельмащука (31) - «Рудого», охоплював Луцький, Горохівський, Володимирський, Ковельський, Любомильський, Камінь-Каширський, а також Кобринський і Берестянський повіти, що розташовані на Поліссі; ВО «Тютюнник» (кодовий шифр № 03) під командуванням Федора Воробія (32) - «Верещака», охоплював територію, розташовану на схід від колишнього кордону з Другою Речіпосполитою (Жито­мирська область). У справі сформування УПА «Північ» Юрій Стельмащук - «Рудий», «Кайдаш» - командир ВО «Турів» - зізнавав у слідстві: «[...] У лютому 1943 р. в селі Піддубці (район Таремно) відбулася нарада, на якій головував військовий референт Центрально­го проводу ОУН Іван Микола «Сом», у ході якої було сказано: з кожного району послати якомога більше людей в лави УПА; районам призначити командирські кадри; виділити зброю і боєп­рипаси; провести конспіративні зустрічі всіх тих, хто передбачається для служби в УПА. Під час цієї наради я отримав постанову Проводу ОУН припинити організаційну діяльність і узятися за організацію УПА. Для виконання цього завдання у березні 1943 р. я прибув до Ковельської округи, де мені було підпорядковано 12 районів, провів з ними роботу, і згодом зібрав усіх членів УПА [мабуть йдеться таки про ОУН - В.Ф.], що служили в німецькій поліції, у шуцманшафт-батальйоні та в органах німецького управління і направив у скулинські ліси. В цей час УПА ще не мала постійної назви. Називали по-різному: відділи, групи і т.п. Усі підрозділи, що були мною створені на Ковельщині, я став називати Українською повстанською групою, зашифрувавши її для конспірації як „Озеро". Перебуваючи в селі Журавичі (район Колки), „Клим Савур" схвалив мою діяльність і передав мені директиви центрального Проводу ОУН щодо структур­ної побудови УПА» [...] (33). Сформовано також Головний провід УПА, який очолив плк. Дмитро Клячківський - «Клим Савур». Заступником плк. Клячківського з політичних питань став Павленко - «Волошин». Регіональний військовий штаб ОУН-Бандери у північно-західній ча­стині Волині перейменовано на Головний військовий штаб УПА. Начальником штабу призначено Василя Івахіва - «Сонара» з проводу ОУН-Бандери. Після його смерті (він загинув у боротьбі з німцями 13 травня 1943 р.) його обов'язки перебрав плк. Леонід Ступницький - «Гончаренко», колишній офіцер армії УНР з 1917-1920 рр. Начальни­ком оперативного відділу став М. Омелюсик - «Поліщук», шефом розвідувального відділу Литвиненко - «Євшан», головним прокуро­ром - «Безрідний», його заступником «Мітла», старшиною у справах доручень-М. Шелест, а політично-освітнім -«Апостол», організацій­ним старшиною у справах мобілізації - «Олег» (Ілько). Штаб УПА знаходився неподалік місцевості Студень Великий Костопільського повіту (34).

 

30. Іван Литвинчук - агент німецької військової розвідки - пс. «Клір»; перед Другою світовою  війною  закінчив диверсійно-розвідувальну   школу  в  Берліні;  разом з іншими членами диверсійної групи був скинений на терени Сарненського повіту.

31. Юрій Стельмащук - агент німецької військової розвідки - пс. «Норд IV»; перед Другою світовою війною закінчив диверсійно-розвідувальну школу в м. Бранден­бург; був скинений на Волинь для того, щоб займатися диверсійною діяльністю у районі Сарненського комунікаційного вузла.

32. Федір Воробій - агент німецької військової розвідки, пс. «Волинець»; у 1940 р. закінчив диверсійну школу у м. Закопане [в даному випадку автор не посилається на джерела, звідки  почерпнуті  відомості  про згадуваних  І.Литвинчука,  Ю.Стельмащука, Ф. Воробія. - Ред.]

33. Свідчення Юрія Стельмащука, командира ВО «Турів» - Архів Управління Служби безпеки України у Волинській області, Луцьк, матеріали карної справи.

34.  Літопис УПА, т. 1, Торонто 1978, с. 26-29; також: К. Смовський, вк. праця, с. 6.

 

Великий вплив на подальший розвиток українського націоналістич­ного руху, зокрема на організаційний розвиток УПА, мав Третій надзвичайний з'їзд ОУН, що проходив у днях з 21 по 25 серпня 1943 р. З'їзд проаналізував досвід збройної боротьби і прийняв низку рішень ідеологічного та програмного характеру, які вказували головні за­вдання на майбутнє. Найважливішим завданням з'їзд визнав перехід від підпільних до збройних форм боротьби за «Самостійну Соборну Українську Державу». Водночас на місце Миколи Лебедя, дотеперішнього голову Проводу ОУН, обрано Романа Шухевича. Таким чином, всю політичну й військову владу українського націоналістичного руху було зосереджено в одних руках, адже напередодні з'їзду Романа Шухевича («Тараса Чупринку») призначено Головним командиром УПА (35).

Починаючи з серпня 1943 р. продовжувала розбудовуватися запла­нована структура УПА. Відповідно до територіального поділу вона мала у своєму складі три групи армії: «УПА - Північ», яка обіймала своїми діями Волинь, Полісся та Житомирську область, командир Дмитро Клячківський псевдо «Клим Савур»; «УПА - Захід», яка поширювала свою діяльність на Галичину, Буковину, Закарпаття й Холмщину, командир - Василь Сидор псевдо «Шелест», «Вишитий»; «УПА - Південь», яка включала у сферу своїх дій Кам'янець-Подільський, Вінницьку область і територію на південь від Вінниці) командир Омелян Грабець псевдонім «Батько». Крім цього передбачувалося створення з'єднання «УПА - Схід», до якого мали б увійти відділи з Київщини, центрального та східного регіону України. Однак у зв'язку з наступом східного фронту цього плану здійснити не вдалося (36).

Після реорганізації і переходу на нову організаційну структуру, раніше сформовані на Волині Північно-Західний військовий округ «Турів», Північний військовий округ «Заграва» та Південний військо­вий округ стали підпорядковуватися УПА - Північ. До Північно-Західного військового округу «Турів» входили три з'єднання: 1) з'єднання Богуна (командир Острозський) з куренями Щуки, Назара, Криги, Ярока і Ливаря; 2) з'єднання «Помста Полісся» (командир Верховинець) з куренями Голобенка, Яреми, Юрка; 3) з'єднання Наливайка з куренями Орла,  Мухи,  Грома, Кубіка.  Крім цього округові підпорядковувалися курені для спеціальних доручень: Базаренка, Берези та Сокола (37).

 

35. ОУН в  світлі постанов  Великих Зборів,  Конференції та інших документів з боротьби 1929-1955 рр., с.  101; Літопис УПА, т. 6,  УПА в світлі німецьких документів (книга перша: 7942 - червень 1944), Торонто 1983, с. 16-18.

36. Літопис УПА, т. 1, Торонто 1978, с. 383; також: ген. М. Смовський, Спогади учасника бандерівської УПА, Нью-Йорк 1982, с. 10. Слід зауважити, що перші постанови Головного проводу УПА, у тому числі й наказ у справі утворення крайових проводів (про що згадуємо в нашому рефераті), ми маємо з кінця січня 1944 р. Але у книжці П. Мірчука, Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка): Командир Безсмертних, Лондон 1970, с. 112-113 згадується, що Головний провід працював вже з літа 1943 р.

37. Літопис УПА, т. 6, с. 98-100.

 

Головною базою Північно-Західного ВО «Турів» був розташований на південній схід від Ковеля масив Скулинських лісів. Саме там знаходився штаб округу та чимало збройних загонів. Другою важ­ливою базою округу була т. зв. «Січ Свинарська», розташована на схід від Володимира-Волинського. Командиром «Січі» був Порфир Антонюк - «Сосенко», шефом штабу - «Коршун». Штаб «Січі» містився у селі Вовчак. «Січі» були підпорядковані куреням «Славка» й «Бескида» та самостійно діючим сотням у Горохівському і Володимирському повітах. В селі Мочулки працювала підстаршинська школа УПА, яку очолювали «Запорожець», «Морозенко» та «Донець». У ній навчалося близько 150 курсантів. В лісах та навколишніх селах працювали лікарні та багато господарських та таких допоміжних відділів, як харчові склади, пекарня, бойня, дубильня, млин, тартак, шевські та кравецькі цехи, рушникарня і тлі. Сотні УПА квартирували в селах: Ревушки, Домінополь, Мочулки. Після тої о, як відділи УПА зайняли місто Колки, воно стало черговою базою округу. У ньому було організовано иідстаршинську школу, центр санітарного виш­колу, розміщено лікарні та інші служби. Але ця база працювала недовго. У зв'язку з загрозою з боку німців усі підвідділи та центри було деконцентровано по різних навколишніх селах.

Восени 1943 р. у великому масиві лісів, розташованому на лівому березі річки Стохід (прибл. 15-20 км на південь від залізничної станції Поворськ) почалась робота по організації нової бази округу «Турів». У листопаді 1943 р. закінчилось будівництво табору для шпиталя й складів. Місцезнаходження бази було засекречене і сильно охороня­лося. Комендантом лікарні став сотник «Ващенко», комендантом бази - «Заболотний» (38).

Командирам куренів, відповідальних за окремі повіти, були підпо­рядковані усі відділи УПА, місцева самооборона, квартирмейстерські та допоміжні служби. В окрузі «Турів» відповідальними комендан­тами на місцях були: у Луцькому повіті - курінний «Рубащенко»; у Горохівському повіті - курінний «Славко», а після його смерті - курінний «Остап»; у Володимирському повіті - курінний «Сосенко»; у Ковельському повіті - курінний «Голобенко»; у Любомильському повіті - курінний «Лисий»; в районі Берестя й Кобрина - курінний «Ярема» (39).

 

38. Літопис УПА, т. 5, с. 127.

39. Там же, с. 121-122.

 

До складу «Північної ВО Заграва» входили три з'єднання: 1) з'єднання ім. Коновальця (командир «Ярема») з куренями Кори, Лайдаки та Богуна; 2) з'єднання Дубового (командир Дубовий) з куренями Шукали, Шавули й Гострого; 3) з'єднання Олега (командир Олег) з куренями Чутки, Цигана та Євгена. Округ охоплював лісистий край розташований між автомагістраллю Рівне - Київ по річку Прип'ять на півночі. На території «Північної ВО Заграва» працювала підстаршинська школа УПА «Дружинники», розміщена на хуторах між селами Злотолинь і Ярополт над річкою Горинню (на південь від м. Степань). Командиром школи був пор. Федір Польовий «Поль», інструкторами: М. Дуда і В. Грабенко, які викладали загальновійсь­кові предмети (внутрішня служба, топографія, зброєзнавство), «Чай­ка» (сотник армії УНР) навчав кавалерії, «Береза» - телефонний та радіозв'язок; «Граб» учив мінуванню і саперської справи. Лекції читали також Леонід Ступницький і пор. Федір Польовий - вони навчали командування відділом й роботи в штабі. Вишкіл тривав чотири місяці. Оскільки рівень навчання у цій школі виявився вищим, аніж у старшинській, то після першої презентації та стосовної реорга­нізації її перейменовано на старшинську школу, її комендантом став Леонід Ступницький (40).

На території Південної (кременецької) ВО діяли три з'єднання: 1) з'єднання Крука (командир Крук) з куренями Буревія, Докса, Дики й Бистрого (це був курінь для особливих доручень); 2) з'єднання Енея (командир Еней) з куренями Дороша, Кватиренка - Польового, Ґонти і Верещака (курінь для особливих доручень); 3) з'єднання «Н» з куреня­ми Гордієнка, Меча і Дуная  (41).

Тактично-оперативною одиницею був курінь або самостійна сотня. Інколи вони об'єднувалися в з'єднання для проведення більших операцій. В принципі, однак, окремі сотні діяли самостійно.

Відділи УПА мали у своєму розпорядженні різні види зброї. Найбільше (прибл. 60%) - це була радянська зброя, 30% - складала німецька та угорська, 10% - польська (42).

Певна кількість відділів УПА постійно перебувала в лісах і ближніх місцевостях, деякі відділи здійснювали рейди, нерідко, в значно віддалені райони. Відділи УПА постійно рухалися. По суті, в одному місці зупинялися лише на декілька днів. В місцевостях курінь був розконцентровуваний на сотні, які стояли у різних селах. У лісі курінь перебував цілісно у відповідно забезпеченому одному місці. Зимою розходився загонами по селах та хуторах.

 

40. Там же, с. 68-71.

41. Літопис УПА, т. 6, с. 98-100.

42. Літопис УПА, т. 5, с. 123-124.

 

Крім відділів УПА діяли ще й боївки ОУН, що мали назву Самооборонні кущеві відділи. Після Другої конференції ОУН-Бандери провідник на т.зв. Північно-західні землі України дав наказ сформувати у кожному селі Самооборонні кущеві відділи у складі дружини (плютону) з місцевого українського населення. Якщо перші СКВ на Волині виникли влітку та восени 1942 р., то весною 1943 р. вони поширилися вже на всю територію (43).

Основною рисою СКВ, яка відрізняла їх від відділів УПА, було те, що члени цих організацій жили й працювали в своїх селах як «звичайні» люди, проте вони на заклик свого проводу брали в руки сховану зброю, виконували бойові завдання, після чого розходилися по своїх до­мівках (44). СКВ виникли на базі місцевих осередків ОУН, підсилених членами відділів УПА. Вони являли собою адміністративну одиницю збройного підпілля українських націоналістів, у середньому складали 30-50 чоловік (3-4 дружини кожна). На чолі СКВ стояв провід у складі: «кущевого», який керував всіма діями на даній території; заступника «кущевого», керуючого військовими питаннями; господарського рефе­рента; референта СБ (Служби безпеки); пропагандиста; референтки УЧХ (Українського червоного хреста»). «Кущевий» (як член ОУН) був підзвітний провідникові ОУН вищого рівня. У свою чергу командир СКВ підпорядковувався відповідному осередку організаційно-мобілізаційного відділу Головного військового штабу УПА. Збройні операції СКВ вирішував і здійснював самостійно, разом з іншими СКВ, або з відділом (підрозділом) УПА. В цьому останньому випадку усіма командував командир відділу УПА. По суті, СКВ давали змогу підготувати й провести раніше непередбачувані збройні операції в ко­роткий термін - тому що невеликий підрозділ УПА, що приходив до даного села, завдяки СКВ ставав сильною бойовою одиницею; після акції члени СКВ поверталися до своїх домашніх занять, тим часом відділ УПА у своєму первісному складі міг просто відійти в безпечне місце ніким непомічений. СКВ постачали відділам УПА харчові проду­кти та одяг, нагромаджували для них запаси, які зберігали в лісі у криївках, опікувалися пораненими та хворими вояками УПА, а також організували справно діючу систему розвідки й повідомлення, у чому дуже допомагали відділам УПА.

 

43. Альманах. Гомін України, Торонто 1992, с. 50.

44. П.Мірчук, вк. праця, с. 197-198.

 

30 серпня 1943 р. командир УПА «Клим Савур» дав наказ замінити кожне село у фортецю; для цього слід було зорганізувати самооборо­ну, провести військовий вишкіл усіх чоловіків, щоб вони були здатні захистити своє село, аж поки не буде евакуйоване населення або не надійде поміч. Були видані детальні інструкції щодо військової струк­тури самооборони, будівництва підземних криївок, огорожі, траншей та інших укріплень, системи розвідки і повідомлення і т.п. (45) Таким чином керівництво ОУН і провід УПА поступово організували адміністрацію і життя в тих місцевостях, що були під їхнім контролем. З середини 1943 р. значно зростають впливи УПА на Волині. ОУН-УПА охопило своїм впливом майже все українське населення, зок­рема сільське. Досі слабкі клітини ОУН було взято в шори залізної дисципліни. Всі українці стали абсолютно підпорядковуватися наста­новам проводу УПА та Служби безпеки. Кожен належав якійсь організації, чи то самооборонній, чи допоміжній.

У середині серпня 1943 р. на території Волині і Полісся відбувся призов чоловіків української національності на військову службу, крім цього й жінок - для допоміжних служб (як охорона здоров'я, зв'язок і т.п.). Це відбувалося в умовах розкладу німецької окупаційної системи. Швидкими темпами відбувалася ліквідація німецької адміні­страції на місцях. Сформовані відділи УПА захопили значну терито­рію Волині, у результаті чого німецьке правління обмежувалося лише великими містами та найважливішими комунікаційними вузлами. Замість німецької адміністрації настала українська, зорганізована з ініціативи ОУН-УПА, яку захищали її збройні відділи. Попри те, що керівництво ОУН-УПА офіційно не проголосило загальнонаціональ­ного повстання, але наявні заходи засвідчували те, що фактично воно уже спалахнуло.

Наприкінці 1943 р. УПА на Волині досягла вершин своїх успіхів. За німецьким донесенням від 1 жовтня 1943 р. сили УПА налічували близько 40 тис. чоловік (46). У іншому німецькому донесенні була поміщена інформація, що УПА під командуванням «Клима Савура» має у своєму складі 35-40 тис. чоловік; «Тарас Бульба», говорилося у ньому, втрачає впливи і має у своєму розпорядженні прибл. 5-6 тис. чоловік (47). За оцінками штабу УПА у другій половині 1943 р. ефективні сили Волині складали прибл. 20 тис. озброєних людей. Були й також місцеві відділи (в силі від дружини до сотні), які виконували спеціальні завдання (48). Отже ми можемо погодитись з оцінками, за якими сили УПА на Волині складали прибл. 35-40 тис. озброєних осіб. Тут мається на увазі не лише курені та сотні підпорядковані командуванню територіальних з'єднань, але й загони формовані по окремих селах на базі Кущевих самооборонних відділів. Із самого початку український самостійницький рух на Волині вороже ставився до поляків. Це зумовлювалось як упередженнями, які нарощувалися ще у довоєнний період, так ідеологією ОУН. Метою боротьби українських націо­налістів було встановлення української держави, правити якою мали б націоналісти. Про це говориться в «пропагандистських вказівках» ОУН - Б, де написано: «[...] Ми не хочемо працювати для Москви, жидів, німців та інших чужинців, а для нас. Ми створимо самостійну, українську державу, або загинемо за неї [...]» (49). Вістря боротьби спрямовувалось проти влади та населення держав, які володіли етнічною українською територією. У зв'язку з тим ворогом номер 1 вважався СРСР, ворогом номер 2 - Польща, і щойно на третьому місці згадувалися німці. З німецькою владою, поліцією і Вермахтом здійснювалася співпраця у необхідних масштабах  (50).

 

45. Літопис УПА, т. 1, с. 135-148.

46. Р’Рђ РњРђ Рќ 2/v/ 2136 Vermutliche Bandengliederung zur Bandenlange Ost, Stand: 1-10-1943.

47. Р’Рђ РњРђ Рќ 2/v/ 2339 42.

48. Літопис УПА, т. 1, книга перша.

49. Архів в Александрії, сигн. Т, роль. 15.

50. Bundesarchiv, sygn. R. 58/698, Der Chef der Sicherheipolizei und des SD-Kommandostab, Meldungen aus den Ostgebeiten nr 17, Berlin, 20.VIII.1942.

 

У 1943 р. розшалів терор та масові вбивства польського населення на Волині. Проте антипольські акції на Волині та Поліссі почалися вже раніше. Хоч і важко встановити, коли керівництво ОУН-СД (51) прийня­ло рішення про проведення акції знищення польської людності, адже до цих пір не опубліковано постанов (директив) у цій справі. Проте перебіг подій вказує, що це сталося наприкінці 1942 р. До грудня 1942 року мали місце вбивства поодиноких поляків або польських сімей. Спочатку акція була скерована проти тих поляків, які працювали в німецькому правлінні сільським та лісовим господарством, згодом стала вона поширюватися і на сільське населення, зокрема у східних повітах Волині (52). Перше масове вбивство зафіксовано 13 листопада 1942 р. в Обурках Луцького повіту - його жертвами стали близько 50 осіб польської національності (53). Антипольська акція набирає великих масштабів у січні 1943 р. У тому періоді множаться вбивства поодино­ких осіб та сімей, разом із тим все частішими стають масові вбивства.

 

51. ОУН-СД - від 1941  р. це офіційна назва бандерівської фракції ОУН; СД - означає: Самостійників-Державників.

52. Armia Krajowa w Dokumentach, t. III Meldunek zbiorowy nr 194 za okres od 8-14.V.1943, s. 18.

53. J.Lukaszow, Walki polsko-ukrainskie 1943-1947, Zeszyty Historyczne, Instytut Literacki, Paryz, 1989, zeszyt 90, s. 168.

 

9 лютого 1943 р. було скоєно криваве вбивство у польській колонії Паросьлє (гм. Антонівка Сарненського повіту), де замучено 173 особи (54). 23 квітня 1943 р. відділи УПА здійснили одне з найбільш кривавих вбивств того часу - у Яновій Долині (гм. Березне Костопольського повіту), де загинуло 600 осіб. Підтвердженням цього кривавого акту є спогад, поміщений у 5-му томі Літопису УПА: «[...] При здобуванні сильного польського гнізда, а радше центру поляків, Іванової Долини в Костопільщині спалено дві третини забудувань. Бій тривав кілька годин. Поляки подають число своїх втрат на 500 чоловік. Число вбитих німців невідоме. Наші втрати невеликі» (55). Слід згадати, що німці поводилися пасивно під час акції УПА, що дозволяє зробити припущення про взаємопорозуміння. З травня 1943 р. ми фіксуємо зорганізовані масові атаки відділів УПА на польські села і осередки самооборони на всій території Волині. Отож, деякі дані, що засвідчують про ескалацію антипольських акцій: 12 травня 1943 р. у Сарненському повіті спалено села Мгли, Константинівка, Ости, Убереж (56); 24 травня 1943 р. в селі Немодлин Костопільського повіту вбито 170 чоловік (57); у ніч з 24 на 25 травня 1943 р. спалено усі двори і фільварки па території Володимирського повіту (58).

28 травня 1943 р. 600-особовий відділ УПА спалив село Старики і вбив усіх його жителів (59); 2 червня 1943 р. відділ УПА напав на польське село Гурби і вбив близько 250 чоловік (60). Нищення польської людності започатковане у Сарненському, Костопільському, Рівненсь­кому й Здолбунівському повітах, у червні 1943 р. стало охоплювати Дубнівський і Луцький повіти, у липні поширилося на Горохівський, Ковельський і Володимирський, у серпні - Любомильський повіти (61). Число замучених поляків Волині до липня 1943 р. оцінюється в 15 тис. чоловік, а сукупні втрати польського населення, які враховують вбитих, поранених, вивезених на роботу до Німеччини, за оцінками складають 150 тис. осіб (62). До липня 1943 р. у Горохівському повіті здійснено напади на 23 польські села, у Дубнівському - на 15, у Володимирському повіті - на 28 (63).

 

54. J. Turowski, W.Siemaszko, Zbrodnie nacjonalistow ukrainskich dokonane na ludnosci polskiej na Wolyniu 1939-1945, wyd. Glowna Komisja Badania Zbrodni Hitlerowskich w Polsce – Instytut Pamieci Narodowej, Warszawa 1990, s. 22.

55. Літопис УПА, г. 5, с. 20.

56. РЎРђ РљРЎ Р ZPR РђРњ 1616/15 1. 202/III/8, 1СЃ. 190. Departament Informacji I Prasy, aneksy do raportow.

57. М. і D WIH sygn. IIІ/63/71, k. 7, М. Sawicki - relacje.

58. РЎРђ РљРЎ Р ZPR РђРњ, 1640/10, 1. 202/III/121, 1СЃ. 41. Sprawozdanie sytuacyjne Sekcji Wschodniej za rok 1943.

59. М. і D WIH sygn. IIІ/52/53, k. 12-13, Е. Szaden - relacje.

60. Nasze Ziemie Wshodnie nr. 4, VI-VII 1943 r., s. 14, CAW, 392/62/53.

61. РЎРђ РљРЎ Р ZPR РђРњ, 1640/10, 1. 202/РЁ/121, k. 49. Sprawozdanie sytuacyjne Sekcji Wschodniej za rok 1943.

62. СА КС PZPR АМ, 1610/10, 1. 202/ІІІ/121, k. 49. Departament Informacji i Prasy.

63. РЎРђ РљРЎ PZPR РђРњ, 1431/6,1. 202/1/34, k. 172. Biuro Prezydialne Delegatury. Poczta do Rzadu.

 

Особливо кривавим був липень 1943 р. Відділи УПА, що входили до складу Північно-західного ВО «Турів», за активної підтримки зоргані­зованого у тз.в. Самооборонні кущеві відділи місцевого українського населення вдосвіта 11 липня 1943 р. оточили й вдарили на сплячі польські села та садиби одночасно у трьох повітах: Ковельському, Горохівському і Володимирському. Дійшло до нелюдської різні та нищення; польська людність гинула від куль, сокир, вил, кос, пил, ножей, молотків та іншого знаряддя вбивства. Польські села горіли. Вищезгадана акція не могла бути випадковою, її не могли здійснити незорганізовані групи. Це була добре запланована операція, якій дало наказ вище керівництво ОУН-УПА, вона була узгоджена у часі й просторі. Для поляків, які проживали у західних повітах Волині, це був погром, який завершився великою кількістю людських жертв і майнових втрат.

У таємній постанові територіального командування УПА-«Північ», яку підписав «Клим Савур» було сказано: «[...] ми повинні провести широку акцію нищення польського елементу. При виході німецького війська слід використати цей сприятливий момент для знищення всієї чоловічої людності віком з 16-ти до 60-ти [...] Цієї боротьби ми не можемо програти, за будь-яку ціну треба ослабити польські сили. Лісові села та села, розташовані при лісових масивах, повинні зник­нути з лиця землі» (64). Вказівки вищеназваної постанови відділи УПА здійснювали повністю, вбиваючи чоловіків не лише віком 16-60 років, але й жінок, дітей та стариків. Юрій Стельмащук «Рудий», командир Північно-західної ВО «Турів», писав до «Рубана»: «[...] Друже Рубан! Передаю до твого відома, що у червні 1943 р. представник центрально­го Проводу, командир УПА - Північ ,,Клим Савур" передав мені таємну постанову у справі цілковитого, загального, фізичного зни­щення польського населення. [...] Для виконання цієї постанови прошу ретельно підготуватися до акції проти поляків і назначаю відповідаль­них: в районі розташованому над Бугом - курінного „Лисого"; на райони тужинський, оваднівський, оздзютицький та інші - „Сосенка", на ковельський округ - „Голобенка". Слава Україні. Командир групи УПА „Турів" - „Рудий", 24 червня 1943 р. Постій» (65). Ціллю антипольської акції на Волині, здійснюваної з усією жорстокістю, було знищити польське населення. Відповідно до настанов керівництва ОУН-СД, вона здійснювалася зорганізовано і мала характер чистки. Оцінюєть­ся, що втрати польської людності у результаті проведеної етнічної чистки складають 50-70 тис. чоловік.

 

Українські націоналісти також знищували своїх супротивників се­ред українського населення. Українці, що не погоджувалися з метода­ми дій ОУН-УПА, вважалися «непевними» - їх ліквідувала т.зв. Служба безпеки (СБ). Про це пише Максим Скорупський, автор книжки У наступах і відступах: «[...] Служба безпеки започаткувала масову чистку серед населення і відділів УПА. [...] Взагалі СБ та її діяльність - це була найбільш чорна сторінка історії останніх років [...] поліція була законом та судом. [...] Служба безпеки була сформована за німецьким зразком. Більшість командирів СБ були курсантами німецької поліційної школи у Закопане в 1939-1940 рр. Здебільшого були це галичани» (66). О. Шуляк, автор книжки В ім'я правди пише, зокрема: «[...] прийшов наказ знищити весь непевний елемент. Так почалося гоніння за усіма, хто здавався підозрілим. [...] Зрозуміло, що під цю категорію попали усі, хто не був бандерівцям прихильний» (67).

 

64. Архів УСБУ у Волинській області, д. № 11315, т. 1, т. II, с. 16.

65. Там само, с. 28.

66. М.Скорупський, У наступах і відступах, Чікаго 1961, с. 145.

67. О.Шуляк, В ім'я правди, с. 33.

 

Український самостійницький рух під проводом ОУН-Бандери вступив на шлях крайнього націоналізму, приваблюючи значну части­ну українського населення Волині та Східної Малопольщі. Слід згадати, що на зламі XIX і XX ст.ст. в Україні існували політичні рухи, які хотіли встановлення української держави на демократичних заса­дах. Хоч це також були самостійницькі рухи, проте - не крайньо націоналістичні. Український націоналізм зродився після Першої світової війни. За авторами Енциклопедії українознавства, «виникнен­ня націоналізму було реакцією в українській духовості на події після першої світової війни та визвольних змагань. Український націо­налізм виник у 1920-х рр., спершу як духовий фермент молодшого покоління, як протест на упадок державности та шукання нових доріг у повоєнній дійсності...» (68). Поразка Західно-Української Народної Республіки у війні з Польщею, невдалий похід польської та української армії Петлюри на Київ у квітні 1920 р., постанови Ризького договору від 18 березня 1921 р., які визнавали Волинь та Галичину частиною Польщі, а також зародження фашизму в Європі (та його різновиду – нацизму), - це були факти. Що вплинули на формування українського націоналістичного руху. Він взяв на оззброєння ідеологію націоналізму за Дмитром Донцовим, у якій наявна виняткова схожість з ідеологією фашизму. Цією ідеологією керувалися у своїй діяльності УВО, ОУН, УПА. Характерною рисою діяльності цих організацій була відсутність толерантності щодо інших національностей та брутальність у боротьбі. У міжвоєнному періоді виявом цього був індивідуальний терор, в часи німецької окупації – терор масовий, що призвів до чисток на Волині та у південно-східних воєводствах Другої Речіпосполитої. Це завдало невідворотньої шкоди справі визвольної боротьби української нації, принесло безліч страждань польському й українському населенню і негативно вплинуло на формування польсько-українських відносин у післявоєнні роки.

 

68. Енциклопедія українознавства, Париж-Нью-Йорк 1955, с. 1723.

 

Україна-Польща: важкі питання. Матеріали ІІ Міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини в 1918-1947 роках”, Варшава, 22-24.05.1997 р. Текст відсканований автором сайту.